Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Крижана намітка

Мудрий роман про кохання | Частина перша | Подоляночка | Снігова королева | Ангел у білому | Вітряки | Дві сніжинки | Мар’янка | Метелик | Годинник |


Трохи збентежена та захоплена зненацька почутим, Оксана кинулася з кабінету проректора, заледве не бігом. У приймальній було порожньо. На столі секретарки лежала недбало розкидана косметика.

Полінка, очевидно, впала в істерику та побігла плакатися комусь в жилетку. Хоча ридаючою чи, принаймні, засмученою Полінку Оксана ні разу не бачила. Те, що та вміла ховати свої прикрощі, робило лише честь її незворушності. Чомусь здалося, що ось такі сцени з приниженням — не первина для секретарки. Але то таке, як каже мама, «до пори, до часу, бо коли сієш вітер, обов’язково пожнеш бурю». Щоб зібрати докупи думки, Оксана мусила мати якийсь час, тому не пішла в гуртожиток. Там доконче Ориська причепиться з розпитуваннями. Звісно, новина про те, що батько Влада покликав її на килим, уже розлетілася громовицею. Тому вирішила пройтися зовсім не лагідною березневою київською вулицею. Сіяв дрібний дощик, під ногами хлипала слізно змокла каша. Після майже годинного блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак думка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай в рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Оксана зайшла в пиріжкову, взяла собі каву з молоком та пиріжок з капустою, сіла за столик в кутку, спиною до дверей. Каву майже залпом випила, стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.

Зненацька на плече їй лягла несміло чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато посміхалася.

— Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе, можна, тобто вільно?

Оксана здивовано кивнула головою.

Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла — ця зустріч не випадкова.

— Оксано, я хочу з тобою поговорити, — трішки збентежено почала Поліна. — Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.

Полінка виставила перед собою праву руку з вишуканим манікюром, повертіла ним, поворушила пальцями. Швидше за все, це було звичкою, однак Оксану це роздратувало, коли вона перевела погляд на свої руки, як-будь доглянуті. Однак Оксана їх не забрала зі столу, навпаки, демонстративно залишила на столі, ніби підкреслюючи, що не все у тому житті вирішується формою нігтів.

Полінку можна звинуватити в самозакоханості та пихатості, однак лише не у відсутності розуму. Вона майже ніяково та надто швидко забрала зі столу руки і продовжила говорити:

— Оксано! Прошу, вислухай мене. Знаю, що поводжу себе нерідко, як стерво, однак…

Поліна відсьорбнула чаю, при тому гидливо скривившись. Звичайно, чай бридкий на смак, не такий, до якого вона звикла. Оксана криво посміхнулася, спостерігаючи мовчки всю цю виставу. Поки що все видавалося аж надто дивним.

Поліна продовжувала:

— Я народилася в дуже бідній родині: мама все життя тяжко гарувала — то прибиральницею, то посудомийкою, вона ж бо дитбудинківська. Відповідно, ані бабусі, ані дідуся у мене ніколи не було. Батько? Мене годували міфами про тата-полярника, доки… Одного разу мама напилася і розповіла, що мій татко — випадковий чолов’яга, чи то ба «єдине велике кохання її життя», якого вона знала лише місяць і який в її гуртожитівській кімнаті вкупі з нею тимчасово замешкав. Здається, він попросту використовував наївну закохану дурепу. Певна річ, клявся у вічному коханні з першого погляду, а потім враз щез, коли дівчина чи то, швидше, житло стало непотрібне. Так, залишив після себе спогад, точніше дар, — мене, а ще точніше — не зовсім мене, а свою сперму всередині яйцеклітини. — Полінка зашпорталася на останніх словах, ковтнула чаю, скривилася.

Оксана мовчки слухала, втупившись очима в брудну пляму на столі.

— Мама і досі вірить, що той покидьок повернеться. Уявляєш? Вона тоді його навіть розшукувала довго і нудно. Бігала по лікарнях та медвитверезниках, навіть у трупарні була й у міліції. Свята простота. Поза тим, через вісім місяців на світ білий з’явилася я — плід кохання, так би мовити… Гірко згадується мені моє дитинство — безконечне безгрошів’я, випадкові мамині коханці, часті запої. Ех, зараз не про це! Я не знаю, хто мій батько, і знати не хочу, однак, схоже, гени він мав непогані. Навчання мені давалося доволі легко, бо ж до всього доводилося допетрувати самій. Ні з математикою в п’ятому класі, ані з фізикою в сьомому мама допомогти мені не могла. Так, моя матуся зі шкіри лізла, щоб я таки закінчила десятирічку та спробувала вступити до вишу, впереміжку з запоями працювала майже цілодобово. Я закінчила школу без трійок. Подала документи в універ. Моя зарозумілість тоді зіграла зі мною кепський жарт — здала я документи на іноземну філологію. Природно, іспити завалила. Ті, що вступили в тому році, майже всі були випускниками спецмовних шкіл, а інших репетитор рік готував до вступу або ж мали знайомство в приймальній комісії…

Оксана з плями перевела погляд на Поліну. Та жалібно посміхалася — тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск з очей кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше говорить про себе, не те що чужому чи своєму, взагалі вперше.

Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.

— Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадаю навіть, скільки пройшло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, взяли лагідно за плечі і повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками, здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, в теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно-сніжні горнятка і вперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович запропонував майже буденним голосом мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочний. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та зіслали нещасній сирітці ангела-охоронця чи, принаймні, батька, якого у мене ніколи не було. Свята простота, все має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася — молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого дідугана. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика — його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам з мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а три кімнати. А щоб мама не заважала… — Поліна закашлялася. — Ну ти ж розумієш у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва — зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубатурочки подвір’ям походжають. Краса… О, так, довірливі душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я — утриманка. А кохання-зітхання, то…

Очі Поліни блищали:

— Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця, навіть корицею…

Поліна зосереджено подивилася на Оксану. Та мовчала, не зводячи очей з молодої жінки.

