Використана література 3 страница

20. Син Русі. Перша рукописна збірка віршів Маркіяна Шашкевича та його побратимів / Упоряд. Є. Нахлік. – Львів: ТзОВ «Львівські новини», 1995. – 44 с.

21. Брок Пітер. Іван Вагилевич (1811-1866) та українська національна ідентичність / Пітер Брок // Шашкевичіана: зб. наук. праць: вип. 1 – 2. – Львів – Броди – Вінніпеґ: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича [та ін.], 1996. – С. 390 – 416.

22. Лозинський М. Духовенство і національна культура / Михайло Лозинський. – Львів, 1912. – 44 с.

Іван Вагилевич

Постать Івана Вагилевича, одного з творців «Руської трійці», є важливою для розуміння загального процесу національного розвитку українського народу в ХІХ ст. Проте, не менш важливою є його творча спадщина та громадська діяльність для розуміння особливостей розвитку української науки, літератури, політичної та правової думки. Кожен з цих дискурсів потребує своїх підходів, методів, критеріїв оцінки. В межах даного дослідження спробуємо окреслити місце творчої (наукової, художньої, публіцистичної) спадщини та громадської діяльності Івана Вагилевича в контексті української правової думки. Останню варто розуміти як сукупність інтелектуальних здобутків українського народу, спрямованих на усвідомлення себе суб’єктом права, включаючи право на власний незалежний державно-політичний розвиток, національну самобутність, культуру, мову та осмислення форм, шляхів і методів реалізації своїх прав.

Життя і діяльність Івана Вагилевича можна розділити на три періоди. Перший період, який можна назвати добою «Руської трійці», охоплює 30-40 роки. В цей, найбільш широко висвітлений у літературі, період свого життя він пише свої художні твори, розпочинає активно займатися науковими дослідженнями в етнографії, філології, історії.

Другий період надзвичайно короткий, але, можливо, найбільш інтенсивний. Це – 1848 рік – Весна народів, участь Івана Вагилевича в Руському Соборі та редакторство в «Дневнику Руському». Над цим періодом тяжіє негативна оцінка, що її можна окреслити словами Михайла Грушевського, «пішов шукати хліба у польських панів» [1, с. 495].

Третій період, від кінця 1848 р. до смерті вченого у 1866 р., в аспекті правової думки є, імовірно, найбільш плідним в науковій діяльності Івана Вагилевича. З 1849 р. він входив до комісії, яка займалася перекладом українською мовою законодавства Австрійської монархії, також за конкурсом зайняв посаду перекладача українською мовою в Галицькому намісництві [2, c. 170]. В літературі про цей аспект діяльності згадується лише побіжно [3, с. 33], [4, с. 406-407]. Мова йде, ймовірно, про роботу Івана Вагилевича в редакції видання «Всеобщій дневникъ земскихъ законів и правительства для коронной области Галиціи и Володимеріи съ Княжествами Освіцимскимъ и Заторскимъ и съ Великимъ Княжествомъ Краковскимъ», офіційного видання українською мовою чинного законодавства, що виходило у Львові протягом 1849-1853 рр. [5, с. 43]. Цей, поки що не вивчений, пласт діяльності Івана Вагилевича над виробленням української правничої термінології, є актуальний, як в аспекті вивчення його творчої спадщини, так і в аспекті української правової думки в Галичині, а також історії становлення та розвитку української правничої термінології.

Іван Вагилевич вніс значний вклад у розвиток історії українського права та державності на українських землях. «Спільно з Я. Головацьким відкрив для науки цінні пам’ятки давньоукраїнського законодавства – Кормчі книги ХІІ-ХІІІ і XV ст. із статутами Володимира Великого і Ярослава Мудрого /…/ Чимало документів з історії Галичини і Буковини XIV-XVII ст. надрукував 1857 у додатку до «Газети Львовської», а його збірка документів до історії Львова і Галичини XIV-XV ст. увійшла до багатотомного видання «Акти ґродські і земські» (Т.3-4, 1872) /.../ Опублікував працю «Початки Львова» (Początki Lwowa, 1860)» [6, с. 314-315].

