Використана література 4 страница

13. «Русалка Дністрова»: Документи і матеріали / упоряд. Ф. І. Стеблій [та ін.]; відп. ред. Ф. І. Стеблій. – К.: Наукова думка, 1989. – 544 с.

14. Розумний Я. Маркіян Шашкевич: таємниці міту // Русалка Дністрова: фотокопія з видання 1837 р. зі словом від видавців та вступною статтею й її перекладами на мови української діаспори. – Вінніпеґ: Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича, 1987. – С. 13 – 23.

15. Русалка Дністрова: фотокопія з видання 1837 р. зі словом від видавців та вступною статтею й її перекладами на мови української діаспори. – Вінніпеґ: Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича, 1987. – 76; 2; ХХ; 135 с.

16. Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст. / Упор. І. І. Пільгук та М. Г. Чорнописький. – К.: Дніпро, 1965. – К.: Дніпро, 1965. – 652 с.

17. Історія Української РСР: у 8 т., 10 к. – Т. 3.: Україна в період розкладу і кризи феодально-кріпосницький системи. Скасування кріпосного права і розвиток капіталізму (ХІХ ст.) / Ред. кол. А. Г. Шевелєв (відп. ред..) [та ін.] – К.: Наукова думка, 1978. – 608 с.

18. Kaczała Stefan. Polityka Polaków względem Rusi / Stefan Kaczała. – Lwіw: Nakładem autora, 1879. – 368 s.

19. Головна Руська Рада (1848 – 1851): протоколи засідань і книги кореспонденції / За ред. О. Турія, упоряд. У. Кришталович та І. Сварник. – Львів: Інститут Історії Церкви Українського Католицького Університету, 2002. – XXXIV + 270 с.

20. Зоря Галицка. – Ч. 1. – 15 травня 1848. – С. 3-4

21. Вагилевичъ Иванъ. Програмъ // Дневникъ Рускій. – Ч. 1. – 18/30 серпня 1848. – С. 1.

22. F. H. Слово о Руси и єй становишчи политическомъ // Дневникъ Рускій. – Ч. 6. – 23 кивня/4 жовтня 1848. – С. 21.

23. Вагилевич І. Замітки о руській літературі / Іван Вагилевич // Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст. – К.: Дніпро, 1965. – С. 158 – 170

24. Возняк М. Розвідки Івана Вагилевича про українську мову / Михайло Возняк // У століття «Зорі» Маркіяна Шашкевича (1834-1934). Нові розшуки про діяльність його гуртка. Ч. 2. – Львів: Богословське наукове товариство, 1936. – С. 258 – 296.

25. «Руська Трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України / В. І Горинь, О. А. Купчинський [та ін.], відп. ред. Ф. І. Стеблій. – К.: Наукова думка, 1987. – 339 c.

Яків Головацький

Аналіз правових поглядів Якова Головацького складає певну проблему з огляду на відсутність у вченого спеціальних правничих розвідок чи політичних праць. Проте було б не правильно стверджувати, що державно-правові проблеми знаходилися поза його увагою. Сам процес національного відродження українського народу, біля витоків якого стояв і Яків Головацький, був, в першу чергу і головно, явищем політичним. Цей процес не тільки впливав на політичну систему тогочасної Австрії, але і за своєю роллю та значенням виходив далеко поза її межі. Ствердження єдності українського народу, незалежно від існуючих державних кордонів між Австрією та Російською імперією, поставило під сумнів і належність правового регулювання статусу народу в обох цих державах, тобто навіть ця констатація вже вимагала осмислення проблеми зміни правового статусу українського народу і, певною мірою, поклала початок боротьби за національні права українців. В даному аспекті, боротьби – у рамках існуючої правової системи Австрійської монархії.

