ГРА В ЧЕКАННЯ

Наступного дня після візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінгтонів міс Полі вирішила особисто приготувати Поліанну до приїзду фахівця.

- Поліанно, люба, - ніжно розпочала вона, - ми хочемо тебе показати ще одному лікареві за порадою лікаря Воррена. Він зможе сказати щось нове про твій стан і допоможе тобі швидше одужати, розумієш?

Радісна усмішка осяяла личко Поліанни.

- Лікар Чилтон? Ой, тітонько Полі, я скучила за ним. Я так хотіла, щоб він прийшов до мене, але боялася, що ви будете проти, бо він побачив вас у солярії, і тому я промовчала. Я справді рада, що ви його запросили.

Обличчя міс Полі то блідло, то червоніло, то знову блідло. І все ж коли вона заговорила знову, то намагалася говорити бадьоро й безтурботно.

- Ні, люба, я не мала на оці лікаря Чилтона. Це інший лікар - дуже відомий фахівець із Нью-Йорка, який добре знається на... таких травмах, як у тебе. [178]

Поліанна була розчарована.

- Я не думаю, що він і наполовину не знає стільки, скільки лікар Чилтон.

- Ні, знає, люба.

- Тітонько Полі, це ж лікар Чилтон вилікував зламану ногу містера Пендлтона. І - якщо ви не заперечуєте - я б справді хотіла, щоб мене лікував лікар Чилтон.

Відблиск поразки з'явився на обличчі міс Полі. Якусь мить вона мовчала. А потім озвалася - ніжно, але з давньою рішучістю:

- Я так не думаю, Поліанно. Я дуже багато про це думала. Я ладна зробити майже все, що ти просиш, люба. Вибач, що не кажу тобі причину, але, на жаль, я просто не можу запросити лікаря Чилтона, щоб він обстежив тебе. Але повір мені, він не знає стільки про твою хворобу, скільки знає відомий лікар із Нью-Йорка, який приїде до нас завтра.

Однак її слова не переконали Поліанну.

- Тітонько Полі, якби ви любили лікаря Чилтона...

- Що? Поліанно! - голос міс Полі був різким, щоки палали.

- Я кажу, що якби ви любили лікаря Чилтона і не любили іншого, - зітхнула Поліанна, - ви побачили б, скільки добра він робить. А я люблю лікаря Чилтона.

На цьому до кімнати зайшла медсестра, і міс Полі схопилася на рівні ноги з виразом полегшення на обличчі.

- Мені дуже прикро, Поліанно, - промовила вона трохи сухо, - але, боюся, що цього разу я вирішуватиму, що для тебе краще, а що ні. Тим більше, про все вже домовлено. Лікар із Нью-Йорка приїздить завтра. [179]

Однак, сталося так, що «завтра» лікар із Нью-Йорка не приїхав. В останній момент надійшла телеграма, де повідомлялося, що він раптово захворів і прибути не зможе. Ця звістка окрилила Поліанну, і вона знову почала благати запросити натомість лікаря Чилтона, бо «тепер це дуже просто».

Однак, як і раніше, міс Полі тільки хитала головою і промовляла: «Ні, люба». В усьому іншому вона була турботливою й уважною і поривалася виконати будь-яку забаганку небоги. Будь-яку, крім цієї.

День спливав за днем, і справді здавалося, що тітка Полі робить усе (крім цього) на догоду небозі.

- Я не можу в це повірити! І нізащо не повірила б, - якось уранці ділилася Ненсі зі Старим Томом. - Щохвилини міс Полі клопочеться про благословенне ягня. То кицьку дозволила впустити, то Баффі, а вона їх ще тиждень тому ні за що в світі не хотіла прийняти. А тепер, як міс Поліанна хоче, вони вовтузяться у неї на ліжку.

Якщо іншої роботи нема, вона носить по дому ті скляничини і розвішує по вікнах у кімнаті, щоб «веселка танцювала», як любить називати це благословенне [180] дитя. Вона тричі посилала Тімоті до квіткарні Коба по свіжі букети... і це попри ті китички з нашого саду, що вже є у спальні. Ще я бачила, як міс Полі сиділа біля ліжка, а медсестра робила їй зачіску; Поліанна дивилася на це і керувала з місця, і очі її світилися щастям. Дяка Богові, міс Полі щодня тепер робить зачіску, аби догодити благословенній дитині. Старий Том захихотів.

- Та й ці кучерики навколо чола їй дуже до лиця, - зауважив він.

- Звичайно, - обурилася Ненсі. - Вона схожа на людину. Майже...

