Метелик

«Мудрих доля веде — дурних волочить» — так сказав колись Сенека. Вела її доля чи волочила — Оксана досі не зрозуміла. Коли заснула там, на мосту, то наче існувала відразу у двох вимірах. І снилося, і марилося, і ясно бачилося водночас — тут і десь іще поза часом. Гавкання собаки, міцні чоловічі обійми, які накривають її теплом, знайомий шепіт губ, давно не чутий і такий потрібний. Тоді біла стеля і тисячі голочок в руки і в ноги. Пече, болить, а вона не має сили ані крикнути, ані поворушитися… Забуття приходить, наче ліки, непритомність…

Ще два роки вони з Владом після тримісячної розлуки мучили одне одного заради доньки, заради її щастя і… на зло Ірені. Останнього Оксана не могла собі простити, але те останнє таки стало вирішальним. Якби не ті кпини та знущання свекрухи над нею в школі, майже на очах її учнів, а згодом і вдома перед донькою, то вона б ще дуже подумала, чи вибачати Влада.

«Мій син нарешті зцілився любов’ю справжньої жінки, і ти йому не потрібна». І ще щось про честь, і ще щось про совість, про віру та надію, про Мар’янку… Два роки примарних надій — він виправиться (Полінка мала слушність — ніколи), вона зможе простити (всередині та, що не вміла прощати, щосекундно воювала з тою, що прагнула навчитися робити це). Можливо, оте примусове співіснування тривало б і далі, якби не… Ліпше б цього ніколи не ставалося, ніколи…

В той день Полінчин Сергій зайшов до неї дещо знічений. Вони вже два роки разом, і ось нарешті радісна звістка — Полінка вагітна, на шостому місяці. Оксана знала про це і раділа за подругу щиро. Подружжя жило в маленькому однокімнатному помешканні у спальному районі Троєщини. Свою квартиру Поля залишила Сигізмундові, бо не хотіла мати від нього нічого, навіть спомину. Залишила прикраси, куплені ним, посуд, куплений за його гроші, килими, меблі, роботу також. Сергій приніс Оксані ключі від квартири і просив навідатися до Полі завтра вранці, бо він їде у термінове відрядження, а тут — зима і слизько, а дружина, «ти ж знаєш, уже на шостому місяці, то, може, їй щось треба, та навіть товариство, будь ласка, Оксанко»…

Звісно, звісно, звісно. Вона зайде, обов’язково.

— Мені щось так важко на душі, їхати не хочеться. Поля сміється і каже, що то у мене синдром молодого татуся, — і аж світиться від щастя…

Вранці була неділя, і Оксана, трохи збентежена, поспішила до Полінки, бо на вранішні телефонні дзвінки та не відповідала, ні на домашній, ні на мобільний. Сергій три рази за ранок дзвонив, Оксана, як могла, його заспокоювала… Заспокоювала і себе — може, повимикала телефони, щоб ніхто не турбував, чи розрядилася батарея, або подалася кудись у справах, а телефон залишила вдома.

Коли Оксана зайшла в під’їзд Поліного будинку, хвилювання враз переросло в паніку, щось чорне і гидке літало в повітрі. Найжахливіше було те, що воно наче прилипало до шкіри і вона не могла цьому опиратися. Відчинила двері Сергієвим ключем, тому що на дзвінки у двері ніхто не відповідав, як і на гримання.

— Полінко, Полечко, ти де? — Може, вона вийшла в крамницю за хлібом, а телефони залишила вдома, вкотре себе заспокоювала.

В передпокої на вішаку висіло темно-синє пальто подруги і ще чоловіча дублянка, яка видалася Оксані наче знайомою. Під ногами Поліни червоні замшеві чобітки і ще одні — чоловічі, не Сергієві.