— Ота сцена, сьогоднішня, з моїм приниженням, вона не перша і не остання. Згодом буде бурхливе примирення, щедрі дарунки… Шість літ терплю, університет встигла закінчити, однак розумію, що такого матеріального забезпечення та достатку вбога вчительська зарплатня мені не принесе. До всього звикаєш. І до принижень, і до розкоші теж. Такі, як ти, мене не розуміють, однак, принаймні, намагаються не гудити. Про свої решту принижень і говорити не стану. Нащо це тобі? Але дещо для себе і для тебе, сподіваюсь, таки зроблю. Знаю добре сімейку Брехів, не тільки заочно. Вибач, але вашу розмову з Сигізмундом я підслухала. Звичка. Владислав — розбещений юнак. Хоча, можливо, щось людське у нього таки зосталося, якщо він зумів аж так закохатися. Ще ні разу Влада таким не бачила. Чула колись від свого професора, слово честі, то не його думка, взагалі сумніваюсь, чи є у нього власні думки, чи лише позичені — в прочитаних книжках, підслухані, повторені вслід за дружиною, але все одно приємно це чути, попри всю марноту, — кохають не за щось, а просто так, тому що лише одна з’ява її змушує трепетати прискорено твоє серце, голос — наймиліша серцю мелодія, а її аромат — це коли ти ще її не бачиш, але знаєш — вона поруч, бо повітря навколо наповнюється запахом твоєї жінки, від якого тобі хочеться і сміятися, і плакати водночас. Знаю, знаю, дурні сентименти, але такі потрібні, і коли хтось тобі говорить таке, то ти прощаєш йому все на світі. Навіть якщо ти його не любиш, лиш дозволяєш це робити. Думаю, ти мене поки що не розумієш… Байдуже.

Поліна сумно посміхається і виглядає якоюсь втомленою.

— Та зараз не про це. Твоя справа, Оксано, влізати чи ні в той вулик, однак, якщо так станеться і ти туди потрапиш, маєш мати чиюсь підтримку в тому тераріумі. А підтримки чекати нема від кого. Але, як кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. Так, про всяк випадок, коли вже буде зовсім нестерпно, натякни шановному проректору, що знаєш про мене і про нього, бо він лише зверху такий солодкий та чиколядовий, а насправді… Боїться лише одного — ні, не Бога, такі в Господа не вірять. Він боїться своєї дружини. Ірена — то правдива мегера, в порівнянні з нею відьма з гоголівського «Вія» — вівця білосніжна. Інколи мені здається, що вона навіть поглядом вміє вбивати чи, щонайменше, як Медуза горгона, перетворювати людей на камінь.

Поліна залпом допила все, що залишалося в горнятку, вже не кривлячись. Встала з крісла, очі знову набрали дошкульного металевого блиску.

— Тільки не думай, будь ласка, що я така насправді — людяна та благородна. Життя вчило мене не ставати такою. Я роблю це лише для себе, і тішить мене одне: що Брехам з тобою буде нелегко. Даруй, але багато про тебе знаю — робота така, до того ж Сигізмунд Владиславович змусив провести майже детективне дослідження стосовно твоєї особи. Ти нестандартна і незакохана. Незакохана, незакохана — то видно відразу. І ще тобі від них анічогісінько не треба. Знаєш, з чого я зловтішаюся найбільше? Що б вони не радили зараз своєму коханому Владику, які б істерики не влаштовувала мамця, той зробить по-своєму. Добряче ти його зачепила, навіть заздрісно. А я ще посміюсь над їхніми руїнами — отим примарним збоченим графсько-баронським генофондом та антикварною квартирою-музеєм і, зрештою, таким самим вигаданим життям.

Оксана здивовано звела брови. Поліна це помітила.

— Не зважай! Про гени ж тобі натякали, точніше про їх значення. Це лише квіточки! Попри все, якщо стане вже надто важко, приходь — принаймні порадою допоможу. Хоча мені здається, що такі, як ти, навіть на шибениці не проситимуть допомоги.

Поліна якусь хвилю ще дивилася на Оксану. В очах крізь металевий блиск прозирало співчуття. Тоді тріпнула невдоволено головою, ніби скидаючи з себе пелену майже людського, яке таки у ній досі жило, розвернулася та пішла. Кучерики її золотавого волосся загойдалися в танці, поли кашемірового червоного пальта розвівалися від впевненої ходи його власниці, вишукані черевички зацокали підлогою кафе, а згодом і бруківкою міста.

 

Наступного дня після пар Оксану під університетом чекав заклопотаний Сигізмунд Владиславович, переминаючись з ноги на ногу. Оксана пригадала слова Поліни і вже зовсім без жалю, навіть трішки з огидою, глянула в очі проректору, майже силою висмикуючи свою руку з рук приголомшеного такою реакцією професора. Його рука здавалася липкою на дотик, мов павутиння, яке отак ловить всіляку дрібноту, а згодом висмоктує з неї життя. Чому вона погодилася? Ні, не заради сліз батька чи горя матері. Плювати на них після почутого. Заради Владислава. Зрештою, хлопець не винуватий, що у нього такі батьки, як і в тому, що захворів і що закохався.

В клініці пахне ліками, той гидкий запах в’ївся в стіни, в підлогу, в білі халати, які завідувач майже силоміць начепив на них. Проректор привіз її сюди на службовій «Волзі». «Феофанія», суперлікарня для суперпацієнтів. Оксана тут вперше. Дбайливо наклеєні усмішки медсестер та санітарів, чистота, стерильність, тиша. Вони заходять в палату. Оксана й не знала, що бувають такі — на одну людину, мов готельний номер. Біля Влада, який лежить з заплющеними очима, сидить жінка зрілого віку. Жінка повертає голову в бік тих, що увійшли. Волосся пофарбоване в блонд, швидкі сірі очі, як у Влада. В них біль та відчай. Оксані від того розпачу, побаченого в очах жінки, аж перехоплює подих.

— Іренко, — майже шепоче Сигізмунд Владиславович, — як Владик?

Слова чоловіка виводять жінку із заціпеніння. Вона переводить погляд на Оксану, і враз її обличчя зі згорьованого й розгубленого перетворюється на жорстоке.

— Ти що тут робиш, пройдисвітко? Хто тебе сюди впустив? Як посміла прийти, як посміла вкрасти у мене найдорожче? Ненавиджу, ненавиджу… — Ліпше б вона кричала, а не шипіла отак, майже по-зміїному.

Оксана після почутого хоче розвернутися та піти, однак професор тримає її міцно за руку.

— Не звертайте уваги, голубонько, вона сама не знає, що говорить… Мати, самі розумієте, а тут таке лихо, — шепоче на вухо Оксані лікар.

