Читайте также:
|
Імперська інтеграція інших верств українського суспільства відбувалась відносно спокійно, без зайвої полеміки і серйозного спротиву. На це слід було сподіватися, оскільки міщани, духовенство і селянство являли собою у політичному відношенні більш пасивні елементи українського суспільства, їх менше зв’язували традиції автономної Гетьманщини, і вони не мали можливості справляти значний політичний вплив. Якщо священики й міщани і згадували про свої привілеї, то використовували їх здебільшого для зміцнення соціального становища своїх груп, а не для того, щоб підняти голос на захист автономії.
Асиміляція міщан відбувалася набагато швидше, ніж козаків, з меншими адміністративно-правовими ускладненнями. По-перше, не існувало жодних непорозумінь щодо соціально-правового статусу українського міщанства: на відміну від шляхти або козаків, міщани відразу отримали його імперське визнання. Їх становище чітко визначила Міська грамота 1785 р., і воно не відрізнялося від становища міщан інших частин імперії.
По-друге, автономістські традиції серед міщан були настільки слабкими, що запровадження імперських норм не зустріло жодного опору. Символом міської автономії було магдебурзьке право, яке гарантувало міське самоврядування і запобігало втручанню будь-якої зовнішньої влади у міські справи. Насправді магдебурзьке право і незалежна міська адміністрація Гетьманщини ніколи не діяли на повну силу. Проте, як свідчать міщанські накази до Законодавчої комісії 1767 р., воно мало велике символічне значення для міст Гетьманщини XVIII ст. У 1780-х рр., однак, навіть така символічна роль, за винятком Києва, була втрачена. Всі інші міста управлялися за російським міським законодавством у поєднанні з Литовським статутом 1.
1 Василенко Н. «Право магдебургское» // Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А.Ефрона. — 1899. — Т. 24. — С. 894-896.
Хоча Міська грамота 1785 р. не скасовувала ні магдебурзького права, ані жодного іншого зводу законів, вона все ж таки кардинально перебудовувала структуру міської адміністрації та судочинства. Новостворені адміністративні посади і процедури недвозначно порушували положення магдебурзького кодексу, але міщани настільки слабо пам’ятали про нього, що, крім Києва, ніде на це навіть не звернули уваги. Проте імперський уряд сам нагадав міщанам про магдебурзьке право. 1824 р. сенат переглянув рішення в справі торгівлі у Полтаві, оскільки попередня постанова була ухвалена на підставі Литовського статуту, а не магдебурзького права. Сенат уповноважив міські суди і надалі користуватися магдебурзьким правом повсюди, де його можна було застосувати. Але дотриматись цього було неможливо, оскільки суди не мали навіть текстів магдебурзького кодексу. Внаслідок цього міністерська комісія запропонувала здійснити нове видання та російський переклад (магдебурзький кодекс був доступний тільки німецькою, латинською і польською мовами). Справу передали Сперанському, який у спеціальному меморандумі вказав, що магдебурзьке право вже давно витіснили Литовський статут і російське законодавство, і рекомендував надалі дотримуватися поточних норм 1. У 1831 р. магдебурзьке право було офіційно скасоване на Лівобережній Україні 2. У Києві воно було у вжитку до 1834 р. 3
Третім фактором, що прискорив імперську інтеграцію, було нестабільне політичне й фінансове становище українських купців. У 1780-х рр. Шафонський відзначав, що міжнародна торгівля здійснювалася переважно через греків та інших іноземців, у той час як внутрішню торгівлю, зокрема на ярмарках, контролювали росіяни. У 1782 р. з 1483 купців, зареєстрованих у Чернігівській губернії (за винятком інших іноземців), було 896 росіян і 587 українців 4. Шафонський відносив малий відсоток українських купців на рахунок того, що в Гетьманщині не було власної столиці. «Бо всей Малой Россіи нЂть ни одного купца изъ природныхъ Малороссіянъ, который бы собственнаго денежнаго капитала тысячъ тридцать имЂлъ» 5.