Просто панічно, не роздягаючись, кинулася в кімнату і остовпіла. Вранішнє зимове сонце через розчинені штори заливало кімнату світлом, і в його променях творилося таке божевілля, яке ще довго буде ґвалтувати Оксанин розум ночами. Поперек нерозстеленого ліжка, гола-голісінька, з вагітним животом догори, з виряченими очима, висолопленим язиком та з гримасою болю на обличчі лежала Поліна. Світле волосся ніжним ореолом огортало голівку, руки трималися міцно за шнурок на шиї, який вп’явся їй у шкіру, аж та почорніла… Оксана схопилася за горло, крик застряг десь усередині, заточилася, схопилася за одвірок. Кинулася до подруги, торкнулася ноги — крижана, руки — мертва. І враз вона почула за ліжком чиєсь скімлення. Не розуміючи, що відбувається, кинулася на голос. Скрутившись калачиком на підлозі, поряд із ліжком лежав її свекор — Сигізмунд Владиславович. Очі мав відкриті, руки поклав під голову, наче замість подушки. Він шморгав носом і схлипував.

— Господи, ви живі, слава Богу. Що тут сталося, Сигізмунде Владиславовичу, що тут сталося? Хто це накоїв, хто? — Оксана нахилилася над переляканим, як їй здалося, чоловіком.

Вона панічно вишукувала на тілі свого свекра якісь ознаки насильства та не знаходила. Той від її голосу наче прокинувся, підвівся, сів.

— Оксанко, дорогесенька невісточко, це ти? — І раптом він схопив її за руку, потягнув до себе. Та так сильно, що Оксана аж заточилася і впала на коліна. — Сядьте осьдечки, поруч, поговоримо, а тоді ви зробите те, що маєте зробити.

Він міцно тримав Оксану за руку. Вона глянула в його очі і похолола — божевільний погляд, божевільні очі. Не стала поки що пручатися, розуміла — цього не варто робити, якщо тільки вона хоче жити.

— А то я вбив Полінку, Оксаночко, бо вона була нечемна. Якщо ти будеш нечемна, то Владичок тебе також уб’є. Тільки не кажи нікому, добре? — Тоді він приклав палець до вуст і розсміявся. — Вона пішла від мене, розумієш? Покохала іншого! А мені що накажеш робити з моєю любов’ю, га? Так не можна, ні… Бачиш-но, «застарий для неї»? Й дурню всяку мені патякала — друзями давай залишимося. Які там, достобіса, друзі? І я собі вирішив — якщо не хоче бути зі мною, то Бог з нею. Може, і справді так ліпше. Два роки минуло, невісточко. Ти думаєш, моя Іреночка не бачила, як я мучуся через тую хвойду? А ото випадково позавчора зустрів Полю з тим її теперішнім, і все… Глузд втратив. Ні про що думати не міг, як тільки про її запах. Вона пахла, як ванільне морозиво! Захотілося ще хоч раз пригорнути до себе той запах. А вона, вона… Тварюка невдячна. Теж мені моралістка винайшлася.

Сигізмунд Владиславович розтиснув руку, Оксана висмикнула свою і зірвалася на ноги, перелякано задкуючи. Свекор підняв на неї очі, повні сліз, і крізь схлипування промовив:

— Викликай міліцію, Оксанко. Я вбив Поліночку, і мені, певне, також уже не жити.

Так і сидів, обіпершись спиною до ліжка, притулившись головою до Поліного волосся, яке звисало світлими пасмами додолу. Закрив очі, старим зморщеним обличчям текли сльози. Оксана відчувала, що сама от-от не втримається і почне плакати, кричати, божеволіти. Дивилася налякано то на Сигізмунда, то на мертве тіло Поліни. Жах своїми пазурами всередині нищив її, в голові паморочилося, мала взяти себе в руки. Тримаючись за стіни, добрела до шафи, відкрила її та витягла біле простирадло, накрила ним Полінку. Задеренчав Полін мобільний, що валявся в коридорі на стільчику. Телефонував Сергій — не відповіла. Що вона зараз йому скаже? Натомість вийняла свій і набрала номер міліції…

Згодом був суд. Вона — головний свідок, і вона розповідала… Про Полю і про Сигізмунда, про їхнє спільне минуле, про Сигізмундову любов до насильства. Ірена знавісніло раз по раз схоплювалася зі свого місця, викрикуючи: «Шльондра, повія!», сиплячи на голову клятої невістки слова-слова-слова… Байдуже, все стало байдуже… Крах родини Брехів, крах ілюзії. Заплакані очі людей в залі, й очі, що палають ненавистю до неї, — очі Влада та Ірени… Сигізмунда визнали неосудним — божевільним. Так, Брехи мали добрі зв’язки, але, слава Богу, не на тому світі, тому що в приватній психіатричній спецклініці через півроку Сигізмунд Владиславович повісився.