Жінка раптом зривається на ноги. Проректор спритно перехоплює її, однак вона продовжує з ненавистю дивитися на Оксану. Дівчина розуміє — сьогодні вона отримала ворога, нещадного та жорстокого, розбите серце матері, яке впевнене, що розбила його оця ненависна чужинка.

Далі все мов у тумані. Ірена Георгіївна продовжує нагороджувати Оксану дошкульними епітетами, робить це неголосно, слава Богу, очевидно, не хоче турбувати сина. Врешті її майже силою вдається лікарю та Сигізмунду Владиславовичу вивести з палати. Старий професор згодом повертається, виправдовуючись перед Оксаною та перепрошуючи через поведінку дружини, бо та дві доби не спала — от і дістала стрес, а насправді вона так не думає, і щось іще в такому ж дусі. Бо сину не ліпше, а вона вже на межі.

Оксана обіцяє ніч почергувати біля хворого замість Сигізмунда Владиславовича. Жалість інколи перетворює нас на рабів і змушує йти на самопожертви. Але чи може жалість перетворитися на щось більше?

Оксана сидить біля ліжка хворого. Владислав наче з хреста знятий. Синці під очима, хворобливий рум’янець. Торкає рукою його лоба — хоч чай на ньому заварюй, такий гарячий. Оксана співчуває проректору і навіть його дружині, бо матері бувають навіженими, коли доля їхнього дитяти майже на волосині. Так, Оксана жаліє хлопця. Але це не кохання, лише співчуття, і вона нічого з собою вдіяти не може. Частенько навідується медсестра, запопадливо посміхаючись. Міряє температуру, міняє щось там у крапельницях. Один раз робила укол. Влад навіть не зреагував. На запитання, що там, лише винувато посміхається, відповідаючи чемно, що вона тільки медсестра і радить за додатковою інформацією звертатися до лікаря. Оксані стає млосно від невідомості і від того, що вона таки відчуває себе винною. Дівчина бере Влада за руку — рука безвільна і гаряча на дотик.

Мимоволі в голову приходять слова колискової, які співала мама в дитинстві:

Коні бігають по колу, воронії,

Люлі-люлі, вітер в полі їм співає.

Коні бігають по колу воронії.

Владиславко наш тихенько спить-дрімає…

Оксана стримала слово і цю ніч провела в палаті біля хворого, сидячи на твердому табуреті й поклавши голову на краєчок ліжка. Вранці її розбудив кволий голос:

— Оксанко, Оксаночко! Таки прийшла.

Оксана розплющила очі. Кімнату заливало тепле весняне сонце, а на неї згори вниз дивилися сірі-сірі очі, і було в них стільки журби, радості та ще чогось такого, від чого всередині теленькнуло і задзвеніло:

— Як ти, Владику?

— Ти поруч, тому вже добре… Тому що ти є, тому і варто, таки варто…

Оксані здалося, що Владислав знову марить. Вона поклала йому руку на лоба, але він не був таким гарячим, як учора, може, лише трішки теплим.

— Що варто, Владику, що варто?

Владислав кволо посміхається. Бере Оксану за руку своєю слабкою рукою і промовляє:

— Тільки тому, що ти є, і варто жити, Оксанко. Я не зможу без тебе, не зумію. Будь моєю дружиною.

 

Оксана сподівалася, що Владова пропозиція — лише потьмарення розуму від високої температури. Тому перевела розмову на інше. Десь біля дванадцятої з’явився майже щасливий Сигізмунд Владиславович, схоже, лікар уже встиг повідомити йому радісну новину. Влад до того часу майже оклигав, навіть пробував жартувати. Оксана попрощалася з усіма, пообіцявши Владу навідати його завтра, і вийшла з палати. В коридорі було порожньо, лише звідкись долинав знайомий жіночий голос. Оксана поволі рухалась коридором до виходу і вже доволі чітко розрізняла слова:

— …але це все результат вашого вдалого лікування, шановний професоре. Я розумію, що пневмонію вилікувати доволі легко, але ж це не лише пневмонія, і вам це добре відомо. Ця дівуля ніякого стосунку до одужання мого хлопчика не має. Повернути дитині душевний спокій можна було б і в інший спосіб, запевняю вас. Як вам, такому поважному спеціалісту, могло таке уявитися? Це ж не шаманство. Ви ж науковець.

Біля дверей з табличкою «Головний лікар» дівчина зупинилася.

— Сигізмундика я розумію — від розпачу чоловік геть розум втратив. Але ви? Відколи це депресивні стани лікуються навіюваннями чужорідних осіб? Я забороняю впускати до сина цю, цю… Тільки-но мій синочок остаточно одужає, я відкрию йому очі на цю профурсетку, перепрошую, у мене бракує слів… Невже може бути щось спільне в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобця?

Оксана стала на поріг кабінету і трохи заголосно, бо почули не лише ті, що були в кабінеті, крикнула:

— Небо у них спільне! Небо!

Відповіді Оксана не стала слухати, бо майже вибігла з лікарні, вирішивши більше не повертатися попри обіцянку, дану Владиславу. Благими намірами вистелено дорогу до пекла, так кажуть мудрі люди. «Схоже, я сама собі її і вистеляю», — з гіркотою подумала дівчина.

 

Час від часу Ритка, сусідка Влада, розповідала останні новини про здоров’я юнака. Оксана ніколи спеціально не випитувала, однак їй все ж було приємно довідатися, що Влад одужує. Хворого на пневмонію хлопця мамця хотіла перетворити на трохи божевільного. Люблячі батьки точно розум втратили — один запевняє, що то йому пороблено через кохання, друга взагалі верзе нісенітниці про психічні розлади… Хоча, як каже тато, «абсолютно психічно здорових людей — катма». Егеж, то у нього такі жартики. Тьху, і все тут! Найважливіше, що місію вона наче виконала, зробила послугу поважному пану професору та власному сумлінню. Проректор більше її не чіпав, не кликав до себе, хоча, принаймні, щире дякую заслужила. Та від поважного пана професора Оксана іншого і не чекала, схоже, використовувати людей — звична манера поведінки для декого. Владислав також не з’являвся. Отже, мамі таки вдалося «відкрити» синові очі?