Зупинимося детально на кожному з цих періодів.

Піднесення національної свідомості, поширення демократичних ідей на українських землях відбувається в той же період і в тих формах, що й у більшості європейських народів, зокрема слов’янських. Тобто, українське національне та політичне відродження – це складова загальноєвропейського поступу до свободи, демократії та національного самовизначення. Головними вимогами українського національно-демократичного руху, подібно, як і у інших народів, було здобуття умов для вільного розвитку власної мови, літератури, культури, а далі – ліквідація станового поділу суспільства, утвердження засад правової рівності та демократії, закріплення та забезпечення прав і свобод людини.

У 30-х роках ХІХ ст. центр українського національно-культурного життя перемістився з Перемишля (діяльність Товариства греко-католицьких священиків Галичини) у Львів. Саме тут починається національне відродження тієї частини українського народу, що проживала в межах Австрійської монархії. Його уособленням, персоніфікацією стає «Руська трійця», творцями якої були студенти Львівського університету та вихованці греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888).

Поставивши перед собою завдання «об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і українській (тут і далі, крім особистих назв, вживаємо термін «український», «українець» замість вживаних тоді для окреслення місцевого українського населення «руський» «русин» - Т. А.) мовах, запроваджувати в українських колах розмовну українську мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протиборствуючи полонізму, воскресити українську писемність у Галичині» [7, с. 230], ці троє молодих людей зуміли кардинально і безповоротно вплинути на суспільну свідомість українського населення Галичини.

Найбільший вплив на формування їх поглядів справили ідеї романтизму й слов'янського від­родження, які ширилися серед чехів та поляків, і, нарешті, безпосе­реднє знайомство з творами нової української літератури, з українськими етнографічними й історичними виданнями в Російській імперії. Значний влив на діячів «Руської трійці», зокрема Івана Вагилевича, мали як твори західноєвропейської літератури, у першу чергу польської та німецької, так і українських романтиків Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненки, фольклорні збірки Михайла Максимовича [8]. Вони ставили перед собою завдання сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості, його поверненню в коло вільних і культурних народів Європи. Цьому члени «Руської трійці» присвятили усю свою багатогранну діяльність, зокрема, видавничу й публіцистичну, науково-дослідницьку працю в галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, журналістики, педагогіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість. В основу вони поклали вивчення народного життя, мови, традицій та історії власного народу. Яків Головацький так описував цей процес: «Ми багато говорили, дискутували, спорили, перейшли всякі теорії й гіпотези, – на кінець прийшли до переконання, що про народ ми тільки знаємо зі слуху, – що нам треба йти між народ, розсліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, що їх народ ховає у памяти тисячами, записувати його пословиці й поговірки, його повісти й перекази, – словом, нам, фільософам, треба йти в народ і учитися в нього мудрости» [9, с. 177].

Іван Вагилевич «стояв на радикальніших позиціях у питаннях про методи діяльності гуртка /…/ вимагав діяти рішучіше. Він дорікав Головацькому, що той, зустрічаючись з селянами, був тільки пасивним спостерігачем та реєстратором, а не будив їх до самосвідомості, не ніс під стріху бідняків просвіту і передові думки. Щоб подати своїм друзям приклад, Вагилевич облишив університетські студії і, мандруючи горами, виступав перед селянами як палкий трибун та агітатор. Австрійська поліція арештувала його, а потім повернула додому і категорично зажадала від батька, щоб син «не вештався по селах і не підбурював народ» [10, с. 86].

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою «Син Руси» (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження: «Дайте руки, юні други,/ Серце к серцю най припаде, / Най щезають тяжкі туги, Ум, охота най засяде…/ Разом, разом! Кто сил має, Гоніт з Русі мраки тмаві./ Завість най нас не спиняє,/ Разом к світлу, други жваві» [11, с. 22].

Наступним кроком став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), що містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцис­тичні матеріали. Лейтмотивом збірки була ідея єдності українського народу, оспівування його героїчного минулого, вшанування визначних діячів, як от Богдан Хмельницький та Северин Наливайко.

