Розвиток теорії конфлікту

Конфлікти завжди визначаються свідомі­стю й поведінкою людей, чи викликані вони незбіжністю індивідуальних і суспільних

цінностей, незадоволеними надіями і сподіваннями тощо. В реаль­ному конфлікті його учасники, виступаючи конфліктуючими сто­ронами, носіями свідомості, що відображають в загостреній емоційній формі суперечності, що виникають. Відносини супро­воджуються негативними емоціями, здатними подавити здоро­вий сенс в адекватній оцінці наслідків конфлікту, що можуть значно перевищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентом. В об'єктивному історичному процесі конфлікт як соці­альне явище може бути позитивним, продуктивним і, навпаки, в певних умовах - негативним, гальмуючим розвиток і деструк­тивним у ставленні до суб'єктів - учасників протиборства. Соці ально-політичні конфлікти, по суті, суперечності конфліктуючих свідомостей. Ось чому джерела наукового визначення конфлік­ту йдуть від психології. Теорія біхевіоризму стала базою для вивчення в політичній науці соціального явища - конфлікту. Роз­криття змісту механізмів і стимулів життєдіяльності людини, мотиви її участі в політиці, політичному процесі сприяли фор­муванню теорії конфлікту.

Початок формуванню теорії конфлікту на базі основних ідей теорії біхевіоризму поклали соціолог, фахівець з загальної теорії систем Кеннет Боулдінг, політолог Томас Шеллінг, доповнення в теорію конфліктів вніс і соціолог Анрі Рапопорт, поширивши її до меж біологічної концепції теорії систем і теорії гри. В теорії конфліктів виділяються два напрямки: класичний, або традицій­ний, і модерністський. Якщо класичний, або традиційний, напря­мок в теорії конфліктів зосереджується на правовому, філософсь­кому та історичному визначенні суті та змісту конфлікту (Генрі Моргентау, Джон Кеннан, П'єр Френкастель та ін.), то модер­ністський - заснований на емпіричному і математичному підхо­дах структурно-функціонального аналізу конфліктів. У боротьбі за існування в суспільстві соціолог Кеннет Боулдінг бачив основ­ну причину конфліктів. Позиція, що її займав Кеннет Боулдінг у визначенні причин конфлікту, зріднила його зі школою соці­ального дарвінізму. Конфлікти виступають нібито розпізнавальні сигнальні системи в достиганні суперечностей і зіткненні інте­ресів. На думку Кеннета Боулдінга, конфлікт - це ситуація, в якій сторони повідомляють про несумісність їх потенційних позицій або станів і прагнуть заволодіти позицією, що виключає наміри іншої сторони. Якщо соціолог Кеннет Боулдінг запропонував три організаційних рівні: індивідуум, групи і організації, співтовари­ства - для яких характерні конфлікти між індивідуумами, «при­кордонні» конфлікти між ізольованими в просторі групами і кон­флікти між гомогенними організаціями, співтовариствами (державами) і між гетерогенними організаціями (між держава­ми і церквою) тощо, то Анрі Рапопорт виділяє три головні оцінки рівня і головні типи конфліктів: війна, гра, спір, а соціолог Карл Дойч, застосовуючи теорію гри до суспільної практики, вста­новлює чотири стадії розвитку конфлікту: вхідний пункт; відкриття супротивника; зусилля; взаємний вплив. Але тут йде підміна сенсу і змісту конфлікту результатом. Так, війна (третя стадія) допускає знищення супротивника, гра - виграш і оголо­шення переможця, а спір - переконання опонента в його непра­воті тощо.