За активним навчанням та невеселими думками, які гнала від себе якнайдалі, майже промайнула весна. У двері міста стукав гарячий парубок Червень… Київ розквітав, пашів життям та молодістю, радував, тішив, кликав, манив. Оксана майже забула і про Влада, і про історію з так званим коханням та розлюченою Іреною. На носі висіла, зазирала настирливо в очі сесія. Дівчина майже весь вільний час мліла в бібліотеці, дописуючи курсову роботу. Розплата за ледарювання. Сьогодні в читальному залі порожньо, тому що суботній вечір. Однак бібліотека під час сесій працює навіть суботніми вечорами і тільки отакі навіжені, як вона, користаються з цього. Схоже, що сьогодні вона була єдиною навіженою на весь універ. Весна не лишила байдужими до своїх пахощів ні закоханих, ані тих, хто поки ще не у вищій лізі, лише на підході до неї.

Бібліотекарка Ярина Павлівна давно пішла, по-зрадницьки попросивши її замкнути самостійно читальний зал. Заглиблено впірнувши в читання, втратила лік часу. Якесь надокучливе шерхотіння та квітковий запах змусили відірвати очі від книжки.

Оксана підвела голову і завмерла. Перед нею стояв Владислав, тримаючи в руках розкішний букет червоних троянд, і винувато посміхався… Був одягнений дуже урочисто, ніби перед виступом на якійсь науковій конференції чи перед врученням мінімум державної премії.

О, так. Певне, всі на світі дівчата мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися — навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики. Віршами лилися слова, звучала в них п’янка мелодика… І було то все щирим, справжнім. Оксана відчувала — ні крихти фальші. Знову з’явилося те дивне відчуття, яке вона так хотіла пригасити в собі, отой передзвін усередині, що вперше почула у лікарні.

А потім вони їхали проректорською службовою «Волгою» в ресторан, який начебто був закритий на спецобслуговування, однак їх туди чемно пропустили. Грала класична музика, скрипка плакала гірко, п’янко краяло тишу піаніно, пахло жасмином та трояндами. А музика Моцарта вливалася в кожний атом її свідомості і виростала там чимсь таким, чого вона сама собі не хотіла роз’яснювати. «Чи була то любов?» — потім вона перепитувала себе не раз. Певне, ні, бо крила від цього не виростали, ноги досі торкалися землі, але робилося так приємно під промінням чужого сонця, твоє ж сонце лише сходило. Хіба можна лишатися байдужою, коли тебе так люблять? Можна лише дозволити себе кохати і спробувати самій відповісти взаємністю.

В залі стояв святково накритий стіл. За столом сиділи люди. Оксана остовпіла. Там були її батьки.

— Сюрприз! Оксанцю, донечко! Цей молодий чоловік попросив у нас з мамою твоєї руки. Ми не проти, але… Зрештою — це лише твій вибір, вирішуй сама.

Влад спеціально їздив до них в містечко, знайомився з батьками, просив дозволу на одруження з донькою, робив усе, щоб сподобатися в першу чергу майбутньому тестеві. Здається, це йому вдалося. Оксана стояла, обеззброєна такою промовистою реакцією батьків. Її матуся скромно світилася від втіхи та гордості за доньку, тато стримано посміхався.

Ні, Оксана тоді ще не сказала «так». Тому що заміжжя — це завжди переміна, велика, бурхлива. Тому що заміжжя — це початок нового життя з тим, з ким би хотіла ділити його, бути одним цілим і в радощах, і в біді, як би то банально не звучало. А найважливіше: вона поки що не була впевнена у своїх почуттях. Оксана не знала, що таке кохання до чоловіка. Те почуття до Влада, яке все-таки жило в ній, було незрозумілим, але чи коханням? Той, хто про кохання знає лише з книг, розповідей колежанок та кінофільмів, не зможе дати йому визначення. Однак поки вона не була готова ні на подвиги заради Влада, ні ще на щось таке неординарне, що зазвичай роблять закохані. Ніякої тобі ватри, лише виважене і стримане горіння. Та й родичі Владика бентежили — вона для них здавалася такою собі білою вороною, точніше чорною вороною в зграї білих.

Однак після того дня все в житті перемінилося. І як вона не стримувалася, а вирва уваги Влада нестримно затягувала її. Що це — обставини, жалість, емоції, кохання — штовхали її у цю вирву? Вірніше, вона сама дозволила це з собою вчинити. Розуміла, що це радше лише її вибір, аніж доля, про яку так любить гомоніти її співмешканка Орися.

Те літо складалося в її пам’яті в яскраве полотно веселого розвою та волі. Тбілісі, Алма-Ата, Єреван, Москва, Ленінград — подарунок від закоханого Влада своїй нареченій. Так її нарекли в універі, хоча Оксана з цим не поспішала. Звісно, Влад їй подобався все дужче. Ерудований, уважний, вихований, добрий, розумів її з півслова, здавалося, краще навіть за неї, на диво не розпусний, руки тримав при собі, виражаючи емоції іншим чином. Так, вона з Владом того літа стала щасливою. Поцілунки на березі Білого моря, Чорного моря, білі ленінградські ночі…

Так, і найнедоступніші фортеці здаються в полон, інколи й зброя не має вирішального значення. Скоріше то політ птаха, який летить на високій швидкості і вже не може загальмувати.

Все відбувалося надто стрімко, мов у якомусь дуже гарному та красивому кіно. Оксана наче дивилася фільм про себе і виконувала головну роль у ньому. Її несла течія, підхопивши шхуну-пір’їнку в міцні свої обійми, і чи не вперше в житті вона не пручалася, а, навпаки, майже завмирала від казкової мелодики тієї течії, бо вона зачаровувала… Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії — шторми та дев’яті вали, рифи та скелі…

Чому вона не зупинилася тоді на старті, а гнала мов навіжена? Чому? Якби знав, де впадеш, то підстелив би собі. Закрутило її у шаленому танку, завертіло. І найважливіше, що чомусь і не робила спроб зупинитися.

В Києві, на місточку Кохання вона сказала Владові «так»…

 

Весілля зробили гучним, попри невдоволення Влада, бо ще хтось буде милуватися його дружиною — це неподобство. Він навіть до власного весілля ревнував свою Оксанку. В найкращому київському ресторані зібралася еліта Києва. З Оксаниного боку — лише найближча родина, від Влада — знані та потрібні люди міста. Таких назбиралося до півтисячі. Оксані до всього цього було байдуже, вона далі відчувала себе легкою пір’їнкою над тим безвільним морем людських образів та вад. Її батьки піднесено прийняли своїх так званих нових родичів. Це ж так приємно, коли ти знаєш, що віддаєш свій найбільший скарб в добротні руки.

