Годинник

Оксана вже місяць у лікарні. Олександр майже вивчив напам’ять багатотомну історію її хвороби. Божевілля якесь — не зовсім вдало зроблена операція, та й реабілітаційний період невірно проведений… Стільки помилок людських, випадкових, закономірних. Сашко не відходить від Оксани ні вдень, ні вночі. Тепер і живе в лікарні. Оксана мов свічечка — догорає. Скільки їй зосталося ще горіти? Лічені дні, години: знав то добре, бо він лікар і, на жаль, не чарівник.

— Оксаночко, серденько, я поруч. — Які ще знайти слова, щоб достукатися до свідомості того, кого завжди кохав і хто ніколи тобі не належав, а коли врешті тобі дарували шанс бути поруч, з’ясувалося, що ненадовго, бо час відпущений — короткий, примарний. — Я кохаю тебе, Квітко. Чуєш, кохаю тебе.

Очі-зорі, крізь пелену болю — іскорки сміху. Тендітна слабка рука ніжно куйовдить його волосся. Кволий, ледь чутний голос промовляє до нього:

— І я тебе кохаю, Сашуню. Кохаю.

А тоді сльози з очей, роса на віях.

— Як мені без тебе жилося ці роки? Погано жилося, Квіточко. Тому що без Тебе…

Її губи хочуть йому відповісти. Сашко затуляє їх поцілунком — не треба слів, ти надто квола для цього, Квіточко, тому що, тому що, тому…

Вона сидить розгублена і сумна. Кутики вуст навіть посеред лиха підняті догори. Вона говорить через силу. Так важко даються слова. Але він мусить це почути, тому що, тому що, тому:

— Одного разу Учень хотів вразити Вчителя своїми роздумами та мудрими думками. Він розрізав яблуко на дві половинки й сказав: «Дві половинки цього яблука — то дві людини, які ходять світом і шукають одне одного. І коли знаходять, то врешті стають щасливими». Учень говорив так натхненно, що Вчитель не став перечити. Натомість підійшов до столу і надкусив одну з половинок яблука. «А тепер спробуй зліпити ці дві половинки докупи». Учень здивовано звів докупи цілу та надкушену. «Що, чи так само ідеально вони підходять одна одній зараз?» Учень стенув плечима здивовано: «Ні, на жаль. Але ж…» Та Вчитель вже не слухав учня. Він взяв нове яблуко, розрізав його на дві однакові половинки і промовив: «Ось дві душі, що ідеально підходять одна одній, летять назустріч. Але світ все переробляє по-своєму. Він не тільки надкушує одну з тих половинок, він може перетворити твоє життя на пюре, якщо захоче. Тому що світ — жорстокий та небезпечний, тому що світ — це покусані, інколи навіть дуже, душі». Тоді Вчитель надкусив одну половинку, а іншу просто з’їв, залишивши маленький огризок. «Цікаво, як ти тепер їх складеш докупи, друже?» Учень розчаровано розвів руками.

«А подивись тепер сюди, — сказав Учитель, взяв два різні за розміром та формою яблука, розрізав на дві половини, тоді від кожного взяв по одній і простягнув Учневі. — А тепер стули їх докупи. Чи підходять вони одне одному, як оті попередні, коли були цілими?» Учень чемно звів разом дві половинки від різних яблук: «Звичайно, що ні! Не підходять. Але до чого ви ведете?» Учитель простягнув руку, і Учень віддав йому стулені докупи дві половинки від різних яблук. Утворене штучно яблуко Учитель надкусив з одного, потім з другого боку, розвів половинки в сторони і повернув їх Учневі. «А тепер склади їх докупи. Чи пасують зараз вони одне одному?» «Так, на жаль», — розчаровано відповів Учень. «А знаєш чому? Тому що життя їх відкушувало і гризло не поодинці, а разом».

Вона засинає, поклавши голову йому на плече. Волосся пахне любистком, Сашко сам помив коханій голову, висушив сльози на очах, заплів косу. Зимовий день плавно влізає в ніч, перестрибнувши вечір, десь за вікном тужливо плаче собака, посеред неба срібною монетою висить місяць уповні. Сум.

Сашко враз відчув, що задихається в стінах лікарні, які бачили багато горя, але й багато див. Та не для цього разу, на жаль. Безнадійно все, без надії і сподівань. Накинув на плечі пальто та вийшов на вулицю. Жадібно ловив ротом холодні краплі захмелілої зими. Був схожий на рибину, яку викинуло хвилями на берег, і от вона плямкає розпачливо губами на березі, бо безсила повернутися назад, додому, у свою звичну стихію… Сашко зараз, як та риба, безсилий також. Тільки у рибини ще є шанс, тому що наступна хвиля може змилосердитися і повернути її назад у море, а тут — суцільна чорна безвихідь. Ноги несуть його вперед, подалі від стін лікарні. Пелена розпачу застеляє очі, розпука, біль, журба — це лишень частинка від цілого, яке зараз розриває душу.

