Використана література 9 страница

Але навіть не поділяючи поглядів греко-католицького духовенства, вважаючи його опанованим аристократизмом, українські політики радикального спрямування в Галичині прагнули дотримуватися толерантності та зваженості. К. Трильовський в цьому відношенні зазначав, що прагнучи надати «Січам» антиклерикального характеру він, разом з тим, «ніколи не виступав проти самої релігії! Під час зборів і віч ані я не виступав проти священиків, ані нікому не дозволяв на такі виступи!» [1, с. 60].

Проте, не зважаючи на всі суперечності в цілому, це був повноцінний політичний розвиток європейського народу, який в боротьбі суперечностей витворював цілісне бачення спільної перспективи українського політичного руху.

Самобутньою постаттю українського громадського та політичного життя Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст. є Кирило Трильовський. Будучи одним з творців ідеології української радикальної партії, він мав суттєвий вплив на розвиток української правової та політичної думки того періоду. Це був представник т. зв. адвокатської доби в українському русі, коли керівне становище в усіх сферах суспільного, політичного, економічного та культурного життя в Галичині посідали адвокати. Були це люди, які менше всього приділяли увагу власному добробуту і благополуччю, вбачаючи своє покликання в служінні рідному народові. Саме їх діяльність дала можливість оперти українські вимоги на правові основи, розробити правові механізми боротьби за забезпечення та захист прав і свобод українського народу.

Народився Кирило Йосифович Трильовський 6 травня 1864 р. в селі Богутин на Золочивщині в сім’ї священника. Навчався в школі у Золочеві і Бродах, в гімназії у Бродах і Коломиї. Вже під час навчання в гімназії належав до таємного учнівського гуртка. Вищу освіту здобував на юридичному факультеті Чернівецького, а пізніше Львівського університетів. Докторат захистив у Кракові 1894 року, трохи пізніше у Львові склав адвокатський іспит. Відкрив адвокатську канцелярію в Коломиї, пізніше переніс її до Яблунова.

Адвокатської практики не припиняв упродовж усього життя, захищаючи не тільки українців, але й представників інших народів, зокрема він був захисником єврейського соціаліста Михайла Герера на процесі в Коломиї, виступав одним із оборонців у знаменитому «процесі 101» над студентами, що вимагали відкриття українського університету у Львові, тощо.

Визначальний вплив на формування світогляду Кирила Трильовського ще в дитинстві справив Шевченків «Кобзар». Саме під впливом Великого Кобзаря він захоплюється славним історичним минулим українського народу періоду козацької доби. Суттєвий вплив на формування його політичних та правових поглядів мав і Михайло Драгоманов. Саме тому політична та громадська діяльність К. Трильовського тісно пов`язана зі створеною у 1890 р., під ідейним впливом М. Драгоманова, українською радикальною партією. За словами Кирила Трильовського він був «завзятим Драгоманівцем» [1, с. 18].

Вплив на формування політичних та правових поглядів Кирила Трильовського мала також праця Юліана Бачинського «Україна irredenta». Поділяючи переконання автора, що «здійснення всіх соціялістичних ідеалів можливе лише при політичній самостійности українського народу», К. Трильовський як активний член української радикальної партії активно підтримав закріплення цієї ідеї в програмних документах партії на конгресі 1895 р.

Активну політичну діяльність розпочав у 1884 р., коли вперше виступив на зборах (вічу). З тих пір активно займався суспільно-політичними справами. З моменту заснування в 1890 р. Русько-української радикальної партії був її активним членом.

Водночас з політичною, активно займався культурно-просвітницькою та господарсько-організаторською діяльністю. В тому ж 1884 р. виступив одним з засновників читальні «Просвіти» в с. Карлові на Снятинщині, в 1896 р. – бібліотечного товариства «Наука» у Снятині, в 1904 р. – кооперативу «Народна Спілка».

У 1902 р. брав активну участь в організації селянських страйків. В 1905-1907 рр., агітуючи за загальне виборче право, висунув гасла безплатної передачі селянам всієї землі та боротьби з клерикалізмом.