1 Про постанову сенату 1824 р., пропозицію російського перекладу магдебурзького права та позицію Сперанського з цього приводу пише Н.Василенко: Василенко Н. Право магдебургское... — С. 894 — 896.
2 ПСЗ. — 2-е изд. — № 4319. — З февраля 1831 г. — Т. 6. — С. 119-122.
3 История Києва. В 2 т. — Киев, 1960. — Т. 1. — С. 294-295; Щербина В. Боротьба Києва за автономію. — С. 214.
4 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 187.
5 Там же. — С. 22.
Навіть при бажанні українські купці не могли опиратися Міській грамоті, бо не мали відповідного багатства і влади.
На відміну від українців, грецьким купцям Гетьманщини вдалося залишитися вільними від положень Міської грамоти. На прохання Ніжинського грецького братства Катерина видала указ про продовження грецьких економічних привілеїв, звільнення їх від податків та квартирування військ і забезпечення в Ніжині окремого грецького магістрату та суду 1. Цим користувалися близько 500 грецьких сімей, що тримали в своїх руках торгівлю з Османською імперією 2. Випадок з греками свідчить, що в разі потреби з Міською грамотою можна було і не рахуватися.
Врешті-решт, Міська грамота 1785 р. була прийнята без особливих проблем, оскільки не зачіпала прав найбільшої групи міських жителів — міщан, які, на відміну від купців, переважно були українцями. У Чернігівській губернії, наприклад, із загальної кількості 19 139 зареєстрованих міщан лише 654 були росіянами, решта — українцями 3. Міська грамота залишала, по суті, недоторканим головний стрижень міського життя — структуру ремісничих цехів, встановлюючи тільки термін навчання і певні обмеження щодо цін. У багатьох дослідженнях показано, що навіть після запровадження більш продуманої Постанови про цехи 1799 р. українська цехова структура змінювалась дуже повільно 4. У 20-х рр. XIX ст., однак, ремісничі цехи перетворилися на частину державної адміністрації і, таким чином, втратили характерні риси українських цехів: корпоративне самоврядування виробництва, контроль за якістю, цінами, відбором і навчанням майбутніх членів цехів 5.
Хоча відкритої опозиції Міській грамоті не було, її не сприйняли одностайно. У Києві, з його сильними автономістськими традиціями, положення грамоти вміло поєднали з місцевими традиціями. Магдебурзьке право залишалося в силі, а київський патриціат зберіг контроль над урядом і фінансами і навіть відновив традиційну частину київської адміністрації — міліцію 6.
1 ПСЗ. — № 16250. — 1 октября 1785 г. — Т. 22. — С. 447.
2 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 468 — 476.
3 Там же. — С. 187.
4 Клименко П. Цехи на Україні. — К., 1929. — С. 1 — 120; Лазаревська К. Матеріали до історії цехів на Лівобережній Україні XVII —XIX вв. // ЗІФВ ВУАН. — 1925. — Т. 6. — С. 20 — 33; її ж: Київські цехи в другій половині XVIII та на початку XIX віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятниках // Записки Українського наукового товариства. — К., 1926. — Т. 22. — С. 275 — 308; Карачівський М. Архівна спадщина київських цехів // ЗІФВ ВУАН. — 1927. — Т. 11. — С. 262 — 286.
5 Клименко П. Цехи на Україні. — С. 160—166.
6 Киевское представительство прежнего времени // КС. — 1882. — №5. — С. 177 — 183; Щербина В. Боротьба Києва за автономію. — С. 210.
1796 р. зміцнилися адміністративні зв’язки Києва з Гетьманщиною, і він став столицею новоствореної на Правобережжі Київської губернії. Після того як внаслідок другого поділу Польщі Правобережна Україна стала частиною імперії, імперська влада стала більш толерантно ставитися до регіональних особливостей. Напевне, саме з цієї причини Києву не заборонялося зберігати свої особливості в адміністрації довше від лівобережних міст. Дійсно, 1797 і 1802 рр. давні київські привілеї були знову підтверджені 1.