Ноги самі зупиняються на мосту Скупого кохання. От куди він забрів у своєму болісному полоні. Сашко чіпляється теплими руками в холодні перила й дивиться вниз, на воду. Білі мухи-сніжинки сідають спокійно на чорну її гладінь, розпливаючись сірим маревом. Ось так згасає і його Оксана. І тут він безсилий, здається, безсилий тут навіть сам Бог, бо проґавив, прогледів, був зайнятий іншими, дістаючи загублені-заблудлі душі з пастки, будучи впевненим, що такі, як Оксана, самі собі дають раду. Не завжди, ой не завжди. Картав себе останніми словами: якби він тоді її не відпустив, тоді, після похорону батька, все могло скластися інакше. А ще його бабуся, донедавна ідеал жінки… Як вона могла? Сусідку Галю видати за невістку і спровадити Оксану якнайдалі. Може, тоді ще був шанс на одужання, хай маленький, примарний, але шанс… «Не картай її, будь ласка, — прохання Оксани, — вона понад усе любить тебе. І то тільки благі наміри». О, так, саме вони. Бо тими благими намірами вистелено дорогу таки не до раю. Ні, він ніколи не зрозуміє жінок, інколи алогічність їхнього мислення, як і самопожертви, просто вражають.

А зараз: білий сніг з неба на душу, на серце, на світ… Зима у душі також. Він і сам не знає, скільки простояв, караючи та картаючи себе, людей, навіть Бога і безупинно ціпеніючи, то вмираючи, то відчуваючи біль, то нічого не відчуваючи, — декілька секунд чи навіть вічність. Поруч загавкав пес. Стрепенувся. Йому час повертатися до лікарні.

— Доброго здоров’ячка, шановний пане! — залунав за спиною старий чоловічий голос.

Озирнувся. На вкритій снігом лаві сидів сивий дідок з розкішними довгими вусами, поруч його ніг на задніх лапах прилаштувався старий знайомий: пес, той самий, що в ту ніч врятував Оксану. Дідусь зовні нагадував бомжа, сіре, пожмакане, не зовсім чисте та ще й погризене міллю пальто, чорний облізлий капелюх на голові, навколо шиї намотано вовняний шалик, руки пан заховав у грубі вовняні рукавиці. На ногах — найсправжнісінькі валянки. Старий видається Сашкові наче знайомим, та, зрештою, чоловік міг бути його пацієнтом, а може, просто ці безпритульні диваки чимсь між собою схожі.

— У воді горя не втопиш, хай навіть там інколи можна побачити і Сонце, і Місяць, дві половинки одного, та це лише ілюзія. Та ви й самі то добре знаєте. Даруйте старому за нетактовність і за те, що втрутився у ваші роздуми. Може, присядете? — Старий рукою, зодягненою у вовняну рукавицю, струшує з лави сніг, пропонуючи Сашкові сісти поруч.

Пес збоку підгавкує, наче і він припрошує Сашка.

Сутінки притишують справжні почуття на обличчі старого, але голос у того добрий та м’який. Із таким голосом стають добрими ченцями чи душпастирями.

— Я не можу, шановний пане, і так втратив багато часу, — тактовно відповідає Сашко.

— Ех, молодий чоловіче! Що таке час — лишень фізична величина, і то далеко не стала, навіть вчені підтверджують відносність часу, матерії, простору. Ба, таки так! Все у тому світі відносне. Правда, Семаргле? — Старий рукою у вовняній рукавиці гладить собаку по голові, називаючи Сірка якимсь дурнуватим міфологічним ім’ям.

Старому закортіло поговорити. У таких часу вільного багато, пенсія, самотність, безвихідь. Так, і це також колись чекає на нього. О, так — дурнуваті розмови про час, особливо коли ти віриш, що він, час, величина не стала, а відносна. Хоча зараз Сашку байдуже і до часу, і до всіх його законів, бо вони не воскрешають. Ліків, щоб урятувати Оксану, ще не вигадали.

— Я справді маю йти, — затупцював на місці Олександр. — Даруйте, пане.

— Розумію, йдіть. Але пам’ятайте — ніколи не буває запізно, навіть тоді, коли вже точно спізнилися…

Олександр спантеличено киває головою. Не до дурнуватих філософських ребусів йому зараз. Тому, буркнувши щось на кшталт «добраніч», майже бігцем кидається до лікарні.

Оксана померла уві сні, напередодні Різдва. Весь світ жив у передчутті дива, і Сашко теж. Дива… Молився безупинно — у церкві, вдома, в лікарняній капличці, просив забрати його, але залишити її… Не судилося, не збулося. Тому що див не буває, на жаль. Олександр сидів біля ліжка, сумно спостерігаючи, як цівочкою витікає життя з його коханої. Пі-пі-пі — зумер… Хотілося вірити, що вона не відчувала болю, коли йшла з життя. Скільки разів він переконував рідних своїх мертвих пацієнтів у такому майже аксіоматичному твердженні. Оксана померла. Її ніжне добре серце зупинилося, погасло його Сонце назавжди. Він не плакав і не голосив, як її мати та донька. Він просто розпачливо дивився, як вона йшла від нього — цього разу назавжди. І на відміну від попередніх разів, він зараз нічогісінько не міг вдіяти.