Ефективна ж сфера застосування поведінківської (біхевіо-ристської) концепції теорії конфліктів - економіка. Поняття еко­номічної конкуренції та інтересу виробника або споживача спорід­нюється з поняттям конфлікт. Але якщо конкуренція відображає паралельні прагнення та інтереси, то конфлікт - протилежні тощо. Однак на економічному ґрунті конфлікти виникають дуже рідко. Конкуренція допускає упорядкування, а конфлікт - безладний, свідомий та періодичний. Випливає важливий висновок: економіч­ним відносинам, в принципі, притаманне дуже багато загальних примирливих елементів в конфліктних ситуаціях. Сучасну соці­ологічну теорію конфлікту, за визначенням Джеффері Алексан-дера, можна поділити на функціональну і конфліктологічну. На думку ж авторитетного теоретика Роберта Коллінза, в світовій теорії простежуються три головні традиції: конфліктологічна (зв'я­зана з іменами Кара Маркса, Макса Вебера, сучасних теоретиків конфлікту), позитивістська (зв'язана з іменами Огюста Конта, Еміля Дюркгейма, Толкотта Парсонса та ін.) та інтеракціонис-тська (Джордж Мід, Генрі Гарфінкель, Герберт Блумет та ін.). Конфліктологічний підхід має більш пізнавальні можливості. Те­орія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтер­натива позитивістському функціоналізму. Сучасний конфлікто­логічний підхід знайшов первісне теоретичне оформлення у працях американського соціолога Люїса Козера, німецького соціолога Ральфа Дарендорфа та ін. Теоретики конфліктологічного напрямку в центр аналітичної уваги поставили вид найпоширеніших соці­альних процесів у суспільних системах - конфлікти. На їх дум­ку, конфліктам передують або йдуть слідом, або ж існують пара­лельно - соціальна інтеграція й кооперація, конкретно-історичні умови породжують або допомагають усувати конфлікти. Основ­ними положеннями конфліктологічного підходу виступають: по-перше, в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл, обмежене за кількістю цінних ресурсів; по-друге, не­рівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різноманітних частин системи; по-третє, конфлікти інте­ресів рано або пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами; по-чет­верте, конфлікти викликають реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, виступає по­штовхом для нових конфліктів і змін тощо. Конфліктологічний підхід, що повинен враховувати обидві сторони суспільної реаль­ності, отримав назву діалектико-конфліктного.

Модерністський напрямок теорії конфліктів розглядає не сам конфлікт і його зміст, а ознаки, що характеризують динамічний стан тієї системи, в якій триває конфлікт. Особливість модерніст­ського напрямку теорії конфліктів полягає в певності, що конфлікт пізнається, реалізується та розв'язується. Соціальною основою такого підходу служить перебільшення оптимістичних уявлень про сучасну модель західної демократії як суспільства благоден­ства, де високорозвинені всі сфери життя. Соціолог Ральф Да-рендорф порушує проблему застосування теорії конфліктів до явищ і подій суспільного життя, до зіткнення інтересів різноманіт­них верств і груп в суспільстві. В доповнення соціолог Сеймур Ліпсет зосереджує увагу на аналізі управлінських дій державних владних структур і правлячих еліт при вирішенні соціальних конфліктів. Політолог Моріс Дюверже зробив висновок, що в будь-якому суспільстві існують конфлікти та інтеграція і що на будь-якому витку еволюції суспільства відтворюються політичні та соціальні конфлікти. Заслуга в формуванні теорії регулювання конфліктів і володінні конфліктною ситуацією належить англо-американській школі політологів. Політолог Карл Дойч ввів ви­значення солідарних і конфліктних систем: взаємна користь або взаємне зіткнення інтересів, відзначив, що в дійсності будь-яке суспільство становить змішану систему, де солідарний або конф­ліктний аспект можуть домінувати. Карл Дойч підкреслив важ­ливість солідарних систем. Концепція Давіда Аптера пропонує три ступені і три форми суспільних конфліктів в залежності від того, чи відбувається чи ні зіткнення інтересів або основних цінно­стей. Якщо ж відбувається конкуренція основних цінностей, то в такому випадку відбувається істинний, прихований конфлікт. Звідси, висновок про необхідність послідовно трансформувати кон­флікти цінностей в конфлікти інтересів, тобто в конкуренцію, а потім - спробувати кооперувати їх. Такий шлях регулювання та розв'язання політичних і соціальних конфліктів.

