Використана література 5 страница

Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих міліонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п'яних або хорих родичів та опі­кунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би пра­вильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоло­віка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідли­вою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким до­глядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б Її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку вели­чезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би все­владність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи виби­раних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену вдасть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності ко­рінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на зем­лі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійс­ного поступу.» [2, с. 340 – 342]. Такий великий витяг з праці Іван Франка ми зробили з огляду на те, що тут, як видається, Великий Каменяр чітко, переконливо і аргументовано довів неможливість побудови ідеальної держави чи існування якогось високо розвинутого бездержавного суспільства. Він показав, що людське суспільство знаходиться в постійному розвитку і «повного громадського щас­тя, повного, так сказати, раю на землі люди не діб'ються ніколи.» І при цьому зауважує «Але се ще не рація, щоб ми закладали руки і байдужно дивилися, як міцний душить слабого, як багач кривдить та висисає бідного, як одиниці кривдять та руйнують сотки й тисячі людей. Чи буде, чи не буде з того рай на землі, а ми борімося з кождим поодиноким лихом, з кождою поодинокою кривдою, та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче.» [2, с. 345]. Сказане Іваном Франком сьогодні не менш актуальне, ніж сто років тому. Ми повинні усвідомлювати, що побудова демократичної, правової, соціальної держави – це не якийсь шлях, який потрібно пройти, щоб мати можливість зупинитися і відпочити в кінці шляху. Це напрям руху, розвитку суспільства. Це напрям його прогресивного розвитку. Так само ми повинні усвідомлювати, що навіть найкраща, на сьогоднішній день, Конституція, завтра буде потребувати змін, оскільки змінюється суспільство. І це, напевно, один з тих ключових висновків, який ми сьогодні можемо зробити з конституційно-правових поглядів Івана Франка.

Використана література

1. Франко І. Твори: у 20 т.. – Т. ХХ.: Вибрані листи. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1956. – 810 с.

2. Франко І. Твори: у 50 т. – Том 45.: Філософські праці. - К.: Наукова думка, 1986. – 574 с.

Кость Левицький

Напередодні 95-тих роковин утворення Західно-Української Народної Республіки необхідно не тільки зрозуміти та проаналізувати ті чинники, які мали визначальний вплив на життєздатність цього державного утворення, що проявилось в створенні повноцінно функціонуючого державного апарату не тільки в центрі, але й на місцях, та забезпеченні реальної державної влади на всій своїй території, але й згадати людей, завдяки подвижницькій діяльності яких українське суспільство в тих землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, було готове в 1918 році не тільки до здобуття, але й до розбудови власної держави. Бо, якщо упадок Української Народної Республіки, в значній мірі, був обумовлений не тільки зовнішньою інтервенцією, але й внутрішніми причинами, то ліквідація української державності на західноукраїнських землях є наслідком виключно іноземної інтервенції та інших зовнішніх причин. Завдяки конституційному устроєві Австро-Угорської імперії на тих українських землях, що входили до її складу і, зокрема, в Галичині протягом другої половини XIX століття поступово витворюється розвинуте, структуроване українське громадянське суспільство, провідники якого виключно правовими засобами повільно, але неухильно підносили український народ до рівня всіх інших народів імперії та Європи в цілому. Саме тут українці здобували перші навики виборчої і парламентської боротьби, досвід боротьби законними методами за свої законні інтереси, чого були позбавлені українці, як і всі інші народи, в Російській імперії. Саме тому в ЗУНР не було проявів анархізму, отаманщини чи інших деструктивних явищ, які є смертельно небезпечним для кожної молодої держави. І значна заслуга в цьому українських політичних провідників того часу. «Головними прикметами тодішньої нашої провідної верстви було гаряче почуття патріотизму, ґрунтовні знання, добуті не тільки академічними студіями, але й невсипучою працею над самим собою і довголітньою лектурою, високе почуття особистої і національної честі, глибоке розуміння обов'язку, послуху і дисципліни. Основною прикметою тодішньої форми громадянського співжиття був благородний змаг найкращих людей за найбільш успішну і творчу працю для батьківщини, за найкращу службу народній справі», – так пізніше характеризував лідерів галицьких українців їх сучасник [1]. Одним з найяскравіших представників галицької політичної верхівки є Кость Левицький. І обґрунтовано в «Енциклопедії українознавства» зазначено, що він є «найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19 і першої половини 20 вв.» [2, с.1268]. Політичне, громадське, наукове, адвокатське життя Костя Левицького є прикладом творчого довголіття. Розпочавши свою працю на благо українського народу на початку 80-х років минулого століття, він продовжував її до самої смерті, тобто до кінця 1941 року. Понад шістдесят років ця людина приймала найактивнішу участь в суспільно-політичному, науковому, культурному, економічному житті українського суспільства Галичини. Створення Західно-Української Народної Республіки теж відбулося, в значній мірі, під його проводом. Тому видається доцільним в дні святкування річниці ЗУНР ґрунтовніше ознайомити широку українську громадськість з життям і діяльністю одного з її лідерів, тим більше, що матеріалів, які дали б можливість глибше познайомитись з цим подвижником української справи в західноукраїнських землях сучасному українському читачеві, майже немає.