Старий цвинтар на околиці міста, занесені білим саваном могили, закутані в хустини хрести. Ті хустини роблять їх схожими на стареньких зігнутих бабусь. Похорон. Людей мало, жменька родичів та друзів. Мар’янка з Оксаниною мамою туляться одна до одної, а він навіть заспокоїти їх якось чи підтримати не в змозі. Враз уся його мужність, заготовлена майже професійно для таких випадків, кудись витекла. Залишилися тільки дикий розпач та біль всередині. Здалося, вони зараз вб’ють його, і тоді стане легше, бо продовжувати жити без неї — то мука. Він знає, той біль нікуди не дінеться, може, через певний час трохи притупиться, але щонайменша дрібничка нагадає йому про Оксану і рана знову кровоточитиме.

Священик сказав останні слова, заголосив-заплакав чийсь надривно високий голос, з неба повалив густий сніг. Труну, здається надто велику для його тендітної Оксанки, опустили в землю:

— З праху прийшов і у прах повернешся.

Виходить, його Оксана вже вдома. Але від цього не стає ліпше.

Він так і залишився стояти на цвинтарі, коли всі розійшлися. Стояв і дивився, як сніг накриває свіжу могилу, сумний дубовий хрест.

Господи, скільки розпачу. Він знає, що треба йти, бо вже анініц не зміниш, але не може відірвати ноги від землі та очі від хреста. Прикипів до цього місця, і не тільки ногами. Там, унизу, в сосновій хатині спить вічним сном Оксана, а він живий-живісінький і на цей раз уже точно без неї, назавжди без неї. Виявляється, йому для життя давала наснаги лише одна думка про те, що вона живе десь поруч, хай далеко, хай не його, але здавалося, що навіть через відстані він відчував її густий щирий сміх, схожий на літню зливу за вікном при сонячному світлі, відчував запах любистку у волоссі та запах кави на кінчиках пальців. Яке то щастя — присутність коханої людини у світі, присутність її в тобі, як того сонця, що хай воно навіть от зараз поза хмарами, але ж таки є… І враз його Сонце вмерло. Темрява, морок у душі, у серці, і відчай — глупий та нікчемно-холодний, що душить і не дає плакати. Сашко підходить до хреста, притуляється до нього щокою. Навіть мертве дерево плаче.

Хтось обережно торкнув його за штани. Олександр не злякався, він не вірив у привидів, лише здивовано озирнувся. То був пес, той самий Сірко. Сірко також прийшов попрощатися з Оксаною. Сашко нахилився, обійняв собаку за шию, притулив до себе і нарешті заплакав.

Вони йшли від цвинтаря нерозчищеною білою дорогою. Сніг ставав усе густішим, у сутінках ледве проглядалися вогні міста, навіть слідів від машин на дорозі не видно. Час від часу до вуха долітали слова колядок: «Вселенная, веселися».

Різдво — світ, святочно вбраний, святкує нову радість, нову звістку:

Небо і земля

Нині торжествують,

Ангели, люди,

Ангели, люди

Весело празнують:

Христос родився,

Бог воплотився,

Ангели співають…

Летить аж до хмар. Різдво… А що з ним? Пустка у душі.

Ось і парк, дорогою Сірко десь занапастився, навіть у приблуди пса є свої нагальні справи. Зате Сашкові нікуди поспішати, бо все враз стало неважливим — робота, пацієнти, нехай згодом — не сьогодні. Не знав, що з собою чинити далі. Напитися? Пробував — не допомагає. Вбити себе, щоб не відчувати болю? Не може, бо пообіцяв Оксані жити. Ноги, заглиблені в білий сніг, старанно орють його, розшматовують, як хірургічний скальпель людську шкіру. Тільки кров зима має білу, і, певно, їй не болить, не болить… Знову ноги привели його до мосту Скупого кохання. Міст, дерева, закутані снігом, і старий у вовняних рукавицях на лаві. Навіть не здивувався, коли побачив діда. Сашко думає, що він чомусь знав, що старого тут зустріне, от і ноги сюди привели.

Олександр мовчки сідає поруч. Ліхтарі у парку засвітилися. Голос чоловіка м’який і добрий:

— Христос народився, пане.

Сашко, погоджуючись, хитає головою.

— Славимо його! Можливо, нехай…

— Світ створений тим, хто нині народився, — диво велике! — веде далі старий. — І кожне творіння у ньому — диво. Сніжинка, майже досконала панна, двох однакових просто не знайдеш, народжується, заздалегідь знаючи, що помре, але живе, хай мить, але таки живе. І людина, як та сніжинка, народжується, але наперед неохоче вірить в те, що вона також одна з безконечності, яка має своє призначення, і воно у неї лише одне — прожити достойно відведений вік.

Байдуже, що химерить старий, хай лиш не мовчить.

— Пане, ми з вами колись вже стрічались?! — запитує чи стверджує Сашко. Таки знайомий йому цей старий, знайомий. Несподіваний здогад влітає в голову. — Ви колишній священик.

Старий посміхається хитро:

— Можна й так сказати. Кожен з нас і священик, і святенник, і найбільший грішник водночас.

Снігова намітка вкриває їх постаті. Добре бути божевільним — життя їм майже все пробачає.

Ангели, люди,

Ангели, люди

Весело празнують.

