Кооптація української шляхти

Скасування інституції Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур. Цей процес був різко прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових імперських грамот, дарованих дворянству та міщанству. За короткий період, між 1782 і 1786 рр., у соціальній організації Гетьманщини відбулися драматичні зміни: українська шляхта стала частиною імперського дворянства; мешканці міст у Гетьманщині підпорядковувались тим самим правовим, економічним і соціальним нормам, що й міщани всієї імперії; козаки вважалися привілейованими державними селянами; селян у приватних маєтках юридичне закріпачили. Але це були лише законодавчі кроки на шляху до інтеграції українського суспільства; пройшло ще кілька десятиріч, поки українське суспільство справді стало відповідати імперському соціальному ладові.

Успіх імперської інтеграції Гетьманщини великою мірою залежав від позиції української нової шляхти. Як правлячий клас Гетьманщини і головний поборник автономії, українська шляхта репрезентувала основну силу, здатну чинити опір або підірвати швидке проведення провінційних реформ. Справді, коли це питання вперше було поставлено на зібранні шляхти 1781 р., учасники зборів виявили значне побоювання і стриманість щодо проектованих реформ. Незгода була настільки явною, що новопризначений губернатор Андрій Милорадович змушений був спеціально попередити лідера автономістів Григорія Полетику. У секретному напівофіційному листі Милорадович порадив йому зважити на «фамилія ваша, имЂніе, немолодые лЂта да будуть смягченіемъ патриотической горячности, иногда не въ попадъ. Оставимъ дЂла, судьбою своєю влекомые» ¹.

¹ Лист від 13 квітня 1781 р. Опубл.: Частная переписка Григория Андреевича Полетики (1750-1784) // КС. — 1894. — № 10. — С. 123 — 124. У приписці Милорадович рекомендував Полетиці негайно розірвати листа, не роблячи жодних нотаток. Очевидно, останній цього не зробив. Матеріал, представлений у цих двох підрозділах, я частково обговорюю в таких працях: Kohut Z.E. Problems in Studying the Post-Khmelnytsky Ukrainian Elite (1650s to 1830s) // Rethinking Ukiainian History / Ivan L. Rudnytsky, ed. — Edmonton, 1981. — P. 103 — 119; Kohut Z.E. The Ukrainian Elitę in the Eighteenth Century and its Integration into the Russian Nobility // The Nobility in Russia and Eastern Europe / Ivo Banac and Paul Bushkovitch, eds. — New Haven, 1983. — P. 65-97.

Більша частина української шляхти, власне, не була проти, «щоб події розвивалися самі по собі», отже, втілення реформи не викликало якоїсь особливо негативної реакції. Таку інертність можна пояснити різними причинами. Передусім, смерть Григорія Полетики (1784) залишила українських автономістів без відважного лідера та вправного полеміста. Більше того, отримавши титули дворян, корпоративне самоврядування та легалізацію панщини, шляхта усвідомила ті переваги, які несе з собою новий лад. Опір — у будь-якому випадку — містив у собі значний ризик. Справа полягала не лише в можливості переслідувань, як на це натякав Милорадович,— будь-яка нерозважливість в такий відповідальний час могла вплинути на визнання рангу або отримання офіційної посади.

Саме втілення провінційної реформи остаточно змусило імперську владу визнати українську шляхту як дворянство. Статут для губерній вимагав введення виключно дворянського контролю над багатьма урядовими канцеляріями, окремої судової системи для знаті та місцевих дворянських зібрань, які обирали своїх предводителів і розв’язували місцеві проблеми. Ці функції навряд чи можна було виконувати без української шляхти. Внаслідок цього твердження, що «в Малоросії немає жодних дворян», втратило свою актуальність ¹, і основна частина української шляхти швидко перетворилася на дворянство. Як і повсюди в імперії, «благородство» виводилося передусім від рангу на державній службі. Урядовці Гетьманщини, які продовжили службу, отримали імперські ранги, що автоматично означало надання дворянства ².