Через тиждень після його похорону її чекав під дверима квартири Владислав… Почорнілий і п’яний. Він говорив, говорив, говорив, а вона слухала те п’яне скімлення і чекала — коли він заткнеться нарешті й піде. Тому що втомилася когось в чомусь переконувати, тому що вона віднині вже не Брех, навіть в паспорті прізвище — Кущинська.

— Курво, чому ти мовчиш? Що ти накоїла? А я ж тебе так любив. А тепер — ненавиджу.

Владислав хапає її за плечі, маленьку і худеньку, підносить в повітря, мов вітер галузку, і вона летить. Світ згас, отямилася вже в лікарні, струс мозку, забій грудної клітки, зламані ребра. Владислав просто скинув її зі сходів… Добре, що не вбилася.

Рани загоїлися, ребра зрослися. Залишилися синці, які вперто не зникали, наче спомин про сотворене її колишнім чоловіком. На Влада вона відмовилася писати заяву в міліцію, його і так Господь покарав жорстоко, хоча Мар’янка тоді просто напосілася на матір… Та хіба від того, що Влад потрапить за ґрати, щось зміниться? Влад продовжував топити своє горе в горілці, а Ірена звинувачувала в усіх бідах невістку, час від часу потрапляючи до божевільні.

Життя стало схожим на смоляну безвихідь — загруз і вже не вибратися. Та то був лише початок поневірянь, як виявилося. Пройшло півроку після тих подій. Наче всі пристрасті вгамувалися — ні Влад, ні Ірена не займали їх, здалося навіть, що ті забули про існування невістки й онуки. Мар’янку це зовсім не засмучувало, бо їм було незле удвох. Влітку на черговому медичному огляді перед початком навчального року лікар звернув увагу на її синець на грудях. От вже шість місяців як виписали з лікарні, а він не зникає. Лікар просто категорично відмовлявся підписувати медкартку, поки вона не зробить мамографію. Зробили перевірку і… Доброякісна пухлина — ласкаво просимо назад до пекла, бо ніщо просто так не минає…

Боляче згадувати ті роки, що боролася. Так, боролася, бо мала заради кого жити, бо не звикла здаватися, бо вона не Брех, і не зіп’ється ніколи, і не стане вбивати того, кого найбільше любить, тому що вона Кущинська. Донька свого батька…

Боролася й перемогла. Операція, хіміотерапія — одужання. Через рік — ремісія. Діагноз, мов вирок: невдало зроблена операція. Але і цього разу вона боротиметься, бо вміла боротися, бо вже раз перемагала… І коли не залишилося й надії, квартиру в столиці продали — гроші на лікування, вона приїхала до Сашка як до останнього прихистку, промінчика, який хай не врятує, але хоч зігріє. Може, востаннє, може…

Двері відчинила Василина Степанівна. Зморщена-зморщена стала від літ, але з такою ж гордою поставою та іскорками-живинками в очах…

Запросила на чай… У квартирі ще одна жінка — молода, навіть юна, вагітна, розквітла щасливим квітом, посміхається. Хтось зателефонував на мобільний, вибігла в коридор розмовляти.

— Оксано, знайомся, серденько, то наша невісточка тут порядкує — Галочка. Вони з Сашком чекають дитинку. Ми такі щасливі нарешті. Думала — не діждуся. А як твої справи, як чоловік, як Мар’яночка, напевне, вже студентка? Ти не дуже добре виглядаєш, серденько, чи не захворіла часом?

У двері кухні зазирнули біленька голівка та сині очі щасливого створіння.

— Василино Степанівно, там мій Сашко телефонує, то я піду…

— Іди-іди, серденько, не хвилюйся — все буде гаразд. — Бабуня Сашка підхопилася і заходилася проводжати Галочку до виходу.