Колядка котиться містом. Тиха й гучна водночас, щасливоголоса…

— Як співають, пане! Чуєте, пане, як світ співає?! — шепоче щасливо старий.

— Так! Різдво. Традиція.

— Різдво? Традиція, кажете? У білому світі все не просто так — народини, сніг, сонце, вітер, шелест юного листя під вітром навесні, шурхіт опалого, вже мертвого восени під ногами, ті, кого ми кохаємо, ті, хто кохає нас, і смерть.

Сашко здивовано дивиться на старого.

— Дивна у нас із вами розмова. Але говоріть, а я послухаю. Не знаю, чи почую, але послухаю. — Сашко втомлено спирається на спинку лавки, заплющує очі.

— Ех, молодий чоловіче. Багато балакати — то здіймати словесну хурделицю. Зазвичай найважливіше залишається все одно недоказаним. Коли вмирають у небі зорі, то ми про це дізнаємося від звіздарів, а ті з телескопів, надточних розрахунків, але це нічого не означає, бо світло мертвих зірок іще мільйони років гріє небо над нами. Помирають цивілізації, навіть галактики, а світло мертвих тисячоліттями блукає Всесвітом. Парадокс — часова драма великих, часова драма малих, яким байдуже до світла великих.

Старий на мить вмовкає. Наче зважує, що далі казати.

— Не знаю, хлопче, хто так вирішив, уже точно не я. Пам’ятаєш слова однієї людини: ангели не сплять? І не тільки вони. Зернятко віри треба мати у серці, і тоді… Гори стають долинами, а час вертає назад. В тебе сьогодні є можливість усе виправити, повернутися, якщо дуже захочеш.

— Куди? — Сашко сердито крутить головою, притуляє розпачливо холодні долоні до очей. Що варнякає цей старий?

Він зараз скаже цьому божевільному діду, щоб заткнувся. Повертає голову і торопіє. Поруч нікого нема. І, схоже, нікого й не було. Лавка закидана снігом, наче ще секунду тому на ній ніхто і не сидів. Темно, лише ліхтар плямою жовтою огортає і лавку, і його. Навколо не видно жодних слідів, навіть тих, що зробив він, прийшовши сюди.

Сніг, сніг, сніг…

Напевне, заснув і таке от намарилося. Так, заснув, шкода, що не назавжди. Раптом відчуває на своїй руці теплу вологу і собаче скімлення. Майже присипаний снігом, поруч, біля ніг лежить пес, той самий, що тоді врятував Оксану. Як його називав той дивний старий — Семарглом чи що? Якесь божевілля. Начитався української міфології дід. Сашко вийняв з кишені мобільний, той не ввімкнувся — розрядилася батарея, очевидно. Але яке має значення година? Треба повертатися, але куди?

Загавкав собака, Сашко повернув голову на голос. Пес наче його кликав кудись… Першого разу він правильно його привів. Чоловік, навіть не струшуючи зі своїх рамен сніг, чемно побрів слідком. Пес біг попереду, показуючи дорогу, назирцем за ним — людина. От і будинок його Оксани, але собака не завернув до нього, а до будинку навпроти, з отим електронним годинником на фасаді. Сашко задер голову. Годинник справно показував час — 23:45. Довкола порожньо, тому що ніч, тому що зараз ліпше бути вдома, їсти кутю та запивати узваром… Пес загавкав, показуючи на двері будинку з годинником. Олександр потягнув дверну ручку на себе, будучи впевненим, що там замкнено. Як не дивно, двері легко відчинилися, і чоловік ледве втримався на ногах від несподіванки. В темряві холу знову ледве не впав, перечепившись через поріг. Рухався навмання, вслід за собакою, який, здається, добре знав дорогу. Звісно, будинок порожній, ліфт не працює, і лише сходи нагору вільні для пересування. Важко дихаючи, минув дев’ятий поверх. Зупинилися перед східцями, що вели на дах. Навпомацки на стіні намацав умикач, моргнуло ледь-ледь тьмяне світло. Собака стояв перед дверима, зліва від сходів. На дверях якимось жартуном виведено крейдою: «Кімната ∞. Числобог».

— Авжеж, кімната в безкінечність, вище тільки Числобог. Жартівники ще ті, — пробурмотів чоловік, слухаючи свій поривчастий подих та відсапуючись.

Пес став на задні лапи і зашкрябав у двері, дістаючи лапою до ручки та б’ючи по ній. Олександр взявся за ручку. Двері не відчинялися, були замкнені. От і все, а на що ти сподівався? Спересердя гримнув кулаком у двері, копнув їх ногою. Раптом послизнувся і почув, як внизу щось дзенькнуло. Під ногами килимок, нагнувся, підняв його. Під ним лежав ключ від дверей. Вилаявши себе за неуважність, заходився відмикати двері.

Ключ у дверях двічі повернувся, і вони відчинилися. З дверей кімнати на сходову клітку падало блакитне світло, яке лилося, очевидно, від циферблату табло. То була годинникова кімната. Сашко зайшов досередини. Озирнувся — пса поруч не було.