¹ Через таке ставлення ще в 1761 р. синам шляхти заборонялося вступати в імперський кадетський корпус. Див.: Миллер Д. Преврашение малорусской старшини в дворянство // КС. — № 1. — 1897. — С. 18, 26; Романович-Славитинский А.В. Дворянство в России от начала XVIII века до отмены крепостного права. — СПб., 1879. — С. 103-104.

² Про офіційний список українських чинів та їхні імперські еквіваленти див.: Замечания из дела, произведенного в Комитете высочайше утвержденном при Правительствующем Сенате; касательно прав на дворянства бывших малороссийских чинов // ЧОИДР. — 1861. — Т. 2. — Ч. 5. — С. 103, 107.

Представники шляхти, що не були на державній службі, повинні були доводити своє благородне походження.

За відсутності будь-якого імперського законодавства про входження української шляхти, що не перебувала на державній службі, у дворянство, генерал-губернатор Рум’янцев звернувся до Катерини з проханням зробити необхідні розпорядження; остання надіслала йому попередній проект постанови, що пізніше стала відомою як

Грамота для дворянства 1785 р ¹. Вона мала стосуватися цілої імперії і уточнювала, що депутати від кожного земства разом з предводителем дворянства повинні були визначати права кандидатів належати до дворянства ². Замислена як процедура інкорпорації членів у визнаний стан дворян, грамота абсолютно не відповідала тим територіям, де склад дворянства тоді ще не був визначений. Генерал-губернатор Рум’янцев, однак, не шукав додаткових пояснень. Оскільки він прихильно ставився до української шляхти, то тлумачив відповідь Катерини як беззастережне повноваження новій шляхті самій визначати можливість членства у дворянстві.

Під ліберальним наглядом Рум’янцева українська шляхта трансформувалась у дворянство. Від кожного повіту обирали по 3 — 4 делегати, які — з допомогою губернського предводителя — повинні були зареєструвати всіх дворян за місцем проживання ³. Цих урядовців, звичайно, незабаром засипали тисячами генеалогій, грамот, документів і письмових показань під присягою. Навіть за найсприятливіших обставин верифікація цього матеріалу зайняла б багато часу і не була б легкою. Існують численні свідчення розквіту корупції у вигляді хабарництва, сфальсифікованих генеалогій і підроблених документів. В Україні, яка була під Польщею, «дипломні папірні» налагодили виробництво і тисячами продавали кандидатам у російське дворянство фальшиві генеалогії та грамоти ⁴. Кількість нових дворян зростала дуже швидко і вже в 90-х рр. XVIII ст. досягла 23—25 тисяч ⁵.

¹ Прохання Рум’янцева міститься в: Доклад графа П.А.Румянцева Императрице Екатерине II 1781 года // КС. — 1884. — № 12. — С. 693-703; відповідь Катерини див.: ПСЗ. — № 15 265. — 26 октября 1781 г. — Т. 21. — С. 295-296. Д.Міллер вказує на те, що Катерина дійсно вже у 1781 р. серйозно займалася підготовкою Грамоти для дворянства 1785 р.: Миллер Д. Превращение малорусской старшины в дворянство // КС. — 1897. — № 1. — С. 204.

² Положення грамоти докладно обговорює Роберт Е. Джоунз: Jones R.E. The Emancipation of the Russian Nobility, 1762-1785. — Princeton, N.J., 1973. — P. 272299.

³ Миллер Д. Превращение... // КС. — 1897. — № 2. — C. 200.

⁴ Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь: Очерки исследования и заметки. В 2 т. — СПб., 1905. — Т. 1. — С. 186; Романович-Славитинский А.В. Дворянство... — С. 107.