Посилаючись на свої давні права, кияни намагалися стримати активність іноземців, особливо росіян та євреїв, у торгівлі й мануфактурному виробництві. Хоча мешканці міста робили все можливе, щоб перешкодити поселенню євреїв, 1797 р. в місті вже проживало 1411 євреїв з правого берега, і кількість їх постійно зростала 2. Нерідко участь у київських ярмарках служила приводом для в’їзду євреїв. Після кількамісячного перебування багато євреїв вже мали можливість купити собі будинок і стати постійними мешканцями. Київські міщани неодноразово зверталися до імперської влади з проханням вигнати тих незаконних поселенців 3. Врешті-решт, у 1830-х рр. були вжиті відповідні заходи й київські євреї були змушені перебратися за межі міста 4.
Вигнання євреїв було Пірровою перемогою, бо супроводжувалося остаточним скасуванням муніципальної автономії та втратою київським патриціатом свого привілейованого становища на користь інших конкурентів — росіян, які до середини XVIII ст., подібно до євреїв, не мали права на постійне оселення в Києві. Однак тоді росіянам вдалося проникнути в замкнутий київський міщанський клас: вони ставали помічниками або навіть партнерами у створюваних торговельних компаніях. Поступово все більше і більше росіян прибувало в Київ, і в 30-х рр. XIX ст. їх уже було достатньо для того, щоб кинути виклик контролеві муніципальної адміністрації 5.
1 ПСЗ. — № 18 142. — 16 октября 1797 г. — Т. 24. — С. 736. Указ від 15 вересня 1802 р., що підтверджував усі привілеї, у «Полное Собрание Законов» включений не був. Л.Мацеєвич описав церемонії, що відбувалися у Києві у зв’язку з прийняттям і офіційним проголошенням указу. Див.: Мацеевич Л. Из жизни Києва в начале исходящего столетия // КС. — 1896. — № 11. — С. 65 — 67.
2 Географическо-статистический словарь Российской империи. В 5 т. / Под ред. И.Семенова. — СПб., 1863-1885. —Т. 2. —С. 622. В Росії проводилася офіційна політика недопущення євреїв у Московію, а пізніше — в Російську імперію. З поділами Польщі Росія отримала численне єврейське населення, але й тоді імперська влада намагалася не допустити розселення євреїв у власне Росії, обмеживши територію їхнього поселення польськими землями та Україною (смуга осілості). До поділів Польщі в Гетьманщині проживала невелика кількість євреїв.
3 Одна з тих петицій була опублікована. Див.: Мелочи из архивов Юго-Западного края; ходатайство киевских граждан о выселении из Києва евреев (1830 г.) // КС. — 1901. — № 10. — С. 12-13.
4 Фундуклей И.И. Статистическое описание Киевской губернии. В 3 т. В 4 ч. — СПб., 1885. — Ч. 1. — С. 261. Указ вийшов 2 грудня 1827 р., але минуло ще два роки, поки євреї встигли продати своє майно і виїхати з міста. Отже, багато євреїв залишалося в Київі ще на початку 1830-х рр.
5 Найкраще російсько-український конфлікт у Києві подав Прокопович. Див.: Прокопович В. Під золотою корогвою. — Париж, 1943. — С. 63 — 72.
Боротьбу між міськими фракціями українців і росіян остаточно вирішила імперська влада. 1821 р. сенатові стало відомо, що українська адміністрація Києва розтратила мільйони карбованців з міської казни. Розслідування цього скандалу тривало до жовтня 1834 р., аж поки чиновників, причетних до розтрати, не позвільняли 1. Місяцем пізніше всі залишки автономії, включно з магдебурзьким правом, були знищені.
Скандал був просто зручним приводом для змін в імперській політиці. Перед лицем польського повстання, яке перекинулося і на Правобережжя, Микола І вирішив скасувати всі залишки самоврядувальних інституцій та місцевих особливостей. Генерал-губернатор Бібіков приступив до впровадження в життя політики «злучення цієї землі (Правобережної України разом з Києвом. — З.К.)з Великоросією» 2. Таким чином, російська фракція здобула контроль над адміністрацією міста; наступними чотирма бургомистрами були російські купці. Микола був настільки рішуче настроєний покласти край особливому становищу київських міщан, що кожному купцеві або ремісникові з імперії, який оселявся у Києві, дарував трирічне звільнення від податків 3. Як і очікувалося, місто захлиснули новоприбульці, і вже 1845 р. із 6 048 зареєстрованих майстрів ремісничих цехів місцевих було тільки 3059, а 2089 — приїхали з інших міст 4. Більшість з новоприбульців були росіянами, які перебрали повний контроль над будівництвом (2848 майстрів, поденщиків і підпомічників) 5. Утративши автономію, купці та ремісники стали частиною етнічно різнорідного імперського стану.