Проте найвагомішим здобутком громадської діяльності Кирила Трильовського було створення «Січей», мережа яких в першому десятилітті ХХ ст. охопила всю східну Галичини та Буковину.

Прийшовши до переконання, що український народ мусить активно боротися за своє національне визволення Трильовський, усвідомлював, що ця боротьба може мати не тільки мирні парламентські форми. З огляду на це, він приходить до переконання, про необхідність для українського народу «себе й військово організувати». А для цього «треба було також боротися проти т.зв. антимілітаристичного комплєксу в народі, треба було старатися відновити старі козацько-визвольні традиції, вивчити народ найголовніших військових вправ!..» [1, с.18]. При цьому важливо було щоб «народ полюбив військові вправи, не з приязни до Австрії, але з уваги на далеке майбутнє...» [1, с.19]. Потрібно було створити товариство, яке б взяло на себе виконання такого завдання. Проте отримати дозвіл на утворення парамілітарного товариства від тогочасної крайової адміністрації було більш ніж проблематичним. Тож діючи в межах чинного законодавства, Кирило Трильовський виступив ініціатором та засновником протипожежних гімнастичних товариств, яким він дав назву «Січі». Вже сама назва повинна була виховувати почуття національної свідомості та поваги до історичного минулого, історичних традицій. На думку організатора «Січей», відродження народу неможливе без тісного взаємозв’язку сучасної суспільно-політичної діяльності та історичного минулого, традицій народу. «Народ мусить пізнати колишню могутність своїх предків, щоби міг прийти до переконання, що й під цю пору може станути на рівні з другими народами на полі культурного і суспільного змагання! Історичні традиції розбуджують віру в сили і надію на будуче; тому народ, який прямує до відродження не може їх зречися» підкреслював Кирило Трильовський [1, с. 39]. При цьому він також широко використовував досвід національно-визвольної боротьби інших народів. Так Пілсудський, на запрошення Трильовського, весною 1912 р. виголосив у «Повітовій Січі» у Львові доповідь про боротьбу польського народу за незалежність.

Першу «Січ» було засновано 5 травня 1900 р. в с.Завалля Снятинського повіту. Цьому передувала спроба організувати «Січ» зимою з 1899 на 1900 р. в с.Устя на Покутті. Статут першої «Січі» в Усті не був затверджений з суто формальних причин: один з параграфів передбачав право членів товариства носити відзнаки товариства, на що галицьке намісництво вимагало окремого дозволу. Для отримання такого дозволу потрібно було вносити окреме подання з ґрунтовним описом відзнак товариства. З огляду на зазначене Трильовський вирішив подати на затвердження новий статут для «Січі» в Заваллю біля Снятина. В цьому статуті вже не було положення про відзнаки товариства. Це не означало відмови від них, а було використання принципу «дозволено все, що прямо не заборонено законом». Оскільки не було нормативного акту який би забороняв носити символіку громадських організацій, Кирило Трильовський прийшов до висновку що члени «Січей» і без додаткової вказівки в статуті мають таке право.

Задекларовані як спортивно-протипожежні товариства, «Січі» ставили перед собою і політичні цілі. Вони виступали за загальне виборче право, включилися в боротьбу за український університет у Львові, за розширення мережі українських шкіл. Це одразу ж викликало переслідування з боку крайової адміністрації. Проте, незважаючи ні на що, січовий рух набрав дійсно масового характеру. На червень 1914 р. діяло 916 січових осередків, які об`єднували в своїх рядах понад 30 тис. членів.

В 1907 Кирила Трильовського обрано послом до віденського парламенту, при цьому слід зазначити, що він отримав чи не найбільшу кількість голосів зі всіх депутатів парламенту. В 1911 р. його знову обрано послом до парламенту, а в 1913 р. ще й послом до галицького крайового сейму.

Від початків своєї депутатської діяльності Трильовський намагався піднести українську проблему на загальнодержавний рівень. Так, в 1908 р. він разом з Т. Масариком організував у Празі велике віче, на якому ознайомив чеську громадськість з тими переслідуваннями, які зазнає український народ в Галичині з боку польської адміністрації краю. Виступаючи на цьому вічі, Трильовський заявив, що у випадку продовження зловживань, подібні віча будуть скликатися і в інших краях не тільки Австрії, але й Європи в цілому.