Яків Головацький звертає увагу на той факт, що народ, а не окремий стан чи верства є суб’єктом історичного процесу. При цьому він підкреслював, що кожен народ має свій особливий облік (в оригіналі - наличьє, фізіономія), свої особливі моральні та фізичні властивості, живе своїм особливим життям. Розвиваючи в своєму житті свою індивідуальність, народ живе для себе, але діє для людства. Кожен народ, підкреслював Яків Головацький, є неповторним у великій спільноті людства. Кожен народ - це ідея втілена Богом для тільки йому відомих цілей [1, с. 1]. Іншими словами, так само як кожна людина є Божим творінням, так само і кожен народ є Божим творінням, і заперечувати право народу на самобутність, на самостійний розвиток, на власне буття означає суперечити Божественному промислові, який для якоїсь своєї цілі створив цей народ. По суті, можна говорити, про ствердження Головацьким права народу на самостійний розвиток, включаючи не тільки культурний, але й державно-політичний та правовий. Духовне життя народу, на думку Якова Головацького, складається з трьох людських стихій, які підпорядковані одній вищій божественній. Цією вищою сутністю, основою буття народу є Віра, яка походить від Бога, і поєднує людину з Богом, і всіх людей в одну спільноту, яка і творить народ. Людськими стихіями або сутностями є наука, політичне (в оригіналі - гражданське) життя, яке вчений розумів, як «плід народної волі і прагнення установити добро життя громадського» [2, с. 2] та мистецтво. Знову ж таки, з цього можна зробити висновок, що можливість самостійно визначати свій політичний, державний статус є невід’ємним елементом сутності народу. Тобто для Головацького важливо не тільки доказати самостійність української мови, він ставить перед собою значно ширше завдання – утвердити ідею що кожен народ, саме народ, а не якась його частина, є суб’єктом історичного процесу і кожен народ може і мусить мати право бути цим самостійним суб’єктом. Зрозуміло, що в першу чергу, Головацького хвилювала наявність в українського народу такого права.

Важливим аспектом політичних та правових поглядів Якова Головацького є осмислення ним державного минулого українського народу, підкреслення важливості державницьких традицій для всіх аспектів становлення і розвитку українського народу на сучасному етапі. Вчений підкреслював, що український народ (в оригіналі вжито термін «словено-руський» – Т. А.), який і нині «непреривними масами» заселяє всю підкарпатську землю східної Галичини і суміжні з нею області Волині, Поділля і інші, був первісним набувачем цієї землі заселивши її в доісторичні часи [3, с. 1]. Цей народ самостійно, без зовнішнього тиску та втручання перейшов від общинного ладу до державності, синтезувавши при цьому державницькі традиції, вироблені Київською Руссю, та греко-християнські впливи. Яків Головацький звертає увагу на той факт, що в умовах власної державності, український народ мав повноцінну соціальну структуру «всі сословія: селяни, міщанство, бояри і вельможі одного і того ж роду і племені» (виділено нами - Т.А.) [4, с. 1].

Ця мононаціональна, соціально диференційована, єдність творила внутрішньо добре організований державний організм, який був здатний протистояти зовнішнім загрозам та небезпекам. Вчений звертає увагу на те, що протягом трьох століть галицько-руські князі не тільки протистояли посяганням ворожих сусідів, але й прагнули створити централізовану державу з центром у Галичі, подібно до того, як це було з Києвом, а пізніше у Володимирі на Клязьмі та Вільно. Ця внутрішня органічна міцність, на думку Якова Головацького, дала можливість проіснувати Галицько-Волинській державі ще ціле століття після руйнівного та спустошуючого татарського нашестя. Тільки смерть останнього представника династії Романовичів привела до того, що «надбання короля Данила стало здобиччю сусідів... З того часу починають зі всіх сторін (виділено нами -Т.А.) діяти посторонні, більшою частиною руській народності шкідливі впливи з більшим або меншим успіхом. Цільне народне руське життя розпадалося на частини і втратило свою попередню силу» [5, с. 2]. Яків Головацький звертає увагу на необ’єктивність та тенденційність при вивченні та висвітленні державного минулого українського народу, особливо з боку істориків сусідніх народів. Він, зокрема, підкреслював, що для польської літератури характерним був підхід, який повністю залишав поза увагою народ, найширші верстви населення, і носієм культури, освіти, включаючи державницькі традиції та правові знання, вважається головно шляхта. А це в умовах, коли соціальна структура українського народу була деформована, коли практично вся українська шляхта, особливо в Галичині, була окатоличена та полонізована, і переважну більшість народу складало селянство, коли заперечувалися або знищувалися всі зародки та задатки самобутності культурного, державно-правового життя українського народу, більше того заперечувалася сама можливість власного державно-правового, політичного та культурного розвитку українського народу.

