Вітряки

На вокзалі у Києві Оксану ніхто не зустрічав, хіба що сумний пізньоосінній вітер, який кидав в обличчя шпичаками шматки замерзлого снігу. Здавалося, то її пошматоване серце так квилить і плаче холодними скельцями. Поховала батька, обставини непоборні — зі смертю важко сперечатися. Залишила маму сам на сам з горем і хворою бабусею, хоча… Ти ж також, дівчино, одна-однісінька з усіма своїми вітряками на додачу. І кожен має свого, кожен. А Сашко? Чи варто його вплутувати в те, що сама навихимерювала? Він заслуговує на те, щоб стати щасливим. Мати родину, дітей, бо він такий, такий…

Який? Нереальний. Так, нереальний, химера лиш… Мов той предивний спогад, виписаний пензлем сумління, а чи уявою, може, того і насправді не було ніколи, може, вона собі це вигадала…

Сашко ніжно бере Оксану за руку. Пізній ранок після ночі кохання, і вони танцюють вальс посеред тісної кухні, посеред просторої планети, яка також разом з ними пливе у казковому мелодійному вальсі Скорика. І той вальс не сумний, а трішки терпкуватий, мов тернове вино. Вальс — танець для двох, він і вона, сніг за вікном, віхола в головах дерев, і його пальці, чутливі та наполегливі. Повільно опускаються руки все нижче та нижче, з рамен вниз на талію і ще нижче. І тоді їх огортає тим вальсом зі всіх боків. Ніжна хвиля безумства. Його лагідні губи, гарячі, солодкі, звабливі цілунки. Вбік відлітає одяг, що лишень заважає танцю, він зовсім не потрібен, коли танцюють тіла, коли танцюють душі. Він і вона — то мандрівники, загублені в снігах вальсу, поєднані в тих снігах долею. Його поцілунки примушують тіло тремтіти, хотіти, волати, благати — хай цей шал не припиняється, млосна хвиля не закінчується ніколи.

— Бути з тобою?

— Так!

Вальс.

— Любити тебе?

— Так!

Сніжинки у волоссі вітру.

— Хотіти тебе?

— Так!

І майже невагоме просто у вухо:

— Бути в тобі?

— Так! Так! Так!

Як одне ціле, рухаються твої та його руки, рамена, перса, вуста, шелест губ, волосся, шепіт вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи його, музика для двох і танець для двох…

— Ти мій?

— Я твій…

— Ти моя?

— Я — твоя. Бо ти у мені…

І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І його очі навпроти — закохані, кохані, переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе…

Усе? Усе.

Чому ж ти зараз не з ним? А на вітрі, під холодним осіннім небом, під чужими поглядами змаліла до нуля, майже мертва. Лише вчора думала, що найживіша. Чому він не поїхав з тобою в Київ? Бо ти сама його попросила. Ні, не просила. Заборонила.

Заборонила! Авжеж. Тому що так вірно, тому що так має бути, мусить бути, тому що така вже ти, дівко, типу, правильна… Мораль, та клята мораль, яка зі словом «аморальність» чомусь у словотворенні спільнокоренева. А зміст, а суть? Чужа дружина, мати чужої дитини, закута ланцями умовностей, обов’язків, клятв… Ох, дівко, спинися на мить. Ти себе чуєш? Не голову слухай, серце. Що воно, бідне, змарніле, замучене, тобі зараз квилить? Це саме той випадок, де на всі твої «тому що» мала би плюнути. Бо зізнайся, будь ласка, сама собі, що того ранку ти нарешті зрозуміла, як воно — бути справді коханою і як воно — кохатися з тим, кого й сама кохаєш, не просто дозволяєш милостиво це робити, а кохаєш…

Голову догори на вітер холодний, хай він обітре сльози, хай він остудить душу, бо від того, що там зараз коїться, можна спопелитися…

Задерла голову, сіра безвихідь над головою. Там можна хіба що пропасти, але не розчинитися. Враз відчула легке тремтіння в тілі, наче насправді зачала падати кудись. Чиїсь сильні та чіпкі руки привели до тями, рвучко поставили на землю, пригвинтили.