На перешкоді виходу в світ цього збірника стала і державна, і церковна цензура. Перша боялася розгортання українського руху в Галичині. Друга – з огляду на свій консерватизм та відірваність від народу, живою мовою якого була написана ця збірка.

У квітні 1834 року до львівської цензури було подано збірку «Зоря», девізом якої були слова: «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Але на той час у Львові не було цензора, який би займався українськими виданнями. Тому «Зорю» було відправлено до Відня, до відомого цензора грецьких і слов’янських книг – Бартоломея Копітара [12, с. 77]. Віденський цензор не став брати на себе відповідальність за дозвіл чи заборону опублікування збірки і відправив її до Львова з таким висновком:

«1. Наша Галичина налічує понад 2 млн. українців, і Угорщина 1 млн, для яких цей твір на їхній мові буде утішним і приємним.

2. Таким же бажаним буде він іншим 6-7 млн російських українців цієї самої мови.

3. Отже, сфера впливу [твору поширюється] на 9-10 млн чоловік!

4. В той самий час слід взяти до уваги, що наші і російські поляки будуть дивитись на цю непривілейовану літературу з ревністю і заздрістю.

5. Така ж реакція буде з боку єдиних покищо привілейованих росіян з Москви і Петербурга, в руках яких державна влада в Росії. Українська [мова] майже так само відрізняється від російської, як чеська від польської.

/…/ Тому, отже для Австрії [виникає] питання: чи може і чи повинна вона підтримувати українців» [13, с. 52]. Австрія не стала підтримувати українців. Не підтримали намагання відродити власний народ і тодішні провідники греко-католицької церкви. Видання «Зорі» було заборонено.

Для учасників Руської Трійці почався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Проте навіть у цих несприятливих умовах вони не припинили активної діяльності. Результатом стала поява «Русалки Дністрової», яка «стала конкретним свідченням, що коріння відродження криється в індивідуальному й колективному самопізнанні народу й хисті провідників, що під впливом зовнішніх подій і внутрішнього покликання, усвідомили свою громадянську ролю і словом та ділом показали народові вихід з його зачарованого духовного лябіринту» [14, с. 23].

Іван Вагилевич опублікував у альманасі два свої пройняті патріотичними мотивами поетичні твори «Мадей», «Жулин і Калина», записані в різних частинах краю народні обрядові пісні, а також першу науково-публіцистичну статтю написану не сумішшю церковнослов’янської, польської, російської, т. зв. язичієм, а народною українською мовою «Передговор. К народним руским пісням», яка за свідченням автора, є тільки витягом з більшої наукової праці [15, с. ХХ]. Матеріали опубліковані в «Русалці Дністровій» наочно ілюструють ту велику увагу, що її Іван Вагилевич та його побратими надавали вивченню та популяризації історії рідного народу. Особливо це стосувалося давніх традицій політичного життя, насамперед часів княжої доби (Київська, Галицько-Волинська держави) та козаччини. У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Княжої України, велич національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 рр.

Концентрованим узагальненням політичних ідей, що їх розвивала «Руська трійця» можна вважати статтю Якова Головацького «Становище українців у Галичині» (1846 р.). Ідеї закладені тут стали основою політичних та правових вимог українців у період Весни народів 1848 р.