Яків Головацький рішуче заперечував трактування не тільки польською шляхтою, але й польською наукою давньої Руси, як масиву необробленого етнічного матеріалу, позбавленого якихось чітких державно-політичних та правових орієнтирів та традицій, з огляду на що вона тільки і може, що некритично долучитися до польської культури, влившись в цей загальнопольський культурний потік, втративши будь-які ознаки окремішності та самобутності. З огляду на це дуже важливо базувати національне відродження на традиції та пам’яті минулого, державних періодів української історії. При цьому, на думку вченого, особливо важливим аспектом є історія права, рівень розвитку якого і є, значною мірою, критерієм культурного розвитку народу. Джерелом до вивчення українського права, становлення і розвитку тих чи інших правових інститутів, права в цілому є історичні акти, договірні та жалувані грамоти, судова та інша ділова документація.

Аналізуючи історію українського права, Яків Головацький зазначав, що проблема його вивчення ускладнюється тим, що державні архіви давнього Галицько-Волинського князівства під впливом меча і вогню, а ще більше «злоби людської» були знищені настільки, що з тих часів залишилося обмаль правового матеріалу. Хоча й той, що зберігся, яскраво свідчить про високий рівень розвитку права в цей період української історії. Разом з тим вчений звертає особливу увагу на правові документи, які відносяться до перших століть панування чужих держав на українських землях після упадку Галицько-Волинської держави. При цьому Головацький підкреслював, що правовий розвиток українських земель в період державності досягнув такого рівня, що й після втрати державності, ще довго залишався визначальним і не міг бути знівельований чужими впливами. Більше того, свідченням високого рівня розвитку українського права, правової термінології є той факт, що вони не тільки тривалий час зберігалися в Польській державі, а й те, що в Литовському князівстві та в Молдавії давньоукраїнська мова стала мовою права, діловодства, дипломатії, судових та інших державних органів і зберігала цей статус до XVII століття. Те ж саме стосується і правових актів, наприклад, «Статут Литовський, уложений на підставі давніх звичаєвих прав Руси» [6, с. 17]. На цей момент історії права Я. Головацький дивиться як філолог. Він прагне зв’язати процес національного, в першу чергу літературного, мовного відродження українського народу з періодом повноцінного функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя, включаючи діловодство, право, судочинство, дипломатію і т.д., яке мало місце в різні періоди української державності. Повноцінне функціонування обірване власне періодом бездержавності. Саме тому, на його думку, важливим завданням є зібрання та публікація всіх мовних пам’яток, в першу чергу зі сфери права, державно-політичних відносин. Ці документи не тільки дають основу для правильного розуміння історії народу, але й, будучи відбитком суспільного життя, дають уявлення про мову, її лексичну та граматичну сторону. Останнє обумовлено тим, що ці акти належить до того періоду, коли ще «не зрадило предківської народности все боярство», не відійшла від народу значна частина міщанства, а, отже, мова повноцінно функціонувала, вільна від чужого тиску, не втративши під сторонніми впливами свою чистоту і правильність.

Мова народна – це слово, дане людині Богом для вираження і висловлювання суті життя народу: його віру в Бога, науковий розвиток, мораль народу, законодавство і суспільні установи, успіхи народу в поезії та красному письменстві, вираз політичного та естетичного життя народу. За допомогою письма всі ці здобутки передаються наступним поколінням. Все це Головацький називає «словесністю» [7, с. 8].

