Загальні положення договірного права

Договір є різновидом правочину і найпоширенішою підставою виникнення зобов’язальних відносин.

Зобов'язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст. 509 ЦК України) [7].

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України).

Види правочинів залежно від кількості сторін:

- односторонній правочин – це дія однієї сторони, яка створює обов'язки лише для особи, яка його вчинила, а для інших осіб – лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (тобто для його вчинення достатньо волі однієї сторони, як, наприклад, для складання заповіту);

- дво- чи багатосторонній правочин (договір).

Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 ЦК України).

Кооперативні організації укладають як цивільно-правові, так і господарські договори. Поняття «господарський договір» законодавством України не виз­начене. Характерною ознакою господарсько­го договору є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в т. ч. підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і негосподарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами – громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ч. 3 ст. 175 ГК України) [6].

Господарським є договір, укладений між суб'єктами господарської діяльності або між одним чи декількома такими особами і негосподарюючою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської діяльності.

Вимоги, додержання яких є необхідним для чинності (дійсності) правочину (ст. 203 ЦК України) [7]:

- зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, правочин, в т. ч. договір, буде вважатися дійсним, коли він відповідає вимогам закону щодо його: сторін; єдності волі та волевиявлення сторін; форми; змісту. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов¢язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а при неможливості такого повернення – відшкодувати вартість одержаного у грошах, якщо інші наслідки недійсності правочину не передбачені законом. Таке повернення до попереднього стану називається реституцією.

ЦК України виділяє різновиди недійсних угод: нікчемні, якщо їх недійсність встановлена законом (ст. 224, ч. 2 ст. 661, ч. 4 ст. 698, ч. 3 ст. 719, ч. 2 ст. 780, ч. 1 ст. 998 та ін. ЦК України) та оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 3 ст. 668 та ін. ЦК України й інші акти). Визнання нікчемної угоди недійсною судом не вимагається, на відміну від оспорюваних угод, які визнаються недійсними тільки судом (частини 2-3 ст. 215 ЦК України).

Згідно з ч. 4 ст. 203 ЦК України, угода має вчинятися у формі, встановленій законом. Проте, наприклад, згідно зі ст. 218 ЦКУ недодержання сторонами письмової форми угоди, яка встановлена законом, не має наслідком її недійсність, крім випад­ків, встановлених законом.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (ст. 206 ЦК України).

У письмовій формі належить вчиняти: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою (крім правочинів, передбачених ст. 206 ЦК України); 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (крім правочинів, передбачених ст. 206 ЦК України); 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма (ст. 208 ЦК України).

Відповідно до ст. 181 ГК України [6] господарський договір за за­гальним правилом викладається у формі єдиного документа, підпи­саного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 ЦК України) [7].

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

ГК України у ч. 3 ст. 180 перераховує істотні умови, характерні для господарських договорів незалежно від видів: предмет договору, ціна договору та строк дії договору [6]. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановле­ному гл. 21 ГК України. Так, згідно з ч. 3 ст. 189 ГК України суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни – граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін. Вимога щодо обов'язкового встановлення умови про строк в господарському договорі означає фактичну заборону використання безстрокових договорів у господарській практиці.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Момент, з настанням якого договір вважається укладеним (ст. 640 ЦК України) [7]:

- з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (консенсуальний) – наприклад, договір найму, підряду, поставки;

- з моменту передання певного майна або вчинення певної дії, якщо відповідно до акта цивільного законодавства це необхідно для укладення договору (реальний) – наприклад, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей;

- з моменту нотаріального посвідчення або державної реєстрації договору, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації.

Процедура укладення господарського договору регламентується ч. ч. 2-8 ст. 181 ГК України [6]:

- проект господарського договору може бути запропонований будь-якою зі сторін (у разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках);

- сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у 20-денний строк після одержання договору;

- за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний строк надси­лає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором;

- сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжи­ти заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони;

- у разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо);

- у разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов госпо­дарського договору, такий договір вважається неукладеним.

За загальним правилом ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Загальні положення про виконання зобов'язань, зокрема, тих, що містяться у господарських договорах, містить гл. 48 ЦК України, а також гл. 22 ГК України. Так, відповідно до ст. 193 ГК України (ст. 526 ЦК України) суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Належність виконання зобов'язань полягає у вимозі точного додержання сторонами всіх їх умов і означає вико­нання їх відповідно до встановлених вимог. Останні встановлюються законодавством, зокрема, щодо реального виконання зобов'язань належними сторонами, в повному обсязі, у встановлений строк (термін), у встановленому місці та у визначеній валюті.

Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язаньрегулюють­ся гл. 49 ЦК України, ст.ст. 199-200 ГК України, а також спеціальними актами законодавства, присвяченими цьому питанню – законами України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р., «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. та ін. Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види за­безпечення виконання зобов'язання. Угода щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.

Основним способом забезпечення виконання зобов’язань у сфері господарювання вважається неустойка. Згідно зі ст. 549 ЦК України [7], неустойкою (штрафом, пенею) є гро­шова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Неустойка надає стороні за договором (кредитору) можливість стягнення з боржника визначених сум (штрафу, пені) без необхідності надання доказів про завдані збит­ки і втрачену (упущену) вигоду (ст. 355 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоє­часно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочен­ня виконання.

Види договорів залежно від розподілу прав та обов’язків між сторонами:

- односторонній договір (одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони) – наприклад, договір позики;

- двосторонній договір (правами та обов'язками наділені обидві сторони договору) – наприклад, договір купівлі-продажу.

Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо) (ст. 633 ЦК України) [7]. Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів (крім тих, хто за законом має пільги).

В юридичній літературі виділяють наступні групи (типи) цивіль­но-правових договорів:

- договори про передачу майна у власність (купівля-продаж, роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, міна, дарування, рента, поста­чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, позика);

- договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найм, прокат, оренда, лізинг, позичка);

- договори про виконання робіт (підряд, побутовий підряд, будівельний підряд, підряд на проектні та пошукові роботи, на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт, на виконання аудиторських робіт);

- договори про передачу майнових прав інтелектуальної власності (ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності);

- договори про надання послуг (перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти; договір транспортного експедирування; страхування, доручення, комісія, зберігання, управління майном);

- договори про спільну діяльність (договір про спільну діяльність, договір простого товариства, установчий договір).

Перелік видів договорів, вміщений у ЦК України та ГК України, не є вичерпним.

Дата добавления: 2015-10-24