Використана література 2 страница

Аналіз правових поглядів Маркіяна Шашкевича дає можливість зрозуміти, які саме питання права потрапляють у сферу зацікавлення представників національної інтелектуальної еліти на перших етапах становлення та формування сучасних націй. При цьому не буде перебільшенням твердження про те, що будь-яка діяльність чи ідея означених національних діячів має правову складову. Остання може бути легітимною і повністю відповідати вимогам чинного законодавства, а може базуватися на природному праві та суперечити існуючому державно-правовому устрою. З розвитком нації розвивається і національна правова думка як усвідомлення народом свого права на самостійний розвиток, врегулювання свого життя на власній землі у формах і методах, що найбільш повно відповідають інтересам його вільного та усестороннього розвитку. Іншими словами, правова думка є складовою національної самосвідомості й їх розвиток взаємопов’язаний.

Визначальна роль літературної спадщини та суспільно-громадської діяльності Маркіяна Шашкевича для національного відродження українців Галичини, їх значення для формування національної самосвідомості українського народу підкреслена вже в перших працях про нього. Яків Головацький у 1846 р. писав про Маркіяна Шашкевича: «Бистрою мислею обняв він бувшеє і теперішне, кинув гадок кілька в будуче – на час на годинку, порадовав він своїми піснями свій рід, свою братію» [3, с. 49]. Володимир Коцовський у своїй праці «Життя і значення Маркіяна Шашкевича» дуже влучно підмітив: «Одразу, немов без надумування, без сумнівів, лишень раз кинувши оком на сучасні змаганя словянських племен, вступив Маркіян зараз при першому своєму виступленю на добру дорогу, на котрій до кінця житя витривав, на котру повів і своїх товаришів, а з його ясних провідних думок і тепер ще майже нічого ані одкинути, ані додати не можна» [4, с. 11]. І зазначені автори, й інші дослідники життя та творчості Шашкевича звертали увагу на те, що він прагнув піднести національну свідомість своїх співвітчизників, забезпечити культурний та освітній рівень, який би дозволив галицьким українцям стати повноправним народом серед інших слов’янських народів, з гіркотою усвідомлюючи, «що судило нам ся послідним бути. Бо коли другі Словяне вершка ся дохаплюют, и єстли не уже то небавком побратають ся с поуним, ясним сонцем; нам на долині в густій студеній мраці гибіти» [5, с. 3].

Найбільш повно і ємко роль і значення Маркіяна Шашкевича охарактеризував провідник політичного життя галицьких українців кінця ХІХ – початку ХХ ст., депутат австрійського парламенту та галицького сейму, адвокат Євген Олесницький, зазначаючи, що, це той, хто «серед памороки крайної реакції, серед сумерків повного національного занепаду сучасного йому покоління, в хвили, коли житє народне стануло на точці закостенїлої мертвоти – осьвітив ясним блеском кромішну тьму, оживив завмираючий організм нациї сьвіжою народною струєю і положив підвалини до житя національного в тій части вітчизни нашої, положив основи, що приготовили землю Галича до сеї задачі, яку прийшлось їй сповняти в другій половині минулого віку, яку сповняє вона і нині стаючи захистом для культурної і громадської сили всеї України і політично національним речником українського питання в Европі. …А побіч сего стає Маркіян Шашкевич першим у нас борцем за ідею свободи, першим піонїром нашої визвольної боротьби! …Все житє його і вся дїяльність його се один великий могутній протест проти кайданів духа, проти насилування прав народних і прав людських!» [6, с. 1].

Творчість Маркіяна Шашкевича, його чин по новому будуть прочитувати та переосмислювати кожне нове покоління дослідників. Зрештою, нещодавня публікація рукопису його авторства під назвою «Русини» [7, с. 569 – 571] переконливо ілюструє широке поле для роботи дослідників життя і творчості Маркіяна Шашкевича.

У цій статті спробуємо коротко проаналізувати правовий аспект поглядів Шашкевича. Ця проблематика ще не була предметом окремого наукового дослідження. Таку ситуацію можна пояснити тим, що загалом розвиток правової думки, правова складова ідеології національного відродження та національного розвитку досі залишаються поза увагою науковців. Проте цей аспект світогляду Маркіяна Шашкевича є цікавий і важливий не тільки для правильного і повного розуміння місця, яке посідає в національній історії його діяльність та творча спадщина, їх вплив на розвиток української правової думки, але й для з’ясування специфіки, тенденцій та проблем національного розвитку українського народу протягом останніх століть.