23:59 — показували цифри, навіть зі зворотного боку легко читався напис. Годинник ізсередини здавався дзеркальним, як оті вікна: зсередини бачиш, що відбувається назовні, а от тебе ніхто не бачить. Сашко бачив лапаті сніжинки, які густо мерехтіли під голубими софітами циферблату годинника. Кімната була майже порожньою. Якщо не рахувати стола перед табло, стільчика та справа від столу на стіні репродукції картини Моне, де пастельне сонце, як надія, вилазило з-за горизонту, повідомляючи, що попри все воно таки є. Підійшов до столу. На ньому лежали недбало розсипані кимсь сірники. Та це тільки так здавалося, тому що коли придивився, то побачив, що хтось акуратно і обережно виклав з них рік, місяць і сьогоднішню дату. Сашко провів рукою по сірниках, майже не торкаючись їх. За стінами шумів вітер, у годиннику щось ледь чутно муркотіло. Зненацька у годинниковому механізмі лунко ляснуло, і цифри змінилися на нулі — 00:00, перестрибнувши в безчасся. Від того ляскоту рука чоловіка, що лежала на столі, враз стрепенулася та зачепила цифро-сірнички, котрі показували дату та рік. Вони змішалися. Зупинка… Це відчув не тільки внутрішньо: раптом стих вітер, через вікно годинника побачив, що й сніжинки перестали мигтіти, а просто зависли в повітрі. Жодного звуку, тиша. Здавалося, що планета зупинилася і зробив це він, власною необережністю. Тому першою думкою було повернути все назад, скласти з сірників цифри. І раптом пригадав слова старого зі сну чи не зі сну — про можливість усе виправити, бо «ангели не сплять ніколи». Вже знав, що має змінити, яку дату поставити, куди повернутися разом з тими нулями, в який день. Почати все хай не з початку, хай з середини, але почати нове для себе, не відаючи, звісно, чи стане воно добрим, але іншим — то правда. І байдуже, що це все — божевілля… Нехай, нехай, нехай!

Остання цифра лягає на стіл. Сашко закриває очі, чуючи гучне ляскання всередині годинника після її доторку до поверхні столу.

Він стоїть посеред білої кімнати, біло-сірий, наче припорошений попелом, сумний та зажурений. Сніжні крила складені докупи, ледь-ледь торкаються підлоги.

Оксана трохи наполохано підходить до зажуреного ангела.

— Чому ти відрізала крила, дівчино? — сумно запитує він.

Оксана не знає, що відповісти. Лише розгублено кліпає очима. Ангел підносить руку до її щоки, торкається. Рука тепла і легка, мов дотик Ангела. Жінка заплющує очі. Хочеться плакати і сміятися, так добре.

— Навіщо ти відрізала крила?! — наче докір і твердження теж. — Коханню крила не заважають — пам’ятай про це.

Здається, цілу вічність нічого не відбувається, і раптом голову чоловіка заполонюють звуки, запахи любистку і кави, вітру та доторк м’якого волосся до щоки. Сашко розплющує очі, просто на нього дивиться смарагдове небо, чисте-чисте й безмежне.

Її волосся духмяніє любистком, кінчики пальців — кавою, її тіло пахне вітром. Навпроти нулі на табло сусіднього будинку. Ті самі нулі! Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. А він і не буде. Не варто закривати небо, хай заходить до хати. З нього на нас дивляться не тільки зорі. Сашка ті нулі вже не дратують і не лякають. Він поруч з Оксаною, живою та здоровою, рідною, своєю, якої нікому не віддасть, ніколи, нікому. Її губи накривають його хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Час рухатися вперед.

Оксана спить, загорнувшись калачиком, поклавши голову на його груди. Він боїться навіть порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя, торопіє, вкотре вдихаючи запах любистку.

Вранці вони на кухні п’ють чай, і він запитує про те, що його зачіпає, тривожить:

— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш. Для мене сьогоднішня ніч — не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самітністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені майже нічого не перемінилося з того часу. Хіба що роки додали смутку…Ти така! Я кохаю тебе! Завжди тільки тебе! Кохаю!

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

— Сашко! Я знаю! — Оксана перехоплює другою рукою його руку, притискає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Я мушу вертатися в Київ. Там у мене хвора донька, моя Мар’янка… — вона робить маленьку паузу, ніби вирішує, чи казати те, що поривається сказати, додає: — і… чоловік, батько Мар’янки. Так, і крім того ще купа проблем. Але це мої проблеми, і тільки мої. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… А ти? Одружись, заведи дітей. Ти станеш добрим батьком.

Але Сашко говорить, що він відмовляється розуміти, відмовляється слухати її пояснення. Бо він кохає її, а хто заслуговує найбільше на щастя? Так, ті, кого ми любимо, найперше на нього заслуговують, і, що б вона не робила та не казала, лаяла, просила, запевняла, він не залишить і не відмовиться від неї нізащо, бо і вона його кохає, саме так — зараз він знає напевно, бо кохатися можна тільки з тим, кого любиш, хіба ні?

— Я тебе саму нікуди не відпущу, і, навіть коли ти того не захочеш, люба, я все одно буду завжди поруч. Не обтинай собі крила… І Бог з ними, з твоїми вітряками, ми разом впораємося з ними.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, лунає музика…

Оксана, збентежена почутим, але й щаслива, кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

— «Мелодія» Скорика… Вальс?