Трильовський активно використовував парламентську трибуну для захисту прав і інтересів українського народу. За першу каденцію (1907 – 1911) він виголосив 11 великих промов по 2 – 4 години, одна тривалістю 5 годин, торкаючись при цьому найрізноманітніших форм порушення чинного законодавства, законних прав та інтересів громадян крайовими та місцевими органами влади. За цей же час виступав більш як на ста зборах та зустрічах, як в Коломийському так і в інших повітах. Вніс 135 інтерпеляцій (запитів), які стосувалися найрізноманітніших правових проблем: відшкодування державою шкоди завданої повінню; право на володіння та користування зброєю пастухами для охорони домашніх тварин; обов`язковість використання в судах української мови при складанні протоколів та актів обвинувачення; встановлення чіткого переліку предметів, які не можуть бути забрані при стягненні податків (щоб не забирали в селянина останньої одежини); право та можливість українських військовослужбовців святкувати українські свята, тощо [2, с. 3 – 4]. Всього за час своєї депутатської діяльності Кирило Трильовський вніс понад 1000 інтерпеляцій [3, с. 118].

Особливо гостро К. Трильовський боровся у парламенті зі зловживанням галицької крайової адміністрації. До цієї проблеми він звертався при кожній слушній нагоді. Так, 22 липня 1907 р. під час дебатів з приводу бюджету, він виголошує гостро викривальну промову, пізніше опубліковану під заголовком «Проч із шляхтою! Проч із єї посіпаками!». Ця промова цікава як з огляду на ті численні факти грубих порушень, особливо під час виборів, які мали місце в Галичині, так і як приклад безкомпромісної боротьби, боротьби правовими, парламентськими методами, яку вели з цими порушеннями українські політичні діячі, серед них і К. Трильовський.

Аналізуючи історичне минуле Галичини, без якого не можливо зрозуміти того стану речей, що витворився на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ − на початку ХХ ст. К. Трильовський підкреслював, що для польської держави до якої, перед тим як відійти до Австрії, входили більше як чотириста років і західноукраїнські землі, було характерним повна свобода, яка межувала з відсутністю єдиної державної влади для шляхти і таке ж повне безправ`я, яке межувало з невільництвом для селян без огляду чи це були польські, чи литовські, чи українські селяни. Проте, як він підкреслює, «природно, що положенє українського хлопа було некористнійше тому, що між ним а шляхтичом було не тіль­ки противенство, яке є між невільником а паном, але сей хлоп належав рівнож до иншої віри, до православної або греко-католицької, ну і до иншої народности; як се всьо зложимо разом і додамо безмежну шляхоцьку самово­лю, то зможемо собі представити безнадїйне положене українського хлопа в шляхоцькій державі» [4, с. 5].

Не вважаючи великим благом для українського народу входження західноукраїнських земель до складу Австрії, К. Трильовський підкреслює, що це мало для українського селянства безперечно позитивне значення, хоча б з огляду на те, що «Цісар Йосиф ІІ старав ся зробити по­ложенє хлопів в своїй державі зноснійшим; в 1781 р. зніс він кріпацтво хлопів, а патентом з 10. лютого 1789 р. зарядив цілковите знесене панщини» [4, с. 5]. Проте передчасна смерть цієї безперечно яскравої постаті європейської історії дозволила його наступнику скасувати цей акт, який ще не набрав юридичної сили. Як результат панщина затрималася аж до 1848 р., а становище селянства й далі залишалося нестерпним.