Боротьба киян породила всього-на-всього єдиний відомий літературний твір, що походив з міщанських кіл колишньої Гетьманщини: «О скорбе киевлян о потере магдебургского права» 6.
1 Цей скандал докладно описує Каманін. Див.: Каманин И. Последние годы самоуправления Києва по магдебургскому праву // КС. — 1888. — № 5. — С. 140 — 168; № 8. — С. 157-195; № 9. — С. 597-622.
2 Щербина В.І. Нариси з історії Київа, відколи приєднано його до Московської держави до початку світової війни і революції (1654 — 1914) // Нові студії В.І.Щербини з історії Київа. — Київ, 1926. — С. 19.
3 ПСЗ. — изд. 2-е. — № 7931. — 8 марта 1835 г. — Т. 10. — С. 211.
4 Фундуклей И.И. Статистическое описание. — Ч. 1. — C. 380.
5 Там же. Оскільки за даними переписів від 1782 до 1897 рр. українці та росіяни не розрізнялися, доводиться посилатися на таку непряму інформацію, як контрольована однією національністю гільдія або професія.
6 О скорбе киевлян о потере магдебургского права // КС. — № 5. — 1882. — С. 352-357.
Протест написаний у вигляді довгої поеми українською мовою у незвичайно різкому антиросійському тоні. У поемі нарікалося, що «бородаті», кацапи (тут: цапи), приїжджають з Тули, Калуги, Брянська та інших міст і захопили Київ. Анонімний автор розмірковує над тим, що єдиний вихід для киянина — це покинути свою дружину й дім і залишити місто. Він звинувачує попередню адміністрацію міста в тому, що вона втратила українські права через корупцію і шахрайство, й приходить до висновку, що тепер «правити будуть московити».
У решті колишньої Гетьманщини імперська інтеграція міст проходила значно швидше, без місцевого опору. На Лівобережжі не існувало сильних традицій самоврядування, а влада не була настільки терпимою, як у Правобережній Україні. Наприклад, у Чернігові запровадження Міської грамоти не викликало жодного протесту. Наслідки ж імперської інтеграції були такими самими, що й у Києві. Передусім до міста розпочався сильний наплив євреїв: якщо 1786 р. тут проживав тільки один єврей, і то за межами міста, то 1796 р. євреї зробили, правда, безуспішно, спробу отримати муніципальну монополію на виробництво й продаж спиртних напоїв, а 1802 р. у Чернігові вже було достатньо євреїв для того, щоб мати свою синагогу, школу і цвинтар 1. У середині сторіччя єврейські міщани перевершили чисельністю християн: 2741 єврей, 2012 православних і 7 старовірів 2.
Водночас чернігівські міщани зіткнулися зі значно меншим, але постійним напливом росіян. У 1787 і 1797 рр. чернігівська дума розглядала скарги про те, що росіяни незаконно торгують у межах міста 3. Конфлікт досяг свого апогею 1815 р., коли росіяни (здебільшого у будівництві) намагалися організувати свою власну гільдію. У петиції до губернського уряду 151 російський міщанин скаржився на те, що їх непропорційно оподатковують і що забагато росіян відбирають для призову в армію 4.
1 Хижняков В. Черниговская старина (1765—1810); по архивным бумагам городской думы // КС. — 1890. — № 6. — С. 373-375.
2 Маркевич Н. Чернигов: историческое и статистическое описание Чернигова // ЧГВ. — 1852. — № 10. — С. 4.