Візьмемо США, де дві великі політичні партії декларують одні й ті ж цінності, свідчить про реальну ситуацію, в якій вкрай невелика мож­ливість розростання політичного конфлікту у відкритій формі, але, оче­видно, тут проявляється конкуренція як зіткнення інтересів, а в деяких випадках - пряма кооперація: вибір і погодження переваг. Стає можли­вий в масштабі всього суспільства політичний консенсус- Головний прин­цип такої концепції - інтеграція. Для співпрацюючої системи, прита­манної діяльності супершогочих в США двох великих політичних партій, характерно, що обидві політичні партії виступають носіями конфлікт­ного «вірусу», форсують механізм посередництва в інтересах і не ста­новлять загрози для суспільної інтеграції. На думку Давіда Аптера, це позиція плюралізму, що, па відзнаку від концепції конфліктів між класа­ми і класової поляризації, запропонованої Карлом Марксом, ставить в центр теорії проблему врегулювання конфліктів. Для врегулювання, доз­волу конфліктів, відзначає соціолог Уільям Норліпджер, необхідно ура­ховувати те, що, по-перше, успішне врегулювання конфліктів вимагає повного або часткового дотримання умов: стабільної коаліції, пропорцій­ного представництва різноманітних інтересів, деполітизації суспільства, взаємних відступлень тощо. По-друге, опора винятково на думку доміну­ючої сторони, не сприяє врегулюванню конфліктів, а лише загострює їх. По-третє, врегулювання конфліктів шляхом набрання національної іден­тичності не тільки не приводить до успіху, але й веде до застосування насильства тощо. По-четверте, велику роль в регулюванні конфліктів відіграють лідери конфліктуючих груп, співтовариств тощо. По-п'яте, наявність мотивації в регулюванні конфліктів. Врегулювання конфліктів полягає у взаємній гарантії терпимості до інтересів один одного з боку груп, що беруть участь в конфлікті цінностей. Але концесійний плю­ралізм (або функціоналізм) має в політичній науці опонента структу­ралізм, що висуває конфлікт на передній край. В межах структуралізму діє марксизм, що розглядає конфлікти як рушійний механізм розвитку суспільства. Фрейдизм віддає ж переважне значення природі конфлікту зіткнення психологічних і фізіологічних факторів, що визначають пове­дінку особи.

У початковому порушенні проблеми модернізації суспільно-політичного процесу виявляються глибинні суперечності між плю­ралізмом і структуралізмом. Якщо структуралізм виходить з факту існування антагонізмів і суперечностей, переконання про не­потрібність існування такої цілісності і досліджує механізми до­корінної ломки або руйнування суспільства шляхом конфлікту, то плюралізм розглядає суспільство як цілісність, що у всякому випадку має зберігатися, а трансформації, зміни і погодження різноманітних інтересів відбуваються через необхідність регулю­вання. Вплив функціоналізму привів до того, що всередині струк­туралізму виник напрямок, що розглядає суспільство як модель рівноваги, а не тільки як модель суперечностей. В політичному житті це виявляється в суперечках і схватках між лібералами і ра­дикалами. Щоб прийняти нові радикальні рішення, зміни полі­тичної системи, теоретики конфлікту вивчають суперечності, а те­оретики ж рівноваги розглядають зміни з позицій комплексності, ускладненості та вважають, що жодна суперечність суспільного життя не може бути небезпечним для системи. Основною функ­цією влади, на думку соціолога Давіда Істона, повинно бути упо­рядковування конфліктів і погодження інтересів, дотримання ста­більності суспільних порядків, тривалості задоволення потреб та інтересів індивіда, соціальних спільностей.

Дата добавления: 2015-10-02