Розглядаючи процес формування сучасних націй, Мирослав Грох визначає націю як велику соціальну групу, яка консолідується на основі не одного, а комбінації декількох видів об’єктивних відносин (економічних, політичних, культурних, релігійних, географічних, історичних) та їх суб’єктивному відображенні у колективній свідомості. «Багато з цих зв’язків могли взаємно мінятися ролями, відіграючи особливо важливу роль в одному процесі національного будівництва і не більш, ніж похідну в іншому. Проте три з них залишаються абсолютно незамінимими: (1) це «пам'ять» про спільне минуле, яке трактується як «доля» групи або хоча б її ключових елементів; (2) густота та інтенсивність мовних або культурних зв’язків, які забезпечують більш високий рівень соціальної комунікації в рамках групи, ніж за її межами; (3) концепція рівності всіх членів групи, організованих в громадянське суспільство» [8, с. 122]. Слушність наведеного твердження підтверджує діяльність та творчий доробок Маркіяна Шашкевича. Це і формування спільної «пам’яті», гордості за власне героїчне минуле рідного народу, і піднесення національної самосвідомості через поширення використання рідної мови, і формування національної солідарності через відмову від зверхнього та зневажливого ставлення до найширших верств рідного народу, яке, на той час, було достатньо поширеним між духівництвом.

Починаючи від років навчання у гімназії, Маркіян Шашкевич має можливість спостерігати дискримінацію української мови, українського слова. Потворність ситуації полягала в тому, що вона підтримувалася самими українцями. Характеризуючи цю ситуацію, Сергій Єфремов писав: «Перші три десятиліття ХІХ в. /…/ в Галичині були цілком мертвим і глухим часом; народ по-старому робив панщину, а інтелігентні русини, сами за себе духовні, говорили польською мовою і з «подлим народом» нічого спільного, опріч віри, мати не хотіли. …Були коло того ж часу змагання про те, якою мовою вчити в народніх школах. Місцева власть у цій справі стояла на тому, що найкраще вчити польською мовою, щоб «не плодити сепаратизму між людьми однієї місцевости», а церковні книги коли не перекласти на польську мову, то хоч друкувати латинським шрифтом, «бо не годиться, мовляв, для хлопа множити нарічія і письма». Хоч у Відні не згодилися на такий спрощений погляд і цісарь дозволив учити народньою мовою, проте це право лишились на папері, бо нікому було навіть дбати, щоб його не ламано: самі русини ще не могли дати собі ради з тим, яку саме мову вважати їм за народню» [9, с. 325–326].

Ще у 1818 р. відбувся перемишльський синод під проводом митрополита Михайла Левицького на якому, крім іншого, була прийнята постанова про заснування парафіяльних шкіл та ведення навчання в них українською мовою [10]. В рішеннях синоду також констатувалося, «що нарід не вміє читати» і «відвідує дуже часто радше коршми, як церкву», з огляду на що «парохіяльні школи» є «особливим предметом душпастирського старання», а також «вказано перш за все на чинники, що сприяють парохіяльним школам, а саме:

а) на прихильність Найяснішого Цісаря, що зволив милостивіше зарядити заведення парохіяльних шкіл між народом греко-католицького обряду і в тій цілі не тільки звільнити з війська цих дяків, що ведуть уряд учителя школи, але також піднести системізовану платню народних учителів до річної квоти 250 ринських;

б) на готовність громад складати датки на шкільний фонд;

в) на уживання рідної мови в шкільній науці, затверджене Найяснішою Величністю». Факторам, що гальмують розвиток початкового шкільництва рідною мовою було названо недостатню кількість вчителів та відсутність україномовних підручників для шкіл [10, с. 65, 71].

Проте ці рішення Синоду, як і державна підтримка не змінили ситуації. Більше того, процес денаціоналізації продовжувався. Підтвердженням цього можуть бути спогади про Львівську духовну семінарію того часу, до якої у 1829 р. вступив Маркіян Шашкевич. «Ректорат конверсував (спілкувався – Т.А.) з питомцями виключно в польській мові. Так само і питомцї між собою говорили лише по польськи. По селах, в Юрі, в церкві волоській проповідувана по польськи. Патриотизму польського не видко було в семінариї, але всі говорили по польськи, бо ніхто з шкіл не приніс знаня руського язика» [11, с. 590].