⁵ Дуже складно більш-менш точно визначити кількість шляхтичів у провінціях колишньої Гетьманщини. А.Романович-Славитинський подає цифру в 100 тис.: Романович-Славитинский А.В. Дворянство в России... — С. 108. Його твердження грунтуються на оцінках анонімного автора початку XIX ст.: Замечания до Малой России принадлежащие (ймовірно, написана 1803 р., а опубл.: ЧОИДР. — Т. 1. — Ч. 2. — (1848). C. l —55; цифра подається на с. 20). Ці дані, однак, слід переглянути. По-перше, вони не посилаються на будь-які офіційні джерела; по-друге, автор включає сюди дрібних чиновників, що не могли претендувати на спадкове дворянство і, в кращому випадку, могли отримати лише довічний персональний ранг. Врештірешт, ці дані, напевне, були перебільшені з суто літературних міркувань. Взагалі автор висміює всіх дрібних претендентів на дворянство. Оскільки дворяни не підлягали оподаткуванню, то їх не включали до перепису населення. Отже, статистика щодо дворян, як правило, грунтується на губернаторських донесеннях і топографічних описах. Перші з них, що докладно подають кількість дворян у Гетьманщині, були проведені наприкінці 1790-х рр. На підставі топографічних описів і донесень губернаторів, В.М. Кабузан і С.М. Троїцький дійшли висновку, що 1800 р. на теренах колишньої Гетьманщини було 18 599 дворян чоловічої статі. Див.: Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782—1855 гг. // История СССР. — 1971. Т. 4. — С. 167 — 168. З двох інших джерел відомо, що 22 702 особи (як чоловіків, так і жінок), які за переписом 1782 р. подавалися як такі, що сплачують податки, пізніше — у 1780-х рр. — були допущені у дворянство. Претензії 10 105 осіб евентуально відкинули. Решту 12 597 осіб — визнали, за винятком тих 2616, що не потрапили до податкових реєстрів. Невідомо, однак, чи їх врахували у джерелах, використаних Кабузаном і Троїцьким. Вищезгадані дані взяті з праць: Маркович А. Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах в Черниговской губернии // Материалы для статистики империи Российской. В 4 т. — СПб., 1841. — Т. 2. — Ч. 4. — С. 8-9; Миллер Д. Превращение... // КС. — № 3. — С. 367 — 368. Отже, мої оцінки становлять 23 — 25 тис. дворян-чоловіків у 1780-і рр.: сюди входять 18 599 осіб, що їх подають топографічні описи, додано також 5052 чоловік (половину з 10 105, виключених з дворянства на початку 1790-х рр.) Загалом це становить 23 651 чоловік. Якщо 1308 осіб (половина з 2616), визнаних дворянами, але включених у чернігівський податковий реєстр, були враховані у топографічних описах, то цифра 23 651 приблизно відповідає дійсності. Якщо ж вони не були включені у топографічні описи, то цифру слід збільшити (ще на 1308) до 24 959 осіб.

До 1784 р., коли попередній проект Грамоти для дворянства став загальновідомим, українська знать претендувала на права польськолитовської шляхти і не бажала вступати в російське дворянство, оскільки користувалася різноманітними привілеями, яких російське дворянство було позбавлене ¹.

¹ Миллер Д. Превращение... // КС. — 1897. — № 2. — С. 194-196. Докладніше див. про це у кодексі 1786 р.: Экстракт из указов... / Под ред. Н.Василенко. — С. 216-231.

Згідно з Литовським статутом, шляхтич міг брати участь у сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби і квартирування військ (останнє право частково також було дароване російському дворянству). Для шляхтича втратити свій ранг було практично неможливо, а його маєтки не підлягали конфіскації. Він міг бути арештований лише за наказом суду, і навіть тоді судити його міг лише суд рівних, причому не дозволялося піддавати його тортурам або засуджувати до страти. Врешті-решт, шляхта мала необмежені економічні свободи: право на повну експлуатацію майна, разом з будь-якою обробкою землі і видобутком корисних копалин; право власності і заснування міст і сіл; право на вільну торгівлю. І хоча багато з них були, звичайно, лише теоретичними, українська шляхта не бажала відступати від своїх претензій.