— Навіщо? Дайте мені спокій, — ледь чутно шепочуть губи.

— Пані, вам зле? Може, чимось допомогти? — Стурбовані очі перехожого дивляться співчутливо.

— Нічого, нічого, все гаразд. І найміцніші вітряки сточує шашіль, і тоді вони падають…

Сивобородий мужчина, який запитував, не наважувався більше зачіпати жінку, бо та здалася наче не при собі, белькоче про якісь там вітряки. Дивна, може, хвора — очі блищать, як у гарячці, і тремтить уся.

Притулилася спиною до стіни, заплющила очі. Треба йти — туди, де чекають, і туди, де не ждуть…

У молодого подружжя Брехів донечка народилася у травні. Оксані довелося взяти академку на рік, майже перед самим захистом диплому. Однак молода жінка не хвилювалася через це, навчання нікуди не дінеться, а народження доньки — то набагато важливіша подія і псувати щастя зайвим нервуванням та біганиною бібліотеками та архівами не хотілося. Влад завзято підтримував таке бажання коханої дружини попри закидони свекрухи та свекра про важливість освіти й освіченості і ще там чогось.

Доня народилася в чудесну пору, коли у Києві цвіли каштани і весь глибинний простір міста — парки, площі, сквери, сади, вулички, узвози — заполонили трикутні святкові капелюшки на вершечках дерев. І здавалося, що каштани квітнуть не тому, що травень і весна, не тому, що врешті після холодного та одноманітного квітня потепліло, мов улітку, а тому, що то так весна віншує тихим ніжним салютом, вітаючи народження нового життя. Донечку назвали на честь Оксанчиної бабусі — Мар’янкою. Владик підтримав у виборі імені дружину, й ображено склеєні докупи губи свекрухи на нього не подіяли, як і сказане Сигізмундом Владиславовичем в докір, що ім’я надто простацьке як на онуку самих Брехів і якщо вже так їм хочеться, то, можливо, було варто в оте ім’ячко вставити одну буквочку і стане цілком пристойно-достойне ім’я — Маріанна:

— Так, до слова, звали прабабусю Іренки.

Та молодим щасливим батькам до таких дрібниць байдуже. І маленький рожевий пуп’яночок, пахучу квіточку, тепле сонечко, яке чи не з першого дня радо всім посміхалося, нарекли Мар’янкою.

Чи народження Мар’янки щось змінило у житті Оксани? Звісно, так. Влад виявився люблячим турботливим батьком, майже ніколи уночі Оксана не схоплювалася до Мар’янки, просто не встигала, хіба що годувати. Влад і сповивав малу, і заколихував. А оскільки мав пречудові слух та голос, то його колискові насправді звучали чудесно й Мар’януся майже відразу вмовкала, заколисана ніжним татковим:

Люлі-люлі-люлі,

Всі дітки поснули,

Тільки моя доня

Не спить, не дрімає,

Очками моргає,

З котом розмовляє.

Теплі руки батька, ніжний голос, стукіт люблячого серця поруч. Чого ще хотіти? Здається, відтоді Оксана зачала вірити, що попри всі складнощі навколородинних перипетій вони — Оксана, Владислав та Мар’янка — справжня родина, яка, коли захоче, зуміє стати щасливою.

Так, впустити людину в своє ліжко набагато легше, ніж у своє життя. Впустити людину в своє тіло набагато простіше, ніж у свою душу. Оксана знала, що маленьке янголятко, доня Мар’янка, навстіж відчинила двері як у душі Влада, так і в її досі спантеличеній душі. Тільки хтось із них увійшов крізь навстіж розчинені двері, а хтось просто не наважився це зробити.