- Вважай, Ненсі, - перебив дід з усмішечкою. - Казав же я тобі, що колись вона була кралею.

Ненсі стенула плечима.

- Ну, хоч і не краля, однак вона дуже змінилася - стрічки, мережки, які її змусила носити Поліанна.

- А я казав, - кивнув Том, - що вона ще не стара.

Ненсі засміялася.

- Принаймні до Поліанни вона більше скидалася на бабусю. Скажіть, мівтере Том, хто ж був коханим міс Полі? Я так і не допнула.

- Ге ж ні? - перепитав дід із дивним виразом обличчя. - Ну, я тобі цього теж не скажу.

- Ну чому, містере Том, ну, будь ласка, - підлещувалася дівчина, - до кого ж мені ще в містечку звернутися?

- Може й так. Але одна людина напевно не скаже, - осміхнувся Старий Том. А тоді вогник йому в очах згас. - Скажи, як вона сьогодні, наша крихітка.

Ненсі похитала головою. Обличчя споважніло.

- Все по-старому, містере Том. Не бачу жодних змін, та й інші, здається, теж не бачать. Вона [181] лежить - то спить, то балакає, то намагається всміхатися і знайти щось таке, з чого можна порадіти, наприклад, з того, що сонце сідає чи сходить місяць, - а у тебе серце розривається від болю.

- Чув я про цю гру, хай Бог благословить її ніжне серденько, - кивнув Старий Том, кліпаючи.

- То вона й вам розповіла про свою гру?

- Так, уже давно, - дід завагався, а тоді вів далі - лише губи смикалися: - Якось я тут гибів і нарікав на свою старість, і знаєш, що вона мені сказала?

- Навіть не здогадуюся. У цьому стані, далебі, надто не порадієш.

- Авжеж! Вона сказала, я можу радіти з того, що мені не треба зайвий раз нахилятися, щоб просапувати, бо я, бачте, і так уже зігнутий.

Ненсі задумливо посміхнулася.

- Ну, це й не диво. Вона завжди щось знайде. Ми з нею від самого початку так гралися, бо більше не було з ким... навіть хотіла навчити гратися тітку.

- Міс Полі?!! Ненсі пирснула:

- Ми з вами однакової думки про нашу господиню.

Старий Том споважнів.

- Я лише хотів сказати, що вона була б вражена, - чемно пояснив він.

- Авжеж, була б, - відказала Ненсі. - А як воно зараз - хтозна. Принаймні сьогодні наша господиня вже й сама грається.

- Хіба дівчинка й досі їй нічого не розповіла? Гадаю, вона встигла вже всім розповісти. Відколи вона лежить, я скрізь тільки про це й чую, - сказав Том.

- Ну, міс Полі вона нічого не розповіла, - підтвердила Ненсі. - Давніше міс Поліанна сказала [182] мені, що не може розповісти про цю гру тітці, бо та заборонила згадувати про татка. А як же тоді було розповісти про гру, якщо її вигадав татко. Ото вона нічого й не казала їй.

- Зрозуміло, - дід повільно похитав головою. - Вона заповзялася на молодого пастора... бо він забрав міс Дженні. І міс Полі - ще зовсім юна тоді - так і не подарувала йому ніколи. Вона надто любила міс Дженні. Просто страх, - зітхнув він і відвернувся.

- Атож, суцільна крутія, - зітхнула Ненсі й повернулася на кухню.

Для всіх дні чекання були непростими. Медсестра намагалася триматися бадьоро, але очі в неї були заклопотані. Лікар не приховував свого нетерпіння і занепокоєння. Міс Полі замкнулася в собі. Навіть м'які хвилі шовковистого волосся, що облямовували лице, і милі мережки на шиї не могли приховати, як вона змарніла і зблідла. Тим часом Поліанна бавилася з песиком, гладила кошеня по лискучій голівці, милувалася квітами, ласувала фруктами та драглями, які їй передавали, а також радо відповідала на численні послання, сповнені любові й турботи, які щодня приходили до неї звідусіль. Але й вона худла та марніла, і хворобливе тремтіння маленьких ручок тільки підкреслювали прикру нерухомість колись таких моторних маленьких ніжок, що тепер безпорадно лежали під ковдрою.

Щодо гри... Поліанна розповідала Ненсі, як вона радітиме, коли знову піде до школи, відвідає місіс Сноу, зустрінеться з містером Пендлтоном, проїдеться з лікарем Чилтоном... Дівчатко до пуття не усвідомлювало, що всі «радощі» були для неї в майбутньому й не стосувалися сьогодення. Однак Ненсі все розуміла і на самоті вмивалася слізьми. [183]

Дата добавления: 2015-09-04