На думку К. Трильовського, тогочасні проблеми Галичини полягали в тому, що шляхетський дух, з його зневагою та гнітом народу, нічим не обмеженим свавіллям, ігноруванням права, не тільки не зник з припиненням існування Речі Посполитої, але й поширився. Він підкреслював, що шляхтичі, йдучи за прикладом графа Агенора Голуховського, старалися від другої половини ХІХ століття обсаджувати усі публічні уряди в Галичині своїми ставлениками. При цьому державний устрій, збудований на куріальній системі, як найкраще відповідав інтересам шляхти, яка використовувала для своїх цілей, для збереження свого впливу і панування як загальнодержавні так і крайові представницькі органи. І навіть якщо представники інших соціальних груп отримують можливість доступу до посад в органах державної влади чи крайового самоврядування, то, на думку К. Трильовського, ключові, найвищі посади залишаються в Галичині майже виключно в руках шляхти, яка зберігає визначальний вплив на діяльність всіх цих органів, заразивши їх своїм класовим духом, своїм порушенням і погордою законів [4, с. 7]. В своїй промові К. Трильовський навів дуже яскравий приклад зловживання польської шляхти в галицькому крайовому сеймі, де вона мала переважну більшість. В 1901 році вибрано до галицького сейму з сільських курій коломийського округа князя Романа Пузину. Той мандат призначений очевидно для представника українського народу тому, що населене коломийського повіту складається майже виключно з українців. Проте, при допомозі «галицьких виборчих штучок» було зроблено все, щоб не допустити до обрання людини, яка на рівні крайового сейму виступала на захист інтересів українського селянства. Проте найцікавіше попереду. Коломийський повітовий суд своєю ухвалою від 8 квітня 1904 визнав князя Романа Пузину недієздатним (поставив під курателю), і він був поміщений в приватний лікувальний заклад. Без сумніву, що після визнання недієздатним (обов`язуючих постанов) цей представник шляхти не міг далі виконувати свої депутатські обов`язки. Необхідно було б призначити нові вибори, не зважаючи на вимоги українських сеймових послів і навіть на депутатське звернення (інтерпеляцію) в парламенті вибори не призначалися. К. Трильовський робить висновок, що «Дурнуватий вже три роки є членом галицького сейму, а шляхтичам миліше мати божевільного між собою, як наразитися на небезпеку, що той мандат припав би радикалові або нац. демократові.» [4, с. 10 – 11].

К. Трильовський не тільки викривав зловживання, що мали місце в Галичині, але й ґрунтовно аналізував їх правовий аспект. В першу чергу це були грубі порушення прав громад, зловживання при формуванні органів місцевого самоврядування та грубе втручання державних адміністративних органів у їх діяльність. Польська шляхта, не маючи можливості стати на перешкоді діяльності цих органів, робила все можливе для того, щоб «за всяку ціну обсадити громадську старшину і писарів своїми креатурами. /.../ Така шляхоцька креатура, як вже раз обняла свій уряд, виконує його часто 20 а на­віть 30 років,а всі зусилля населення, аби позбутися його, остають без наслідків. Нові вибори призначаються замість по 6 роках аж по семи або восьми, протести проти несвоєчасного проведення виборів не розглядаються роками або відкидаються за найдрібніших причин. [4, с. 11]. При цьому такий шляхетський ставленик отримував найширшу підтримку від окружної та крайової адміністрації та прокуратури маючи основним і чи не єдиним завданням забезпечувати успішне проведення виборчих махінацій, які забезпечували отримання депутатського мандату представникові польської шляхти чи її ставленику.

У випадку, коли громада була достатньо свідома і організована і їй не можливо було нав`язати громадську старшину чи писаря, повітова адміністрація розпускала громадську раду як орган самоврядування і призначала громадського комісара, який маючи повне право розпоряджатися громадським майном, не був підзвітний громаді [4, с. 12].

У випадку, коли виникала загроза для вибору необхідного кандидата, виборчі комісії йшли на пряме нехтування будь-якими правовими приписами, визнаючи недійсними таку кількість голосів відданих за небажаного кандидата, яка була потрібна, щоб потрібний кандидат отримував більшість. Наприклад, при виборах депутата, на яких був сам К. Трильовський, польський кандидат пройшов більшістю в 4 голоси, при цьому недійсними було визнано 232 голоси (уневажнено), подані за іншого кандидата [4, с. 15].

