Горобчик

Оксана їхала на схід. Думки, почуття, мрії, біль, горе, жалобу і ще щось, в чому навіть собі не хотіла зізнаватися, вона везла у купейному вагоні у Київ. Ледве вдалося взяти квиток. Слава Богу, Сашкова бабуся допомогла — у неї непогані зв’язки всюди, тобто колишні учні, які добре пам’ятають свою вчительку.

Оксана роззирнулася. Куди їдуть всі ці люди, заповнюючи почуттями та емоціями весь простір, навіть у тамбурі? Дурне думаєш, дівко! У кожного свій лантух за плечима. Хто за покликом душі, хто за покликом обов’язків, хто внаслідок обставин… Так, обставини. Ті, що повсякчас обплутують спрутом.

Стояла в коридорі купейного вагона, дивилася у вікно. Потяг заколисував, мерехтіла вервечкою сумна пізньоосіння безвихідь за вікном, майже голі поля, ледь-ледь припорошені снігом, зажурені дерева, наповнені відчаєм та жалем. Дорога нав’язувала вузлики на нитку думок, і тоді відчай переплітався з радістю, а горе з теплом долонь Сашка. Намагалася переконати себе — це лише помста зрадженої жінки і вони з Владом квити, але… Але ж так добре поруч із Владом їй ніколи не було. Стільки ніжності та кохання струменіло в кожному дотику Сашка, в цілунках, навіть в тому, як він дивився на неї. Тому і не вдається переконати себе, що це помста і ще горе глибинно-бездонне штовхали її до Сашка, як до соломинки посеред вирви, і це таки порятувало від божевілля. Досі на губах вона відчуває ніжне тепло його губ, у волоссі оксамитові сонячні зайчики його поцілунків, на тілі — лагідні руки, які ніколи не зроблять боляче, ніколи, бо і вони також кохають її більше за все у світі. Сашку начхати на те, що не хоче вона ставати доцентом чи то професором, як того вимагає статус дружини доцента та невістки вже академіка, а хоче залишатися далі звичайною вчителькою в середній школі, яка понад усе закохана у свою працю. Він не соромиться її минулого, її батьків, спадковості, надто примітивної освіти… Він її кохає такою, якою вона є, не намагаючись переробити чи під себе, чи під обставини…

Тоді, в дев’яностому, через рік після одруження, вона ледве не перемінила життя… Але обставини, ті кляті обставини. І ще обіцянка, дана батькові, — не рубати з плеча, остання обіцянка перед його смертю. Так, в людини має бути любляча родина, прихисток від буревіїв шаленого світу, а коли та родина ще й матеріально забезпечена — це лише плюси.

Ех, тато-тато! Який там прихисток? Темниця! Так, і вона для заблудлих душ може стати порятунком, однак Оксана не настільки заблукала, щоб погодитися на це, а тому продовжує плисти проти течії.

— Все одно, доню, всіх вітряків не переможеш. От я, бачиш, думав, що тут, у столиці зв’язки твого свекра допоможуть, та й мої старі приятелі зі студентських літ. Але, знаєш, ніхто не хоче залазити до вулика, де мешкають шершні. Мені ж пізно здаватися, люба. Я вже у тому вулику. Прошу тебе, Оксаночко, шануй свою родину — вони ті, що вміють прощати.

Сидів навпроти зажурений та розгублений, враз здався їй старим та немічним дідом, що несе на горбі лантух з бідою, навіть змалів під тим тягарем, загубився у надто великому м’якому кріслі. Так, тато мало що знав зі справжнього її життя. Майже нічого не розповідала ні йому, ні мамі. А при тих нечастих спільних зустрічах родичі Владислава завжди показували себе якнайліпше. Спектаклі вони давати вміли, і акторська майстерність, звісно ж, — найвищого ґатунку.

Київська еліта: коріння Ірени — дворянське, голуба кров, прабабуся Ізольда — графиня Шереметьєва, бабуся по батьковій лінії свого часу віддала свою доньку за когось там з англійської королівської родини. Сигізмунд — напівнімець, прадід якого був ерцгерцогом та бароном при дворі англійського короля, а бабуся по маминій лінії — графиня Адлерберг. Вишукані манери, зарозумілість, пиха. Оригінали картин Рєпіна, Шишкіна, Моне в будинку на стінах, раритетні меблі з червоного дерева, китайські вази з різних епох, піаніно самого Шостаковича — це не музейні експонати, це щоденні будні молодої дівчини з далекого волинського містечка, яку привів у цю розкіш Владислав. Тільки Попелюшка, на жаль, не захотіла ставати королевою, тобто стервом, а золота клітка не перетворилася для неї на палацик.

Рай чи то, точніше, передпокій раю для Оксани там і закінчився — в передпокої.