Щодо стосунків з «дорогою родиною» чоловіка… Начебто все втихомирилося. Це так, ніби в гарячий сонячний день посеред пустелі в руках несподівано виявити парасольку. То не ковток живої води і все ж не так уже й сильно припікає. Остання душевна розмова зі свекрухою не минулася даремно. Вони пам’ятали її — і Оксана, й Ірена Георгіївна. То стало наче умовною тимчасовою угодою про ненапад… Так, тимчасовою, бо дуже важко здолати недуже сумління, якщо воно фанатично зосереджене на чомусь чи комусь, тим паче коли оте «комусь» — єдиний синок.

Трикімнатне окреме помешкання молодим Брехи подарували відразу після повернення блудної доньки в родину. То було вчинено майже урочисто, так, щоб усі знайомі знали. Типу, такий собі жест доброї волі, бажання зробити приємність власному синочку — «хай молоді поживуть окремо, бо молодість така скороминуча і така прекрасна» (патетика від дорогої свекрушечки). О, звісно, їм нічого не шкода для сина, тільки про його благо всі в родині думають, бо ж єдиний він у них, і теде і тепе.

Оксана любила свою нову квартиру. Тут вона сама собі господиня, хоча нема у ній золочених канделябрів, дорогих картин в таких самих дорогих рамах, крижаного музейного холоду, яким віяло від антикваріату Брехів та їх господині. Але найбільше щастя — свекруха тримається якнайдалі від невістки, намагаючись не дивитися Оксані в очі. Оксана певна: Ірена ніколи не позбудеться спогаду, як стояла навколішки перед невісткою, благаючи не покидати сина. І жива Оксана — постійне нагадування про це.

Колишні друзі якось враз перетворилися для Оксани на знайомих. Більшість роз’їхалася Україною, спочатку пробували спілкуватися телефоном, та це тривало недовго. Трішки не вистачало Оксані присутності в її житті справжньої подруги — мама далеко, свекруха й не підпускає до себе, а з чоловіком про своє, про жіноче, не потеревениш…

Одного літнього дня Оксана гуляла парком з маленькою Мар’янкою. Дитина чемно спала, мама відверто нудьгувала, тому що забула вдома книжку.

— Привіт, Оксано! Вітаю з народженням донечки. — Знайомий голос вивів з напівдрімання.

То була Полінка, та сама секретарка Бреха.

Розговорилися про те, про се. Поліна, здається, нікуди не поспішала, а коли надійшов час вертати додому, то із задоволенням погодилася забігти в крамницю і допомогти Оксані зробити закупи. Наступного дня це повторилося, через день знову, і через два, і через три… Спочатку Оксана насторожено сприйняла таке товариство поруч, але з часом неприязнь переросла в щось інше. Можливо, поки що Оксана і не могла назвати Полінку другом, але приятелькою — доконечно.

Та й сама Поліна не знала, як пояснити власну, таку дивну поведінку. Сказала, що діяла майже інтуїтивно. Так-так, то був наче якийсь імпульс.

— Полечко, а скажи мені, — якось не втрималася і вирішила запитати колежанку Оксана, — а ота записка тоді, пам’ятаєш, на майдані, яку від тебе принесли? Що то було?

Білявка сумно посміхнулася та заговорила:

— Я не зовсім така пропаща, як може здатися на перший погляд. Ти впливаєш на мене у дивний спосіб. Я стаю геть іншою, і, знаєш, та, інша, Поліна мені дуже подобається. Можливо, саме вона справжня. І ще, Оксаночко, у нас із тобою спільна біда, і вона може об’єднувати навіть ворогів. А ми ж з тобою зовсім і не вороги — лишень дві жінки, яким на цьому світі ділити нічого, тому що горе маємо спільне. І те горе має прізвище — Брех.

Оксана хотіла щось заперечити, навіть рота відкрила, але Поліна її випередила:

— Не треба, люба. Знаю, що ти скажеш, — типу, так-то воно так, однак у нас із Владиком все офіційно, подружжя, спільна дитина, і те, і се. Та, знаєш, через років п’ятнадцять, дай Боже, щоб твоя думка не змінилася.