Значну роль Кирило Трильовський відіграв і при створенні 18 березня 1913 р. у Львові суто військового товариства − «Українські Січові Стрільці». При цьому йому теж довелося використовувати свій хист адвоката, щоб подолати опір польських чинників, які нізащо не хотіли допустити створення українцями подібної організації. Варто відзначити, що і серед переважної більшості українських політичних діячів не було ще на той час чіткого усвідомлення важливості створення військових товариств, започаткування організації збройних сил українського народу. Тому К. Трильовський доклав дійсно титанічних зусиль для реалізації зазначеної ідеї. Згадуючи про ці події, Кирило Трильовський писав: «Жадоба чину нашої молоді гуртуватися у стрілецькі товариства, стрілецьку ідею, що її ширив поміж студентською молоддю Іван Чмола, слід було правно оформити! В тій цілі вніс я від Українського Січового Союзу до Намісництва у Львові оригінальний проєкт статуту товариства Українські Січові Стрільці. Одначе намісник відкинув його! Маючи за собою прихильність центрального уряду і генерального штабу у Відні, вніс я вдруге, тим разом до міністерства внутрішніх справ, проєкт статуту тов. У.С.С. На підставі цього статуту тереном діяльности товариства мала бути вже ціла Австрія, отже й українська частина Буковини. Одначе й цим разом мені не повелося, бо за «порадою» намісника у Львові міністерство у Відні відкинуло й цей проєкт статуту. /.../ Щоб таки добитися належного нам права, залишався єдиний вихід – предложити намісникові дослівний переклад статуту польського «Стшельца», що стояв під командою Пілсудського. /.../ Отже в імені Українського Січового Союзу вніс я втретє новий проєкт статуту товариства «Українські Січові Стрільці» і цим разом намісник Бобржинський мусів його прийняти, бо ж бачив перед собою статут польського «Стшельца» - в українській мові» [1, с. 51 – 52]. Дуже швидко стрілецькі товариства поширилися майже на всі міста Галичини. На початок війни було 96 військових «Січей». Вшановуючи колосальну заслугу Кирила Трильовського в справі організації збройних сил українського народу, Осип Демчук та Осип Семенюк, написавши перший український військовий підручник «Правильник піхотинців», видали його в 1914 р. з посвятою Трильовському.

З початком першої світової війни у 1914 р. Кирило Трильовський – голова Бойової Управи Українських Січових Стрільців і член Загальної Української Ради. З проголошенням ЗУНР входить до складу Національної Ради. Після окупації західноукраїнських земель Польщею емігрує до Відня. Тут він був членом Кодифікаційної комісії в уряді ЗУНР.

В 1927 р. повернувся з еміграції, працював адвокатом у Гвіздці, через спротив польської влади та в зв`язку зі станом здоров`я участі в громадському житті в цей період вже не брав.

Помер Кирило Трильовський 19 жовтня 1941 року. Похований у Коломиї.

Аналізуючи правові погляди Кирила Трильовського, слід, в першу чергу, звернути увагу на той факт, що він був не тільки, або й не стільки теоретиком права, скільки практикуючим адвокатом та політичним діячем. Це власне обумовлювало першочерговість його уваги до фактів порушення вимог чинного законодавства, та намагання усунути ці порушення. Хоча, безперечно, його праця «Боротьба італійців за свободу і соборність» (1928 р.) та «Про Велику Французьку революцію» (1934), написана спільно з С. Яричевським містить ряд цікавих теоретичних висновків та ідей.

В передмові до праці «Боротьба італійців за свободу та соборність», що побачила світ 1928 р. у Коломиї, він писав що її ціллю є зацікавити широкий загал українського громадянства «справою боротьби італійців за соборність і злуку» Ця боротьба для українського народу є цікавою і повчальною з огляду на те, що італійський народ не одразу ж досягнув своєї мети, як це вдалося, наприклад, грекам, а вів свою боротьбу тривалий період окремими етапами, між якими, як зазначає К. Трильовський, «були значні історичні передишки.» [5, с. 3]. Та найголовніше те, що ці періоди реакції, які наступали після піднесення національно-визвольного руху провідники, ідеологи цього руху використовували для виявлення недоліків попередніх етапів боротьби за сво­боду і злуку, для окреслення планів на найближче майбутнє, для підтримки патріотичного настрою найширших верств народу та для кращої його організації. Враховуючи тогочасні настрої серед найширших верств українського громадянства, розгубленість політичної еліти періоду 1917-20-х років, ідея про необхідність допускати можливість періоду реакції після піднесення національно-визвольного руху та ефективне використання цього періоду для його подальшого зміцнення, враховуючи попередні прорахунки і недоліки, мала для українського народу принципово важливе значення. Якою близькою і зрозумілою для українського народу була описана Трильовським ситуація італійського народу після 1848 – 49 рр. Важливим і повчальним був аналіз причин: «Такі гарні початкові успіхи, такі світлі надії, а все те по величезних жертвах скінчилося погромом. Тисячі найкращих патріотів лягли на полі слави, сотки других розстріляли та повісили австріяки та посіпаки неаполітан­ського й папського уряду!