— Ні, Оксано, ні! То музика мого серця…

Крила

— Юрасику, а злазь-но, голубе, з тієї груші, кому сказала! — Під деревом сердита жінка. Смарагдові очі говорять, що гніву в словах таки більше, ніж у погляді.

Карі очі малого світлячка та матері зустрічаються.

— Мамо, я злізу, та тільки ти, той, пообіцяй, що не дуже лаятимешся.

— Він мені ще й ультиматуми ставить. Погляньте на нього! Добре-добре, сиди там. Прийде тато з лікарні, тоді й ременяки скуштуєш. І нема чого дивитися на мене майже безвинним поглядом, знаю, що у своє виправдання якусь каверзу вигадаєш.

Слова про татів ремінь діють майже миттєво, і, поки Оксана договорює тираду до кінця, білявий хлопчина років шести, сумно шморгаючи носом та тулячи до себе щось загорнуте в поділ темно-синьої курточки, стоїть внизу, винувато опустивши додолу очі.

— Господи, лише шість років, а він на таке високе дерево заліз! А якби впав та вбився? Чим ти думав? — Голос уже зовсім лагідний. Оксана пригортає до себе сина, помітивши, що той щось тримає у пазусі. — Що там у тебе?

Звичайна для Юрка історія. Хлопчина підібрав сороченя, що випало з гнізда, та поліз на дерево повертати маля додому, до мами. Але не зовсім розрахував сили, бо гніздо таки трохи зависоко. От і застряг дорогою. Що воно далі чинити — лізти вперед чи вернутися назад? І коли саме над цим міркував, мама нагодилася. Ото халепа, сороченя не врятував і ще й покарають. Але ж він хотів якнайліпше, бо всім-всім на світі, малим і великим, потрібна мама.

— І що мені з тобою робити, га? В понеділок була кішечка, позаминулої середи — ворона з переламаним крилом, а ще миші, хом’яки, про дрібну комашню і не згадую. Добре, що не біля лісу живемо, а то, гляди, і вовки, і лисиці, і дикі кабани у квартирі поселилися б. Бабуся Василина того б точно не пережила.

— А бабуся Оля? — Малий зацікавлено задивився на маму.

Бабуся Оля добра-предобра, завжди заступається за нього перед батьками. Каже: «Юрчик має добре серце, як і його дідусь, — то дар Божий. Не сваріть за це». А його, правда, не дуже й сварять. Він знає — це для годиться мама з татком бурчать, у дорослих так заведено — виховують. Бо ще жодного разу нікого з підібраних ним безхатченків на двір не викинули. Дехто з врятованих друзів зараз мешкає у квартирі бабусі Олі, дехто у них, дехто у добрих людей. Бабуся Оля ніколи не відмовляє в прихистку знайдам, каже, що їй так навіть веселіше. Але ж Юрчик знає, що насправді тут геть інше. Бабуся у нього добра-предобра. Щодня Юрко з матусею та татком відвідують бабусю, а заодно і песика Бровка, і котика Білика, і хом’ячка Яшку, його Юрчик знайшов місяць тому переляканого, хворого і ледь-ледь живого під лавкою в дитячому садочку. От би було класно мати свого маленького вовчика чи лисенятко!

— Так-так, молодий чоловіче, повільніше, будьте ласкаві, з мріями. Вас ще не прощено і навіть не покарано. — Малий і не помітив, як почав мріяти вголос. — Розумію, що то благородно — таке чинити, але ж не самотужки, га? Дерево зависоке для вас, козаче. От прийде тато з роботи, і тоді разом можна, а так… Якби впав з груші, то що б тоді робила твоя мама?

— Мамо, я не подумав. — Юрко опустив очі додолу і був готовий розревітися. Мама ж у нього найкраща, а якби й справді впав?

— Ну, все, шибенику, ходімо до хати. Бабуся Василина хвилюється, а їй не можна. Ти ж знаєш — хворе серце. Називається, онучок пішов гуляти, визирає у вікно — тебе у дворі нема. Тривожиться старенька, телефонує мені у школу. Я ж добре знаю, де ти можеш бути. Поруч — у шкільному садочку.

Звісно, сороченя слід забрати додому і зачекати тата. Хлопчина розмірковує вголос: може, тато дозволить залишити малюка, якщо, звісно, мама-сорока не прийме дитинку. Таке інколи трапляється, тато розповідав. От вороненко вже майже здоровий, татко крильце склав, загоїлося. Вже досить гарно літає, лише ночувати повертається. Ще декілька днів, тато каже, і він повністю одужає. Тоді й не повернеться. Ну, хіба що, може, інколи залітатиме в гості. От класно було б, якби залишився той сороченко у них жити. І малий починає фантазувати, як він вчитиме сороченка літати, говорити. А чому б і ні? Он папуги вміють. А чим сороки гірші від папуг? Навіть кращі.