Тоді Оксана все ж не змовчала і, годуючи малу Мар’янку картопляним пюре, старалася переконати Полінку, що у неї все буде геть не так, що чоловік по-справжньому кохає її, що заради неї та доньки він здатен на багато що… Поліна сумно похитала головою:

— Час покаже і розсудить, тому що після гарної гулянки приходить завжди похмілля.

Полінка часто заходила до Оксани в гості, провідувала її, навіть нерідко залишалася сидіти з Мар’янкою, коли Влад їхав у відрядження, а Оксана конче потребувала піти до стоматолога чи скласти екзамени. Ні київський дідусь, ні київська бабуся категорично малою не займалися, посилаючись на свою одвічну зайнятість, а Ірена ще й гордовито сказала, що вона сама без няньок вибавила своїх дітей (звісно, ні кухарка, ні покоївка не рахуються). Тож про винаймання няньки не може йти мова. Коли ж Оксана натякнула про це Владові, той лише винувато розвів руками — типу, або кидай навчання і сиди вдома, або… думай сама. Тому що він — чоловік, а не нянька і його обов’язок насамперед забезпечувати комфортне проживання родини, а домашній затишок — то вже клопіт дружини. Думай, Оксано, думай.

От тобі й гендерна рівність. Ти ж не погоджуєшся, як Ірена Георгіївна, кинути все — навчання, думки про кар’єру — заради найважливішого — свого світоча. Це слова, звісно, Ірени, а «світоч — то ЧОЛОВІК у пристойних родинах для пристойної жінки».

І було це сказано не у них вдома, бо туди свекруха і кроком не заходить. Це сталося у жовтні на дні народження свекра, куди Оксана мусила прийти. Спочатку мовчки вислуховувала повчання свекрухи, чемно загорнуті в обгортку світської бесіди так званої жіночої половини гостей, коли чоловіча половина чемно палила на балконі.

— От ваша невісточка, Маргарито Святославівно, ваша Владочка, і яка ж вона розумниця, золотко, — виспівувала своїм єлейним голосом Ірена. — Пощастило вам з невісточкою. Все залишила заради чоловіка та дитини. Так і годиться в аристократичному товаристві. Найперша турбота дружини — робити погоду в родині. От дитя славне і старається.

Маргарита Сергіївна, дружина якогось там далекого родича Сигізмунда і за сумісництвом доволі впливового колекціонера (звісно, останнє було вирішальним, випадкові люди в список друзів та гостей ніколи не потрапляли), розпливлася в манірній посмішці. Пані тішилася з того, що має щось таке, чого явно бракує Брехам, бо за маскою так званої вимученої дружби досить добре прозирала заздрість товариства до так званої досконалості Брехів. І на, маєш таке щастя: у найдосконаліших — найнедосконаліша невістка. Оксана сиділа за столом скраєчку, майже біля дверей, тому що в сусідній кімнаті спала Мар’янка і мала от-от прокинутися. Оксана ту розмову слухала наче через пелену власного налаштування на дитячий сон і ще тому, що пообіцяла чоловікові «бути сьогодні слухняною».

Маргарита Сергіївна, гордо випнувши передню губу, зачала хвалитися перед гостями невісткою. Пані мала доволі дебелі розміри і була вбрана в трохи затісний для її фігури, та напевне дуже дорогий атласний фіолетовий костюм і обвішана, як новорічна ялинка, блискучими, безперечно антикварними цяцьками. Вона невимовно тішилася, що може врешті стати об’єктом уваги шанованого товариства.

— То таки золота дитинка, правду кажете, Іреночко. Як і моя донечка Віолеточка. Що невісточка, що доня — золото. І все гени, походження. Ви знаєте, Владочці раяли блискучу кар’єру — вона, моє сонечко, закінчила з відзнакою міжнародні відносини в Московському університеті, а це, я вам скажу… О! Але заради Аскольдика, мого світоча, кинула навіть мріяти про всякі там бздури: чоловік та родинний затишок — найважливіше для дружини. І хочу вам, мої любі подруги, повідомити — ми чекаємо первісточка, і я через шість місяців стану бабусею.