Які ж були причини того національного нещастя? Передусім 22 мільйони італійців не кинулися з таким запалом до спільного діла, якого по них сподівався Мацціні, бо таке виховання мас, якого він собі бажав, було при страшенній культурній їхній відсталості − в тому часі неможливе. Майже все селянське населення та велика частина міського були байдужі для цілого соборницького руху, а в по­лудневій Італії навіть ворожі. Цілий той рух лежав у дійсності лише на розмірно нечислен­ній верстві інтелігенції.» [5, с. 18].

Специфіка таких періодів реакції в тому, що визначальна роль у зміцненні і розвитку ідей свободи, соборності, самостійності, сприйнятті цих ідей найширшими народними масами в цей час належить політичним мислителям і публіцистам, письменникам і поетам. У визволенні Італії, підкреслював К. Трильовський, вони відіграли не меншу роль, ніж герої на полі кривавої боротьби, визначні лідери збройної боротьби італійського народу.

Розглядаючи процес зародження національно-визвольного руху італійського народу, К. Трильовський звертає увагу на дуже важливий факт. Негативний вплив державно-політичної роздробленості Італії, який тривав століттями, вперше був нейтралізований в період правління Наполеона, яке при всіх своїх недоліках мало і важливе позитивне значення. Наполеон провів у італійських державах великі внутрішні реформи, що переважно утрималися і після його поразки. Так була запроваджена рівність усіх громадян перед законом, особиста й релігійна свобода та єдине цивільне законодавство, монастирські земельні маєтки передані у власність держави. Саме все це й приготувало ґрунт для італійського національного відроджен­ня. Таким чином, тільки після певних змін у правовій системі може мати місце успішний початок і розвиток процесів національного відродження будь-якого поневоленого чи політично роздробленого народу. Так як і для появи достатньо значної кількості політично свідомих громадян, які готові чи мирними засобами чи зі зброєю в руках боротися за свою свободу, необхідно, щоб народ певний час жив в умовах свободи.

Розглядаючи розвиток італійського національно-визвольного руху К. Трильовський слушно зауважив, що переломний момент у його розвитку стався тоді, коли його очолив Джузеппе Мацціні. Останній, створивши таємне товариство «Молода Італія», по-перше, надав йому загальнонародного характеру, залучаючи до участі в ньому представників всіх соціальних груп і верств тогочасного італійського суспільства. Це одразу ж значно підняло вплив національно-визвольного руху, який тільки тоді може бути реально сильним і масовим, коли охоплює весь народ, що бореться за свою свободу і незалежність, а не якусь окрему соціальну групу чи групи. По-друге, всі члени цієї організації чітко знали й усвідомлювали кінцеву мету своєї боротьби – вільна італійська республіканська держава. І, по-третє, пріоритетним для всіх членів організації був обов`язок перед батьківщиною «та готовність до посвяти і мучеництва, котре вважалося лише за ступінь на дорозі до остаточної мети» [5, с. 13]. Безперечно, що все це було можливим тільки при наявності непересічних організаторських здібностей та безмежній вірі в поставлену мету самого Дж. Мацціні. Національно-визвольний рух українського народу в ХХ ст. багато в чому завдячує своїм успіхам саме врахуванню цих важливим моментів, які Трильовський, в умовах польської окупації західноукраїнських земель, зумів донести до найширшого загалу. Високо цінуючи здобутки італійського національно-визвольного руху під проводом Дж. Мацціні, К. Трильовський не ідеалізував його, зазначаючи, що «Молода Італія» діяла «революційними способами: частковими вибухами, убивствами зрадників та князів». Не вважаючи ці форми боротьби універсальними, він, в той же час, давав зрозуміти, що в певні періоди поглиблення реакції, коли масовий рук, з огляду на розв`язаний поневолювачами терор є неможливий, національно-визвольному рухові, який в ці періоди набирає форми окремих таємних організацій, не залишається іншого шляху, як тільки вдаватися до терору.