Владик вступив до аспірантури, паралельно працював у науково-дослідному інституті — йому подобалося бути активним, тому його зовсім не дивувала активність дружини. Він її підтримував — поки молодий, маєш бути діяльним. Зустрічалися лише увечері вдома, подекуди вже в спальні, не витрачаючи часу на вечері, — любощі та поцілунки стали добротним їх замінником. Вони стали хорошим подружжям. Навіть видавалося на початку, що й Ірена Георгіївна замирилася з обставинами. Принаймні вона невістку не зачіпала. Ба навіть більше — вона її уникала. Отак минув рік, найспокійніший у житті Оксани та, зрештою, в бутті країни, яка доживала своє. Неспокійно ставало в університеті. Студенти розмахували прапором студентського самоврядування, дратуючи керівництво вишу, створювалися студентські організації, що мали на меті захистити студента в його правах. Але і це не все. В повітрі столиці духмяніло волею, здається, осінь — час помирання, але враз так по-живому війнуло весною. Одного вечора Орися затягнула Оксану на засідання Української студентської спілки, що вже рік як діяла в університеті. Оксана захоплено слухала розмови молодих людей, ловлячи уважно кожне слово. Говорили багато, полум’яно, з деяким максималізмом та запалом, але це сприймалося швидше навіть за перевагу, аніж за ґандж. Вона завтра обов’язково приведе з собою Влада, хай і він послухає. О, так, бажання змінити світ на ліпше — хронічна хвороба юності, що передається через мудрі думки і тільки тим, хто вміє слухати та чути. Оксана вміла. Владик спокійно вислухав свою кохану дружину, однак дбайливо та тактовно розтовкмачив їй, що його це мало цікавить, бо він — науковець і без того клопоту має чимало. А якщо їй подобається громадська праця, то він, зрештою, не проти і не може бути проти, тому що це її, і тільки її вибір. І ще у нього наймудріша та найдовершеніша в усьому дружина, тож дурниць вона не накоїть, певен. Тим паче він вже не зовсім студент, а до викладачів у студентів своєрідний стосунок.

Настав жовтень дев’яностого року. Її чоловік поїхав у відрядження до Відня. Якась там чергова наукова конференція. Оксана вперше залишалася сам на сам зі свекрухою. Тому намагалася йти з дому якнайраніше та повертатися якнайпізніше. Очі не бачать — серце не болить. Правда, це зробити було неважко. Тому що засідання студентської спілки зазвичай затягувалися допізна. Сьогодні особливо бурхливим видався день. Оксана поверталася з університету додому, перед тим сходивши з Ориською на засідання УСС вже міста. Її вибрали в Раду. Жаль, що Влада нема поруч, він порадів би за неї, впевнена.

Оксана навіть не встигла витягнути з кишені ключі. Двері відчинила кухарка Женя, співчутливо глипнула на неї, опустивши похапцем очі в поділ фартуха, і прошмигнула швидесенько на кухню. Манірно обіпершись на стіну та гордо задерши голову, перев’язану махровим рожевим рушником, в передпокої стояла її величність Ірена Георгіївна. Лише крижаний холод в очах говорив — це людина, а не статуя, бо ладна своїм поглядом вбити. Поруч Сигізмунд Владиславович переминався винувато з ноги на ногу. Її, як з’ясується згодом, з нетерпінням чекали.

— Доброго вечора! — чемно привіталася Оксана. — Що трапилося? Щось із Владиком? — Вона сполохано заморгала очима.

— Добрий вечір, дівчино. Зрештою, як для кого. З Владиком, хвала Господу, все гаразд, тому що він зараз не поруч тебе. І, до решти, як ти смієш, селючко невмивана, промовляти своїм паскудним язиком його ім’я? Це все за наше добре до тебе ставлення така віддяка, витягли зі свинюшника задрипанку на свою голову. — Ірена Георгіївна порушила «обітницю мовчання».

Оксана нічогісінько не розуміла. Господи, звідкіля пані професорова, в жилах якої тече голуба кров, знає такі слова?! Та події лише розгортались. Оксана не могла нічого второпати і тільки продовжувала вислуховувати набридливі нотації сердитої свекрухи, яка, схоже, знайшла врешті відповідну нагоду вилити на осоружну невістку всю лють, що зібралася у серці.

Коли Ірена вмовкла на секунду, переводячи подих чи то, може, придумуючи нові добротні слова для невістки, Оксана на диво спокійно озвалася:

— Сигізмунде Владиславовичу, ви наче адекватна людина, професор, проректор, може, повісте, що трапилося?

Ой, ліпше б вона мовчала про адекватність.

— Мерзотнице, забирайся з нашого помешкання. Наволоче, це я неадекватна? Сигізмундику, ти чуєш, що воно верзе? Ой, моє бідне серденько! Женечко, любонько, де мої ліки?

Театрально заломлені руки, блідість обличчя, перелякана кухарка Женя зі склянкою води, старий професор, що махає стосом паперів перед носом у Ірени, наче віялом, роблячи їй побільше повітря.

Оксана зрозуміла, що це ще не кінець вистави. Свекруха вхопила кураж і так просто його не відпустить. Але й вона не груша для биття. Мовчки обійшовши «театральну трупу», Оксана піднялася до себе в спальню. З гуртожитку вона не виписувалася спеціально, там за нею рахується ліжко, навіть перепустка є, умисно це зробила для дівчат, а то селять їх в маленьку кімнатку, колись розраховану на двох осіб, по четверо, тож хоч так вона їм допомагає. Зібрала свої речі, тільки ті, що направду належали їй, куплені батьками чи нею на стипендію, навіть прикрас, подарованих Владом, не взяла, не зачепила і духи, дорогі, французькі. Лише обручку з сумом зоставила на пальці, її вона віддасть Владу при зустрічі. Дівчина тихо спустилася вниз. Сподівалася, що з передпокою процесія таки перебереться у вітальню. Так і трапилося. Старалася рухатися якнайтихіше. Однак щезнути непоміченою не вдалося, тому що двері вітальні були навстіж розчинені і її відразу побачили.

— Ти куди, нетіпахо? — заверещала щойно помираюча Ірена Георгіївна і за якусь мить з лежачого стану просто-таки блискавично опинилася в стоячому перед Оксаною.