— Ви така щаслива, Маргариточко, як я вам заздрю. І невісточку найкращу собі знайшли, і скоро станете бабусею. — Ірена співала соловієм, наче й забула, що за столом поруч сидить її невістка, а в сусідній кімнаті спить рідна онука. Що це усе вона вже має, однак воно здавалося їй якимсь ущербним. Тому що невістка — донька звичайних батьків, а Маргаритина — племінниця самого Горбачова, матір її онуки — невихована селючка, а в Маргарити, то вже напевне народиться повноцінний внук, а не якесь там дівчисько з дурнуватим іменем Мар’яна. Бо як не щастить, то вже в усьому.

— Ой, то чиста правда, Іреночко, голубонько, чиста правда. Але ж на всіх золота не вистачить, інколи, як каже мій коханий чоловік, слід вдовольнятися тим, що на стіл Господь посилає. Треба нести свій хрест, голубонько, і будемо сподіватися на краще.

І враз усі п’ять пар очей вп’ялися в Оксану. Той хрест, що, згідно з логікою перемовників, несла Ірена, сидів перед ними. Дівчина відчула, що з нею щось відбувається. Так, звісно, вона мала б почервоніти, знітитися, від сорому, певне, провалитися крізь землю, принаймні розчинитися в повітрі, але вона відчувала геть інше. Холод гидкими щупальцями міцно тримав її за руки, а всередині повільно закипала шалена лють до цих людей, які присвоїли собі право судити і обмовляти, бо вважають себе центром Всесвіту. Ні, вона не буде тут зчиняти галасу, напевне, на це і розраховувала свекруха. Вона дотримає слова, яке дала чоловікові: бути стримано-слухняною. Супротивника легко здолати його ж зброєю.

Оксана спокійно підвелася з-за столу. О, тільки Всевишній знає, скільки це їй коштувало. Але воно було того варте. В очах враз замиготіло, чи то від різнобарв’я прикрас на тілах гостей, які зумисне пообвішувалися ними, щоб подражнити одна одну, чи від щойно почутого. Чемно припасувавши до обличчя зухвалу посмішку, Оксана обвела своїми зеленими очима гурт трішки захмелілих і від того ще більш зарозумілих жіночок, які вважали себе в порівнянні з нею богинями.

Оксана заговорила тихим спокійним голосом, але попри це всі гості уважно її слухали й перестали навіть брязкати тарелями та келихами:

— Один східний мудрець дуже любив усамітнюватися, плаваючи на човні. Коли надходив вечір, він брав свого скромного човника, випливав на середину озера і, заплющивши очі, поринав у світ власних думок, марень, де йому було і затишно, і світло. Якось порожній човен, пропливаючи поруч, вдарився об човен мудреця. Мудрець розплющив очі, збираючись вилаяти того бешкетника, який порушив його умиротворення. Та лаяти чи сварити не було кого, тому що човен виявився порожнім. Мудрецю нічого не залишалося, як продовжити медитацію, втамувавши гнів. Звичайно, той випадок його розсмішив. З того часу, тільки-но хтось ображав його і в душі у нього зароджувалися образа та гнів, Мудрець казав самому собі: «Цей човен також порожній, не звертай на нього уваги». І зараз я цей вислів повторюю для себе: «Цей човен також порожній, дівко, не звертай на нього уваги».

Якби Оксана почала плакати, голосити, жалітися Владові, дорікати свекрусі чи, навпаки, виправдовуватися, це було б закономірним продовженням задуманого Іреною плану. Але почуте зараз від Оксани приголомшило гостей. Запала тиша. Оксана обвела поглядом гурт високоповажних пань і спокійно та впевнено вийшла з кімнати. Що було далі, вона не знала, тому що, користуючись тим, що чоловіки все ще балакали на балконі, прислуга гриміла посудом на кухні, а пані все ще приходили до тями після почутого, Оксана одягла напівсонну Мар’янку і тихенько забралася з квартири Брехів, давши собі слово більше ніколи туди не повертатися.

