ДИВО ТА Й ГОДІ

У вересні Поліанна пішла до школи. Попередні іспити засвідчили, що вона добре розвинута, як на свій вік, і незабаром Поліанна стала щасливою ученицею разом зі своїми однолітками - дівчатами й хлопцями.

Школа подарувала Поліанні нові враження. Не менше вражень було і в школи від Поліанни. їхні стосунки дуже швидко стали якнайкращими, і Поліанна зізналася тітоньці, що школа і є справжнім життям... хоча раніше й були в неї сумніви.

Попри радощі нових занять, Поліанна не забувала й давніх друзів. Звичайно, багато часу вона їм приділяти вже не могла, але робила щозмога. Особливо незадоволеним був Джон Пендлтон. [139]

Якось ополудні в суботу він їй сказав про це.

- Послухай, Поліанно, як ти дивишся на те, щоб переїхати й жити в мене? - спитав він, хвилюючись. - Бо я тебе майже не бачу.

Поліанна розсміялася: містер Пендлтон такий кумедник.

- Я гадала, ви не любите, щоб навколо вас товклися люди, - промовила вона.

Містер Пендлтон скривився.

- Це було раніше, доки ти не навчила мене своєї гри. Тепер я навіть радію, що за мною доглядають. Ну, нічого, ось я скоро одужаю. Тоді я розберусь, хто що робить, - закінчив він, узяв одну милицю і жартома пригрозив дівчинці. Цього разу вони сиділи у великій бібліотеці.

- Але ж насправді ви зовсім не радієте, тільки кажете так, - мовила Поліанна, дивлячись на песика, що дрімав біля каміна. - Ви ж знаєте, що граєтесь не так, як треба... знаєте!

Обличчя чоловіка раптом споважніло.

- Для цього ти мені й потрібна, дитино. Допомогти у грі. То ти переїдеш?

Дівчинка здивовано повернулась до нього.

- Містере Пендлтон, ви що, це серйозно?

- Цілком. Ти мені потрібна. Так переїдеш? У Поліанни був розпачливий вигляд.

- Але, містере Пендлтон, я не можу... ви знаєте, що не можу. Я живу в тітоньки Полі.

Щось таке майнуло в нього на обличчі, чого Поліанна не годна була зрозуміти. Він дав волю своїм почуттям:

- Ти не тільки їй належиш... Може, вона дозволить тобі переїхати до мене, - запитав він якомога лагідніше. - Тоді ти згодишся?

Поліанна замислено звела брови на переніссі. [140]

- Але ж тітонька Полі... була настільки доброю до мене, - повільно почала дівчинка. - Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, і...

Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.

- Поліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.

- Так, - з жалем мовила Поліанна.

-; Але... я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло... та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця - або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене - ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.

Поліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.

- Містере Пендлтон, ви... шкодуєте, що не мали шлюбної жінки в домі?

- Т-т-так, Поліанно.

- О, яка я рада. Тоді все гаразд, - зітхнула дівчинка. - Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!

- Взяти... вас... обох? - вражено повторив чоловік.

Ледь помітний сумнів промайнув обличчям Поліанни.

- Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.

В очах чоловіка відбився жах.

- Твоя тітонька переїде - сюди?! [141]

Поліанна здивовано глянула на нього.

- А хіба ви хотіли б переїхати туди? - запитала вона. - Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом...

- Поліанно, про що це ти? - дуже м'яко спитав чоловік.

- Про те, де ми житимемо, - здивовано відповіла Поліанна. - Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Полі за шлюбну жінку, аби тут була домівка...

З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило впустив її.

- До вас лікар, сер, - з'явилася у дверях покоївка.

Поліанна відразу підвелася.

Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.

- Поліанно, заради Бога, не кажи нічого про нашу розмову... поки що, - благально прошепотів він.

Поліанна всміхнулася, й на щічках з'явилися ямочки.

- Звісно. Так ніби я не знаю, що ви хочете самі їй про все розповісти, - весело кинула вона через плече. х

Джон Пендлтон безсило відкинувся в кріслі.

- Що сталося? - питав лікар, міряючи галопуючий пульс пацієнта.

Химерна усмішка затремтіла на губах Джона Пендлтона.

- Здається, забагато тих зміцнювальних ліків, - засміявся він, помітивши, як лікар поглядом проводжає невеличку постать Поліанни, яка прямувала додому.

Дата добавления: 2015-09-04