Після припинення діяльності «Руської трійці» Іван Вагилевич «з 1838 р. і до кінця життя виступав в основному як учений, друкуючи свої цікаві фольклорно-етнографічні та історичні розвідки у чеських і польських виданнях («Часопис чеського музею», «Варшавська бібліотека», «Бібліотека Оссолінських», «Родинне коло» та ін.). (Наукова спадщина Вагилевича й досі не зібрана і не вивчена» [16, с.132].) Проте, це жодним чином не означало відмову від своїх ідейних принципів, патріотичних цілей та національних переконань. Іван Вагилевич «в історико-етнографічних розвідках про гуцулів і бойків, опублікованих у чеському журналі в 1838-1839 рр., доводив, що за умов пригноблення з боку «ненажерливої розбещеної шляхти» «народ був змушений сам думати про свою долю і саме це було причиною того, що юрби втікачів шукали захисту в гуцульських горах», характеризував опришків як народних месників, борців проти панської сваволі, тісно пов’язаних з народними масами» [17, с. 177]. Будучи переконаним, що його покликанням є літературна та наукова діяльність, не мав бажання висвячуватися, і з 1839 р. намагався отримати посаду у Львівському університеті, а коли це не вдалося, шукав можливості працювати в університетах у Познані, Кракові, Яссах, Варшаві, Петербурзі. Проте ці намагання не увінчалися успіхом з огляду на неприхильне ставлення до його громадської діяльності владних структур цих держав. Не знайшовши інших можливостей, у 1846 р. Іван Вагилевич висвятився та отримав призначення до села Нестаничі, того самого села, в якому від листопада 1838 до травня 1841 р. працював Маркіян Шашкевич. Тут він перебував з листопада 1846 р. до серпня 1848 р. Від своєї праці Іван Вагилевич не отримував ні належного матеріального забезпечення, ні морального задоволення, тому він не відмовився від наміру займатися науковою та викладацькою діяльністю. Вже в липні 1847 р. він робить спробу одержати посаду на кафедрі слов’янських мов Київського або Харківського університетів. Проте й на цей раз спроба виявилася безуспішною.

В 1848 р. Іван Вагилевич отримує пропозицію від членів Руського Собору стати редактором періодичного видання – «Днєвникъ Рускій». «Були вагомі причини для того, щоб Вагилевич прийняв цю пропозицію. З одного боку, йому було прикро спостерігати, як ті люди, що всілякими зусиллями боролися проти «Руської трійці» від імені народу, тепер виступили як лідери «руського» націоналізму. Природно, в нього була підозра щодо їхніх демократичних мандатів та заяв про те, що виступають від імені народу. Чи хоча б один раз ці діячі підняли свій голос протесту на захист закріпачених селян, проти соціального гніту чи політичної автократії? З іншого боку, він пам’ятав, що кілька керівників Собору постраждало за свої демократичні переконання в часи, коли греко-католицька ієрархія була добровільним інструментом в руках адміністрації Меттерніха. Деяких знав особисто. Він залишався українським патріотом, палко бажаючи сприяти розвитку української культури. Але І.Вагилевич не хотів, щоб її політичне майбутнє було під контролем таких людей, як єпископ Яхимович» [4, с. 404].

Про те, що між Головною Руською Радою і Руським Собором були багаторівневі відносини, свідчать різні факти, наприклад, перехід окремих членів товариства з одного в інше, про що пише Стефан Качала: «…помірковані українці, які ще не втратили надії, що поляки прийдуть до порозуміння, вийшли з ради руської і вступили до Собору» [18, c. 291]. Показовим є й той факт, що Іван Вагилевич бере участь, разом зі своїм братом Миколою, в установчому засіданні Головної Руської Ради [19, с. 4], проте в списку членів Ради опублікованому в «Зорі Галицькій» є тільки «Вагилевич Микола, урядник» [20, с. 3-4].

Слід також зазначити, що на Слов’янському з’їзді в Празі, скликаному на початку червня 1848 р., була зроблена спроба зблизити позиції українських і польських політичних репрезентацій. Делегації від польської Центральної Народної Ради, Головної Руської Ради та Руського Собору, «що прибули на з’їзд, після тривалих дискусій 7 червня уклали між собою угоду під назвою «Вимоги українців у Галичині» /…/ Угода гарантувала рівноправність української мови в школах і установах, рівність у правах представників усіх національностей і віросповідань, утворення спільної українсько-польської гвардії, керівного органу влади і сейму. Вона створювала певний ґрунт для співробітництва учасників українського і польського національних рухів. Проте угода не набула чинності» [17, с. 183].

Редагуючи «Дневник Рускій» Іван Вагилевич суттєво спричинився до розвитку української правової та політичної думки в Галичині, розширення тематики осмислюваних та обговорюваних проблем, вироблення нових підходів до пошуку подальших шляхів і напрямків розвитку українського руху.