Тут власне хотілося б трохи ґрунтовніше зупинитися на деяких аспектах поглядів вченого на розвиток мови в цілому, і, скажімо, правничої термінології зокрема. Так в своєму виступі на Соборі руських вчених Яків Головацький підкреслював, що український народ є найбагатший між усіма слов’янськими народами у відношенні пам’ятників словесності. При цьому він підкреслює, що ці пам’ятки беруть початок від тієї пори, коли в Європі послуговувалися тільки трьома мовами: грецькою, латинню, і власне слов’янською. «Пам’ятники ті нам належать, − писав Головацький, – бо на Руси писані; Русини їх писали, котрі з дитинячого віку по руськи думали і говорили, на Руси жили, Руським життєм на вскрізь проймилися... Істинно кажу, більше є в них руського неспотвореного духу, як в великій частині писателів нашого часу, котрі гадають думають по німецьки, або по латині, а свої мислі переводять буцімто на руське і руськими словами голосять. Задля того кажу, все то що писано на нашій Руси маємо взяти під увагу, розібрати, дослідити, випробувати, маємо витягнути, виссати все що є наше родиме, руське.» І далі він продовжує: «Кожен визнає, що мова, нині з уст народу взята недостатня до виразу всього того, що наука тепер потребує; нащо ж нам голову ламати над творенням нових слід, котрі хто знає чи удадуться так зложити, щоб не були противні духови мови; сягнім до нашого джерела, до тої одвічної колодязи, там множество слів готових: хоть глибоко сягати але здорова чиста вода».

Саме пам’ятки української мови, починаючи від найдавніших часів, коли її застосування охоплювало всі сторони суспільного та державно-правового життя, повинні, на думку Я.Головацького, стати тією основою, на якій буде відбуватися подальший розвиток української мови і культури, бо «чим дальше коріння сягає тим буйніше било росте, тим більше дерево, тим ширше і краще розростається галуззя.» Не заперечуючи ролі і значення мови народних мас, Головацький підкреслював, що базуватися тільки на народній мові не можна, оскільки деформація соціальної структури українського народу в період польського панування привела до різкого звуження сфери вживання української мови. І витворення наукової термінології всіх без винятку наук вимагало або витворення нових термінів і понять, при цьому за основу повинна була б бути взята котрась з більш розвинутих мов. Для Галичини це могла бути або німецька або польська, або актуалізація того лексичного запасу, який був вироблений в період повноцінного державного буття українського народу. На думку Головацького, тільки другий шлях мав перспективу. Тільки спираючись на здобутки попередніх поколінь українського народу, можна забезпечити повноцінний дальший розвиток народу, або, кажучи словами Головацького, «побудувати храм народного просвіщення». При цьому Головацький переконаний, що «Буде то храм народного розвитку, котрий перестоїть віки, і котрого жадна сила не здолає а ни звихнути, а ни повалити» [9, с. 52-53].

Ми не будемо торкатися актуальності чи неактуальності вказаних ідей Головацького для всього спектру української науки та культури, оскільки не відчуваємо себе достатньо компетентними в цьому питанні. Зупинимося тільки на тому, що для нас тією чи іншою мірою добре відоме. Йтиметься про юриспруденцію. Зрештою, до цього зобов’язує і проблема, яку ми розглядаємо – політичні та правові погляди Якова Головацького. Нині, з висоти більш ніж півтори сотні літ можемо з жалем констатувати, що ця ідея Головацького не знайшла свого втілення в життя. Розвиток української юридичної науки в цілому і правничої термінології зокрема пішов іншим шляхом. Основою їх розвитку стали термінологія, вироблена мовами імперій, між якими були розділені українські землі, тобто термінологія російська і німецька. Як результат – було витворено, по суті, дві українські ділові мови - на німецькій, частково польській основі та на російській. В період української державності 1917-1920-х років, та частково в період українізації на Радянській Україні була зроблена спроба їх синтезу, але пізніше, з витворенням єдиної радянської науки єдиною основою для української термінології стала російська. Як результат, все те, що було витворено за період другої половини 19 – початку 20 століття на західноукраїнських землях залишилося без використання. Теж саме сталося з надбаннями попередніх періодів державно-правового розвитку українського народу. Проте і сьогодні ідея Головацького про необхідність використання здобутків попередніх поколінь українського народу, починаючи від найдавніших часів, не втратила своєї актуальності.

Використана література

1. Головацький Я. Три вступительние предподавания о рускій словесности / Я. Головацький. – Львів, 1849. – С. 1.

2. Там же. – С. 2.

3. Памятники дипломатического и судебно делового языка русского в древнем Галицко-Володимирском княжестве и в смежных русских областях в XIV и XV столетіях. / Я. Головацкий. – Львов, 1867. С.1.

4. Там же.

5. Там же. – С. 2.

6. Головацький Я. Три вступительние предподавания о рускій словесности / Я. Головацький – Львів, 1849. – С. 17.