Дівчина вже від вхідних дверей гукнула:

— До побачення, пані Оксано, була рада знайомству, можливо, ще зустрінемося…

Отже, Сашко одружений. У нього мила і ніжна дружина, може, трішки замолода, та то таке… Важливо інше — він щасливий, заслуговує на це. Бабуся говорить і говорить, вихваляється успіхами Сашка, невістки. Так-так, Сашко тепер успішний хірург, зі всієї України та й з-за кордону до нього пацієнти прибувають, навіть лікарі на консультації приїжджають. І справа тут навіть не в новій лікарні з найсучаснішою технікою, найважливіше — талант Сашка, золоті руки та серце. Бабуся доливає чаю, підсовує Оксані домашнє печиво. Авжеж смакота! Невісточка ж пекла, тому і смакота…

Говорили-балакали. Так-так, у неї все гаразд… Донька вчиться в університеті. Чоловік багато працює, і очі в поділ заховала. Ні-ні, вона не хвора, просто з дороги, і тому синці під очима, а ще була на цвинтарі, до тата ходила, і спогади так якось накотили дев’ятим валом.

Оксана відчуває, що треба йти. Невже не залишиться? Через годинку, мабуть, і Сашко надійде… Ні-ні, вона лише на мить, так поспішає. Ні, вона не бентежитиме щастя, яке мешкає в цій оселі. Хай хоч комусь буде добре, як казав колись Сашко — ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай з кимсь іншим, але хай Сашко зуміє стати щасливим.

Попрощалися, коли виходила, поцілувала в щоку стару й прожебоніла:

— Будь ласка, Василино Степанівно, не кажіть Сашкові, що я заходила, не хочу його бентежити. А коли невістка про щось обмовиться, то пригадайте когось зі своїх учениць колишніх. Благо, Оксана — не рідкісне ім’я. Я хочу, щоб Сашко був щасливий, і, схоже, у нього зараз для цього все є.

Стара пообіцяла і, певно, обіцянки дотримала.

Оксана відкрила очі — біле небо палати над головою. Пі-пі-пі — приєднане до апаратів її серце, поки що живе і розмовляє своєю мовою, повернула очі до вікна — дві постаті: Мар’янка і Сашко на сірому тлі зимового вечора, мовчки дивляться у вікно, можливо, на сніг, а вона — на них… Сльоза скотилася з очей, втома знову закрила очі. Сон, забуття і сон.

Величезна біла кімната. У ній добре, затишно, тихо. Але вона тут не сама, крокує впевнено до двох постатей, що чекають на неї. Це тато і її син. Але вона не має сина, чому ж вона впевнена — то її син? Байдуже, то сон, а у снах різне трапляється… Вони наче її не помічають, розмовляють між собою.

— Онучку, дивись, я впіймав метелика!

Тато молодий і веселий. Такий, яким вона його пам’ятатиме завжди. Простягає руку, долонею вгору, а там — метелик, жовтогарячий, як промінчики сонця…

Тато підходить до кучерявого біленького хлопчика, малому років десять, не більше. Малий зирить темно-карими оченятами та посміхається.

— Ну що, Юрку-молодший, втримаєш метелика чи ні?

Юрко-молодший киває головою та простягає долоньку.

Дід садить метелика на долоню, той раз по раз махає мляво крилятами. Раптом малий другою долонею накриває метелика зверху і повертає голову до Оксани:

— Мамо, вгадай, який у мене метелик між долонями — живий чи мертвий?

Оксана відчуває — малий дражниться з нею, бо зараз тільки від нього залежить, чи залишиться той метелик живим. Долоні, хай дитячі, для метелика — вирок. Сильніше стиснеш, і все…

Оксана розважливо каже:

— А це вже залежить від тебе, синку!

Хлопчина щасливо посміхається, розкриває долоні, піднімаючи вгору над собою руки:

— Мамо, дідусю, а давайте його відпустимо. Хай живе!

Біла кімната просто на очах починає танути, і повертається знайомий зумер: пі-пі-пі… І крізь ліс напівстулених повік — темно-карі очі навпроти:

— Оксанко, Оксаночко, прокидайся, кохана. Ангели не сплять, ти ж сама казала. Ангели ніколи не сплять.

Дата добавления: 2015-09-01