Якби ж то можна було так легко втримати те слово.

Після цього випадку говорити про якусь там допомогу з боку чоловікової родини не доводилося. І так якось склалося, що відтоді єдиною близькою людиною, яка підтримувала в усьому Оксану, крім Влада, звісно, стала Полінка. Вона ніколи не відмовляла Оксані в допомозі. Поля на ділі виявилася справжньою колежанкою і дуже-дуже хорошою нянькою. Мар’янка любила Полінку, навіть друге слово, яке вона сказала, було не «тато» і не «бабуся» чи «дідусь» — бо ж Оксанині батьки далеко, а Владові заборонили їх так називати, лише офіційно. А хіба мале так втне вимовити? То Мар’янка знайшла вихід, доволі простий, і Ірену та Сигізмунда називала однаково — «ти». Так от, другим словом, яке вимовила мала Мар’янка, стало «Ліня», так вона називала скорочено Полінку. Полінка ж тішилася аж до сліз, наче то рідна дитина так її назвала.

Оксана ніколи не випитувала Поліну про її стосунки з Сигізмундом. Інколи на тілі подруги з’являлися синці й подряпини, та були вони на прихованих місцях. Тож випитувати якось не пасувало. Настане час — Поля розповість, а коли не розповість — то воно, певне, того не варте.

Прийшов час, на жаль.

Минув рік. Того дня Поліна зателефонувала Оксані і безбарвним голосом попросила прийти до неї додому, якщо та, звісно, може, і бажано без Мар’янки. Оксана змогла, тому що саме приїхала в гості її мама. За півтора року дружби Оксана вперше переступила поріг помешкання Поліни. Та, що відчинила Оксані двері, лише приблизно нагадувала біляву красуню. Величезний синець під оком, на шиї подряпини. Руки наче порізані склом. Страшно навіть уявити, що ж тоді робилося під спортивним костюмом, який подруга на себе натягла перед приходом Оксани, щоб та не бачила інших ран. Поліна пробелькотіла щось про те, що на неї напали хулігани і побили її.

Оксана побігла в аптеку, накупила купу різних ліків — від банального цитрамону до якихось там дорогезних кремів проти синців, забоїв та набряків. Тоді, не зважаючи на заперечення Поліни, у якої дуже боліли ребра, навіть кашляти було важко, зателефонувала одному зі своїх давніх приятелів, який працював хірургом у приватній лікарні. Сергій доволі швидко приїхав, а поки його чекали, зварила бульйон та дуже-дуже рідке пюре. Рот Полі запух, боліли зуби, і жінка не могла жувати.

На німе запитання Сергія, що трапилося, Оксана відповіла, що вчора ввечері на Поліну напали якісь хулігани, відібрали сумку, а жінку побили. Звернення в міліцію і так нічого не дасть, а до лікарні Поліна вперто їхати не хоче, маючи до лікарів упереджені фобії ще з дитинства. Невідомо, чи повірив у цю легенду Сергій, однак він сказав, що тому, хто піднімає руку на жінку, він повідривав би власноруч усі частини тіла, що стирчать.

— Руки й ноги також, — додав сердито.

Дякувати Богу, обійшлося тільки синцями та сильними забоями.

Сергій пішов, пообіцявши обов’язково завтра навідати хвору, яка, хоч і не бажає лягати в лікарню на обстеження, повинна перебувати під наглядом лікаря.

— Оксанко, Оксанко, хай він більше не приходить, бо Сигізмунд мене вб’є, коли дізнається, — ледве вимовила запухлим ротом Поліна.

— Це зробив він, — констатувала Оксана.