Із поступовим звільненням російського дворянства від примусової державної служби та його еволюцією у напівкорпоративну інституцію розрив між правами шляхти й дворянства значно зменшився. Кульмінацією цього процесу став 1785 р., коли Катерина проголосила свою Грамоту для дворянства ¹. У Грамоті підкреслювалося, що держава не може довільними діями позбавити дворянина життя, статусу або майна. Якщо він звинувачувався у злочині, то судити його міг тільки суд рівних, причому тілесні покарання не дозволялися; справу про вбивство вирішували сенат й імператриця. Дворянин звільнявся від обов’язкової державної служби, за винятком надзвичайних обставин, а також від усіх податків і квартирування військ у своїх маєтках. Він міг подорожувати за кордон і навіть поступати там на службу, але лише у приязних до імперії державах. Економічні права дворянина включали в себе абсолютне законне володіння своїм маєтком і повну експлуатацію всіх природних ресурсів цього маєтку, включно з працею кріпаків. Він міг продавати свою продукцію та володіти майном у місті. Дворяни, що володіли маєтками, могли також утворювати свої організації: зібрання дворянства (собрание дворянства) обирало, як це обумовлював Статут для губерній, різних чиновників, опікало сиріт та вдів, збирало гроші на різні місцеві починання і внаслідок цього діяло як допоміжний орган місцевого уряду.

Катеринина Грамота дворянству 1785 р. була колосальним стимулом для остаточного злиття російської й української еліт. Перетворюючись на частину російського дворянства, українська нова шляхта отримувала багато з тих прерогатив, на які вона претендувала. Політичні права, гарантовані Литовським статутом,— контролю за політикою уряду через участь у сеймах,— українська шляхта, звичайно, не могла досягнути і навіть на це не сподівалася. Отже, вона з ентузіазмом сприйняла Грамоту 1785 р. Знать вже не подавала жодних петицій про визнання її окремою українською шляхтою. Натомість вона прагнула вступити в російське дворянство.

Ще до цього відбулося остаточне закріпачення селян. Указом від 3 травня 1783 р. селянам заборонялися переходи, а подушний податок розповсюджувався на всю Україну ². Землевласник ставав відповідальним за подушний податок своїх селян, що збільшувало його владу над селянами. А оскільки вони вже не могли законно переходити до інших господарів, поміщик тепер не боявся без міри збільшувати їхні трудові повинності.

Інтеграція в російське дворянство відкрила перед українською шляхтою безпрецедентні можливості для кар’єри. Хоча дехто із шляхтичів мав величезні багатства, більшість з них володіла невеликими маєтками, що ледве животіли ³.

¹ Див.: Jones R.E. The Emancipation... — P. 272 — 299. Статті Грамоти були вже відомі 1784 р., коли українська шляхта почала легальну трансформацію у дворянство.

² ПСЗ. — № 15 724. — 3 мая 1783 г. — Т. 21. — С. 908.

³ На жаль, немає жодного дослідження про земельні володіння української шляхти. Приблизні дані можна почерпнути з кількох джерел. У першій праці на цю тему В.М. Кабузана і С.М. Троїцького подається оціночна кількість кріпаків на одного шляхтича на даній території (див.: Изменения в численносте... — С. 153 — 169). Для Лівобережної України (Гетьманшина і Слобожанщина) пропорція 1782р. становила 43,32 кріпаків на кожного 1,20 шляхтича, а 1796 р. — 42,68 кріпаків на кожного 1,33 шляхтичів. Тобто, на 1 шляхтича припадало 34,66 кріпаків у 1782 р. і 32,01 в 1795 р. Для порівняння, у центральних районах Росії у 1782 р. на кожних 0,70 дворян припадало 66,07 кріпаків, а 1795 р. — на кожних 0,63 дворян — 66,64 кріпаків. Тобто, 1782 р. по 103,39 кріпаків на одного дворянина і 1795 р. — 105,77 кріпаків на одного дворянина. Отже, в цілому кількість кріпаків, якими володіла шляхта Гетьманщини, становила одну третю від кількості кріпаків, якими володіли дворяни центральних регіонів Росії. За схемою Кабузана і Троїцького, очевидно, що в Гетьманщині було більше дворян і менше кріпаків, ніж у будь-якому іншому регіоні імперії. Звичайно, кількість кріпаків на одного дворянина — це дуже відносний показник заможності. Але статистичні дані доповнюються інформаціями сучасників. Йосип Гермайзе подає опис зубожіння дрібної шляхти і те, як вона через руйнацію маноріального господарства змушена була подаватися на державну службу. (Див. його передмову в кн.: 20 —40-і роки в українській літературі. В 2 т. / Під ред. О. Дорошкевича. — К., 1922—1924,— Т. 2. — С. XI — XII.) Нещодавно радянський історик В. Голобуцький підтвердив, що українська шляхта Лівобережжя в основному володіла малими або середніми маєтками, зокрема, у порівнянні з магнатами Правобережжя. (Див.: Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. — К., 1970. — С. 170.)