Батьки Владислава — окреміша розмова. Сигізмунд Владиславович наче й радів за сина, принаймні це досить вміло показував. Дівчинка ж бо позитивна в усіх відношеннях, а те, що з не зовсім їхнього кола, у світлі останніх віянь у державі здавалося навіть цікавим. Так і сказав єлейним голосом. Хоча, швидше за все, то була чергова личина, запопадливо приклеєна на обличчя. Навіть дволиким Янусом це не назвеш. Дивувала реакція Ірени Георгіївни, вірніше відсутність будь-якої. Зустрічалися для обговорення весільних питань лише з Сигізмундом Владиславовичем. Так, одного разу вона прийшла на спільний обід з Оксаниними батьками. Стиснуті до білого губи, сірі шкляні очі. Вона за дві години перемовин не зронила і півслова. Лише мовчки сиділа, бліда, наче мармурова статуя, зосередивши погляд на стіні навпроти, і раз по раз відсьорбувала мінералку. Влад час від часу зиркав у її бік, очі сина при цьому не обіцяли нічого доброго для матері. Оксані аж похололо всередині від поміченого. Однак коли він переводив погляд на Оксану, то відразу змінювався, виходило сонце, і воно було таке лагідне… Дивувало дівчину ще одне — Ірена Георгіївна не робила жодних спроб зустрітися з нею, навіть випадково вилаяти, пригрозити або ще якось отруїти життя. Не вірила Оксана, що жінка перемінилася, швидше за все, чекала слушної нагоди. Женячка сина — це ж не вирок. Але, можна не сумніватися, вона надолужить згаяне, як вмілий та терплячий хижак, лише зачаїлася…

Весілля пригадується Оксані калейдоскопом безконечно-пістрявих образів, наче блискучий новорічний дощик.

От нареченій з голови свекруха скидає фату, звичай такий, натомість кладе хустину — символ жіноцтва. Очі жінок зустрічаються: тієї, що віддає у руки тій нахабній чужинці селючці найбільший у світі скарб — свого сина, і тієї, молодої-нареченої, залюбленої у життя, в добро, у людей, яка ще досі вагається, чи готова нести нову для себе ношу. Оксанине сонце в очах вдаряється об кригу в погляді Ірени Георгіївни, навіть підняті кутики вуст у дбайливо приклеєній усмішці не рятують ситуації. Оксана відчуває, як з її плеча злітає додолу легка фата безтурботності, а натомість жінка, яка мала б стати її другою мамою і, Оксана впевнена, нею ніколи не стане, кладе хустину важкою крижаною наміткою.

 

У вітальні восьмикімнатної квартири у центрі Києва (зліплена квартира з двох чотирикімнатних на двох поверхах) Оксана почувається немов у музеї. Полотна-оригінали знаних та відомих колись митців на стінах, під ногами перські килими, в яких ноги тануть, занурюючись немов у сніг, вази з різних китайських епох, золочені годинники, такий само посуд, хіба з нього можна їсти, кухарка Женя на кухні, прибирання та прання — це також не для ніжних рук володарок цього будинку… Мама старости групи Ритки, пані Валентина, або, як її кличе свекруха, — Валюша, тут за покоївку, принаймні так її посаду називає Ірена Георгіївна. Влад лише посміхається, дивлячись, як Оксана раз по раз озирається та сахається. Після їхньої першої шлюбної ночі він, здається, ще дужче її кохає, майже не випускає зі своїх обіймів. Те, що вона виявилася незайманою, розчулило його до сліз. Казав, що думав — такого зараз не буває. Оксана червоніла аж до кінчиків вух та тільки стенала плечима.

Найдужче в палатах царських, як жартома для себе називала Оксана апартаменти-помешкання Брехів, дівчині припала до душі бібліотека з розкішним каміном, над яким гордо пишався фамільний герб Брехів. На сірому щиті — червона троянда. Внизу підпис латиною — «Consilio melius vinces, quam iracundia». Владик чемно переклав: «Швидше переможеш розсудливістю, аніж гнівом». І в цій кімнаті Оксана майже постійно пропадала. Стільки цікавих книг — в одному місці, лише назви яких приводять тебе в трепет побожний. І це все раритетні видання, деякі навіть п’ятнадцятого століття, зустрічаються й рукописні. Але раєм для Оксани робило бібліотеку геть інше — сюди ніколи не зазирали крижані очі свекрухи, та, напевне, боялася, що сяйво від світлих голів тих, хто написав книги, розтопить кригу в її серці. Зате Сигізмунд Владиславович із задоволенням годинами міг розповідати зацікавленій «квіточці-невісточці», як він її улесливо називав, про кожну книгу зі своєї колекції, мов про дитинку, радив, що читати і навіть як.

— У тебе чарівна дружина, синку, — говорив професор синові, коли той заходив в бібліотеку. — Ет, вливання свіжої крові нашій родині піде лише на користь, я таки мав рацію.

Або ще таке:

— Знаєш, що я тобі скажу, Владику? Оксаночка — найпрекрасніший фоліант у так званій бібліотеці нашої родини. Лише не варто мої слова переказувати мамі, — по-зрадницьки підморгував професор. — Вона й не здогадується, що ми з нею вже давно поставали трухлявими літописами.

Зі свекрухою вони майже не бачаться. Хто кого уникає — невідомо, здається, це у них синхронне. Хоча довкола відчувається її присутність і тверда рука господині палацику. Слава Богу, незабаром навчання і Оксана врешті випурхне зі своєї золоченої клітки на волю. Дівчина не хотіла сама собі зізнатися — вона таки боялася свекрухи. Так-так, боялася. Часто пригадувала оте Іренине знічев’я кинуте:

— Що спільного в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобчика?

«Небо!» — повторює вкотре для себе дівчина.

Той, хто ніколи про нього не мріяв і завжди ходить лише землею, цього не зрозуміє. Як і не розуміла Ірена свого сина. Після кожної розмови з матір’ю він робився похмурим та мовчазним. Оксана стала для Влада небом, а його хотіли замкнути в клітці серед позолочених цяцьок — майже силоміць. Чи можна приручити орла? Можна! А горобця?