— А ви мені ніхто, щоб я звітувала перед вами, куди йду і чому. З істеричками та базарними бабами справ краще не мати. Кажуть, то заразне.

Оксана, здається, також відпустила гальма і летіла назустріч Ірені на шаленій швидкості.

— Ах ти, паскуднице, як ти смієш мене, графиню, так називати, та ще й у моїй господі?! Та я ж тобі зараз твоє личко так розцяцькую, що твоя вошива мама тебе не впізнає!

Ірена була з роду не лише блакитнокрових, а й драгунських. Висока повновида жінка, тому дивилася на Оксану згори додолу.

Оксана лише посміхнулася на почуте кутиками вуст:

— Не раджу, Ірено Георгіївно. Ви ж збирали на мене інформацію, тобто досьє. Я майстер спорту з вільної боротьби, навіть ваш ріст тут не допоможе.

Ірена здивовано перевела очі на чоловіка, той стовбичив за спиною дружини і ствердно кивав головою.

— Все, досить, Іреночко, побережи, голубонько, серце. Оксано, що ти собі думаєш? Поводиш себе, мов розбійниця. Неподобство, дівчино. Як це — ми тобі ніхто? Ми — батьки твого чоловіка! Ми до тебе всіма фібрами душевних поривань, а ти… Ми ж переступили через прадавні звичаї в родині, лише щоб наш єдиний син став щасливим. А воно он як повернуло! Ні встиду, ні совісті, безсоромнице! Так підставити нашу благородну родину. Ірена Георгіївна мала слушність, коли була проти вашого шлюбу, тепер я це розумію! Так нас осоромити на весь Київ!

— Осоромити, вас? Чим? Я вам не Полінка після проваленого іспиту, — випадково злетіло з уст дівчини.

Професор відразу пополотнів і від несподівано почутого вмовк. Оксана пізніше картатиме себе, що тоді не стрималася.

— Що ти мелеш, нещастя наше?! До чого тут якась там Полінка та іспити? Зараз мова про тебе! Сигізмундику, серденько, що воно верзе? Хай забирається геть, тільки мусимо добре перевірити квартиру, чи, бува, чого не поцупила. Я ту босоту добре знаю. Закрутила голову синові і тепер нас усіх хоче по світу з торбами пустити.

Несподівано Ірена вихопила з рук Оксани сумку. Оксана від подиву аж рот відкрила.

— Ану цить, Іренко. Згадай свого сина. Що він тобі скаже, коли почує, як гарно ти повелася з його дружиною? Ти його добре знаєш, він не я, він — ти! Тому має бути якесь розумне пояснення. Може, це не її папери, може, то все випадковість, — насилу застогнав професор, бо ж опинився між двох вогнів.

Ірена Георгіївна стояла, манірно закотивши очі, раз по раз театрально схлипуючи і витираючи попід очі ажурною хустинкою. В довгому, аж до землі, чорному халаті з золотистими вставками була схожою на бояриню Морозову з картини Сурикова. Згадка про сина, схоже, трохи привела її до тями. Він же не послухав її поради щодо одруження з тою селючкою, хтозна, чий бік на цей раз прийме.

— Оксано, скажіть нам, голубонько, що це? — Професор говорив знервовано, тому у звертанні до дівчини перейшов на ви.

Сигізмунд Владиславович простягнув їй одну з тих листівок, що вчора давали на засіданні УСС і вона взяла пакунок, щоб роздати своїм однокурсникам, а вранці банально забула на книжковій полиці. Розлютило дівчину інше — вони нишпорять в її речах, але вона пересилила себе, щоб не наговорити знову зайвого, і спокійно відповіла:

— Листівка!

— Теж мені, Клара Цеткін! Це не просто листівка — це бомба сповільненої дії. У нас через тебе будуть неприємності. Ба більше, пригріли змію на грудях. — Ірена казилася.

— Оксано, голубонько! Ви ці листівочки хоча б читали? — заторохкотів Сигізмунд Владиславович.

— Звісно, читала, оскільки я їх навіть трохи писала, — здивовано витріщилася на свою так звану родину Оксана.

Вона анініц не второпала. Мудрі, наче інтелігентні люди здавалися їй божевільними.

— Це ж не просто листівочка, дівчино, — не вгавав розлючений Сигізмунд Владиславович, — це заклики до повалення законного конституційного ладу в державі. Читаю: «Економічна і політична криза в країні поглиблюється. Інфляція, дефіцит, нестача елементарних побутових речей — ось наслідки свавілля можновладних міністерств». Голубонько, золота моя, чи вам чогось бракує? Не можна стати сонцем ясним та всіх обігріти, не будьте наївнячком. Що ви там ще такого різного собі понахимерювали? Писала вона! Понаписувала! Ну от, цитую далі: «Існуюча Верховна Рада України неспроможна вирішувати болючі питання сьогодення. Політичною ситуацією і досі керує ненажерливий монстр — Комуністична партія». Монстр? Ви думаєте, що говорите? Як ви можете таке підтримувати — «володіючи награбованими мільярдами, КПРС своїми кривавими руками тримає реальну владу»? Ви що, справді не розумієте, що понаписували? Ваша легковажність створює нам певні неприємності. І неприємності — це ще м’яко сказано. Ви знаєте, скільки коштувало нам з Іреною та нашим батькам відвоювати місце під сонцем у тій божевільні, що зветься есесером?

Професор розлючено махав перед носом невисокої Оксани своїми довгими руками. Таким сердитим дівчина його ще не бачила.