Економічні обставини змушували дітей шляхтичів добиватися відзначення на урядовій службі. Існування Київської академії та Чернігівської й Переяславської колегій надавало українській дрібній шляхті більші можливості діставати освіту, ніж російський, і, таким чином, більшу доступність до державних посад. Існують певні підстави вважати, що — хоча більшість нововизначеного дворянства залишалася в Гетьманщині — все більше й більше українців виїжджали в інші губернії, не бракувало і тих амбітних молодиків, які ганялися за славою і фортуною в столиці. Серед українців уже встановилася традиція змагатися за досягнення найвищих імперських посад, започаткована Феофаном Прокоповичем і Стефаном Яворським за часів Петра І, а продовжена Олексієм і Кирилом Розумовськими під час правління Єлизавети. Так само у 1770— 1780-х рр. Олександр Безбородько, Петро Завадовський, а також представники родин Кочубеїв і Трощинських займали вищі імперські посади й мали в СанктПетербурзі розкішні будинки. Вони були не лише прикладом для інших, але й забезпечували необхідні зв’язки для влаштування на службу. Більш знатні українці надавали посади для родичів, друзів і знайомих, які, в свою чергу, намагалися знайти службу для своїх власних родичів і друзів. Таким чином, вже у 1770-х рр. значна група українців в Гетьманщині осіла у Санкт-Петербурзі. Вони спілкувалися одні з одними як на службі, так і приватно і творили свій власний культурний прошарок в імперській столиці ¹.

¹ Найкращим джерелом вивчення життя українських чиновників у СанктПетербурзі є спогади В.Гетуна: Записки В.Н. Гетуна // Исторический вестник. — 1880. — Т. 1. — № 1. — С. 26 — 67. Будучи дрібним чиновником, В. Гетун описав, яким чином більшість посад займали українці, завдяки ланцюгу протекцій, що замикалися на Олександрові Безбородькові або Петрові Завадовському. Він також тісні особисті контакти між українськими чиновниками. Це підтверджують і мемуари Г.Винського: Записки Винского. Мое время // Русский Архив. 1877. — Кн. 1. — С. 90—104. Численні приклади допомоги українським претендентам на державні посади можна знайти у біографіях їхніх двох головних благодійників — Завадовського і Безбородька. Див.: Граф Петр Васильович Завадовский // РА. — 1883. — Т. 21. — № 1. — С. 81 — 174; а також: Григорович Н.И. Канцлер князь Александр Андреевич Безбородько. В 2 т. — СПб., 1879—1881. — Т. 2. — С. 1 —62 і наступні; Т. 2. — С. 377416 і наступні. Див. найновішу працю з цієї теми — Д.Сондерса: Saunders D.B. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750—1850. — Edmonton, 1985.

Крім постійного потоку українців з колишньої Гетьманщини, що прямував до Санкт-Петербурга, вони робили також кар’єри в сусідніх губерніях. Південна Україна, зокрема Новоросія, довгий час вважалася Ельдорадо, де можна було легко здобути собі маєток.