7. Там же. – С. 8.

8. Головацький Я. Розправа о языце южноруськом и его наречиях. Сочинена Яковом Головацким. Читана в общем заседании на съезде ученых руських 23. Жовтня 1848 г. у Львові / Яків Головацький. – Львів, 1849. – С. 51.

9. Головацький Я. Три вступительние предподавания о руській словесности / Я. Головацький – С. 52 – 53.

Іван Франко

Масштабність наукової, політичної, громадської, літературної діяльності Івана Франка вражала як його сучасників, так і наступні покоління. І сьогодні важко збагнути як одна людина могла досягнути настільки вагомих результатів у зовсім різних сферах інтелектуальної праці. Легше назвати ті сегменти духовної спадщини українського народу, на розвиток яких він не справив суттєвого або й визначального впливу, ніж ті, що їх без доробку мислителя важко уявити. Саме така ситуація обумовлює той факт, що ще за життя Великого Каменяра його праці були предметом пильного вивчення, джерелом нових думок, ідей, напрямків у різних сферах науки, літератури, політики. Кожне наступне покоління знаходило для себе щось нове у цій духовній спадщині, відповідно до тих вимог часу, які висувала кожна нова історична доба. Геніальність Івана Франка власне в тому і полягає, що вже більше століття його творчість зберігає свою актуальність. Сказане жодною мірою не означає, що у спадщині мислителя можна знайти готову відповідь на всі питання та проблеми, які виникають в той чи інший історичний період. Зрештою, розуміючи складність та багатовекторність суспільного розвитку, Франко ніколи не вважав, що має готові відповіді на всі можливі виклики часу. Проте силою свого інтелекту він охоплював можливі варіанти розвитку, визначаючи найбільш відповідний. Тому інтелектуальна спадщина мислителя на сучасному етапі може бути доброю основою для пошуку та осмислення шляхів вирішення проблем сьогодення.

Напередодні 150-річчя від дня народження Івана Франка спробуємо проаналізувати його погляди на конституцію та конституціоналізм. Він не був фаховим юристом та теоретиком права. Проте:

а) мав зацікавлення правом, про що може свідчити, зокрема, той факт, що Іван Франко планує вступити на юридичний факультет Віденського університету, про що пише в своєму листі до М.Павлика з Нагуєвичів у липні 1880 р. (1, 106). І тільки брак коштів не дав йому можливості зреалізувати свій намір ні у Віденському, ні у Львівському університетах [1, 113, 115];

б) починаючи з двадцятидвохрічного віку Іванові Франку довелося зіткнутися з репресивною державною машиною Австрійської монархії. Як писав сам Франко у «Відкритому листі до світлого збору народовців руських, членів товариства «Просвіта у Львові» «в р. 1878 постигло мене і кількох моїх товаришів нещастя: нас арештовано, довгі місяці промучено в тюрмі, нас засуджено. Чи винно, чи не винно? – не буду в те входити. Але за що? Чи за яку ганьблячу провину? Ні, за нібито тайне товаришовання в цілі пропаганди певних думок, і то думок в основі таких самих, як широко поняті провідні думки Вашого славного товариства, думок, за котрих пропаганду нині вже нікого не засудять, з котрих багато нині голоситься в парламентах, на публічних зборах і навіть у ліпших виданнях товариства «Просвіта». Тоді ті думки були ще у нас нові, непривичні; щоби здобути для них місце в головах суспільності, треба було жертв. Доля хотіла, щоб я і мої товариші мусили бути першими такими жертвами. Процес зруйнував нас, підрізав усю нашу будущину, зробив нас інтелігентними пролетаріями без ніякої надії на поправу нашої долі.» [1, с. 441 – 442]. Після цього першого арешту і ув’язнення буде ще два, буде постійна боротьба з поліцією і прокуратурою, яка буде конфісковувати і забороняти як редаговані Франком видання, так і його власні праці. З цього приводу цікава думка Івана Франка висловлена ним в листі до М.Драгоманова від 14 грудня 1886 р. з приводу задуманого, але так і не виданого через цензурні та політичні умови журналу «Поступ», проспект якого вийшов 15 листопада 1886 р.»...проспект «Поступу» конфісковано. Не доручено мені ще мотивів тої конфіскати, а проте зачуваю, що поліція лагодиться конфісковувати мені номер за номером, придираючись до чого-небудь. Не багато я б дбав на таку погрозу, коли б у мене було грошей доволі на те, щоб видержати боротьбу» [1, с.332 – 333];