— О, ви нічого не знаєте і знати не можете! Звісно, предки таких, як ви, — то лишень гарматне м’ясо, а не творці історії. А ми — кити, на яких світ тримається, тому мусимо виживати попри все, пристосовуючись, звісно.

Знову не втерпіла вкотре Ірена:

— Що ти з нею панькаєшся, любий? Та нетіпаха все одно нічогісінько не второпає, куди їй з такою спадковістю та освітою! Просто нехай йде на всі чотири сторони, поки не пізно.

— На себе в дзеркало подивіться.

Оксана кинулася було до дверей. Однак у дверях, театрально розкинувши руки, стояла Ірена.

— Дівчино, розмова не закінчена, ти не дослухала. Читай, Сигізмундику, далі.

Чого вони від неї хочуть? То йди, то зостанься. Оксана нервово закусила нижню губу і вбивчим поглядом витріщилася на професора. Той підніс майже собі до носа аркуш паперу, прикрившись ним, і заторохкотів:

— «Молодь у всі часи була авангардом громадських рухів, каталізатором суспільства. Студентство було в перших лавах виступів проти тоталітаризму в Чехословаччині та Болгарії, Румунії та Польщі. Виборена ними свобода сяє і для нас. Не личить відсиджуватися у закутках і байдуже спостерігати за несміливими потугами ще незрілої демократії. Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року. Ми закликаємо студентів, молодь, усіх, кому не байдуже майбутнє України, підтримати нас. Готуйтеся до жовтневих акцій громадянської непокори, створюйте осередки Української студентської спілки».

— Дурні діти! На що руку зібралися підняти, на святе, і хто — зграйка недотеп безголових і ти з ними. Господи, моя невістка з ними! — верещала несамовито Ірена. — Що про нас подумають там? — Ірена тицяла пальцем в стелю, натякаючи чи то на вищі сили, чи то на сусідів зверху.

Оксані ця комедія почала набридати. Дістали вони її конкретно.

— Чого ж ви, професоре, не дочитуєте до кінця? Дочитайте, будьте ласкаві. Ну? — Оксана відчувала, як її від хвилювання б’ють дрижаки.

Професор дурнувато дивився якусь мить на Оксану.

— Як дочитати? Це все! — Він не сподівався, що після такого напору та дівка ще й огризатися посміє, тому здивовано промимрив: — Там далі лише два речення: «З нами Бог. Київська рада УСС».

— Так, Бог! А не Ленін та партія, а той, хто був до них і до вас, є і після нас буде. І мені байдуже до ваших пересторог, я — людина, а не лялька в театрі абсурду.

Оксана відчула, що її вже несе шалена хвиля. Та розмова змусила її зробити остаточний вибір, вона вже нічого не боялася, вона нікого не боялася.

Далі була довга та марудна лекція пана професора, як на парі з політекономії, про те, скільки доброго та корисного зробила Компартія для всіх людей після війни і на війні, тобто виграла ту війну, про те, що поганий мир завжди ліпший за добру війну, і про те, що якщо вона вже стала членом їхньої родини, то просто змушена дбати про честь родини і не підставлятися, а також триматися подалі від всяких там підозрілих осіб, бо вона таким чином підриває авторитет його як проректора і загалом ставить під сумнів весь лад у державі і теде і тепе. Звісно, можливо, Оксана не відала, що творить, через брак інформації та виховання, певна ж річ, і тому так вчинила. Однак зараз, коли їй відкрили очі, вона має вибачитися перед ними і спробувати «знівелювати» свою провину. А надалі пообіцяти не волочитися з ким-будь, приділяти більше уваги родинним цінностям та добирати, відповідно до її теперішнього становища, правильних друзів, попередньо узгоджуючи свій вибір не лише з чоловіком, а й з його батьками.

В кімнаті повисла тиша, схоже, родина чекала її слова, і вона заговорила, на диво спокійно. В голосі лише бриніло щось таке тонке, мов бабине літо восени, — тільки зачепи, і воно увірветься:

— Очевидно, на жаль для вас, я не тільки читала цю листівку, і вона не є випадковістю, тому повністю поділяю всі думки, викладені у ній. Що ж, розумію ваше обурення: як каже Ірена Георгіївна, селюки мислять примітивними категоріями. Можливо. Та це не тільки категорії матеріальних достатку та повного шлунка. У мене нема за що триматися руками — ні маєтків, ні статків, ні золочених канделябрів, ні родинних гербів і всього до решти. Однак в мене є, за що триматися душею. І те знаходиться, на жаль, не у вашому помешканні, а поза стінами будь-якої будівлі. Його не вхопиш руками, не помацаєш, не купиш і не продаси, воно або є в людині, або його нема. Але ви мене все одно не зрозумієте. Як ви кажете — босота невмивана. І тому я йду від вас назавжди! До босоти. Перепрошую, що потурбувала спокій такої благородної родини. Мені байдуже, чи ви мене зрозумієте, одне мене хвилює — чи зможу простити я собі, коли зараз залишуся з вами.

Оксана навіть не пробувала забрати сумку з рук Ірени. В кишені куртки знайшлися гроші на дорогу. Завтра починається голодування. Оксана має бути там, де її душа. Можливо, Влад її зрозуміє, а коли ні — хай йому грець і золота клітка на додачу.

Майдан

Марення обірвав голос бабусі:

— Сашуню, там телефонує на домашній Ростик зі Львова. Каже, що на твій мобільний годі додзвонитися. Вибач, любий, що розбудила, але голос у чоловіка дуже стурбований, тому і…

— Нічого, бабуню, я не спав! Вже йду.