Роки політичної діяльності Костя Левицького припадають на період піднесення розвитку українського національного життя в Галичині: економічного, культурного, політичного. Власне початок політичної діяльності Костя Левицького – це початок тієї доби в історії української політичної думки, яку історики охрестили «адвокатською». Починаючи з 1891 року у Галичині з адвокатських канцелярій «виходить» ціла низка молодих українських адвокатів, які поступово очолюють організований український рух. І, якщо в літературі цей період визначається іменами Івана Франка, Богдана Лепкого, Василя Стефаника, в мистецтві – Івана Труша, Олекси Новаківського, в науці – Михайла Грушевського, Станислава Дністрянського, Степана Рудницького, Стефана Томашівського, то в економічному житті це, перш за все, адвокати – Євген Олесницький, Степан Федак, Кость Левицький, в політиці – Теофіл Окуневський, Володимир Охримович, знову ж Євген Олесницький та Кость Левицький. Не можна недооцінювати також їх вклад в розвиток науки та літератури. Так розвиток юридичної науки в цей період важко уявити без наукового доробку Костя Левицького. А літературна спадщина Андрія Чайковського є значним вкладом в розвиток української літератури того часу. І провідну роль серед цієї когорти молодих українських правників відіграє саме Кость Левицький, який протягом 80-х років ХІХ століття здобув славу одного з лідерів української студентської молоді та одного з найбільш діяльних керівників товариства «Просвіта»: як автор популярних розвідок для народу на правничі теми та статей на злободенні проблеми, як молодий вчений і, врешті, як один з перших українських громадських діячів в Галичині, хто зрозумів значення економічного аспекту в національно-визвольних змаганнях нації.[3] Саме тому життя і діяльність цього сподвижника української національної справи становить не тільки пізнавальний інтерес, але й може служити прикладом в аспекті політичного вишколу сучасних українських політиків.