Хоча лише невеликий відсоток шляхтичів емігрував на Південь, деякі з них усе ж таки увійшли до адміністрації або ставали землевласниками на цій все ще цілинній території ¹. Але саме зростання урядових інституцій, яке спричинили провінційні реформи, відкрило перед українською шляхтою величезні можливості. Вже 1779 р. генерал-губернатор Рум’янцев, який організував адміністрацію Курської губернії, закликав українців з Гетьманщини заповнювати нові посади ². На зламі століття цей процес прискорився. Багато чиновників Воронезької, Курської, Орловської та Слобідської губерній походили з колишньої Гетьманщини ³. З анексією нових провінцій, особливо Правобережної України, шляхту Гетьманщини знову використовували як джерело кадрів для імперської адміністрації ⁴. Так само з завоюванням Грузії туди набирали шляхтичів з Лівобережної України як досвідчених адміністраторів ⁵.

¹ Полонська-Василенко вказує, що українська шляхта Гетьманщини становила лише 10,5 % від загальної кількості дворянства, причому більшість шляхтичів проживали на землях Новоросії, що колись були частиною Гетьманщини. Див. її: Південна Україна року 1787 // Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. — Т. 2. — С. 135—136. Правда, ряд видатних українських постатей в імперській політиці, наприклад О.Безбородько та К.Розумовський, спромоглися отримати величезні маєтки.

² Распоряжение графа П.А. Румянцева по управленню Малороссией (1779 г.) // ЧГВ. — 888. — № 25. — С. 4. — Док. № 73.

³ Служба української шляхти поза Гетьманщиною наразі ще не досліджувалася. Непогані відомості, однак, можна почерпнути в Модзалевського: Модзалевский В. Малороссийский родословник. В 4 т. — СПб., 1905— 1915. Якщо українські шляхтичі були не на військовій, а цивільній службі, то вони воліли їхати у Санкт-Петербург, сусідні Курську та Орловську губернії або ж у Слобідську Україну.

⁴ Смоленський І. Бюрократична верхівка на Україні наприкінці XVIII і на початку XIX ст. // Україна. — 1930. — № 7 — 8,— С. 70 — 80. Смоленський перелічує перші сім класів адміністраторів в українських губерніях імперії за 1798 і 1800 рр. Можна припускати, що багато адміністраторів Правобережжя походили з території Гетьманщини.

⁵ Павловский И.Ф. О приглашении на службу в Грузию чиновников из Малороссии // КС. — 1904. — № 5. —С.58-60.

Отже, скасування українських інституцій не означало втрату посад для української шляхти. Навпаки, провінційні реформи Катерини відкрили перед українською дрібною шляхтою безпрецедентні можливості для імперської кар’єри, передусім у новій адміністрації на теренах колишньої Гетьманщини ¹, у порубіжних губерніях, на військовій ниві й у самому Санкт-Петербурзі.

Добрі стосунки української шляхти з генерал-губернатором Рум’янцевим, що постійно зміцнювалися, притупили відкриту опозицію новій імперській адміністрації. Українська шляхта майже не створювала труднощів для людини, що розв’язала їй руки у визначенні складу місцевого дворянства і яка направо й наліво роздавала найнижчий спадковий дворянський титул корнета. Більшість рум’янцевських військових чинів, а також цивільних кадрів були українцями, і за 20 років його правління між генерал-губернатором та провідними українськими аристократичними родинами встановилася справжня приязнь, навіть дружба. Рум’янцев зміцнював ці стосунки, часто виступаючи хрещеним батьком дітей знаті, тобто в ролі, що в українському суспільстві, як правило, резервувалася для кревних або дуже близьких друзів ².