Зіткнувшись з такою ситуацією, Маркіян Шашкевич починає осмислювати шляхи піднесення соціального статусу рідної мови, її поширення серед слухачів духовної семінарії, духовенства, освічених верств українського народу. У поетичній формі це знаходить своє втілення у словах:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?.. [12, с. 67].

В практичній діяльності Маркіяну Шашкевичу для вирішення цієї проблеми необхідно було, по-перше, переконати майбутніх і діючих священиків у тому, що використання української мови у душпастирській діяльності не тільки не суперечить чинному законодавству, а й забезпечується ним; по-друге, продемонструвати можливості української мови в гомілетиці; по-третє, виступити на захист рідної мови, як рівноправної, послуговуючись нею у ситуації, в якій, до цього часу, замість неї використовували латинь, німецька або польська мови.

Першим кроком, що його зробив Маркіяна Шашкевича у цьому напрямку став написаний на початку 1835 р. вірш з нагоди 67-річчя цісаря Франца І [13, с. 8]. Цей твір, який згодом був виданий під назвою «Голос галичан», а в пізніших виданнях публікувався під назвою «Ода по поводу сьвяткованя дня уродин цісаря Франца І в духовній семінарії у Львові» [14, с. 18], має важливе значення з огляду на ряд аспектів.

Перше – те, що він був написаний українською мовою. До цього часу в таких випадках вживалася або латинь, або німецька мова. Написавши його українською мовою Маркіян Шашкевич демонструє іншим семінаристам, духовенству, всьому суспільству можливість і право звертатися нею навіть до цісаря. Цим він утверджує рівноправний статус української мови з іншими мовами, що їх тоді використовували в Галичині.

Другим важливим моментом є унаочнення можливості використання української мови в таких піднесено урочистих випадках, як уродини цісаря. Слід зазначити, що в 1831 р. в друкарні Ставропігійського Інституту було видруковано текст офіційного гімну, який містив його переклади на різні мови, проте перекладу українською не було. Україномовний переклад, зроблений Йосифом Левицьким, з’явився роком пізніше в Перемишлі.

Проте найбільш важливим, як видається, є те, що у своєму творі поет робить наголос на тому, що Австрійська імперія є імперією народів, про благо і добробут кожного з яких цісар дбає однаково. А тому любити свій народ, дбати про нього, зовсім не суперечить відданості імператору, бо його підданими є не кожна людина окремо, а народ, до якого належить та чи інша людина. «Народи велике днесь святкують свято…/ Усердна подяка в храм народи звела…/ Народи усердну молитву говорять:/ Мудрости вічна, доброто прекрасна!.../ Що ублажаєш народи царями,/ С котрими весь рід вся сторона щасна,/ Милости безконечна, Ти жерело світа!/ Ще царем ФРАНЦИШКОМ в многа тіш/ нас літа» [15, с. 3].

Наступним кроком, що мав утверджувати слухачів семінарії та духовенство у рівноправності мов, стало використання Маркіяном Шашкевичем української мови у публічних виступах. За розпорядженням митрополита Михайла Левицького від 12 серпня 1834 р. в семінарії щомісячно на зборах семінаристів, ректорату та представників митрополичої консисторії, для утвердження у семінаристів «почуття любові, вірності і підданства до цісарсько-королівської Величності» один із них мав виголошувати промову «Про обов’язки щодо монарха». 12 лютого 1835 р. Маркіян Шашкевич став першим, хто виголосив промову українською мовою, продемонструвавши можливість послуговуватися українською мовою при розгляді державно-правових питань [16, с. 86].

Проте найважливішим фактором піднесення поваги до рідної мови, зближення духовенства з народом, утвердження переконання в повноцінності та повноправності рідної мови є її використання священиками в душпастирській діяльності. Тому Маркіян Шашкевич приходить до висновку, що українська мова може і повинна звучати з амвонів усіх греко-католицьких церков. На свято Покрови 1836 р., будучи на ІІІ році богословських студій, він виголосив першу проповідь українською мовою в соборі Св. Юра. Його підтримали Юліан Величковський та Микола Устиянович, які виголосили проповіді українською мовою в Успенській церкві та церкві Св. Параскевії [16, с. 84].