Ростик — його інститутський приятель, стоматолог. Приятелюють вже давненько, купу років тримаються разом, останнім часом, на жаль, лише телефонічно. Пригадався улюблений Ростиків тост іще зі студентських років. Оскільки той був коронним тостом, то його знали всі знайомі, однак ніхто не ризикував його повторювати, так театрально не втнув би:

Тримаймося, як цвяхи в дошці,

Тулімося, як огірки в бочці,

Кохаймося, як коти в марті,

Бо ми того варті.

Сашко посміхнувся сам до себе. Інколи людей зводять і високі поривання душ, не лише банальне сусідство чи спільні інтереси.

У Ростика в житті все склалося добре після закінчення вишу. Корінний львів’янин, з родини лікарів. Зараз відкрив свій стоматологічний кабінет у Львові, хороший бізнес та покликання вкупі. Звісно, батьки підсобили, однак коли з тебе кепський спеціаліст, то ніякі зв’язки та гроші не допоможуть. Певна річ, одружений. Дружина-красуня, трійко дітей. Найстаршому, Володимиркові, п’ятнадцять, Ігорю — десять, Олександрику — вісім, найменшого Сашко хрестив. Зараз у середнього Ігорка проблеми — зробили операцію у Львові на апендикс, а рана гноїться, тому питав дозволу приїхати з сином до нього на консультацію.

— Звичайно, можна, навіть сьогодні… — запевнив друга Сашко. Переконаний, той говорить лише частину правди, з дурницями Ростик навряд чи звернувся б.

Ростислав — чудова людина, добрий друг, а здружив їх випадок.

Після повернення з армії Сашко взявся серйозно за навчання. Дитяча клятва на маминій могилі вимагала. Ростика тоді ще не знав, училися хлопці в різних групах, на різних факультетах, мешкали на різних «рівнях» — Олександр у гуртожитку, Ростик удома. Осінь дев’яностого видалася напрочуд теплою та справді золотою. Життя вирувало, наче навесні. Так, це стосувалося і життя в державі. Кожен день приносив щось нове, незвідане. Раптово політика стала частиною і студентського життя, точніше незмінною його частиною. Стояти осторонь — означало перетворитися в байдужого бевзя, що запхав голову в пісок та жде, коли врешті дощ припиниться. Олександр вступив до Студентського братства інституту. Самоврядування, вимоги до влади інституту поважати гідність студента, його права, не тільки обов’язки, така собі гра в демократію, юнацький максималізм, який, як не дивно, ректорату їхнього вишу навіть подобався у світлі нових віянь. От у Студентському братстві він і познайомився з Ростиком, там і здружилися. Багато спільного мали хлопці. Напевне, лише юність може бути такою наївною та безкорисливою. В жовтні дев’яностого Студентське братство Львова організовувало поїздку на майдан у Київ. Пізніше історія назве цей жовтень студентською революцією на граніті. Олександр сам від себе не чекав такої сміливості та рішучості. Записалися з Ростиком чи не першими. Тоді зовсім не страшилися того, про що голосно балакали дорослі, не зупиняли хлопців і погрози силового завершення подій, швидше навпаки — небезпека видавалася просто суперовою пригодою для ярого сумління. А приятель Ростислав впевнено заявив: «Історію творять молоді, Сашо. Побачиш, у Києві будуть найкращі з-поміж нас. Будемо разом з тими, хто ніколи не ходить манівцями, лише навпростець». Полум’яно сказано, але щиро. Сашко знав, серцем відчував, що і його Оксана там буде.

Не помилився.

На головному київському вокзалі до Сашка причепився бродячий пес. Виглядало, ніби він його спеціально зустрічав вранці, тому що тільки-но вони вийшли з вагона, як собацюра, весело гавкнувши, заметляв хвостом перед хлопцем, наче старий знайомий. Сашко погладив пса по обідраній та вилинялій від лишаїв шерсті, залишки вцілілої були сірими. Неборака видавався схожим на вовка-сіроманця з дитячих мультиків. Сашко попорпався у своїй торбі та знайшов у ній залишок канапки з вареною ковбасою, кинув небораці. Здалося, це пса цілком задовольнило, тому що той заходився жадібно їсти і наче забув про того, хто його щойно пригостив.

Коли ж доволі велике товариство з тих, хто їхав разом з Сашком, спустилося в метро, хлопець здивовано вже у вагоні потягу метрополітену побачив поруч із собою старого знайомого. Сашко назвав його Кудлаєм, чомусь це ім’я найперше прийшло в голову, коли покликав до себе собаку. Пес стояв посеред вагону, наче розгублено слухаючи буркотіння пасажирів, які змушені були його оминати.

— Кудлаю, сюди! Йди сюди, поруч.

Пес чемно послухався, наче розумів усі команди людини і прийняв, схоже, своє нове ім’я.

Сашко впізнав Оксану відразу. Дівчина сиділа посеред Києва біля розкладеного намету, майже біля підніжжя пам’ятника вождю революції, і трохи заголосно та роздратовано з кимось розмовляла. Перед нею стояла молода дівчина, яка мовчки дивилася згори вниз та дещо збентежено сприймала слова Оксани.

— Вони б ще куратора групи прислали. Ритко, я тебе прошу, стримайся. Господи, ти ж так не думаєш чи то, може, хочеш прожити своє життя, як твоя мама, — прислуговуючи та витираючи соплі Брехам?