в) як журналіст брав участь і готував ґрунтовні репортажі (більшість яких писана польською мовою, а публікувалася в «Kurjer-i Lwowski-m», в якому Франко працював з 1887 по 1897 рр., і з того часу більше не перевидавалася, хоча вони мають важливе значення для розуміння правових поглядів мислителя) з різноманітних судових засідань. Наприклад, в листі до М. Драгоманова від 10 лютого 1889 р. І. Франко писав «Ви, може, вже й загнівалися на мене, що я так довго нічого не пишу Вам. Дві тому причини: одна – процес кукизівський (процес у селі Кукизові, на Львівщині, про напад з метою пограбування на тамтешнього священика), при котрому я сидів репортером по цілих днях і вертав додому зовсім знесилений, а друга та, що я бажав написати Вам разом з посилкою коректури Ваших споминів» [ 1, с. 281], в листі до А.Ю.Кримського від 26 квітня 1892 р. - «не маю вільної хвилі, треба йти до суду, де я отсе від тижня нотую прескучний процес горілчаний» [1, с. 451]. І таких свідчень є дуже багато;

г) неодноразово сам виступав на захист своїх прав правовими засобами, представляв інтереси інших осіб. Так в листі до М. Драгоманова від 24 квітня 1883 р. з Нагуєвичів Іван Франко зокрема пише: «Торік дирекція лісів і домен позволила була у нас двом чи трьом громадам за моїми просьбами пасти в лісі худобу... Сього року знов поробили ми просьби, і то не лиш о по зволення, а й нижчу ціну» [1, с. 182]. В 1892 р. Іван Франко у відповідь на звинувачення на його адресу, які публікували на сторінках щоденника «Діло» пише до редакції наступного листа: «На підставі § 19 закону пресового взиваю Вас, щоб ви конче видрукували мою відповідь на Ваше запитання, звернене до мене в ч. 30 «Діла» б. р. в статейці «З регістру клевет». Інакше буду змушений доходити свого права судовою дорогою» [1, с. 447]. Дещо раніше в листі до дружини Іван Франко писав: «Я не відписував тобі зараз по одержанню твого листа, бо лагодився до розправи судової за «Свободную Россию» (стаття І. Франка «Свободная Россия» (І-ІІ) під редакцією Бурцева і Дебагорія Мокрієвича; головні точки програми» була опублікована в «Kurjer-i Lwowski-m»). Я сам боронив її, та суд затвердив конфіскату.» [1, с. 389].

д) проблеми права і держави посідають в творчості Івана Франка хоча й не першорядне, але доволі значне місце. Це однаковою мірою стосується як наукових та публіцистичних праць, так і художніх творів – прозових і поетичних. Зрештою вплив останніх на суспільну свідомість українського народу був незмірно більший, ніж перших. Політичні та правові ідеї Івана Франка вбрані в літературно-мистецьку форму сприймалися широким загалом значно краще, ніж сухі викладки політичних програм чи наукових праць. Показовим у цьому аспекті може бути один з найвідоміших та найпопулярніших прозових творів Івана Франка «Захар Беркут».