Усвідомлення правомірності використання рідної мови у всіх формах душпастирської діяльності, розуміння необхідності її використання для того, щоб стати більш зрозумілим для народу, ближчим до нього є стрижневим переконанням Маркіяна Шашкевича, базовою складовою його правових поглядів. Він поширює серед українського духовенства думку про те, що можна бути лояльним підданим цісаря, що було, для переважної більшості, першочерговим завданням, і, в той же час, ставати і залишатися свідомим українцем, який любить свій народ, не боїться і не стидається користуватися рідною мовою та готовий відстоювати свої національні і особисті права.

Розуміючи, що тільки освічений народ має шанс і перспективу зайняти гідне місце серед інших народів, Маркіян Шашкевич намагається використати можливості, що їх надавали державно-правові умови Австрійської імперії, зокрема, у сфері освіти. Він укладає книжечку для шкільної та домашньої освіти.

Про свою працю сам Маркіян Шашкевич писав, що «хотів він зробити свому народові послугу і його дітей вчити любови Бога і ближнього в рідній мові, защіплювати в їх чутливих серцях ті релігійні і моральні почування, що їм колись будуть потрібні як будучим льояльним горожанам держави і як правдивим християнам» [16, с. 93]. В підручнику викладено засади морально-етичного та релігійного виховання в поєднанні з основами правової та громадянської просвіти. Пояснивши читачеві, що таке сім’я, громада, село, місто, край, автор дає визначення поняття «держава» і вдало поєднує сучасну для читача державу з національною державною традицією. «Коли багато сіл і городів (міст) з полями, горами, ріками суть під одною властію, творять государство (або державу), котра зовеся або цісарство, або королевство, або княжество. Кожда велика держава має своє окреме ім’я.

А знаєте як ся тая зове, в которій ми жиєм? Тая зовеся Австрія і єсть цісарство. В тій Австрії є королевство Галицке і Володимирске (або Галіція і Льодомерія), а в тім королівстві Галицкім жиємо ми Русини, а добрий нам владитель обитає в Відні і зовеся Франц Іосиф» [17, с. 5–6]. Цінність цього визначення ще і в тому, що воно також демонструвало можливість пояснювати державно-правові проблеми українською мовою.

В контексті розглядуваної проблеми викликає інтерес четверта глава, що має назву «Коротенькії науки». Це підбірка сентенцій морального, етичного, виховного характеру. Ряд з них мають громадянсько-правовий зміст і покликані формувати у дітей основи громадянської свідомості та правомірної поведінки. Це, зокрема, «Не чини того другим, чого не хочеш, щоб тобі другі чинили», «Чести і люби твоїх родичей, учителів і всіх, що тобі добре чинять, і слухай їх прикази», «Жий по правді і люби твоїх ближніх», «Бліжній твій єсть всякий чоловік», «Будь милосердний, помагай чим можеш, що можеш уділи бідному», «Не чини того на самоті, чого бись ся перед людьми встидав чинити», «Всім людям жити як браттям мирно і соголосно (в згоді), а один другому кілько можете помагайте», «Не гороіжься над убогими і худобними, бо і тії твої браття», «Вже тогда лихо тобі, коли до повинности твоєй наганяти тя треба, мов товарину бичем до роботи», «Сли поблудиш і погрішишся, признайся і покайся, бо тим зменшиться вина твоя, і вибачать ти і Бог, і люди», «Жадне лихе діло не утаїться, лиш борше, або пізнійше проявится», «З лихими не приставай, бо сам таким будеш; а знай, таких людей і Бог не любить і люди не честять», «Хотя й би тобі гдещо і наймиліше було, а ганьбу і шкоду тобі або другим принесло, минай тоє з далека», «О чім другого перестерігаєш, і сам того хорони, бо ганьба другого учити, а самому на опак ділати», «Колись сам в чім провинив і прогрішив, будь сам собі судією по правді, а сли прийде кара, будь терпелив в покорі», «Повідають люде, хто ся на окропі спарив, той на зимну воду дує. Проте заким що робити хочеш, роздумай перше добре, щоб ані тобі, ані кому не шкодило», «Май добре і чисте сумління, а всігда веселий будеш», «Нечисте серце всяк час непокоится і жахаєся» [17, с. 70–77].