Народився Кость Левицький 18 листопада 1859 року в Тисмениці, що неподалік від Івано-Франківська (тоді Станіславів) [4, с. 22]. Тут же він здобув початкову освіту скінчивши т. зв. нормальну школу. З 1872 року розпочав навчання у Станіславівській гімназії. В 60-х роках, за прикладом Східної України, в ряді міст на західноукраїнських землях виникають молодіжні українські організації − «громади», які об'єднують молодь, що прагне працювати на користь рідного народу. Виникла така таємна організація і у Станіславові. Її організаторами та лідерами були брати Заклинські: Леонід, Роман та Корнило. Головним завданням організації було залучення кращих учнів гімназії до праці над національним самоусвідомленням широких верств населення та поширення видань «Просвіти». Одразу ж з початком навчання в гімназії, Кость Левицький починає брати активну участь в діяльності «громади», а на старших курсах навчання стає одним з її керівників. Особливу увагу приділяє він поширенню видань «Просвіти». Як згадував пізніше сам К. Левицький: «Не забуду ніколи пам'ятних слів першої відозви «Просвіти»: «Нехай всякий, хто може, жертвує для рідного народу і свою лепту». Отсі слова були для мене благородним живчиком в моїм молодечім віці, що мені вказав перший шлях праці національної. Та давав я свою лепту по змозі. Як ученик гімназійний використовував я час свят і ферій, щоби неграмотним селянам читати книжочки «Просвіти», та пояснювати їм те що пишеться, а грамотним (письменним) роздавати книжочки «Просвіти», щоб далі читали і людям пояснювали. Те саме робив я як студент університету і допровадив до заснування читальні, де в неділю і свята збирались господарі з громади та вичитували газети і книжки. Те відбувалося під проводом мого отця Антона Левицького, місцевого пароха в Нижневі, повіту Товмацького і моєї матері Костуні Левицької, що приєднувала сестриці до читальні, каси позичкової і крамниці» [5, с. 117–118]. Після закінчення гімназії він продовжує навчання на юридичних факультетах у Відні та у Львові. Як і в гімназії, Кость Левицький не стоїть осторонь громадського життя. Прибувши до Львова в 1878, році він вступає до «Академического кружка» – українського студентського товариства москвофільської орієнтації. Не поділяючи політичних поглядів і орієнтацій цього товариства, він залишає його і з 1880 року бере активну участь в діяльності українського студентського товариства народовського напрямку «Дружній Лихвар». Так, вже на передвиборчих загальних зборах товариства його було висунуто «як тактовного і енергічного правника ІV-го року» кандидатом на голову товариства. І під час виборів голови він набрав 21 голос, а Володимир Коцовський, який став головою, − 22 голоси [6, с. 3/зв]. Власне, перейменування товариства з «Дружній Лихвар» на «Академічне братство», оскільки воно вже давно перестало бути чисто товариством взаємодопомоги українських студентів, відбулось, в значній мірі, за пропозицією Костя Левицького і саме він є автором нової назви товариства [7, с. 7]. Тут при «Дружньому Лихвареві» було створено і «Кружок Правничий» − фактично перше професійне об'єднання українських правників на західноукраїнських землях. На історії цього утворення варто б було зупинитися грунтовніше, оскільки, більшість тих молодих адвокатів, які пізніше стануть на чолі організованого українського руху, були в тій чи іншій мірі пов'язані з «Кружком Правничим». Пропозиція про створення такого об'єднання в системі товариства «Дружній Лихвар» висунув на загальних зборах Товариства 23 жовтня 1881 року Андрій Чайковський [8, с. 2.зв]. 30 жовтня 1881, на наступних загальних зборах було створено організаційний комітет в складі: Андрія Чайковського, Костянтина Левицького та Євгена Олесницького і прийнято положення про «Кружок Правничий», згідно з яким кожен правник-українець був вправі стати його членом і приймати активну участь в його діяльності. Тут же було вирішено звернутись до першого звичайного професора права з українською мовою викладання у Львівському університеті – Олександра Огоновського з проханням взяти на себе опіку над ним [9, с. 3/зв.]. На базі юридичної літератури, переданої «Правничому Кружку», Товариством була створена доволі значна юридична бібліотека, якою мали можливість користуватись багато поколінь українських студентів-правників. Учасники гуртка постійно готували та виголошували доповіді на різні правові проблеми. Так, перший виступ Костя Левицького «Про Руську Правду» був опублікований Омеляном Партицьким в 1882 році в часописі «Зоря». Тут же була розпочата робота над виробленням української юридичної термінології, яка знайшла своє завершення в виданому Костем Левицьким українсько-німецькому юридичному словнику [10]. «За своє багаторічне існування «Кружок Правничий» став для багатьох українських правників справжньою школою підготовки до боротьби за права українського народу, за реальність для кожного українця в межах Австро-Угорської імперії тих прав і свобод, що їх законодавче закріпила діюча конституція.