Оксана раз по раз посміхається, слухаючи мрії малого Юрчика. Вони йдуть весняним подвір’ям. Сонце лагідно і ніжно пестить обличчя. Хіба вона не щаслива жінка — люблячий чоловік, розумний синочок, талановита донька, студентка Краківського університету? Мар’янка телефонувала вранці — казала, що родину чекає великий сюрприз від неї, бо незабаром Великодні свята — от і приїде в гості. Ой, здогадується Оксана, що то за подаруночок. І звати його Анджеєм, надто часто в розмові Мар’янка згадує це ім’я. Та хай, аби тільки те, що відчуває її доня, було справжнім, як у неї з Сашком.

— Мамо, мамо! — Юрко шарпає Оксану за рукав. — Малому сороченку гніздо потрібне. Можна я тут галузок сухих назбираю? А ти потримай малюка, тільки ніжно.

Оксана погоджується. Притуляє тендітне тільце наляканого сороченяти до себе. Сідає на лавку, спостерігаючи за сином. Як добре, що тоді Сашко все-таки поїхав з нею до Києва, майже силою забрав і її, і доньку сюди, додому. Владислав робив в’ялі спроби просити вибачення, навіть одного разу приїжджав перепрошувати. Але тоді їй вже було зовсім байдуже до всього, що він їй говорив, до куплених троянд, до масних слів. Промайнув майже рік після тих подій, і Оксана не захотіла повертатися до столичного життя. Її цілком влаштовувала відсутність Брехів, нова робота вчителя молодших класів у школі. Але навіть перед стратою злочинцю дають виговоритися. Тож таке право мав і Владислав. Оксана запропонувала йому зробити вибір, доволі простий — або вона, донька і квартира для дружньої родини в маленькому провінційному волинському містечку, або столиця, але без них і решта, що мається на увазі під тим словом, тобто брехівщина. Вибір без вибору. Найдужче переживала Мар’янка. Але ніжність і терплячість Сашка з часом зробили своє. Сполохане збентежене пташеня, яке силою вирвали з його золотої клітки й поселили в звичайнісінькому лісі, здавалося не просто наляканим, а панічно вибитим із дійсності. Але як багато важить любов! Вона переходить і на тих, хто є частинкою твого залюбленого чи залюбленої. Бо вона — Сонце. Минув рік, і проміння того Сонця терпляче й обережно розтопило кригу, відігріло збентежену душу Мар’янки, і настав день, коли доня дозволила ще комусь крім мами стати частинкою свого життя. Так, вона прихилилася до Сашка, тим паче що Оксана не боронила доньці спілкуватися ані з батьком, ані з Брехами. Влад одружився з Віолетою, щастя Ірени Георгіївни видавалося майже вимріяно-досконалим. Чому майже? Віолета не може мати дітей, хоча й досі не полишає такої надії, лікуючись в найкращих світових клініках, знаючи, що чоловік і далі не пропускає жодної спідниці у своєму університеті, тим паче що він тепер декан. Про це якось розповідала Мар’янка, повернувшись із чергових відвідин Брехів. Сама Віолета їй у цьому зізналася. Тож, на біду Ірени, задрипанка Кущинська поки що і далі залишалася матір’ю єдиної спадкоємиці брехівського трону. Однак доні, здається, поки що на той трон начхати. Вона замість Київського універу, здається Оксані, на зло Брехам, вступила до Волинського. Закінчила його і от тепер вчиться у Кракові. Вона, як і її тато, дуже любить вчитися, але, як її мама, — не любить, коли на неї тиснуть.

Сашко, її коханий, добрий, ніжний, лагідний, вірний і наполегливий Сашко. І як би далі не склалося життя, вона найщасливіша жінка, бо кохана і кохає. Коли наближення свого коханого відчуваєш навіть фізично, наче через пелену бачиш, як він іде повз міст Скупого кохання, піднімається східцями, і на мить випереджуєш його з’яву перед дверима. Це щастя, коли починаєш чекати на його прихід вже зранку, хоча лише декілька хвилин минуло, як він пішов на роботу. Це щастя — так кохати, донині так кохати, коли тобі вже за сорок і зморшки не додають тобі краси, а для нього й досі ти — Єдина, Жадана, Музика його серця.

Полінка з Сергієм одружилися і відразу ж переїхали жити до Львова. Пізніше Поля розповідала Оксані, що так вирішив Сергій після розмови з Сашком. Що Сашко йому сказав, невідомо, однак вона навіть рада, що так сталося. Бо в новому для Полі місті ніщо не нагадує про минуле — хіба що шрами від порізів на руках та зламана рука, яка трохи судомить на зміну погоди. Поля з Сергієм часто бувають у них. Донечці Оксанці, так, так, Оксанці, вже вісім років.

Врешті малий Юрко справився зі своїм задумом.

— Мамо, мамусю, чуєш, агов? — Оксана задумалася, а русло думок та роздумів малого вже бігли в іншому керунку.

— Що, любий?

— Чому воно так? Ось сороки й ворони мають крила, правда?

— Так. — Оксана весело відповідає.

— І ангели мають крила, так? — Юрко зупиняється.

— Так. І ангели мають крила.

Оксана уважно дивиться на сина. Той серйозно замислився.

— А люди? Чи всі люди мають крила, мамо?