Із зростанням щирості контактів Рум’янцева з українською шляхтою його відносини з Катериною та центральною владою набули більш стриманого характеру. Від самого початку, коли його вперше призначили генерал-губернатором, Рум’янцев, який підтримував Петра III і великого князя Павла, був оточений при дворі недовірою, але його успішна служба генерал-губернатором України, його блискучі перемоги у російсько-турецькій війні 1769 — 1774 рр. та його особиста роль у підписанні дуже вигідного Кючук-Кайнарджийського миру наблизили його до імператриці та двору. Він був осипаний нагородами, дістав прізвище Задунайський та дорогі подарунки (у вигляді оздоблених самоцвітами щабель, грошей та маєтків). Фактично Рум’янцев став провідною військовою фігурою імперії ³.

¹ Більшість української шляхти, звичайно, залишалася на території колишньої Гетьманщини і поповнила місцеву адміністрацію, яка між 1780-ми і 1802 рр. здебільшого складалася з українців. Див.: Андриевскип А. Архивная справка о составе Киевского «общества» в 1782-1797 годах // КС. — 1894. —№ 2. — С. 192-203; Смоленський І. Бюрократична верхівка на Україні наприкінці XVIII і на початку XIX ст... — С. 70-80.

² Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists of the 1780s and 1790s and Count P.A.Rumyantsev-Zadunaysky // Annals of the UAAS. — Vol. 6. — 1958. — № 3-4. — P. 1316.

³ Майков П. П.А. Румянцев // Русский биографический словарь, том «РомановРясовский»). — Петроград, 1918. — С. 535 — 556; Фельдмаршал Румянцев: Сб. док. и материалов. — М., 1947. — С. 18 — 23.

Незабаром, однак, він був затьмарений іншою зіркою — новим фаворитом імператриці Г.А. Потьомкіним, який став фельдмаршалом й отримав значні матеріальні ресурси для розвитку територій під своїм контролем. Рум’янцев зневажав Потьомкіна, як менш здібного й менш досвідченого військового командира, лестуна та вискочку. Напруження між ними особливо зросло 1787 р., коли Катерина подорожувала Гетьманщиною по дорозі на південь для зустрічі з австрійським цісарем Йосифом II. Добре поінформований французький посланник, граф Луї-Філіп де Сегюр, який був у почті Катерини, залишив по собі досить суб’єктивний, але докладний опис суперництва між Потьомкіним і Рум’янцевим.

«Фельдмаршал Рум’янцев зустрів імператрицю на границі губернаторства. Обличчя цього старого та визначного героя віддзеркалювало його душу; на ньому було видно ту суміш скромності й гордості, яка неодмінно знаменує справжні заслуги, але воно виказувало також відтінок смутку і незадоволення, викликаного колосальними впливами Потьомкіна і тим, що останньому віддавалася перевага. Змагання за владу роз’єднало цих двох військових керівників; це було постійне змагання за славу і фавор, і, як звичайно трапляється, переможцем виявився фавор. Фельдмаршал (Рум’янцев) не отримав ні копійки для управління своїми володіннями; його робота посувалася повільно; солдати ходили в лахміттях, а офіцери постійно вимагали підвищення рангу. Всі привілеї та всі щедроти відійшли до армії, якою командував улюблений прем’єрміністр (Потьомкін), і до провінцій, якими він управляв» ¹.

Конфлікт між Рум’янцевим і Потьомкіним досягнув своєї кульмінації під час другої російське-турецької війни. Командування поділили порівну між ними двома, внаслідок чого Рум’янцев — герой попередньої війни з Туреччиною — сприйняв це як особисту образу. Двоє командуючих не могли виробити спільну політику, і в березні 1789 р. Катерина відкликала Рум’янцева у Санкт-Петербург, призначивши Потьомкіна головнокомандуючим ².

¹ Записки графа Сепора о пребывании его в России в царствование Екатерины II (1785—1789). — СПб., 1865. — С. 152 — 153. Цит. за вид.: Louis Philippe, comte de Segur. Memoires ou souvenirs et anecdotes, deuxieme edition, tome troisieme. Paris, 1826. — P. 47.

² Документи про відклик Рум’янцева до Санкт-Петербурга, його відставку і наступну відмову залишити Молдавію через «хворобу» опубл.: Фельдмаршал Румянцев: Сб. док.... — С. 304 — 315.