Своє бачення завдань і цілей видання Іван Вагилевич, як відповідальний редактор, виклав у «Програмі», яка була поміщена на першій полосі першого номеру за його підписом. Цей документ характеризує не тільки його правові та політичні погляди, але також його розуміння завдань Руського Собору. На початку програми автор стверджує, що всі добре знають, що народність є найголовнішою вимогою в тому, щоб народ прийшов до політичного розвитку, а через це відчув сам себе і зрозумів свою долю. Тому, як відгомін тієї вольности, яка блискавкою освітила всі країни Європи та кличе до нового життя її народи, встають поляки і українці, як народи зі спільною долею, щоб творити своє майбутнє, як вільні народи. Проте, зазначає Іван Вагилевич, Україна ще не виконала першої вимоги буття народу – українську народність зрозуміло ще дуже мало українців. Тому, завданням Собору є підняти Україну на той рівень політичного життя, на якому вже перебувають інші народи.

Іван Вагилевич вказував, що метою Собору є турбота про українську народність, сприяння її вільному і незалежному розвитку, зберігаючи при цьому згоду і мир з іншою народністю нашої спільної вітчизни.

Одним з перших засобів, за допомогою якого Собор хоче досягнути своєї цілі, є просвіта народу, а цього можна досягнути українською літературою. Саме тому й започатковується дане періодичне видання, яке буде на своїх сторінках поміщати все, що буде сприяти просвіті і розвитку українського народу. Оскільки багато українців не знають кирилиці, частину накладу було заплановано видавати латинським шрифтом [21, с. 1].

Іван Вагилевич, редагуючи «Дневник Руський», продовжував та поглиблював ідею української соборності, єдності всіх українських земель, зароджену діяльністю «Руської трійці». При цьому він вважав неприпустимим обмеження українського народу тільки державними кордонами Австрійської імперії, що намагалися робити окремі представники української галицької інтелігенції. Українці проживають на території, що «межує на півночі з білорусами і великорусами, на сході з великорусами і татарами, на півдні з черкесами, Азовським морем, Татарами, Чорним морем, волохами і уграми (мадярами), на заході з поляками і білорусами; – і займають наступні провінції; в Росії: губернії Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, частину Курської та Воронежської, Катеринославську, Таврійську, землю чорноморських козаків і частину Бессарабії; – в Польському королівстві: нижню частину Підляської та Люблінської; в Галичині ж округи: Перемишльський, Жовківський, Львівський, Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Коломийський, Станіславський, Самбірський, Стрийський, Сяноцький і частину Ряшівського, Ясільського, Сандецького і Буковини; – наостанок в Угорщині північно-східні окола в комітетах: Берегівський, Угварський, Угочський, Марморошський і в частинах Земненській і Шашішській. Окремі осади є в Молдавії, і навіть в Семигороді» [22, с. 21].

В своїй праці «Замітки о руській літературі», що була опублікована на сторінках «Дневника Руського», Іван Вагилевич підкреслив єдність, тяглість і неперервність розвитку української літератури, починаючи з княжої доби. При цьому особливу увагу він звернув на ідею соборності в розвитку сучасної української літератури, визначальний вплив літератури, що творилася на українських землях Російської імперії, вказуючи на Харків як центр розвитку української культури [23, с. 167].

Вищенаведені публікації переконливо ілюструють прогресивні політичні та правові погляди Івана Вагилевича, його розуміння етапів розвитку українського національного руху. І на етапі діяльності «Руської трійці», і в 1848 р. головним завданням було піднесення рівня національної самосвідомості через поширення освіти, утвердження ідей єдності українського народу, витворення стійких засад подальшого розвитку національної мови та культури. Вирішення цих завдань не суперечило державно-правовим умовам Австрійської імперії, на них не могли також суттєво вплинути наміри польських політичних кіл. У одному зі своїх листів, датованих 1854 р., Іван Вагилевич писав, що він прийняв пропозицію редакторства «Дневника Руського» «з надією, що спричиниться зі свого боку до освіти народу», оскільки головна форма діяльності Руського Собору, на його думку, була «відповідна потребам часу, оскільки полягала вона в освіті народу використовуючи легальні можливості» [23, с. 170].