У праці «Про Велику Французьку Революцію», розглянуто не тільки історичний перебіг подій, що передували революції, її розвиток та пізніший період до Віденського конгресу включно, але й розвиток державно-правових інституцій, правових та політичних ідеї цього періоду. Щодо останнього, то особливий інтерес викликає розгляд проблеми прав людини. По суті, на думку К. Трильовського, діяльність Народного Собору була спрямована на поступове закріплення і розширення прав людини.

Аналізуючи перебіг революції, К. Трильовський звертає увагу на важливий момент. Революція знищила існуючий лад, який базувався на абсолютизмі та становому поділі суспільства. Перед Народним Собором, як представником всієї французької нації, постало завдання будівництва нового ладу. А «для будови нового політичного і соціального ладу, як взагалі до всякої будови, треба доброї програми, то є напе­ред докладно обдуманого, обговореного і широко поясненого пляну. Коли нема такої суспільно-політичної програми, яку знає і обстоює більшість народу, то по революції не повстане ніякий новий лад, а вернуться старі порядки. Коли ж ця програма є неясна, або коли її вироблюють щойно в бігу революції, то при тім робиться багато по­милок та витрачується на марне багато людської енергії» [6, с. 12]. Більше того варто пам`ятати, що «людські звички міняються поволі. Зміна в людських звичках і відносинах наступає поволі щойно тоді, коли наступила зміна в людських думках і почуваннях. Чого люди не передумали і не відчули, того не змінить ніякий насильний переворот.» [6, с. 27]. Саме так було з французькою революцією. В актуальності цих тверджень маємо можливість переконатися і нині.

Цікавою є оцінка К. Трильовським якобінського терору. Будучи викликана складною ситуацією, в якій опинився революційний уряд з огляду на наступ ворожих армій та внутрішню контрреволюцію, система урядового терору прихильником, якої був Робесп`єр, в той же час викликала рішуче заперечення і осуд з боку Дантона і Марата. Вони «були за тим, щоби сильно боронити революцію перед ворогами, а винних карати. Але вони ви­ступали проти терору, як системи влади, бо знали, що терор деморалізує ціле суспільство і саму владу» [6, 23]. К. Трильовський повністю поділяв та підтримував цю ідею. При цьому він також зазначав, що терор не знайшов широкої підтримки і поширення в країні, він був, по суті, виключно справою міської товпи, жорсто­кість якої була викликана безробіттям, несправедли­вістю шляхетської влади, віроломством монархістів. Більше того, найкращим доказом правильності ідей революції та їх моральної сили є той факт, що ці ідеї, незважаючи на терор, прорахунки Робесп`єра, які могли скомпрометувати їх в очах народних мас, продовжували існувати і розвиватися. Бо навіть під час панування терору революційна влада ніколи і ніде не застосовувала тортури.

Наприкінці життя К. Трильовський писав у своїх спогадах: «Коли гляну на своє життя, а головно на мою молодість, не маю чого нарікати!.. Та молодість, а передусім мій мужеський вік, це був час безпереривної рухливости і праці «на народній ниві»... Та праця не давала мені матеріяльних надбань - навпаки! Зате давала мені велике моральне вдоволення, тим більше, що я відчував і бачив, що нема нікого другого, хто міг би її виконати» [1, с.13]. З огляду на ці слова, на правничу, громадську, політичну, наукову, публіцистичну діяльність Кирило Трильовський сьогодні гідний не тільки пам`яті але й наслідування.

Дата добавления: 2015-10-24