Спробуйте. Ще нікому не вдавалося…

 

Єдина

Це був третій рік перебування Олександра на посаді завідуючого хірургічним відділенням районної лікарні. Пропрацював звичайним хірургом п’ять років, а потім запропонували очолити хірургічне відділення. Ніякого везіння чи супердосягнень, лише пекуча необхідність начальства перекласти на його плечі весь тягар відповідальності. Все видавалося паскудним, зовсім не таким, як малювала колись уява: він — рятівник зболених за допомогою віртуозного володіння скальпелем та засвоєних знань. Тут люди помирали через недбало поставлений діагноз, невчасно або й недобросовісно зроблену операцію. Він не міг розірватися. Це перетворювалося на війну з вітряками, яку неможливо виграти. А він далеко не Дон Кіхот. У лікарні не вистачало спеціалістів, а ті, молоді-зелені, що приходили за розподілом, працювали вряди-годи: аби відбути термін і чкурнути з цієї глушини куди подалі. А лікарське покликання? То велика омана. Ті, що справді мають хист до лікарського ремесла, залишаються зазвичай поза бортом касти «обраних». Вступають у медвузи здебільшого грошові мішки зі зв’язками чи престижними батьками. Серед них лише п’ять відсотків розкриваються як правдиві професіонали. Решта — кукіль, не пшениця. Хіба з цього спечеш хлібину? Так, отой кукіль частенько задувало у районні лікарні, ним затуляло очі. То правдивий жах. Сашко майже змирився. Його клятва, яку він малим давав на маминій могилі, перетворювалася на пустоцвіт. І тоді…

…Оксана приїхала на похорон батька. Стояла пізня осінь, якраз така пора, що нині за вікном, і його Оксана на цвинтарі, тиха й печальна, немов зіткана зі смутку. З зелених листочків очей спадала роса. Сьогодні ховали її батька, майора міліції Юрія Тарасовича Кущинського, чесну, порядну, непідкупну людину. Невтішний діагноз: інфаркт, не витримало серце. Оксана не голосила, як її мама та бабуся Мар’яна. Вона приїхала на похорон самісінька, гарний привід для пліток, без чоловіка та його родичів, без доньки. Стояла осторонь, мов готична статуя, витесана з білого мармуру журби. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі. Смутна вода текла по кам’яному обличчі. Так плаче весняне небо чи осіння ніч, коли боїться сполохати чийсь спокій, спокій того, хто відходить у вічність. Грав військовий оркестр, посадовці по черзі говорили пишномовні слова про відвагу великого мужа, героя, міліціонера, сина, чоловіка і батька. Театр абсурду… Оксані, здавалося, байдуже, про що говорять ці люди, як і ті, що перешіптуються у неї за спиною. Поруч лежало мертве тіло її батька, а їм не давали попрощатися по-людськи. Сашкові хотілося підбігти до неї, пригорнути, забрати подалі від цього мітингу, в який перетворювався похорон.

Юрія Кущинського поховали. Вся «похоронна процесія» рушила разом з родиною до міліцейської їдальні, де був організований силами міліції поминальний обід. Сашковій бабусі після похорону стало зле. Старе серце, однак вона не могла не прийти на похорон Юрка, колишнього учня та хорошої чесної людини. Бабуся увечері розповіла онуку, що Юрій до останнього відстоював право покарати винного в убивстві її сина та батька Сашка. Однак його заповзяте махання шаблюкою закінчилося сумно — розжалування і примусовий перехід на іншу роботу. Дісталося тоді всім Кущинським. Оксанину маму попередили: якщо її чоловік не перестане комизитися, то її також чекають непереливки на роботі. Та це мало турбувало впертого міліціонера, і Юрко продовжував боротися, намагаючись впливати на слідство вже через пресу. Одного дощового жовтневого вечора до них прийшли двоє чужинців. Шестирічний Сашко добре пригадує заховані під каптурами обличчя. Мама відразу спровадила малого спати. Приклавши вухо до шпарини між дверима та підлогою, хлопець міг вловити лишень уривки розмови: «Якщо не припинить — закопаємо малу. Нас не чує — послухає вас. Сина вашого не повернути». Згодом надто голосне бабусине: «Вдавіться вашими грошима, тримайте на вітаміни убивці». Коли чужинці пішли, бабуся похапцем почала кудись збиратися. Тільки вчора розповіла, що ходила вона тоді до Кущинських, благала Юрка припинити «копати». Він послухав її.

Бабуся так і сказала:

— Я мушу прийти на похорон. Тому що ховають в землю не тільки тіло, а честь і гідність, яких з відходом Юрчика ще менше залишається на землі.

За цвинтарною брамою Сашко озирнувся. Над свіжою могилою стояла Оксана. Їм нарешті дали спокій, і вони можуть наостанок погомоніти: батько та донька.

 

Розчарування заполонили серце молодого чоловіка, напевно, смерть Юрія Тарасовича підштовхнула Олександра до вибору, який він вирішив зробити. Містом ходили чутки, що майор Кущинський помер не від банального інфаркту, вірніше навіть не чутки. Коли Юрія Тарасовича з міліційного відділу привезли в лікарню «швидкою» вже мертвого, чергував його приятель Данило. Він оглядав тіло. От і розгледів на тілі майора свіжий знак від ін’єкції. Є такі ліки, які легко провокують інфаркти при вмілому дозуванні. Однак після співбесіди приятеля з деким було поставлено «вірний» діагноз, який не викликав сумнівів — майже не викликав. Смерть настала в результаті перенесеного інфаркту міокарда. Комусь перейшов дорогу — от і списали. Друг сказав, що йому за цю маленьку послугу пообіцяли гарне місце в обласній лікарні і наказали мовчати, коли хоче жити.

Через три дні після похорону, увечері, Сашко йшов через парк на автостанцію. Декілька днів назад зателефонував однокурсник з Луцька. Пропонував перспективну роботу в приватній клініці. Нарешті Олександр вирішив, що досить з нього тих поборювань, він втомився. От і надумав поїхати, роздивитися все на місці і, можливо, наважитися на переїзд. Брів парком. Самотні ліхтарі блимали розчаровано своїми оченятами. Листопад, темніє швидко. На містку ще здалеку між віттям голих дерев запримітив темну постать. Підійшов ближче. Оксана! Вона стояла на містку Скупого кохання, дивлячись згори на холодну темінь води. На воді від погойдування вітру зарябіло. Сашкові здалося, що то сум колами розходиться плесом річки.