— Що ти можеш про мене знати? — наїжачено відказала худенька, схожа на вербу з тонкими рученятами-гілочками дівчина. — Якби не Брехи, я б нізащо не вступила до університету. Вони не тільки наші сусіди, вони нам мов рідня. Що ти можеш знати про нас? Прожили в раю рік, і, бачиш-но, їй не вгодили! Хто ти така, щоб судити інших? Не волієш братися за розум — тебе змусять. Чи ти хочеш з універу вилетіти? Думаєш, як ти вже невістка проректора, то все обійдеться? Підожди, приїде Влад, тоді начувайся. Тому що він попервах добрий син своєї матері, а те, що ти йому трохи мізки затуманила, то таке — час усе змінює, його попустить. Чи ти така дурна, що думаєш: він буде навіть в такій огидній ситуації на твоєму боці?

Оксана сердито зірвалася на ноги:

— Огидній? Що? Ти мені погрожуєш: то проректором, то Владом? Тьху, і ще раз тьху… Чхати мені і на Влада, і на університет. Я зараз там, де мушу бути. От і все. Докумекала?

— Ой, Оксано! Мені цікаво: що ти станеш співати, коли вас кийками розженуть? До кого прибіжить твоя матусенька чи твій таточко, коли вас запроторять до буцегарні? Та до Брехів і прибіжать твої родичі, то, може, не варто доводити ситуацію до абсурду? Тим паче що списки на відрахування з універу надто мудрих студиків уже готові і ти у них майже перша, сама бачила в Полінки на столі. Що посміхаєшся, хіба не страшно, куди підеш з вовчим білетом, га? О, ми побачимо тоді, хто з нас веселитися буде.

— О, так-так, побачимо, Ритко. Далі ховайся в підземеллі без сонця. Не боюся я нікого, так і передай своїм і чужим. Моє життя, що хочу — те з ним і чиню.

Та, яку Оксана називала Ритою, сердито крикнула: «Навіжена!» — та кинулася подалі від злої Оксани.

— Оксанко, — покликав неголосно Сашко, посміхаючись в уста.

Таки горбатого могила виправить, то правда. Оксана ніскілечки не змінилася.

Дівчина озирнулася на голос. Голова була перев’язана білою стрічкою, русяве довге волосся зібране в хвіст. Зелені очі горіли недобрим вогнем, ой, лихо тому, хто розлютив ті очі. Бідна Ритка, таке пережити. Дівчина, взявши руки в боки, стояла, мов господиня світу, вишукуючи того, кому ще закортіло її подражнити.

— Господи, Сашко, — отак, певне, змінюється днина, коли з-за чорної хмари на небі з’являється сонце, бо Оксанине обличчя враз просвітліло та перетворилося на погідне. — Це в мене від голодухи глюки чи це справді ти? Я так рада тебе бачити.

Мить, і вона біля нього, огорнула руками за шию, притулилася ніжно до грудей, і йому нічого не лишалося, як гладити її по голові, вдихати любистковий запах волосся та слухати гучне торохкання власного серця, яке, здавалося, від радості та трепету вирветься з грудей. Поруч весело загавкав Кудлай.

Сашко винувато стенув плечима:

— Знайомся, Оксанко, то мій перший київський друг, не вважаючи тебе, бо ж ти не зовсім київська, пра… Я кличу його Кудлай.

Сашко переповів Оксані про своє знайомство з собакою.

— А ти, колежаночко люба, часу не гаєш. Знову з кимось лаєшся, відстоюючи справедливість?

Оксана трохи сумно посміхнулася та розповіла хлопцеві кількома словами про Ритку, яка щойно тут була, і про так звані «невеличкі непорозуміння» з дорогою родиною чоловіка.

— Присилають отаких листонош, щоб я отямилася, бач, наробила їм сорому на пів-України. Зашкарубіли зовсім у своєму палацику, ще трохи — і на мумій перетворяться. Та то нічого. Повернеться Влад із відрядження, тоді з тими дрібницями розберемося, а зараз, сам бачиш, є важливіші справи.

Оксана говорила це вдавано впевнено, хоча в очах дівчини Сашко читав геть інше. Та знав: вона жалітися не стане нізащо в світі. Така натура.

Тому перевів чемно розмову на інше.

— Оксанко, ви давно тут і як воно? — Сашко збентежено озирнувся. Табір з наметів був обгороджений линвою, за нею знаходилося щільне кільце міліціонерів.

Купа роззяв за тією умовною огорожею вела диспути зі студентами. Хоча більшість із них були таки на їх боці.

— З учорашнього вечора, Сашо. Зараз вже не страшно. Ця ніч була найхолоднішою, не в прямому сенсі. Тобто ми не спали, тому що чекали в будь-який момент якоїсь провокації. Бачиш, як нас пильно стережуть від нас же самих. Якщо ми такі нікчеми, як каже моя свекруха, тоді чому вони нас так бояться? — Оксана хитро примружилася і вела далі: — А ти молодець, що приїхав. Як, будеш співчуваючим симпатиком чи, мо’, біла пов’язка на чоло, як у мене? — Оксана впевненим рухом витягла з кишені білу стрічку.

Хіба він мав вибір? Тому що серед десятків молодих хлопців та дівчат — представники Львова, Києва, Стрия, Сум, Дніпропетровська, всього 138 голодуючих, — була його Оксана і поруч із нею мусив бути і він. Оксана проводила екскурсію наметовим містечком. Організація таборового життя голодувальників Сашкові видавалася добре продуманою. Табір мав власну охорону: то студенти, які з певних причин, найчастіше — проблеми зі здоров’ям, не голодували, однак слідкували за порядком.