Він не спитав — чому люди не мають крил, він спитав — чи всі…

— Всі, певне всі, але не всі про це пам’ятають. — І враз зрозуміла, що зовсім не те говорить малій дитині. Ще не вистачає, щоб той пробував літати. — Але, синку, любий, то зовсім інші крила, не такі, як у птахів, і тому не смій…

— Мамо, я знаю. — Юрко розважливо дивиться на Оксану. — Мені вже шість років. Ті крила отам. — Він кладе руку на груди. — Бо ми ж — люди…

Епілог

У дверях гучно повертається ключ, і вони відчиняються.

До палати заходять двоє чоловіків. Один старий — сивочолий з розкішними довгими вусами, другий — молодий, жвавий, худорлявий, схожий на жердину. Спиняються в центрі невеличкої кімнати. Під вікном письмовий стіл, поруч — стілець. У правому кутку кімнати як-будь застелене брудною сірою шматою ліжко. На ліжку сидить білявий чолов’яга років сорока — сорока п’яти. Сидить, мрійливо дивлячись перед собою темно-карим поглядом великих очей. Руки склав перед собою у вузол. Темно-синя сорочка підкреслює блідість і худобу його обличчя. Чорні парусинові штани надто широкі для його худющої фігури, безпорадно звисають довгою спідницею. На босих ногах зелені капці.

— Отже, Сергію, знайомся — це той самий пан, що я тобі про нього оповідав, — гугнить хриплуватий голос старого чоловіка. — Звати його Олександр, у минулому досить успішний лікар-хірург. Одного зимового ранку його знайшли на горищі дев’ятиповерхівки в непритомному стані. Так, можна сказати, і не прийшов до тями. Діагноз невтішний — повна амнезія, час від часу в пацієнта спостерігається сопоративний стан, тотальний і глибокий розлад свідомості, він перебуває в стані цілковитої байдужості до оточуючого і оточуючих, повна дезорієнтація в просторі. Вже два роки він отакий. І все це наслідки пережитого стресу. Та, на загал, дуже сумирний пацієнт. Часто посміхається, навіть у сні. Чемно виконує всі приписи. У нас із ним повна гармонія, якщо можна так сказати про взаємини лікаря та божевільного пацієнта.

— Андрію Костянтиновичу, а що стало причиною розвитку хвороби? — Молодик зацікавлено оглядає хворого, авжеж — пан професор поганого не порадить, схоже, для написання наукової роботи то добрий матеріал.

— Олександр Петрович втратив кохану жінку, вона померла — а він… захворів. Ну от, я ж кажу — унікальний випадок. Історію його хвороби можеш взяти у мене в кабінеті на письмовому столі, саме сьогодні переглядав — добротний матеріальчик набирається для твоєї дисертації та й, зрештою, для моєї майбутньої книги. Та знаєш, що найжахливіше в отій всій ситуації? Так-так, і то тобі говорить старий професор, через кабінет якого пройшов не один пацієнт, і історія хвороби кожного з них, звісно, унікальна. Але ця… Не приведи Господи аж так кохати…

Сашко вкотре прокидається в липкій холодній воді, точніше навіть не прокидається, то Оксана його силоміць будить, розштовхує, бо він так голосно стогне уві сні, що навіть малий Юрко з дитячої чує ті звуки і будиться налякано.

— Сашуню, коханий, сонечко моє, знову той сон… А щоб йому. — Оксана лагідно торкається обличчя Олександра рукою, тоді нахиляється над ним і цілує-цілує-цілує… Жива, тепла, справжня, солодка, ніжна, кохана…

Чоловік ніжно пригортає жінку до себе, вдихаючи запах любистку та вітру, слухаючи, як гучно калатає його злякане скаженим сном серце, у якому він — завжди пацієнт божевільні і в якому немає ані Оксани, ані сина Юрка… Є тільки невеличка кімната, притулок для втраченого-загубленого тіла, ліжко в куточку, застелене сірим смутком, вікно поруч, що зирить оченятами завжди на захід, і єдина його розрада — дивитися через те вікно, як плаче-ридає вмираючий день і повільно гасне натомлене сонце.

Сашко ще якихось півгодини лежить, переводячи подих, приходить до тями. Ось і Оксанка заснула — ледь помітно підносяться її груди та кутики вуст посміхаються. Сни, його божевільні сни. Вони прийшли відразу ж після тої зимової ночі. Ті сни завжди настільки реальні, що він уже й не може визначитися, хто він такий насправді і де він справжній — там, у білій палаті з вікнами на захід сонця, самітник та божевільний, чи тут, поруч з Оксанкою та сином Юрком, із вікном у спальні на той самий годинник.

Олександр обережно встає з ліжка, щоб не сполохати сон Оксаночки. Підходить до вікна, відхиляє вбік гардину і довго дивиться на будинок навпроти, на годинник з цифрами у минуле, з цифрами у майбутнє… Він знає, що рано чи пізно він повернеться в ту кімнату з дурнуватим написом на дверях «Числобог», щоб, можливо, віднайти втрачене, віднайти себе, загубленого.

Львів, червень 2010 — січень 2011

Бог Чисел, тобто Бог часу. В Україні Числобога вшановують у час зимового сонцестояння 21–22 грудня, на Різдво Божича, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божича Коляди час «оновлюється», тобто починається нове Коло Свароже. (Г. С. Лозко. Українське народознавство)

Дата добавления: 2015-09-01