— Оксанко, привіт! — тихенько, щоб не сполохати її печаль, покликав Олександр.

Вона озирнулася. Стільки болю було в її очах, стільки жалю… Він хотів сказати, як її розуміє, бо сам добре пам’ятає похорон і тата, і мами. Хотів сказати, що сумує і тужить разом з нею і ладен перелити її біль у своє серце, тільки щоб важка ноша не здавалася такою дошкульною. Він волів пригорнути її до себе, висушити сльози, які завмерли на крилятах вій і готові були будь-якої миті полетіти додолу. Та натомість бовкнув затерте:

— Мені дуже прикро, Оксанко, і шкода твого татка. Він був хорошою людиною.

Оксана повернула обличчя до ріки. Стояла і дивилася на воду.

— Мама з бабусею поїхали в село. Бабуся перебереться до мами жити. Ця смерть зовсім її підтяла. А я втекла з порожньої квартири, пішла на цвинтар, погомоніла з батьком, поплакала, а додому йти лячно. Там порожньо і сумно. Мені чомусь здається, що з відходом тата стане ще гірше, і не лишень в моєму житті. Прикро, що я не можу ні довше побути тут, ні повернутися додому назавжди, зараз не можу ніяк. — Оксана ніби говорила сама з собою, чи з водою внизу під мостом, чи з деревами в парку. — Донечка Мар’янка прихворіла. Грип, тож мусила сама їхати на похорон. Довше лишитися не можу, хвилююсь.

Вона нарешті відриває погляд від води, озирається і пильно дивиться на чоловіка:

— Сашку, ти дуже поспішаєш?

Йому стає байдуже до автобусів, що ходять згідно з розкладом, адже поруч його Оксана, така зажурена. Як він міг тоді поїхати?

Вони бредуть пізньоосіннім парком. Шарудить під ногами змарніле від старості листя, вітер розносить доріжками шматочки смутку впереміж із краплинами води. То пробиваються крізь пелену небесного жалю сльози. Ще мить — і вони затоплять світ.

Олександр несподівано для себе розповідає Оксані про свої негаразди, розчарування, прикрощі, жалі. Востаннє вони розмовляли по-справжньому в Києві, в далекому дев’яностому. Так, по-справжньому: тоді і наговорилися вдосталь, і чи не вперше отримав від неї надію на взаємність, яка досі тримає його на плаву. Якось так складалися життєві обставини, що бажані зустрічі пробігали мимохідь. Точніше, навіть не мимохідь, а так, по-зрадницьки втікали. Сашко згадав, як пару разів він, будучи в Києві то на конференції, то у відрядженні, так і не зумів зустрітися з Оксаною. Хоча і телефонував їй по декілька разів на день, та жодного разу не заставав удома. Принаймні сталевий жіночий голос так йому відповідав. Лишав, звісно, і номер свого телефону, щоб передзвонила. Та все дарма. Чомусь був упевнений: їй просто нічого не передавали. Коли вона приїжджала до батьків у рідне містечко, він або цього не знав, або зустрічав її не саму — чи з донькою, чи з чоловіком. При зустрічі відбирало мову і всі слова панічно розбігалися, мов мурахи в зруйнованому мурашнику. Тоді справді ставало не по собі, бо він щось таки читав у її смарагдових очах. Чи була там надія, а чи лише смуток — не знав. Оксана здавалася найріднішою, і водночас такою далекою, і, що найгірше, чужою дружиною і матір’ю не його дитини… Злодійкувато ховав очі, бо, здавалося, ті можуть зрадити, і намагався чкурнути якнайшвидше подалі від неї і від самого себе. І що то за дурень вигадав: очі не бачать — серце не болить? Болить, та ще й як! Але чи можна заховатися від кохання, якщо воно не сонце, навіть і не хмара, а частинка тебе? Від себе не утечеш.

Йдуть парком, розмовляють. Про роботу, про життя-буття, про Оксанину доньку. Олександр про свої невдалі одруження, трішки з гіркою іронією. Про те, зрештою, що на роботі зайшов у безвихідь.

— Сашку, скажи мені, якби до тебе звернулася за допомогою я, звичайна жінка, що живе лишень на зарплату? Ти, оглянувши мене, зрозумів, що можеш врятувати? Однак у мене немає ні грошей, ні зв’язків, невже б ти мене просто відпустив додому помирати? Не вірю! Тільки не ти! Дорогий мій Санчо Панса! Тільки не ти! Врятувати всіх ти не зумієш, але скільком родинам зможеш подарувати надію, правда? Лишень надію. О, то таки багато. Хтось мусить і її повертати, як це робив мій тато. Думаєш, я повірю, що у нього стався інфаркт? Ніколи. Він вліз в таку справу, про яку краще нічого не знати. Тиждень тому приїжджав до мене в Київ, дещо розповідав. Його вбили оті, що співали дифірамби на похороні. Та я впевнена: всім нам віддячиться сторицею за справи наші. Можливо, декому лише після життя, на жаль, та хай…

Вони стоять під її будинком.

— Сашо, може, зайдеш на чай? — говорить Оксана якимсь таким зболеним голосом, заледве не благаючи.

Хіба можна відмовити?

Вона мовчки ставить на плиту чайник, він робить канапки. Вечеряють, розмовляють. Чоловік знає, що треба про щось говорити, щоб відволікти її від гірких думок. Оксана скинула з голови чорну хустину. Довге русяве волосся заплетене в тугу косу. Сашко перехиляється через стіл, щоб дістати з того боку сир. І торопіє. Знайомий запах любистку. Волосся Оксани завжди ним пахне. І самого запаху вистачає, щоб знову втратити голову.

Оксана піднімає наполохано на нього свої зелені очі, вона відчуває, що відбувається з ним. Раптом рвучко встає з-за столу, підходить до Сашка впритул, дивиться на нього знизу вгору. Вона ледве дістає головою до його підборіддя. Чоловіку робиться від цього ще гірше. Серце тіпається, мов скажене, в роті пересихає, руки починають тремтіти. Оксана торкається кінчиками пальців його щоки і цілує просто в губи. І Сашко відривається від землі і летить, летить, як тоді, в десятому класі, коли вона вперше його поцілувала.