Після закінчення навчання на юридичному факультеті, Кость Левицький проходить судову і адвокатську практику у Львові, а в 1884 році отримує у Львівському університеті степінь доктора права і починає свою адвокатську діяльність, спочатку як адвокатський кандидат, а з 1890 року як адвокат і відкриває свою адвокатську канцелярію у Львові, яка функціонувала майже до кінця життя Костя Левицького. Вже в перших роках своєї адвокатської практики він здобуває собі повагу і авторитет серед юристів Львова. Він перший почав писати свої скарги і подання до суду українською мовою, і свою адвокатську діяльність, свої знання діючого законодавства він повністю віддає на службу своєму народові, на захист його прав і свобод. Особливу славу принесли Костеві Левицькому, як знавцеві діючого адміністративного права, справа проти Львівського магістрату, та, як знавцеві кримінального права, виступ захисником у справі звинувачення українського поета і художника Корнила Устияновича. У першому випадку проблема виникла під час підготовки до перепоховання Маркіяна Шашкевича у Львові. Будучи активним учасником спеціального Краєвого Комітету, створеного для проведення цієї акції, Кость Левицький розробляв порядок проведення перепоховання. Маніфестація мала бути проведена велично і урочисто, проте магістрат міста, який складався, в більшості, з шовіністично настроєних представників польського населення міста, прагнув будь-що перешкодити цій маніфестації. І от за декілька днів перед урочистістю представникам Комітету було заявлено, що коли домовину з тілом буде везти упряж з трьох пар коней, то це буде коштувати надзвичайно дорого. Не маючи достатньої кількості коштів, представники Комітету не знали що робити, бо перевезення тіла Маркіяна Шашкевича парою коней могло б виглядати на рядові похорони, а достатньої кількості коштів, щоб оплатити названу магістратом суму Комітет не мав. І тоді Кость Левицький, вирішивши піти за прикладом святкування у Львові першої річниці свята свободи (дня скасування панщини), запропонував замість кінного упряжу запрягти волів. Це не тільки надасть процесії особливого вигляду, але й повністю звільнить від оплати за запряг, оскільки «волів у поняттю законів не можна вважати за кінний запряг, згаданий у магістрацькій похоронній тарифі» [11]. З Гуцульщини було привезено три пари срібно-сірих волів з величезними рогами, які й везли домовину. Як згадує очевидець: «Народна маніфестація випала тріумфально і прекрасно. Був це похорон князя, а карпатські воли відіграли в нім одну з першорядних ролей» [12]. Не дивлячись на всі старання, магістратові не вдалось довести, що тарифи повинні розповсюджуватись і на волів. Кость Левицький не тільки виграв цю справу, але й переконливо доказав, що навіть при всій недосконалості австрійських законів, знаючи їх, можна обороняти і українську справу і права кожного українця. Так на процесі за звинуваченням К. Устияновича в «підбурюванні проти суспільного порядку» Кость Левицький, проаналізувавши акт обвинувачення, настільки переконливо показав його суперечливість і необґрунтованість, що обвинуваченого, якому грозила кара від 5 до 10 літ позбавлення волі, було відпущено з під варти таки в залі судового засідання і проти нього були зняті всі обвинувачення [13]. І пізніше, вже будучи відомим політичним діячем, послом до віденського парламенту, і в період польської окупації, Кость Левицький неодноразово виступав захисником у цивільних, адміністративних і кримінальних справах, здобуваючи перемоги у здавалось би безнадійних справах. То ж цілком закономірно, що коли українськими адвокатами був створений Союз українських адвокатів, Кость Левицький очолив його і довгі роки був незмінним президентом.