Рум’янцеву наказали зайнятися організацією ще однієї армії для можливої війни з Пруссією. У світлі його пропрусських симпатій таке призначення могло тільки ще більше принизити заслуженого військового командира, і, як і очікувалося, він подав у відставку і попросився за кордон. Хоча Катерина охоче пішла йому назустріч, Рум’янцев залишився у своїй військовій ставці в Яссах, не звертаючи уваги на неодноразові вимоги Катерини покинути армію і виїхати з Молдавії. Ще рік він жив у Яссах, і Катерина різко написала з цього приводу Потьомкіну, що «всего лучше послать ему, Румянцеву, сказать, что легко случиться можеть, что турки его вывезутъ скоро, если онъ не уЂдетъ заранЂе самъ, а если и ісе не поможетъ, то послать къ нему конвій, который бы его, оберегая, выпровадилъ» ¹. Врешті-решт, наприкінці 1790 р. він виїхав з Молдавії й зупинився в одному з своїх українських маєтків.

Рум’янцев повернувся в Гетьманщину вже не генерал-губернатором, а приватною особою. Хоча Катерина навічно подарувала йому українське губернаторство, 1789 р. вона зняла його з цієї посади, яку потім передала генерал-губернаторові Тули і Калуги генералові М.Н.Кречетникову ². Без сумніву, усунення Рум’янцева було пов’язане з його відкликанням з посади одного з двох командуючих російсько-турецьким фронтом, хоча це був тільки привід. Не було таємницею, що наприкінці 1780-х рр. Катерина не була в захопленні від того, як він справлявся з обов’язками генерал-губернатора, особливо порівнюючи його з Потьомкіним. Під час своєї подорожі через Гетьманщину 1787 р. Катерина скаржилася, що «въ трехъ же малороссійскихъ губерніяхъ, оттого что ничему не дано движенія, недоимки простираются до милліона, города мерзкіе, и ничто не дЂлается» ³.

Під час суперечки між Рум’янцевим і Потьомкіним та центральною адміністрацією українська шляхта симпатизувала своєму генерал-губернатору ⁴.

¹ Майков П. П.А.Румянцев... — С. 656.

² Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists... — P. 1321.

³ Есипов Г.В. Путешествие императрицы Екатерины II в Южную Россию в 1787 году // КС. — 1891. — № 7. — С. 31.

⁴ Це основна теза О.Оглоблина в статті: Ohloblyn O. Ukrainian Autonomists... — 1958. — P. 1313—1326.

Не тільки тому, що він продовжив термін їхніх посад і щедро роздавав дворянські титули — він намагався також пристосувати провінційну реформу до місцевих умов. Ці спроби виявилися даремними і лише посилили незадоволення Катерини. Для українських шляхтичів, однак, Рум’янцев виступав захисником їхніх маєткових і національних інтересів перед центральною владою. Крім того, його вважали заслуженим воякою, який привів їх до бойової слави. Українська шляхта зневажала Потьомкіна та його оточення. До того ж критика цивільної адміністрації Рум’янцева позначалась також і на них, оскільки місцева шляхта займала більшість урядів. Внаслідок цього серед шляхти колишньої Гетьманщини знову створилася атмосфера опору центральній владі.

Опозиціоністські тенденції не обов’язково, однак, зміцнювали проавтономістські сентименти шляхти. Якщо на Законодавчій комісії 1768 р. українська автономія була питанням номер один, то наприкінці 80-х рр. XVIII ст. хоча її і ставили на порядок денний, головними були проблеми регіональної дискримінації та поганого ставлення до Рум’янцева. В цілому, здається, представники шляхти змирилися з тим фактом, що вони вже не жили в окремій державі, а скоріше в регіоні, який відігравав тільки певну роль в імперській політичній системі. З метою захистити свої власні інтереси, а також інтереси свого регіону вони шукали в цій системі свого місця під сонцем.

Дата добавления: 2015-09-04