Трапляються в житті моменти, коли ти не в змозі бодай щось контролювати. Бо та правдива стихія не просто валить тебе з ніг своїм дев’ятим валом, а й несе, несе, несе… Допіру їй знано куди.

Її волосся духмяніє любистком, її кінчики пальців — кавою, її тіло пахне вітром… На годиннику навпроти нулі. Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. «Не варто ховати небо, хай заходить до хати, — шепочуть губи коханої. — З нього на нас дивляться не тільки хмари». Сашка ті нулі на табло дратують. Він поруч із ними сам маліє до нуля. Але губи Оксани накривають його новою хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Кохана спить, загорнувшись калачиком, вклавши свою голову на його груди. Він боїться порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя чи у своє горе, торопіє, вкотре шалено вдихаючи запах любистку. Ліпшої ночі в його житті досі не було, як і щасливішої миті.

А вранці вони сидять на кухні і п’ють чай. Оксана ніжно посміхається, а Сашко не може відвести від неї очей:

— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш, правда?

Оксана ствердно киває, Сашко продовжує:

— Тоді в Києві на майдані, пригадуєш? Мені здалося, що у нас могло бути воно взаємним, тобто кохання… Ти сказала, що любиш свого чоловіка, хоча я зовсім інше читав у твоїх очах. Але як склалося — так склалося. Не будемо перевертати минуле. Не перебивай мене, будь ласка.

Сашкові здалося, що Оксана хотіла щось сказати. Та вона не зводила з нього очей і мовчки уважно слухала.

— Для мене сьогоднішня ніч — це не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самотністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені нічого не перемінилося в почуттях до тебе. Хіба що роки додали смутку. Тобі, зрештою, вирішувати — лишатися зі мною чи з іншим. Я кохаю тебе, Оксанко!

Він замовкає.

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

— Я знаю! — Оксана перехоплює його руку, пригортає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Все надто складно, і, найжахливіше, в тому винувата лише я. Тому мушу повернутися в Київ. Там у мене хвора донька, та… — вона робить маленьку паузу і додає: — та… законний чоловік і його болото. То камінь під гору, який я кочу, змушена котити, бо коли перестану, то він розчавить мене. Це мої проблеми і тільки мої, Сашо. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш, за власну сліпоту. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… Багато та довго розповідати, але чи воно того вартує, щоб переводити на всякі пусті придибенції чесні слова? І, можливо, ти і донечка — єдині світлі промінчики у моєму житті. Знаєш, я інколи жалкую, що не повернулася в жовтні дев’яностого з київського майдану разом з тобою додому. Можливо, якби це зробила, то все могло скластися по-іншому. Так, я сказала, запевнила тебе і себе, що люблю свого чоловіка, тому що у нас із ним буде дитина, й таке інше. І це на той час було правдою, я його любила, нехай не так сильно, як він мене, можливо, швидше то я дозволяла себе любити. Кохання інколи перетворюється на залежність, гірше від наркотичної, повір, і це навіть не боляче, це — смертельно. І я тепер розумію, що та залежність настає тоді, коли одна сторона кохає, а інша лише милостиво дозволяє. Але так не має бути, бо потім доводиться розплачуватися і за кохання, і некохання також. Коли ж до того всього домішується жалість… Тоді біда повна. Ех, свята простота — війна з вітряками, яку не можна виграти… Але я продовжую далі воювати, зараз, скоріше за все, інерційно. А ти, Сашо, не чекай мене, я не хочу ламати життя ще одній людині, точніше навіть не одній, все так заплутано. Одружись, любий мій Пансо, заведи дітей, для цього ще зовсім не пізно. З тебе буде гарний батько. А я? Я — мов каліка, чужа серед своїх і чужа серед чужих. Я — метелик в незнайомих долонях. І, здається, той, хто вершить долі, ще не вирішив, що зробити зі мною — випустити на волю чи розчавити.

Олександр хотів їй заперечити, але вона лише захитала головою, не дала і слова промовити, затуливши несказане поцілунком.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, зазвучала музика… Чи то співав вітер за вікном або перші сніжинки у своєму танку.

— Я запрошую вас на вальс, пані. — Сашко схиляє голову зворушливо.

Оксана трохи знічено кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

— «Мелодія» Скорика… Вальс?

— Ні, Оксано, ні! То мелодія мого серця…

Сашко таки поїхав до Луцька, однак не до друга, як думав раніше, а проводжати Оксану на потяг. Він залишився у своєму провінційному містечку і тепер про це не шкодує. Бо він таки тут потрібний. У першу чергу самому собі. Шкодує зараз лише про одне: чому він тоді її відпустив? Так легко дозволив піти?

— Залишайся, Сашо, залишайся вдома. Завжди будь там, де твоє серце, де ти найпотрібніший. Інколи наші бажання і мрії заступає фатум безнадії, не давай йому тебе поглинути. А я? Я постараюсь стати щасливою, хоча б заради своєї донечки, обіцяю тобі, — сказала Оксана на прощання.

Вона тоді вернула в Київ. До Мар’янки, до чоловіка, до свого столичного життя. Хтозна, можливо, вона стримала обіцянку! Принаймні він щиро на це сподівався і бажав коханій цього. Коли при випадковій зустрічі розпитував Оксанину маму про життя-буття доньки, та задоволено відповідала: «Все гаразд». Але й донині серце гріють слова: «Кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш!»

Оксана поїхала, сліди замела завірюха. Минула зима, тоді вернули з весною тепло і надія. Весна — це завжди надія. А де надія, там і віра, і любов. Влітку того року трапилася подія, яка змінила його життя, бо, коли тобі здається, що ти йдеш линвою над проваллям, але йдеш не зупиняючись, з’являється хтось (рука Господня), яка несе тебе на собі, не дає впасти над тим місцем, де несподівано линва закінчується. Тільки треба вірити, вірити інколи і в людей, сотворених помислом Господнім. Буває і таке, що в душах зашкарублих, можливо випадково, прокидається саме ця Господня сутність, бо сотворені ми таки на подобу Божу…

 


Дата добавления: 2015-09-01; просмотров: 54 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Смарагдове небо| Горобчик

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.041 сек.)