3 Тищинский A. K истории края: Столетие Черниговской думы // ЧГВ. — 1888. — № 3. — С. 4; Хижняков С. Черниговская старина. — С. 375.
4 Інцидент переказується у циркулярі генерал-губернатора Рєпніна про скасування етнічних цехів у Чернігівській і Полтавській губерніях. Циркуляр опубл.: Павловский И.Ф. Об уничтожении плотницкого цеха русской породы // Труды Полтавской архивной комиссии. — 1909. — Т. 6. — С. 317-318.
У своїй відповіді Чернігівська дума вказувала на те, що росіяни не виконують своїх зобов’язань щодо міста, а багато з них, як виявилося, були волоцюгами. Чернігівська дума, однак, не мала нічого проти російської гільдії у випадку, якби члени гільдії виконували свої муніципальні обов’язки. Але коли генерал-губернатор Рєпнін дізнався про існування тільки російської гільдії, він наказав негайно її ліквідувати (1818) і зареєструвати членів цехів не за національністю, а за професією. Як виявилося, це не був поодинокий випадок, оскільки генерал-губернатор розіслав циркуляр про скасування всіх етнічних цехів у Чернігівській і Полтавській губерніях. Отже, імперська влада ще раз сприяла створенню об’єднаного, але етнічно різнорідного класу міщан.
Подібних прикладів не бракувало по всіх містах Гетьманщини, за винятком Ніжина. Здебільшого завдяки існуванню грецького братства, Ніжин був більш космополітичним містом Гетьманщини, ніж інші. На час скасування Гетьманщини там було 163 українських, 90 російських і приблизно 700 грецьких, болгарських і волоських купців. Серед ремісників переважали українці: 4817 українців і 88 росіян 1. Тоді ж до міста стали прибувати євреї. 1797 р. міщани звернулися до імперської влади з проханням заборонити євреям оселятися в Ніжині 2. Петиції залишалися без відповіді, і в середині століття місто стало ще більш космополітичним — додалося понад 2 тис. єврейських купців і ремісників 3.
Оскільки грецьке братство зберегло свої привілеї, Ніжин, перебуваючи під українською адміністрацією, мав два уряди і дві судові системи. Впродовж першої половини XIX ст. між ними неодноразово виникали суперечки з питань оподаткування, протипожежної служби, паспортного режиму та багатьох інших муніципальних проблем 4. Ці змагання відсунули на другий план українсько-російські тертя у купецькій та ремісничих гільдіях.
У середині XIX ст. українські купці на території колишньої Гетьманщини становили вже меншість. За переписом 1851 р., у Полтавській губернії було 1381 єврейський купець (6 — у першій гільдії, 22 — у другій, 1353 — у третій) і 1 229 православних (4-у першій гільдії, 30 — у другій, 1095 — у третій) 5. У Чернігівській губернії українських купців було більше, ніж єврейських: відповідно, 2848 і 767, але навіть у цьому випадку широкомасштабна торгівля була в руках євреїв. Християни не мали достатнього капіталу для першої гільдії, в той час як у ній були зареєстровані 59 єврейських купців (у другій гільдії — 82 християнина і 15 євреїв; у третій гільдії — 2766 і 693, відповідно) 6. До цього ще слід додати 900 греків, волохів, персів і молдаван, які належали до грецького братства і які не могли вступати у російські купецькі гільдії 7.
1 Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 475 — 476.
2 Прошение «граждан» города Нежина о запрещении євреям розничной торговли / Изд. В.С.Иконников. — КС. — 1898. — № 6. — С. 86 — 89; Прошение нежинских купцов и мещан о воспрещении польским и австрийским євреям розничной торговли на ярмарках Малороссии 1797 г. / Изд. АЛазаревский. — КС. — 1902. — № 7 — 8. — С. 12 — 15.
3 Географическо-статистический словарь Российской империи. — Т. 3. — С. 569; Город Нежин // Журнал Министерства внугренних дел. — 1846. — Т. 13. — С. 261—298.
4 Харлампович К. Нариси з історії грецької колонії в Ніжені // ЗІФВ ВУАН. — 1929. — Т. 24. — С. 109-205.