Одразу ж після завершення навчання в університеті, Кость Левицький вступає до Товариства «Просвіта». Незабаром його обирають членом правління Товариства. Пізніше він згадував: «Тут працював я двадцять і п'ять років ідейно, щоб дати духовну лепту для рідного народу, та уступив аж тоді, коли мене покликано до важчого обов'язку: проводу політичного»[14, с. 118]. Тут в «Просвіті» одна за одною з'являються в світ численні популярно-правові розвідки Костя Левицького. Розуміючи, що одна з найбільших проблем українського народу, зокрема селянства, в боротьбі зі свавіллям і зловживаннями, які допускають державні службовці є, дуже часто, саме незнання селянином своїх законних прав, невміння відстояти ці права. Саме тому, прагнучи ознайомити найширші верстви народу з діючим законодавством він приділяє таку увагу власне популярним правничим книжечкам для народу. І вже в 1884 році в товаристві «Просвіта» було видано його першу працю такого плану «Про закон о товариствах і право збору». Далі одна за другою з'являються «Наша свобода або які ми маємо права» (1888), «Наш закон громадський або які ми маємо права і повинности в громаді» (1889), «Про польові пошкоди» (1893) та багато інших. Активно працюючи в товаристві «Просвіта», Кость Левицький все більше і більше вникає в потреби українського суспільства на західноукраїнських землях. Він, як і інші лідери українського організованого руху, починає розуміти, що виключно просвітніми справами вирішити багато з тих проблем, які виникають перед українським селянином в Галичині, Закарпатті чи на Буковині, неможливо. Саме в цей період починається масова трудова еміграція з західноукраїнських земель. Головна причина еміграції − економічні проблеми, які надзвичайно гостро постали перед українським селянством. Тому він виступає ініціатором перетворення «Просвіти «з просвітнього товариства в просвітньо-економічне. В 1890 році прийнятий новий статут Товариства, автором якого був Кость Левицький. Поряд з просвітніми завданнями перед товариством ставляться і економічні [15, с. 19].

Поряд з перетворенням «Просвіти» в просвітньо-економічне товариство, починається процес створення українських кооперативних, фінансових, кредитових, ремісничих об'єднань і товариств. Кость Левицький бере в ньому найактивнішу участь. У 1883 році львівські ремісники Михайло Сембратович, Михайло Спожарський, Павло Мартинів. Григорій Івахів та інші вирішили заснувати товариство українських ремісників. Вони звернулися до Костя Левицького з проханням укласти статут товариства та допомогти у його організації та створенні. Він успішно впорався з цією справою і 27 травня 1884 року у Львові почало функціонувати товариство українських ремісників «Зоря», яке обрало Костя Левицького своїм секретарем [16, с. 223-225]. В цьому ж році він бере активну участь у створенні першого на західноукраїнських землях споживчого кооперативу «Народна торгівля». В 1898 році Кость Левицький був ініціатором і засновником «Краєвого Союзу Кредитового» у Львові, організації українських кооперативів та став його начальним директором [17, с. 20]. Він же був ініціатором створення «Краєвого Союзу Ревізійного», в якому був Головою Ради протягом 1904 – 1914 рр. Активна участь в діяльності «Просвіти», в створенні економічних інституцій, проходження адвокатського стажування тим не менше, не віддалили Костя Левицького від політичної та наукової діяльності. В серпні 1884 року він керує другим вічем студентської молоді, яке відбувалось в Коломиї і було зорганізоване товариствами «Академічне Братство» у Львові, «Січ» у Відні, «Союз» у Чернівцях. Ця традиція проведення віч, на які збирались українські студенти з цілої Австро-Угорської імперії, були для української молоді школою політичного і національного виховання, першою організаційною спробою в боротьбі за свої права, за права українського народу.