Розглядаючи внесок Івана Вагилевича в розвиток української правової думки, необхідно було б детальніше зупинитися на періоді його життя після 1848 року. Справа в тім, що ще одним важливим аспектом правових поглядів Івана Вагилевича є його розуміння народу як суб’єкта державотворчих процесів, політичного життя. Народ, на його думку, це люд, який, вступивши в політичне життя, виробив собі власний характер, або іншими словами, особливий тип. Визначальним чинником при цьому виступає мова. Політичне життя може виникнути в частині якогось народу, чи навіть кількох народів і, якщо цьому сприяють обставини, може розвиватися протягом багатьох віків, наприклад, у Венеції, Швейцарії, Прусії. У Венеції – італійський народ, Швейцарії – німецький, французький, італійський, в Прусії – німецький [24, с. 262]. Тобто не завжди увесь народ одночасно вступає в політичне життя, витворює власну державу. Такі можливості можуть бути тільки в частини народу і ця частина реалізує цю можливість. Проте це не веде до витворення окремого народу, так само, як і тривале перебування різних частин народу в різних державах не спричиняє до витворення з цих частин окремих народів.

Після 1848 р. Іван Вагилевич відійшов від активної громадської діяльності і зосередив свою увагу на науково-дослідницькій і видавничій роботі. Його наукові праці відповідали рівню розвитку тогочасної європейської науки та були суттєвим внеском у розвиток, як загальнослов'янської проблематики, так і україністики. Протягом 1848-1866 рр. з-під пера вченого виходять десятки статей, монографій, наукових розвідок, присвячених найрізноманітнішим питанням. Водночас він редагує і впорядковує численні археографічні видання, укладає каталоги писемних джерел. Іван Вагилевич «звертає увагу й на основи правильного розвитку національної науки: «Наука, як і всякий урожай, вимагає присвійного йому ґрунту і відповідної собі управи». Констатуючи незадовільний стан розвитку гуманітарних наук у Галичині, зокрема філософії, заявляє, що вона «вимагає кафедр і публічного на народній мові викладання, а таких на всій території… або зовсім немає, або проглядні його слабі паростки»«[25, с.190].

Протягом цього періоду, крім наукової роботи, Іван Вагилевич працює перекладачем офіційних документів українською мовою Галицького намісництва, Крайового Виділу, а також Галицького крайового сейму [3, с. 34]. Це обумовило потребу продовження роботи над розпочатим ще у 30–40-х роках упорядкуванням одномовних, перекладних, тлумачних словників. Тут особливий інтерес викликає «Ідиотикон» – українсько-німецько-латинський словник, включений до «Досліджень про південно-руську мову» та «Словник польської мови» С. Б. Лінде, над другим, розширеним і доповненим, виданням якого Іван Вагилевич інтенсивно працював у 1853-1860 рр. [25, с. 202]. Саме на основі латині, використовуючи здобутки німецької та польської мов, вчений розробляє українську правничу термінологію. Ця робота не була завершеною, залишилася неопублікованою, тому не справила того впливу на подальший розвиток української мови, який могла й повинна би була справити.

Завершуючи, хотілося б зробити наступні висновки.

Творча спадщина Івана Вагилевича, як і його побратима з «Руської трійці» Якова Головацького, за своєю суттю започаткувала науково-теоретичну складову розвитку української правової думки в Галичині 30–60-х років ХІХ ст. У цій складовій можна виділити три частини: національну, історико-правову та законодавчо-правову.

Перша полягає в: а) обґрунтовані ідеї окремішності, єдності та самобутності українського народу серед інших слов’янських народів; б) окресленні української етнічної території; в) визначенні української мови, як об’єднуючого та консолідуючого чинника для всіх українців, без огляду на державні кордони, історичний розвиток та інші фактори і обставини.

Історико-правова частина є обґрунтуванням державно-правової традиції українського народу через: а) актуалізацію державного минулого українського народу; б) героїзацію цього минулого з метою піднесення рівня національної свідомості та самоповаги; в) осмислення та використання державно-правових традицій минулого для вирішення актуальних проблем буття народу на сучасному етапі.