Оксана махнула рукою в бік пам’ятника вождю пролетаріату:

— Глянь, оте одоробало теж має свою охорону. Напівживі бережуть свого ідола від вітру свободи. Наша охорона набагато скромніша. Чорні пов’язки на голову і ніякої зброї, крім слова, звісно. Але охорона потрібна, повір. Хлопці стежать, щоб не порушувалися кордони нашого містечка, обгородженого канатом. А на випадок провокації, то вже навіть не випадковість — таке буває, чи нападу міліції (парубки з ОМОНу нас «дуже люблять»), взявшись за руки, стримувати нападників, поки не прибуде преса, але, думаю, до цього не дійде.

Табір жив своїм життям. Пес Кудлай став загальним улюбленцем. Усю їжу, яку провокативно підкидали голодуючим студентам, він з радістю з’їдав. Спав собацюра почергово то біля Сашкового, то біля Оксаниного намету, які стояли поруч. Пес наче не міг вирішити, хто його господар і хто в цій парочці для нього є важливішим. Він міг щезнути на пару годин, потім раптово з’являвся. Ліпшого й вірнішого друга годі було бажати. Він умів слухати. Лежав біля намету і незворушно слухав-слухав-слухав.

Якщо Олександр скаже, що витримав ці дні без їжі, дякуючи Оксані, а не ідеологічним ідеям чи пориванням душі, — це буде правдою. Дівчина нікого й нічого не боялася. Сашкові здавалося, що ніхто і не збирався вчиняти силових дій проти студентів. Нелегко підняти руку на власних дітей. Навпаки, більшість міліціонерів ставилися до них доброзичливо. Була в таборі і медична варта. Чи то пак — нагла поміч. Не кожен, хай навіть молодий організм, тим паче непідготовлений, витримував іспит голодом. Сашко як майбутній медик працював на два фронти. Наче і чергували поруч постійно професійні медики, типу з благородною метою, однак віри їм ніхто не йняв, бо переслідувалися здебільшого зовсім інші інтереси. Брався щоденно аналіз крові на цукор, свого роду демонстрація турботи про дітей, а насправді влада контролювала, чи дійсно студенти голодують. До речі, підловити хоч когось із голодуючих так і не вдалося… Таких тут просто не було.

У ці жовтневі дні і погода, і люди стояли на їхньому боці. Звичайні кияни приносили студентам теплий одяг, ковдри, окріп. Влада ж пробувала діяти хитрістю. Якщо не допомагає сила, згадують про слово. Приходили народні депутати, навіть голова Верховної Ради Кравчук зліз зі свого неба додолу. Але ті бесіди нагадували розмови глухого з німим. Оксана скептично ставилася до візитів «так званих небожителів», як вона їх зневажливо називала, вважаючи перемовини з ними лише марнуванням часу:

— Старше покоління застрягло-зависло десь у вчорашньому дні і переконує всіх, що той день і є світлим завтра. Пхе…

Вранці 4 жовтня на вулиці зчинився лемент. В наметі вони саме «снідали» водою. Хтось, очевидно, дуже не сподобався Кудлаю, так вороже той реагував лише на з’яву агресивно налаштованих комуністів та народних депутатів. Ростик вискочив подивитися, що ж там таке коїться, та заспокоїти Кудлая. Через якусь мить до намету зазирнув юнак:

— Доброго ранку, товариство!

Оксана кинулася на шию тому, хто заглянув досередини:

— Владику, Владичку, ти повернувся! Тепер все буде добре, правда все буде добре?

Юнак з приємною зовнішністю ніжно пригортав дівчину до себе, цілував очі, губи, волосся, гладив рукою стрічку білу на волоссі:

— Моя кохана бунтарко. Звісно, все буде добре. А у вас тут своя охорона, ворог непоміченим не пройде. Ох і злющого собацюру собі підшукали, вкусив мене.

І молодик простягнув руку, з кисті якої цабеніла кров.

— Кудлай на своїх не кидається, — почувся за спиною насмішкуватий голос Ростика, який саме залазив до намету. — Отже, добродію, ви чужий.

— Хлопці, не галасуйте. Це мій чоловік — Владислав.

Юнак кивнув головою і вже звернувся до Оксани:

— Серденько! Як ти мене налякала! Революцію вона робить. Ну що це за дитячий садок, чесне слово? Коли мама мені все розповіла, думав — вона жартує. Так ні — правда. Ходімо, серденько, додому, там і поговоримо.

Оксана майже силоміць вивільнилася з палких обіймів юнака:

— Додому? До чийого дому? Мій дім далеко. А до твоїх батьків я не верну, і навіть не вмовляй!

— Заспокойся, люба! Ти погарячкувала — з ким не буває, батьки також дурниць наговорили. А можливо, ти не так все зрозуміла, тато з мамою бажають нам лише добра. — Владислав обвів поглядом гурт молодих людей, які мовчки спостерігали. Звісно, йому це не сподобалося, і він, утишивши голос, промовив: — Не будемо ж ми тут на очах в цікавої публіки все з’ясовувати. Вийди хоча б на вулицю, пройдемося і поговоримо.

Очі дівчини заволокло хмарами. Сашкові хотілося хоч чимось допомогти, підтримати, заспокоїти, але він розумів — це не його справа. Четверо людей у наметі співчутливо спостерігали за тим, як Оксана слідом за Владом вибирається назовні.

— Ех, не пощастило Оксані з родичами, — трохи знервовано мовила Яся, що мешкала з Оксаною в одному наметі. — Золота клітка вільних птахів не робить щасливими.