У листі М. Павлика від 12 листопада 1882 він, зокрема, писав: «Отже, я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів), і ідеаль­ну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі писання, так як і Флоберова «Salambo»), в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктив­ним князівсько-боярським і вкінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить у собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей.» [1, с. 168 – 169]. І коли О. О. Партицький, редактор і видавець журналу «Зоря», в якому мав бути опублікований вказаний твір, висунув ряд критичних зауважень щодо його провідних ідей, Іван Франко у своєму листі від 29 грудня 1882 р.зауважив: «Щодо Ваших закидів проти тенденції моєї повісті, то я тепер не буду Вам нічого відповідати,− яко історик Ви можете мати й слушність, хоч не зовсім. Бо, н. пр., щодо значення общин я з Вашим поглядом не годжуся, так як тісна організація громад може єдино дати підставу до сильної великої організації краєвої. Приміри Новгорода і Пскова, котрі якраз опиралися навалі татарській успішніше від країв, остаючих під княжою і боярською властю, і котрі помимо тої навали не втратили своєї сили, доказує, думаю, противне, ніж Ви кажете. Так само щодо Данила, то чи не змішали Ви його занадто з Романом, котрий був противником бояр? Впрочім оставлю се набоці, – адже ж такі спеціально історичні контро-версії не належать до «провідних гадок» часописі, і просте застереження редакції, що «за історичні погляди автора не відповідаємо», вистарчить тут цілковито» [1, с. 180]. Зрештою «Захар Беркут» був опублікований і став поштовхом для роздумів сотень і тисяч українських селян про роль, значення і можливості громади.

Подібний вплив справив інший твір Івана Франка − «Перехресні стежки», в якому, чи не вперше в українській літературі, було змальовано образ успішного (в професійному аспекті) українського адвоката, діяльність якого справила позитивний вплив на становище українського населення цілого регіону. Оскільки, праобразом головного героя твору Євгена Рафаловича був реальний адвокат, громадський і політичний діяч, організатор українського життя на Стрийщині Євген Олесницький, то твір став, певною мірою, практичним посібником для молодих українських адвокатів, які ставали лідерами громадського та політичного життя в селах і містах Галичини, де їм доводилося працювати.

Зазначене вище дає підстави стверджувати, що для розуміння Іваном Франком більшості державно-правових проблем характерний фаховий підхід, він розуміє їх як юрист, правник. При цьому, очевидно, слід мати на увазі застереження самого мислителя, висловлене ним у листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 р.: «Мене тягне сюди і туди, я силкуюся пізнати се й те питання, а коли берусь писати про нього, так се головно для того, що ніхто компетентніший про нього не пише... Я тільки те чую, що і в свої наукові і публіцистичні праці я вношу свій темперамент і сим способом розбуджую зацікавлення до порушуваних мною питань у людей, що досі й не підозрівали сих питань.» [1, с. 582].

Конституція та конституціоналізм більшою чи меншою мірою є предметом зацікавлення Івана Франка протягом всієї його творчої діяльності. Можна виділити ряд аспектів даної проблематики, які знайшли своє осмислення в його творчості. Ключовими є три наступні. Перший – це розуміння сутності конституціоналізму як визначальної характеристики сучасної держави, що приходить на зміну держави станової, феодальної. Другий – це поняття та характеристика конституційного законодавства, зокрема тогочасної австрійської конституції. Третій – характеристика держави та перспектив її розвитку.