5 Кеппен П. Девятая ревизия. — СПб., 1857. — С. 184—185.
" Там же,
7 Город Нежин. — С. 291.
На жаль, немає можливості точно підрахувати кількість російських купців у Гетьманщині. Тогочасна література і деякі наукові праці вказують на те, що у внутріїнній торгівлі, особливо на ярмарках, панували росіяни та євреї 1. МДомонтович, який збирав військову статистику, припускав, шо дві третини купців Чернігівської губернії були росіянами і євреями, і лише одна третина «складається з місцевого населення, малоросів» 2.
Українські ремісники сяк-так провадили свої справи під подвійним тиском новоприбулих росіян та євреїв. У Полтавській губернії євреї становили близько одної третини всіх зареєстрованих у гільдіях ремісників (євреїв — 9448; християн — 18 358), а у Чернігівській губернії — майже одну п’яту (євреїв — 12 378; християн — 47 955) 3. На жаль, оскільки статистика не розрізняла українців і росіян, неможливо навіть приблизно визначити рівень російського проникання у ремісничі гільдії. Судячи з тих конфліктів, що мали місце у Києві й Чернігові, їхня кількість мала бути досить значною, особливо у будівництві.
Запровадження Міської грамоти мало далекосяжну мету інтегрувати українських купців і ремісників в етнічно перемішаний імперський міщанський клас. Саме це, сильніше від усіх інших факторів, обривало зв’язки міїцан з минулим Гетьманщини. Українське місто набувало все більш етнічно різнорідного, а лінгвістично — російського характеру. Російська мова була мовою не тільки торгівлі та промисловості, а й урядовою мовою. До русифікації міст спричинилися численні імперські чиновники, що заполонили губернські та повітові столиці.
Імперська інтеграція Гетьманщини принесла з собою часткову русифікацію ще однієї соціальної групи — духовенства. У XIX ст. священнослужителі стали окремою замкнутою соціальною групою — у Полтавській губернії їх було 8073, а у Чернігівській — 7097 осіб 4. До цього часу представники шляхти, козаків і навіть селян мали можливість ставати священиками або ченцями 5, бо їхній статус вважався покликанням, професією, але не окремою соціальною категорією або станом.
1 Аксаков И. Исследование о торговле на украинских ярмарках. — СПб., 1858. — С. 12 — 15, 47 і наступні; Николайчук О. Ильинская ярмарка в период ее существования в г. Ромнах // Труды Полтавской архивной комиссии. — 1906. — Т. 3. — С. 54-59.
2 Домонтович М. Материальг для географии и статистики России. Черниговская губерния. — СПб., 1865. — С. 156.
3 Кеппен П. Девятая ревизия. — С. 186 — 187.
4 Там же. — С. 209.
5 Лазаревский А. Очерки из быта Малороссии XVIII века. І: Приходское духовенство; II: Монахи // РА. — 1871. — Без тома. — С. 1884—1905; Крыжановский Е.М. Очерки быта южно-русского сельского духовенства в XVIII в. — В кн.: Собрание сочинений Е.М.Крьгжановского. — Киев, 1890. — T. 1. — C. 391-439.
Впровадження подушного податку, державне регулювання кількості священнослужителів і обов’язкова семінарська освіта спричинили до того, що клір перетворювався на замкнутий стан. Оскільки осіб, що підлягали подушному оподаткуванню або призову на військову службу, не могли приймати до кліру 1, кандидати на духовний сан повинні були належати до двох станів, звільнених від згаданих повинностей: шляхти або кліру. Церковна служба не була соціально престижною або матеріально вигідною і, таким чином, для шляхти — непривабливою. Обов’язкове семінарське навчання ще більше звужувало можливості для сторонніх осіб отримати духовний сан, оскільки до семінарій приймали практично лише синів священиків 2. Врешті-решт, держава суворо регулювала кількість душпастирів і ченців для кожної парафії. Конкурс був дуже складним, оскільки від подушного податку звільнялися лише ті, хто посідав офіційно визнані позиції. Якщо на посаду у парафії претендував хтось з синів місцевих священиків, то, завдяки сімейним зв’язкам, практично було неможливо, щоб та посада перейшла на користь прибульця 3.