У 1885 році у Львові було створено політичне товариство «Народна Рада», ініціатором якого, поряд з Юліаном Романчуком, Омеляном Огоновським, Олександром Огоновським, Василем Нагірним та іншими, був Кость Левицький. З цього часу починається його активна політична діяльність. Його обирають секретарем «Народної Ради». Пізніше, коли на базі цього політичного товариства у грудні 1899 року було створене Національно-Демократичне (Народне) Сторонництво, згодом перейменоване на Українську Національно-Демократичну Партію, Кость Левицький входить до Президії Народного Комітету (Начальної управи національно-демократичної партії). Пізніше обрано його Головою Народного Комітету. Цю посаду він займав аж до 1919 року. Власне з іменем Костя Левицького тісно пов'язані практичні висновки з ідеологічного політичного ферменту, що його започаткував на початку 90-х років позаминулого століття гурт талановитих молодих політиків (В. Охримович, Є. Левицький. В. Будзиновський. Ю, Бачинський) під проводом діячів зі старшої генерації (І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький) за ініціативою Михайла Драгоманова. Переважна більшість цих діячів входить до УНДП. Одночасно реорганізується радикальна партія. І політичне життя галицьких українців входить в організовані межі. Усе більшу консолідуючу роль відіграє Народний Комітет під керівництвом Костя Левицького [18]. Незабаром він стає фактичним провідником всієї політичної діяльності галицьких українців. На перших виборах до Австро-Угорського парламенту, які проводились на підставі загального і рівного виборчого права, Костя Левицького обрано послом до віденського парламенту. Тут його обирають головою Українського парламентського клубу, функції якого він виконує аж до 1916 року. В 1908 році Костя Левицького вибрано послом до Галицького сейму, де він також очолює Український сеймовий клуб. В тій активній політичній боротьбі, яку вели українські представники у віденському парламенті і в галицькому сеймі, Кость Левицький зумів, завдяки своїм організаційним здібностям, власній титанічній праці і вмінню об'єднувати абсолютно різних за своїми поглядами і за темпераментом людей, знайти не тільки правильну стратегію, але й правильну тактику, що вберегло галицьке суспільство від розпорошення сил на міжпартійну та міжособисту боротьбу.

Новий етап політичної діяльності Костя Левицького починається з початком першої світової війни. Вже 1 серпня 1914 року у Львові створено Головну Українську Раду. До заснування цієї першої понадпартійної політичної репрезентації галицьких українців спричинились три найбільші політичні партії: національно-демократична, представлена в Раді Костем Левицьким, Степаном Бараном, Льонгіном Цегельським та Іваном Боберським, радикальна, яку репрезентували Михайло Павлик, Кирило Трильовський, Микола Балицький і Микола Лагодинський та соціал-демократична, яку в Раді представляли Микола Ганкевич, Володимир Старосольський, Володимир Темницький та Теофіл Мелень. Головою Ради обрано Костя Левицького, заступниками – Михайла Павлика та Миколу Ганкевича. 3-го серпня 1914 року було оголошено маніфест Головної Української Ради до українського народу, в якому, поряд з характеристикою політичної ситуації, що склалась з початком війни, роз'яснювалась роль, яку повинен зіграти український народ в даному міжнародному конфлікті, і ті можливості національного визволення, які відкривались для українського народу в зв'язку з початком війни. Завершувався маніфест закликом до народу ставати «до бою за волю України» [19, с. 13]. Одразу ж після початку світової війни, гурток українських політичних емігрантів у Львові рішив, за порозумінням з політичними провідниками галицьких українців, головно з К. Левицьким, заснувати «Союз визволення України», як позапартійну політичну організацію, яка б об'єднувала і представляла інтереси українців з тієї частини України, що знаходилась під гнітом Російської імперії. Головним завданням організації її засновники вважали пропаганду ідеї самостійної України [20, с. 31].

