Джон пендлтон

Поліанна не пішла до школи ні «завтра», ні «післязавтра». Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість, і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.

- Отже, я травмована, але я не хвора, - зітхнула вона одного разу. - Тож мені є з чого радіти.

- Радіти, Поліанно? - спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.

- Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди - ні. [171]

Про зламані ноги міс Полі промовчала, але раптом підхопилася з місця, підійшла до маленького туалетного столика біля протилежної стінки. Вона бездумно перекладала речі з місця на місце - звичної рішучості не було. Однак обличчя було далеко не бездумне. Просто бліде й витягнуте.

Тим часом Поліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.

- А ще я рада, що у мене не віспа, - мимрила вона задоволено. - Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк... він у мене був, і це жахливо... і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.

- Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, - здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.

Поліанна м'яко засміялась.

- Так. Я думаю про них... їх багато... коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.

- Поліанно!

Поліанна знову м'яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.

- Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені «люба», і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько Полі, яка я рада, що ви моя рідна! [172]

Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.

Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.

- Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? - захекалася вона. - Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!

- Тоді не варта справа заходу, - буркнув Том. - Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.

- Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?

Старий Том похитав головою.

- Хтозна, - відказав він.

- То я вам скажу. Це - Джон Пендлтон!

- Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?

- Анітрохи... я ж його впустила... авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. Ви можете уявити собі, містере Том, вія приїхав до неї\cf0

- Ну то й що? - трохи роздратовано запитав дід.

Ненсі зміряла його зневажливим поглядом. [173]

- Начебто ви не знаєте це краще за мене! - кпила вона.

- Га?

- Ой-йой, тільки не треба удавати невинят-ко, - з удаваним обуренням відрубала Ненсі. - Чи не ви перший мені натабе дали?

- Яке натабе... хочеш сказати - натякнув? Ненсі глипнула з воріт стайні на будинок, а тоді

ступила ближче до діда.

- Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два - чотири. Аж ні... виходить, що п'ять, а не чотири.

Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.

- Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, - дражливо буркнув він. - Я тої рихметики не знаю.

Ненсі засміялася.

- Ну гаразд, - пояснила вона. - Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.

- Джон Пендлтон! - випростався Старий Том.

- Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів... але це вже вам не треба, - похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. - Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.

- Так, пам'ятаю, - кивнув Старий Том. - Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс [174] Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.

- Підбивала клинці... вона! - не стрималася Ненсі.

- Я розумію. Але язиком піну збивали, - ствердив Том. - Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.

- Так, знаю. Вже почула про це, - продовжила Ненсі. - Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.

- А вона що? - старий затамував подих.

- Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: «Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього». Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій - до вас, щоб розповісти про все, - завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.

- Гм, - гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.

Тим часом у вітальні садиби Гаррінґтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довгою незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.

- Я прийшов запитати про... Поліанну, - почав він трохи нетактовно. [75]

- Дякую, у неї все без змін, - відповіла міс Полі.

- І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? - його голос затремтів.

Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.

- На жаль, не можу сказати!

- Тобто... ви не знаєте?

- Так.

- А... лікар?

- Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.

- Але які ж саме в неї ушкодження?

- Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.

Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:

- А Поліанна - як вона все це сприйняла?

- Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.

- Але ж хоч щось вона знає?

Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.

- Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав'язує світ.

Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Полі... тепер». [176]

Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:

- Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?

- Переїхати до Вас? Поліанну?

Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.

- Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.

Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.

- Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, - вів далі чоловік. - Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років.

- Любов, - міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть «люба», але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.

- Ну і...? - перепитала вона.

Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.

- Вона відмовилася.

- Чому? [177]

- Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, - завершив він і підвівся.

Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки - його торкнула тремка рука.

- Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Поліанни, я обов'язково сповіщу вас, - почув він тремкий голос. - До побачення... і дякую за візит. Поліанна буде... задоволена.

Дата добавления: 2015-09-04