Неолібералізм (В.Ойкен, В.Репке та ін.) та узагальнені моделі господарств

Неолібералізм — один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, які ґрунтуються на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки зі здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції в умовах зростаючої тенденції до монополізації господарського життя суспільства. Неолібералізм прийшов на зміну класичному лібералізму. В результаті перегляду ортодоксальних ліберальних позицій у 30-ті роки XX ст. виникли різні теоретичні школи економічного неолібералізму, який багато в чому є підсумком тривалої ідейної полеміки навколо проблем, породжених системою природного порядку і послідовним державним втручанням в економіку.

Вирішення цих завдань узяли на себе німецькі неоліберали. Найстаріша група німецьких неолібералів, яка склалася в еміграції у Стамбулі після приходу нацистів до влади і яку очолили В. Репке і А. Рюстов, зазнала істотного впливу ідей і поглядів Л. Мізеса. Найважливіша її заслуга — розробка загальних основ і пріоритетів теорії і політики неолібералізму, аналіз його соціальних функцій і специфіки. Особливу увагу приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку цих понять. Економічний лад суспільства, за В. Репке, покликаний розв’язати дві головні проблеми: по-перше, забезпечити господарський порядок, що надійно функціонує, у межах якого правильно визначалося б, що, коли, в якій кількості та в який спосіб має бути вироблене; по-друге, забезпечити економічні умови і стимули, які спонукали б людей до продуктивної праці, до створення максимальної кількості благ і послуг найвищого ґатунку. Саме на це має бути спрямована економічна політика держави, яка, з одного боку, підтримувала б загальні принципи й умови господарювання, а з іншого — за допомогою фінансово-податкових важелів стабілізуюче впливала б на економічні процеси. Найадекватніше цим вимогам відповідає, на думку В. Репке, конкурентний лад ринкового господарства і властива йому економічна політика.

Друга група сформувалася навколо В. Ойкена і Ф. Бьома у Фрейбурзькому університеті. На відміну від В. Репке і А. Рюстова, вони розпочинали як самостійні дослідники, залучивши чимало наукової молоді. Так виникла фрейбурзька школа неолібералізму, представники якої зуміли багато в чому подолати обмеженість німецької національної економіки, а також засвоїли і розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині середини XIX ст., у межах якої було виділено спільні стадії господарського розвитку для різних країн та ін. Принципи, покладені в основу цих класифікацій, критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку, трактування економічної системи й системоутворюючих факторів — такий основний зміст теорії та політики господарського ладу В. Ойкена. По суті, В. Ойкену в його праці «Принципи економічної політики» (Тюбінген, 1952 р.) вдалося поєднати два основні способи мислення, яким він дав назву «мислення в історичних формах» і «мислення у формах ладу». Заслугою В. Ойкена, на думку лібералів, є також трактування ним економічної науки як теоретичної основи для визначення цілей, інструментів, форм економічної політики, спрямованої на формування, підтримання і розвиток конкурентного ладу ринкового господарства. Теоретики фрейбурзької школи, більш відомі як ордоліберали, досить детально виклали свої уявлення про теорію і політику ладу.

Третя група німецьких економістів, репрезентована А. Мюллером-Армаком, Л. Ерхардом та їх учнями, увійшла в історію як кельнська школа неолібералізму, в межах якої було розроблено концепцію соціального ринкового господарства. Тоді як В. Репке і А. Рюстов у 20-ті роки досліджували основні проблеми теорії ладу і політики ладу, а В. Ойкен працював над «Принципами економічної політики», А. Мюллер-Армак розпочав розробку концепції соціального ринкового господарства, використовуючи праці своїх попередників і спираючись на теоретичні підвалини ордолібералізму фрейбурзької школи, які в той час уже склалися. Термін «соціальне ринкове господарство» запропонував А. Мюллер-Армак після 1946 р. для характеристики форм переходу від воєнної, надцентралізованої економіки до мирної, і розглядав таке господарство спочатку як тимчасовий захід для пожвавлення господарського життя і розв’язання проблем відбудови народного господарства. У його праці «Добробут для всіх» (1956 р.) відображено узагальнений досвід практичного здійснення концепції соціального ринкового господарства у повоєнній ФРН на основі ідей неолібералізму.

У генезисі німецького неолібералізму на прикладі трьох основних груп його представників виразно виявилася тенденція до створення єдиної, спільної теорії трансформації тоталітарного ладу з централізовано керованою, примусовою економікою в демократичний лад на основі вільного господарювання з його орієнтацією на вирішення соціальних проблем. Спільними зусиллями трьох груп німецьких неолібералів було розроблено дуже прагматичну й водночас ідеологічно привабливу концепцію відбудови у ФРН зруйнованого за роки фашистської диктатури і війни.

Дата добавления: 2015-09-04