Заслуговує на увагу і той факт, що поряд з вищенаведеними сентенціями, які покликані формувати суспільну поведінку на засадах взаємодопомоги, милосердя, солідарності, Маркіян Шашкевич помістив також багато ідей, пов’язаних з навчанням, освітою. Це, як видається, є свідченням того, що він розумів: передумовою успішного національного розвитку, піднесення матеріального добробуту найширших верств народу є підвищення освітнього рівня, поширення освіти, бо «без науки нема гаразду».

Певні правові ідеї можна прослідкувати в моралі до байок, поміщених в п’ятій главі. Наприклад, у байці «Трубач», мораль відповідає сучасному окресленню форми співучасті в злочині підбурювача – «хто другого на лихе діло нарадив, сам також завинив» [17, с. 88]. Ряд інших, є образними ілюстраціями до сентенцій, що містяться у четвертого розділі, в тому числі, і вищенаведених, наприклад, «Лис і вовк», «Воли», «Дуб і тростина» та ін.

Значне місце в творчому доробку Маркіяна Шашкевича посідає переосмислення історії рідного народу, як етнічної спільноти, яка, хоч і розділена державним кордоном, залишається єдиним цілісним національним організмом, окремим від інших народів.

Кость Левицький в своїй «Історії політичної думки галицьких українців 1848-1914» писав: «Правда, що Маркіян Шашкевич полишив нам невелику письменничу спадщину, але він кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє одноцілости всього українського народу. Одсим підніс Маркіян Шашкевич українську національну ідею... Національне відродженнє Українців в Галичині з кінцем першої половини XIX віку було дійсно відродженнєм політичної думки, бо розбуджені Галичане почулися частиною українського народу, – окремішного від польського і російського» [18, с. 7, 10].

Під час навчання у Львові, Маркіян Шашкевич, маючи доступ до багатих книгозбірень університету та Оссолінеуму, глибоко цікавиться національними проблемами, історією українського та інших слов’янських народів, аналізує процеси національного відродження в Східній та Південній Європі, осмислює шляхи покращення долі рідного народу. Як свідчить «Щоденник» (читацький формуляр – Т. А.) читального залу бібліотеки Інституту Оссолінських, протягом 1832 – 1836 рр. Маркіян Шашкевич працював з творами Йоахима Лелевеля, Михайла Максимовича, Павела-Йозефа Шафарика, Ніколая Карамзіна, Яна Коллара, Яна Длугоша, Тита Лівія та ін [19, с. 18-51]. Особливий інтерес у нього викликають праці німецького філософа Йогана Готфріда Гердера [1, с. 85].

Знайомство з античною історією, історією різних народів, минулим українського народу, процесами національного відродження та боротьби за свободу слов’янських народів приводять Маркіяна Шашкевича до усвідомлення важливості національної єдності, необхідності національної солідарності як умови успішного розвитку всього народу і кожного його представника. Саме тоді він готує першу рукописну збірку віршів «Син Русі», в якій він помістив вірш, який можна вважати викладом програми національного відродження:

«Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум, охота най засяде…

Разом, разом! Кто сил має,

Гоніт з Руси мраки тмаві.

Завість най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві» [20, с. 22].

Ця збірка, хоч і не вийшла друком, стала першою пробою сил для «Руської Трійці», цього першого, хоч і не формального, об’єднання української інтелігенції для боротьби за права української мови, українського народу.

Маркіян Шашкевич був його лідером та ідеологом. Його соратник Яків Головацький згадував: «…полюбивши серцем і душею свою народність, готов на все, посвятити і час дорогий, і здоровлє, і маєток, і все для хісна свого любого народу. Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голосило межи побратимами і соучениками – і не чудно, що, маючи за собою добрії докази – та й уміючи до серця промовити, знайшлися межи молодими побратимами одномислящіє і сочувствующії з ним – мав бо Маркіян дарованє когось научити, переконати, духа в другім обудити, піднести, мав дар відкривати заумерлий талан» [3, с. 53–54]. В своїх пізніших спогадах він також зазначав, що ідея об’єднання належала Шашкевичу, який, крім того, вважав необхідним працювати над піднесенням національної самосвідомості, розширенням сфери вживання української мови, поширенням освіти серед народу та відродження української літератури [12, с. 230].