Провідники українського народу в Галичині, так само, як і засновники «Союзу визволення України» розуміли, що під час війни одними тільки політичними засобами добитися успіху не можливо. Тому вже 4 серпня створено Боєву Управу Головної Української Ради. Вирішено створювати, поки що в складі австрійської армії, власні національні збройні формування. Як згадував пізніше Кость Левицький: «Головна Українська Рада вислала мене до Відня, щоби я переговорив в міністерстві війни про справи організації українського стрілецького легіону» [21, с. 17]. Перебуваючи у Відні, він зустрічається з президентом міністрів, міністром закордонних справ, міністром війни, з’ясовуючи можливості для створення українського військового формування, його кількісний склад і особливо «важне було питання відносно завдання нашого легіону і його призначення при воєнних операціях, бо ж годі було наш добірний легіон виставити в боєвім фронті австрийської армії, щоби цей легіон у великій суматосі воєнній за кілька тижнів щез з лиця землі. На нашу думку,– ми так сказали,− січові стрільці мають у війні виконувати своє особливе завдання. Тому я домагався разом з п. Васильком (Микола Василько − український посол до віденського парламенту від Буковини − Т. А.), щоби наш легіон творив особливий відділ з військово-політичним завданням (розрядка К. Левицького), значить з призначенням: інформувати армію про населення відносної області операційної, як також приєднувати населення для осередніх держав, вести вказану пропаганду політичну, та в остаточній потребі покривати боєву армію, якби вона була загрожена. До політичного завдання, заглядно призначення наших січових стрільців, покладали ми велике значення і рішучо обстоювали те наше домагання» [22, с. 20]. В кінці серпня 1914 року Кость Левицький їде до Берліна, де зустрічається з представниками міністерства закордонних справ та німецького генерального штабу для того, щоб залучитись підтримкою з німецької сторони як в справі формування українського легіону, так і в справі сприяння формуванню інших військових утворень, зокрема з українців − полонених солдат російської армії.

Серйозною проблемою для української громадськості у Галичині стало поширення польськими колами доносів про т. зв. «руську зраду» − тобто намагання звинуватити українське населення в нелояльності до Австро-Угорської імперії і під цим оглядом не тільки перешкодити утворенню українського військового формування, але і зорганізувати масові репресії проти свідомих, патріотично настроєних представників українського народу. Тільки активні дії українських послів до віденського парламенту, серед них і Костя Левицького, які спричинили навіть до особистого розпорядження цісаря, в значній мірі, вдалось зменшити свавілля військових частин, що розміщувались в Галичині, та представників місцевої адміністрації − осіб польської національності.

Головна Українська Рада, котра була представлена лише трьома політичними партіями, не могла виконувати функцій єдиного координаційного центру всієї української політики. Тому вже від кінця 1914 року були зроблені спроби утворити інший орган, де б політичні партії, інші структурні організації українського політичного життя, були повністю представлені. І після тривалої підготовки у Відні, 5 травня 1915 року створено Загальну Українську Раду, як «репрезентацію всього українського народу на час війни аж до повороту нормальних відносин на українські землі», проте, оскільки частина українського народу, що знаходилась під Російською імперією не була представлена легітимними репрезентантами, в документах Ради було підкреслено, що вона «представляє найвищу і єдину політичну репрезентацію українського народу в справах дотикаючих австрийської України», хоча до Ради входили також три представники «Союзу визволення України». Президію Загальної Української Ради очолив Кость Левицький, заступниками обрано Миколу Василька, Лева Бачинського, Євгена Петрушевича, Миколу Ганкевича та Олександра Скорописа-Йолтуховського (представник «Союзу визволення України») [23, с. 151-155]. Головною метою діяльності Ради було проголошено створення самостійної Української держави на українських землях, звільнених від Російської імперії, та національно-територіальна автономія українських земель в складі Австро-Угорської монархії [24, с. 156].

Дата добавления: 2015-10-24