Таким чином, у XIX ст. громада позбулася свого права обирати на священика місцевого жителя з тим, щоб пізніше він отримував богословську освіту і здобував висвячення. Так само громада вже не могла запросити до себе іноземного священика, рукоположеного у Молдавії чи Османській імперії, або навіть з іншої частини Російської імперії. Ті ж нечисленні громади, що намагалися продовжити традицію виборів, на практиці були обмежені до вибору одного з синів попереднього місцевого священика.
Як не дивно, міцні місцеві корені кліру не запобігли його русифікації. Перетворившись на окремий клас, священики навчалися російською мовою, писали один до одного по-російськи, розмовляли по-російськи вдома і навіть проповіді у селах читали російською мовою 4.
1 У 1770—1771 рр. сенат і синод вимагали виключення з числа духовенства зареєстрованих для подушного податку. Див.: Freeze Gregory L. Social Mobility and the Russian Parish Clergy in the Eighteenth Century // Slavic Review. — Vol. 33. — 1974. — № 4. — P. 655-656.
2 В колишній Гетьманщині цю політику започаткував митрополит Самуїл Миславський. Див.: Рождественский Ф. Самуил Миславский... // Труды КДА. — 1877. — № 4. — С. 31. Продовжив її митрополит Гавриїл Банулеско-Бондоні. Див.: Чеховский В. Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бондони (1799 — 1803) // Труды КДА. — 1904. — № 10. — С. 274. Доступ до семінарій виключно синам священиків, очевидно, був розповсюджений по всій імперії. Див.: Freeze G. Social Mobility... — P. 653.
3 Митрополит Бондоні безуспішно намагався припинити практику, коли родини священиків контролювали призначення на посади у певних парафіях. Див.: Чеховский В. Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бондони // Труды КДА. — № 8. — 1904. — С. 105-108.
4 Кистяковский Ф. Воспоминания (1807 — 185? г.) // КС. — 1895. — № 1. — С. 44-63; № 2. — С. 218-233; — № 4. — С. 114-130; — № 7-8. — С. 185-210; — № 9. — С. 346-366; — № 10. — С. 113-118; — № 11. — С. 244-258; — № 12. — С. 380 — 396; Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. — Т. 3. — С. 251 — 262. Найкраще різницю між старим духовенством і більш освіченим, але зрусифікованим молодим поколінням описав у своєму художньому оповіданні Іван Нечуй-Левицький: Нечуй-Левицький І. Старосвітські батюшки та матушки (багато видань). Левицький сам походив з родини священиків і був випускником Київської духовної семінарії.
Яскравий і стислий опис українського парафіяльного кліру XIX ст. подає М.Грушевський: «Право сільських громад вибирати собі духівників скасоване. На парафії стали приходити люди більш освічені, але громаді цілком чужі і неохотні до зближення з нею. Пройшовши змосковщену школу, кандидати на священство, навіть і ті, що вийшли з українського села, відривались від народної мови, дивились на неї і на українську народну стихію згорда, легковажачи народний обряд і культуру. Маючи вказівки згори, старались викорінювати все, що не підходило під московський взірець. Народові замість того нічого позитивного не давали і сліпо тримались московської книжки й культури, бувши настрашені урядовими нагінками й заборонами всілякого „українського сепаратизму". Українська народна мова була вигнана з проповідниці і зі школи. Не тільки громадська праця, але навіть просте зближення до селян чи братаннє з ними було для священика річчю небезпечною, викликаючи підозріливість адміністрації та поміщиків, на послугах яким стояла вся нижча московська адміністрація. Духівники водять товариство з дрібними панками, полщійними урядовцями, крамарями, для сільської ж громади у них тільки домагання оплат» 1.