Законодавчо-правову частину складають ідеї про необхідність: а) закріплення на законодавчому рівні статусу української мови, як мови крайової виконавчої влади, крайового та місцевого самоврядування, науки, освіти, культури; б) закріплення та забезпечення реальної правової рівності всіх громадян, ліквідація станових та будь-яких інших привілеїв, що б дозволило селянству стати повноправними суб’єктами всіх видів правових відносин; в) вироблення української правничої термінології, як складової більш широкого процесу розвитку української мови, з метою її ефективного використання в усіх сферах суспільного буття; г) поширення правових знань, зокрема через переклад і публікацію чинного законодавства українською мовою.

Науково-теоретична складова поруч з духовно-емоційною, яку творила художня література та народна творчість, формували основу для повноцінної участі представників українського народу в правотворчій (українські депутати австрійського парламенту та галицького і буковинського крайових сеймів) та правозастосувальній (українські судді, адвокати, державні службовця в системі державних органів Австрійської імперії) діяльності, як умови витворення завершеної структури української правової думки.

Участь Івана Вагилевича в діяльності Руського Собору, як і діяльність цієї організації загалом, є пошуком оптимальних шляхів подальшого державно-правового розвитку українського народу. Пошук порозуміння з польським національним рухом є, з позицій пізніших реалій, обґрунтований не менше і не більше, ніж беззастережна лояльність до австрійської влади, зрештою, так само, як і пошук підтримки з боку інших держав. Твердження про єдино можливий і єдино правильний шлях національного розвитку обумовлений ідеологічними міркуваннями і не сприяє витворенню повноцінної картини минулого, об’єктивному та усесторонньому осмисленню наукової спадщини та діяльності того чи іншого діяча минулого. Це, своєю чергою, стоїть на перешкоді витворенню цілісного бачення минулого українського народу. Бачення, що повинно сприяти можливості зайняти належне місце серед інших європейських народів.

Використана література

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України / Михайло Грушевський. – Репринтне відтв. вид. 1913 р. – К., 1990. – 525 с.

2. Созанський І. Причинок до біографії Івана Вагилевича / Іван Созанський // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Т. 70. – Львів, 1906. – С. 169 – 171.

3. Дем’ян Григорій. Іван Вагилевич – історик і народознавець / Г. В. Дем’ян. – К.: Наукова думка, 1993. – 152 с.

4. Брок Пітер. Іван Вагилевич (1811 – 1866) та українська національна ідентичність / Пітер Брок // Шашкевичіана: зб. наук. праць: вип. 1 – 2. – Львів – Броди – Вінніпеґ: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича [та ін.], 1996. – С. 390 – 416.

5. Левицкій И. Галицко-руская библіографія ХІХ-го ст. (1801-1886) / Иван Левицкій. – Т. 1. – Львів, 1888. – 161 с.

6. Стеблій Ф. Вагилеви Іван / Феодосій Стеблій // Енциклопедія Львова. Т. 1. – Львів: Літопис, 2007. – С. 314 – 315.

7. Головацкий Я. Пережитое и перестраданное / Яків Головацький // Письменники Західної України 30-50-х років ХІХ ст. / Упор. І. І. Пільгук та М. Г. Чорнописький. – К.: Дніпро, 1965. – К.: Дніпро, 1965. – С. 229 – 285.

8. Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального / Т. І. Комаринець. – Львів Вища школа, 1983. – 224 с.

9. Цит. за: Історія української культури / заг. ред. І. Крип’якевич. – IV зошит. – Львів: Видання Івана Тиктора, 1937. – С. 145 – 190.

10. Петраш О. О. Руська Трійця. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та їхні літературні послідовники / О. О. Петраш. – вид. друге, допов. – К.: Дніпро, 1986. – 230 с.

11. Син Русі. Перша рукописна збірка віршів Маркіяна Шашкевича та його побратимів / Упоряд. Є. Нахлік. – Львів: ТзОВ «Львівські новини», 1995. – 44 с.

12. Шах С. О. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродженя. Ювілейне видання у 150-річчя народин поета / Степан Шах. – Париж-Мюнхен, 1961. – 229 с.

Дата добавления: 2015-10-24