Поява конституціоналізму, який, на думку мислителя, є, по суті, ознакою сучасної держави, пов’язана з переходом від феодалізму до капіталізму в економічних відносинах, зміною станового суспільства на суспільство юридично (формально) рівних громадян. В своїй праці «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881) Іван Франко зазначав, що після появи регулярної армії («постійних військ»), коли ленний, феодальний устрій відживає своє, визначальним фактором стають гроші, що приводить до зростання ролі капіталістів, «третьої верстви» у політичній владі в поступове захоплення домінуючої позиції. З цього необхідно «випливає конститу­ціоналізм (виділено Іваном Франком) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціона­лізм, так як і капіталізм, опирається на свободі, але він ще не свобода. Свобода тут тільки ще в теорії, рівність тут тільки ще в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні одиниці, конституціоналізм знає тільки воль­них горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два во­рожі табори: багачів і бідних, т. є. економічно сильних і слабих, т. є. вольних і невольників.» [2, с.132]. Пізніше в праці «На склоні віку. Розмова вночі перед новим роком 1901» (1900) він зазначає, що власне конституціоналізм, право стали механізмом вирішення економічних проблем в суспільстві, усунення суперечностей між різними соціальними групами. «З хвилею, коли репрезентанти робітницької верстви входять до парламентів, робляться міністрами, коли робітники здобувають важний вплив і в урядових, і в автономічних корпораціях, їх емансипація, тобто їх рівноправністьявляється довершеним фактом... Тепер тільки вони одержали можність здобувати все, тобто все те, що дає цивілізація для ублагороднення, поліпшення і прикрашення життя.» [2, с. 289]. Зміна акцентів в оцінці конституціоналізму в даному випадку, на нашу думку, жодним чином не означає зміну чи еволюцію поглядів Івана Франка. Вона є свідченням скрупульозного аналізу ситуації, адекватної оцінки тих суспільно-політичних змін, які інтенсивно відбувалися протягом другої половини ХІХ ст. Ці зміни, в першу чергу, стосувалися становища робітничого класу. І якщо в 60-70-х роках представникам прогресивних політичних сил, до яких, безперечно, завжди належав Іван Франко, видавалося, що покращення становища широких верств трудового народу не можливе жодним іншим шляхом, окрім радикальної зміни існуючих економічних відносин, то наприкінці століття, із появою та інтенсивним розвитком соціального законодавства, ситуація докорінно змінюється. Змінюється не стільки в сенсі становища робітників та селян, скільки в можливостях досягнення позитивних змін правовим, еволюційним шляхом. Значення і роль конституціоналізму, парламентаризму в ХІХ ст. полягає в звільненні від залишків абсолютизму ХVІІІ ст., присутніх в Австрійській монархії аж до 1848 року. Абсолютизму, який сковував людську думку, обмежував будь-які прояви свободи. «А бач, що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїла собі принципи свободи, демократизувалась, зреспубліканщилась.» – писав Іван Франко [2, с. 290]. Досягнення рівноправності не означає рівності, і боротьба за рівність, «боротьба страшенно скомплікована і трудніша від усіх дотеперішніх... буде змістом нового, ХХ-го віку» [2, с. 289]. Можливість такої боротьби, прагнення досягнення матеріальної рівності з боку робітників, яке реально реалізується в піднесенні матеріального добробуту, веде до підвищення рівня культури, усвідомлення потреби задоволення не тільки соціальних та економічних прав, але й прав та потреб культурних, національних. Таким чином, усунення абсолютизму, утвердження демократії сприяє розвитку та утвердженню національної свідомості в найширших верствах народу. На зміну соціальним та економічним проблемам, які були найгострішими в попередні десятиліття, наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. приходить національна проблема. На цьому акцентує свою увагу Іван Франко в праці «Поза межами можливого» (1900), підкресливши, що: «Коли ж ідеал – життя індивідуального – треба прийняти головним двигачем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсиль­ної праці, служби, спілок і т. д., то не менше, а ще більше значіння має ідеал у сфері суспільного і політичного жит­тя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних конце­сій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації (тут і далі виділено Іваном Франком). Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що ко­лись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів.» [2, с. 284]. При цьому «для такого великого діла, як відродження і консолідація якоїсь нації, не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності чи, коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні по­треби будуть заспокоєні, національний голод буде насиче­ний, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю, загальнолюдське і спільне над тим, що спеціалізує і ділить.» [2, с. 291]. Здобуття нацією державної незалежності не знімає потребу осмислення подальших шляхів державно-правового розвитку. Під цим оглядом важливе значення має характеристика перспектив майбутньої соціалістичної держави, яку Іван Франко дає в праці «Що таке поступ?» (1903). Ця характеристика тим більш цікава з висоти ХХІ ст., коли є трагічний, для українського народу зокрема, досвід будівництва ідеального державного устрою, «загальнонародної держави». Мислитель звертає увагу на те, що здобуття влади, перетворення сучасної держави в соціалістичну, на думку ідеологів соціалізму, може відбуватися еволюційним шляхом, використовуючи здобутки конституціоналізму. «Маркс у своїх писаннях не вдавався в малювання того, як саме має виглядати той будущий громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічиєї кривди. Ширше розвивали сі дум­ки Марксові товариші й приятелі Лассаль і Енгельс. Особ­ливо сей остатній розвинув погляд про те, що освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухва­лювати там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволі других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти.» [2, с. 340]. Виступаючи проти економічного гніту, соціал-демократи, на думку Івана Франка, прагнуть «захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці со­ціал-демократів, держава — розуміється, будуща, народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удер­жання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хлі­ба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була об­тяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демо­кратії. По її думці, кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ла­скавий хліб.

Дата добавления: 2015-10-24