Важливо зазначити, що діяльність «Руської Трійці» носила виключно легальний характер і не суперечила чинному законодавству та державним інтересам Габсбурзької монархії. Її учасники дистанціювалася від конспіративної, антидержавної діяльності польських підпільних організацій, що прагнули відновлення «історичної Польщі». Пітер Брок слушно зазначив, що, «їхня програма була виключно культурна. Вона проголошувала культурну єдність всіх українських земель і народну мову як основу нової національної літератури. Стверджувалося також право цієї мови та літератури на самостійність у слов’янській сім’ї народів. Наголос ставився на історичному зв’язку між тогочасною епохою та славною давниною на прикладах Київської Русі та козаччини, а селянство трактувалося як найважливіший елемент тогочасної національної спільноти… За характером жоден з трьох її учасників не був змовником, а тим більше – революціонером. Вони щиро вірили в політичну демократію, захищали ідею культурного просвітництва все ще не звільненого селянства. …Вони бажали тихої революції, поступового покращення долі селянства, поширення освіти в низах… Вони проголосили себе українськими культурними націоналістами, вони не покидали надії відродити колишню культурну велич свого народу» [20, с. 391, 394].

Маркіян Шашкевич, як ніхто інший, відчув дух і вимоги часу, зрозумів, що настав той час, коли український народ, як і інші слов’янські народи, може і повинен заявити про себе, про своє право на власну мову, культуру, національний, а з часом і державно-правовий розвиток. Тим більше, що в минулому українського народу вже була епоха «повної сили і діяльного життя під владою своїх князів» і «ця нація також мала своїх героїв, мудрих державних діячів, розумних законодавців, лагідних, спокійних та енергійних державців» [7, с. 571].

При цьому дуже важливим є те, що національна самосвідомість, національна солідарність не суперечили чинному законодавству, а використання передбачених законом можливостей, зміцнювало національні позиції українців. Відзначаючи безумовний позитив входження частини українських земель до складу Австрійської імперії, він підкреслює, що в 1772 р. почався рожевий світанок відродження українського народу на відміну від попередньої епохи «присмерку нації або її страдницької історії» [7, с. 571].

Сказане, жодною мірою, не означає, що Маркіян Шашкевич ідеалізує державно-правові умови тогочасної Габсбурзької монархії, а є свідченням його глибокого розуміння етапів національного розвитку. На тогочасному етапі досягнення цілей національного розвитку зовсім не перешкоджали існуючі державно-правові інститути. Більше того, вони об’єктивно сприяли їх досягненню, бо на той час і для тих умов існувала реальна можливість бути свідомим українським патріотом, який працює для піднесення і розвитку рідного народу, та лояльним громадянином держави, до складу якої входила та частина України, на якій довелося жити і працювати Маркіяну Шашкевичу.

Державно-правові умови Австрійської імперії давали можливість для формування основ подальшого повноцінного розвитку українського народу, й якщо ці умови не використовували, чи навіть нівелювали, то це мало місце через суб’єктивні причини, що були обумовлені світоглядними, національними, політичними орієнтирами тогочасної провідної верстви українського народу.

З огляду на зазначене, діяльність та творчість Маркіяна Шашкевича жодним чином не суперечили чинному законодавству, завжди і у всьому були легальними та правомірними. Якщо вони й мали революційний характер, то тільки в аспекті тогочасних внутрішньоукраїнських відносин в Галичині, рішуче пориваючи з усталеними нормами національного життя, оскільки розвиток української мови та культури, піднесення національної свідомості гальмували не так дії адміністративних органів держави, як позиція представників провідних верств українського народу в Галичині. Михайло Лозинський слушно зауважив, «що до ідеї національного відродження свого народу Шашкевич і тов. прийшли під впливом національного відродження инших словянських народів, а також під впливом проявів національного відродження на російській Україні», «той свій розвиток перебули й завершили вони, заки ще стали священиками, а навіть в великій части поза семинарськими мурами і власне завдяки тому, що не давили їх ті мури» [21, с. 33]. Діяльність Маркіяна Шашкевичи викликала спротив, несприйняття та осуд, не стільки з боку зовнішніх, зокрема державних чинників, як з боку того середовища, до якого він сам належав. І його колосальна заслуга полягає саме у зміні національних орієнтирів цього середовища. Як результат – у 1848 р. українці Австрійської монархії показали себе зрілим, готовим до політичного життя народом.