То були наслідки ревнощів коханого Сигізмундика. Жахливо, бо ця вродлива молода жінка, певно, геть втратила розум, дозволяючи з собою таке чинити. Поліна розридалася та закивала головою. І що довше вона плакала, тримаючись за груди, які нестерпно боліли, то більше розуміла Оксана всю дикість ситуації. Але вона не дуже заспокоювала Поліну. Хай виплачеться, інколи це найліпші ліки. Поля поклала голову Оксані на ноги, а Оксана гладила її мовчки по волоссячку. Отак вони просиділи бог зна скільки, поки темрява не залізла всередину квартири.

В той день Оксана нічого не розпитувала в Поліни. Зате Сергій набридав своїми дзвінками.

— Оксано, ти ж мудра кубіта, — то говорило його галицьке коріння, — не грай вар’ята. Який там, до cраки, напад на вулиці? То правдиве сімейне насильство. Я вже таке видів. Не знаю, хто се з твоєю подругою чинить, але чинить регулярно, бо на тілі купа старих синців та різаних ран, і таке робить не чужа людина. Ти, як донька мєнта, мала б добре це знати. Ну, хочеш, я домовлюся у нас в лікарні анонімно, хай їй середину перевірять, а то твоя подруга просто колись гикнеться на вулиці і причиною смерті буде ота недбалість до себе.

Оксана пробувала заперечувати, на що Сергій лише невдоволено буркнув:

— Як хочеш. Але ти зараз усе знаєш, то й на тобі лежить провина. А я так це не залишу.

Що мав Сергій під «не залишу», Оксана не встигла запитати, бо хлопець кинув слухавку. Так, це Сигізмунд Владиславович таке робив з Поліною, а на вигляд — м’який та добрий, можливо, трохи зверхній, але в порівнянні з крижаною Іреною — просто ягнятко. Ні, то була не зверхність, не зарозумілість чи гордість за своє походження. Це пояснити неможливо. Як можна так поводитися з людьми? То навіть не брутальність, а генетична мутація якась. Оксана перелякано озирнулася на свою доньку, яка сиділа в бабусі на колінах та захоплено гралася якоюсь цяцькою. Господи, всередині її доньки живе ота огидна часточка Брехів, ота огидна часточка звіра, хворого на сказ.

Через два дні, коли Поліна змогла розбірливо говорити, вона сама все розповіла, підтвердивши версію Сергія про те, що це вже давно відбувається у них, майже з першого дня. Та раніше так далеко не заходило. Сигізмунд Владиславович до кожного стовпа ревнує свою коханку, а коли ще й у нього як у чоловіка «не стоїть», то в усьому, звісно, винувата Поліна, тому що недостатньо працює над цим, оскільки зайнята зваблюванням молодих мужчин… Завжди все закінчується однаково — побоями. Коли Сигізмунд бачить на її тілі синці, то враз змінюється, аж шаленіє весь від хіті, тоді і зваблювання ніякого не треба, тоді в нього все стоїть і навіть більше… Брутальність, із якою він ставиться до тіла своєї коханки, «цілком виправдана» (і таке говорить жертва), «тому що він вже старенький і розуміє — молоде звабливе тіло в порівнянні з його шістдесятирічним, як весняна квітка та замерзлий будяк». І подряпини на шиї, і покусані груди — Поліна несміливо, трохи соромлячись, підняла сорочку… От що вразило Сергія, коли той перевіряв, чи цілі ребра у дівчини. Ліпше б Оксана того не бачила… Такого тваринного жаху і просто звірячої огиди до того, хто таке міг вчинити з тендітною беззахисною жінкою, вона давно не відчувала.

— Хтивий старий козел! Полю, він тебе колись уб’є. Ти мусиш подати на нього в міліцію. У тата в Києві є зв’язки, і вони допоможуть. Та й, зрештою, чому ти його не кинеш?

— Ні-ні, Оксаночко, він не винуватий. Сигізмундик мене просто приревнував. Він у мене насправді хороший, тільки трохи ревнивий, Оксаночко. Я бачу, що ти цього не схвалюєш, однак… Сигізмундик вже немолодий. І тому… інколи таке трапляється. А я, я… Як я без нього — і без цього? — Поліна обвела рукою кімнату. — Я ніц не варта, бо звикла, бо я не хочу повертатися в злидні, з яких тільки вилізла.