Нарешті, скасування української автономії означало закріпачення селян у приватних маєтках, кульмінацію процесу, який розпочався ще наприкінці XVII ст. Прив’язаний до землі та оподаткований подушним податком, селянин тепер ще більше, ніж будь-коли, залежав від ласки свого поміщика. Хоча, як здається, у трудових повинностях селян щодо землевласників негайних змін не відбулося, скасування автономії закрило більшість легальних шляхів до поліпшення їхнього становища. Якщо знищення Запорозької Січі народ оплакував у своїх піснях, то немає жодних вказівок на те, що селяни дуже сумували за Гетьманщиною та її інституціями. У відповідь на скасування автономії і остаточне закріпачення вони просто втікали від своїх господарів. Між 1782 і 1791 рр. приблизно 35 тис. селян з Київської та Чернігівської губерній втекли від своїх господарів і здебільшого подалися на Південну Україну й Дон. Якщо мати на увазі, що загальне селянське населення цих губерній становило майже 700 тис. чоловік, то це означало, що за короткий період в 9 років повтікали 5 % усіх селян 2.
1 Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. — Львів. — 1925. — С. 112 — 113.
2 Дубровський В. Селянські втечі на Лівобережній Україні наприкінці XVIII ст. (1782 — 1791 рр.) / Чернігів і Північне Лівобережжя / Записки Українського наукового товариства. — К., 1928. — Т. 23. — С. 394-396.
З колонізацією південних земель і жорстоким імперським переслідуванням утікачів процес цей дуже ускладнювався, проте втечі продовжувались. Між 1822 і 1833 рр., наприклад, за це було вислано у Сибір 1349 селян з Полтавщини і 1827 — з Чернігівщини 1.
Іншими засобами, за допомогою яких селяни могли висловити своє незадоволення, були петиції до уряду та насильства. До місцевої і часом до центральної влади надходили сотні петицій 2. Зареєстровані селянами хотіли довести, що насправді вони були козаками. Закріпачені своїми землевласниками селяни намагалися поміняти свій статус на державних селян. Коли петиції не мали успіху, вони час від часу вдавалися до насильств. У с. Морозівці селяни виступили з протестом проти того, що за переписом 1782 р. їх зареєстрували не державними, а приватними селянами. Вони «заарештували» поміщика, вигнали місцеву владу і направили делегацію до київської губернської адміністрації. Розслідування показало, що вимоги селян Морозівки були справедливими, і їх зареєстрували як державних селян 3. Хоча поодинокі випадки насильства з боку селян і мали місце 4, масові повстання, що охоплювали б цілі села, не спостерігалися, а там, де вони все ж таки відбувалися, в них брали участь козаки, що втратили землю, луку або ліс 5.
1 Гуржій І. О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). — К., 1958. — С. 79. Окремий розділ своєї праці Гуржій присвячує селянським втечам (С. 69 — 82).
2 Там же. — С. 53-59.
3 Там же. — С. 83-84.
4 Про це див.: Игнатович И.И. Крестьянское движение в первой четверги XIX века. — М., 1963. — С. 294-321; Гуржій І.О. Боротьба селян... — С. 53—68, 83 — 105; Історія селянства Української РСР. В 2 т. — К. — 1967. — Т. 1. — С. 327 —
335.
5 Козаки брали участь практично у всіх більших повстаннях першої чверті XIX ст., про які згадує Гуржій. Див.: Гуржій І.О. Боротьба селян... — С. 83 — 105. Радянські історики трактували козаків як частину селянства і, таким чином, могли говорити про зростання селянського руху з кінця XVIII ст. до скасування кріпацтва.
Якщо Катерина спромоглася скасувати українські інституції та швидко запровадити російську імперську адміністрацію, то для повного сприйняття імперської соціальної структури українському суспільству знадобилося більш як півстоліття. Впродовж цього часу, за деякими винятками, українська шляхта асимілювалася з російським дворянством, козаки поступово перетворилися на фактично державних селян, купці та ремісники розчинилися в етнічно різнорідному, але лінгвістичнj російськомовному імперському міщанському стані, клір став частково зрусифікованою замкнутою кастою, а селяни у приватних маєтках були повністю закршачені.
Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 46 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Втягнений козаків до імперського соціального організму | | | РОСІЙСЬКИЙ ЦЕНТРАЛІЗМ І УКРАЇНСЬКА АВТОНОМІЯ: ВИСНОВКИ |