Використана література

1. Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального / Т. І. Комаринець. – Львів: Вища школа, 1983. – 224 с.

2. Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки / Юліан Охримович // Матеріяли до історії розвитку суспільно-політичної думки в Україні ХІХ-ХХ стол. / уклад. Васькович Г. – Вишкільний курс. Ч. 3. – Брюссель – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк – Торонто: Ви-во Спілки Української Молоді, 1977. – С. 67 – 170.

3. Память Маркіяну Р. Шашкевичу сочинен Я. Ф. Головацким / Яків Головацький // Вѣнок русинам на обжинки. /Уклав Иван Б. Ф. Головацкій. – Часть первая. – У Вѣдни, 1846. – С. 47–66.

4. Коцовскій В. Житє и значенє Маркіяна Шашкевича / Володимир Коцовський. – Львів, 1886. – 86 с.

5. Русалка Дністрова. Фотокопія з видання 1837 р. зі словом від видавців та вступною статтею й її перекладами на мови української діаспори. – Вінніпеґ: Інститут-заповідник Маркіяна Шашкевича, 1987. – [76], VI, 135 с.

6. Олесницький Є. Промова д-ра Евг. Олесницького виголошена на великім концерті в честь Маркіяна Шашкевича дня 6. падолиста у Львові / Є. Олесницький // Дїло. – 1911. – Ч. 248. – С. 1–2.

7. [Шашкевич Маркіян]. Русини / Маркіян Шашкевич // Шашкевичіана: збірник наукових праць: вип. 5 – 6. – Львів – Вінніпеґ, 2004. – С. 569–571.

8. Хрох М. От национальных движений к полностью сформировавшейся нации: процесс строительства наций в Европе / M. Hroch // Нации и национализм / Б. Андерсон, О. Бауэр, М. Хрох [и др]; Пер. с анг. и нем. – М. Праксис, 2002. – С. 121 – 145.

9. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. – К.: Український учитель, б/р. – 466, XVI c.

10. Єпархіяльний синод, що відбувся у Перемишлі 10-го травня 1818 р. // Дух і ревність. Владика Снігурський та інші перемишляни. / упор. Пилипович В. – Перемишль – Львів, 2002. – С. 64 – 77. [«Перемиська бібліотека» Перемиського відділу Об’єднання українців Польщі Т. ІІ]

11. Студинський К. Про житє питомців і духовенства в часах М. Шашкевича / Кирило Студинський // Шашкевичіана: зб. наук. праць: вип. 5 – 6. – Львів – Вінніпеґ, 2004. – С. 589 – 592.

12. Письменники Західної України 30 – 50-х років ХІХ ст. / Упор. І. І. Пільгук та М.Г. Чорнописький. – К.: Дніпро, 1965. – 652 с.

13. Щурат В. Голос Галичан. Автограф першої друкованої поезиї Маркіяна Шашкевича. Памятка з сотих роковин уродженя поета / Василь Щурат. – Львів: Накладом Руського Інституту для дївчат в Перемишли, 1911. – 8 с. – С. 8.

14. Твори Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Николи Устияновича, Антона Могильницького. // Руська письменність [Кн] 3 / [Ред. Ю. Романчук]. – Львів: Просвіта, 1906. – 624 с.

15. Голосъ Галичанъ въ пресвѣтлый прерадосный ѯз. день рождества ЄГО Императорского Величества ФРАНЦА І. Цѣсара Австрійского Короля ихѣ наймилостившого. – Въ Лвигородѣ. Типомъ Інститута Ставропигійскаго, 1835. – 4 с.

16. Шах С. О. Маркіян Шашкевич та Галицьке відродженя. Ювілейне видання у 150-річчя народин поета / Степан Шах. – Париж – Мюнхен, 1961. – 164 с.

17. Шашкевич М. Читанка для малыхъ дѣтей до школьного и домашного употребленія сочинена Маркіяномъ Шашкевичемъ / М. Шашкевич // Галицка Руска Матица. – Львів, 1850. – Число 7. – 96 с.

18. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914 / Кость Левицький. – Львів: Накладом власним, 1926. – Ч. 1, 2. – 736, ІХ с.

19. «Руська Трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України / В. І Горинь, О. А. Купчинський [та ін.] / [відп. ред. Ф. І. Стеблій]. – К.: Наукова думка, 1987. – 544 с.

Дата добавления: 2015-10-24