Так, квартира колежанки справді була краще і багатше обставлена, ніж їхня з Владом. Дорожезні гардини на вікнах, італійські меблі з недешевого дерева, кришталеві люстри, перські килими під ногами, дорогі картини на стінах, супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки, сучасна сантехніка у ванній кімнаті. Навіть рушники, і ті найліпшої якості… Золота клітка для пташки, справді золота… Коли їм Брехи подарували квартиру, то вона також була схоже обставлена, не гірше, ніж ця, тому що Ірена Георгіївна особисто все купувала і вибирала, а смак та пані має досконалий. Однак Оксану це не вразило, навпаки — розлютило. Досить того, що квартиру від Брехів вона прийняла. Та одне — лишень стіни, а інше — пити з горнят, що вибирала Ірена, їсти з посуду, який вона купувала, вази, килими, рушники, білизна, гардини на вікна, меблі, кухонна техніка, ліжка, дивани, навіть картини на стінах. Оксана все те начиння склала в паперові ящики, в мішки для сміття і, найнявши машину, відвезла Брехам. Влад навіть не пробував зупинити дружину, лише махнув рукою. Спали вони перші два місяці на підлозі, кинувши на неї дешевенький матрац. Місяць за місяцем, рік за роком, і у них все з’явилося, куплене спільно Оксаною та Владом, без зазіхань чужинських на їх територію.

Оксана навіть не встигла нічого сказати, тому що Поліна випередила її:

— Не засуджуй мене, будь ласка. І не кажи нічого, бо я не дурна і все прекрасно розумію, та щось змінювати поки що безглуздо. Ну скільки він ще протягне як мужчина — рік-п’ять? Та й отакі любощі бувають раз в три місяці, а решта часу він покірний, мов ягнятко. Потерплю. Так-так! Я й сама наче все розумію, але я не така сильна і впевнена, як ти.

Поліна замовкла, втупившись очима у свої руки з переплетеними пальцями. Вона їх стискала аж до хрускоту, щоб пересилити той біль, який розривав душу зсередини, шматував її. Оксана накрила своєю теплою долонею холодні Полині пальці і мовила:

— Коли мені виповнилося десять років, я почала перетворюватися на доволі-таки норовливу та вперту дитину. Мамині виховні моменти-розмови не дуже діяли. То шибу в школі виб’ю, то відлупцюю однокласника, то однокласниці в портфель здохлого щура запхаю, то ще щось там натворю… Так-так, чемною дівчинкою мене можна було назвати з натяжкою. Лише той, хто по-справжньому любив створіння, яким я була, так вважав. Ну, звісно, моя мама, моя бабуся і мій татко. Звичайно, я завжди мала виправдання усім своїм вчинкам, і, певна річ, вони здавалися логічними. Але, коли вже дійшло до абсурду, можливо, я відчула свою безкарність, тому що батьки мене не били, а лише карали словесно, тож… Одного разу я приволокла в роздягалку до хлопців якогось облізлого нещасного кота з вулиці і там його закрила на цілий урок. Бідна тварина в замкненому просторі без вікон ледь не збожеволіла від переляку. Господи, що той котяра там навитворяв, майже все взуття й одяг хлопців були обпісяні. Так, тоді тато врешті зрозумів, що мої невинні жарти перетворюються на щось уже зовсім неадекватне, і провів зі мною виховну бесіду. Після якої я дуже змінилася. О, ні. Він не кричав на мене, не лупцював, він просто розповів мені одну стару індійську мудрість. Настала тепер моя черга, Поліно, переказати її тобі. Бо твої дії, даруй мені, дівчино, дуже нагадують вчинки десятирічної малої Оксани, вони такі ж безглузді. Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, — казав він, — йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк — це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк — це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?

Поліна стенула плечима.

— Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш…

Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.

— Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!

Дата добавления: 2015-09-01