Яська, очевидно, знала більше, ніж решта товариства, бо тон дівчини здався навіть печальним. Хтось чемно перевів розмову на інше. Десь за годину повернулася Оксана. Очі мала червоні, вона таки плакала, але погляд говорив, що вона сердита, і Сашко не заздрив зараз її чоловікові, знаючи Оксанину вдачу.

— Ідіот! І я ще в цього хлопа могла закохатися! Та він власної тіні боїться. Хай котиться під три чорти, до своєї мами. Тьху і розтерти. Що, Сашо, дивишся, сердитих жінок не бачив? Де мій сніданок? Де моя вода? І поснідати по-людськи не дадуть.

А вранці наступного дня Яся розповідала, що Оксана цілу ніч плакала, ховаючи голову в подушку. Про нічні переживання свідчили і синці під очима Оксани та її стриманий і серйозний погляд. Десь під обід в наметове містечко прибігла трішки перелякана веснянкувата юнка, яка шукала Оксану. Поводила себе дивно, знічено опустивши очі, наче когось чи чогось боялась. Не привітавшись і не сказавши Оксані бодай півслова, тицьнула їй в руки зіжмаканий аркуш паперу і, ховаючи голову в плечі, втекла.

Оксана навіть не встигла бодай запитати про щось це сполохане кошеня, залишалося лише розгорнути записку. Дівчина читала, і поступово вираз цікавості на обличчі змінювався, поступаючись місцем настороженості. Дочитавши до кінця, вона акуратно склала записку й пішла просто до керівництва табору. Повернулася десь за півгодини. Очі в неї горіли лихим вогнем.

— Я ж казала тому бевзеві, своєму чоловіку, — вони застрягли в минулому. Мені одна людина вісточку прислала. Молодець Полінка, не побоялася, не то що цей граф-баран пихатий, щоб він скис! Завтра комуністи готують провокацію. Але попереджений — значить озброєний. Хай тільки спробують.

Потім вона розповість, що записка була від однієї знайомої, якій не вірити не можна. А на ранок навколо наметового містечка зібралося близько 50 тисяч киян, які прийшли захищати власних дітей. Сашко тоді шепнув Оксані на вухо:

— Не всі, Оксано, застрягли в минулому. Бачиш, не всі.

Оксана потиснула його руку, напевне, тоді і він, і вона, і зрештою всі студенти вперше повірили, що повернення назад вже не буде, колесо історії гойднуло геть в інший бік. Бо коли після свого зібрання в Києві у Палаці «Україна» так звані «борці-антифашисти», ветерани війни та праці, за сценарієм першого секретаря ЦК КПУ С. Губенка, пройшли центральними вулицями Києва до музею Леніна, скандуючи перед наметовим містечком: «Ленін! Партія! Комунізм!», їх майже ніхто не чув, тому що велелюдне море своїм «Ганьба!» заглушило ті верески, як шторм глушить крики потопаючого у відкритому морі.

Маятник стукав у двері часу наполегливо і впевнено. Дедалі більше знаних та мудрих людей скидали зі своїх рамен лантух страху, заздрячи духу молодого завзяття, впиваючись ним, і ставали на бік молоді. Письменники, актори, історики, лікарі, вчителі…

А на ранок Оксані стало погано. Кудлай жалібно скиглив та горнувся до неї. Дівчину лихоманило, піднявся тиск, і Сашко просто наполіг, щоб її доправили в лікарню. Оксана заборонила Сашкові їхати разом з нею, він тут потрібніший, а вона вже «велика дівчинка і сама собі дасть раду». Як завжди, у своєму репертуарі, але, як Сашко не наполягав, переконати Оксану не вдалося. По обіді вона повернулася, нервово махнула рукою та змінила колір стрічки на голові з білої на чорну.

Наступного дня в обідню пору хтось зі студентської охорони привів до намету сивочолого чоловіка, доглянутого, випещеного панка. Той трохи збентежено зирив довкола. Чимсь нагадував Сашкові їхнього ректора. Ні, не зовнішністю. Швидше манерою рухатися, говорити, дивитися на студентів.

— Отут вона мешкає, разом з іще однією дівчиною, також вашою студенткою. Добрі у вас студентки! — махнув на Оксанин намет рукою черговий. — Але самі бачите — зараз тут порожньо. — Стулки намету розведені у різні боки, тож добре було видно, що всередині нікого нема. — Сусідів розпитайте, вони знають, де ваша Оксана. Класна дівка, вогонь! Вона наше пальне, Сигізмунде Владиславовичу. А без пального, самі знаєте, жоден двигун з місця не зсунеться. В одній людині стільки позитиву, що, я думаю, після палкої розмови з нашою Оксаною жодному покидьку в голову не прийде щось погане казати про наше голодування. Добре, я піду, роботи багато.

Сашко вже зрозумів, що перед ним не просто старший пан, а батько Оксаниного Влада і проректор університету. Оксана вперто не розповідала Сашку всіх подробиць зі свого столичного життя і про сварку з Владом теж. Тільки після тої розмови з її правої руки щезла обручка. На німе його запитання розгублено махнула рукою і прошелестіла ледь чутно губами:

— Перемелеться, Сашо, буде борошно.

Сашко нічого не розпитував, певне, потрібен час, щоб вона сама захотіла поділитися. Та про дещо здогадувався. Що вища гілка, на якій сидить птаха, то вітер дужчий, і робити зайві рухи не годиться, бо можна впасти додолу, особливо коли крила маєш підрізані. Сашко посміхнувся сам собі з такої думки, чоловік здивовано на нього витріщився. Чого це отой юнак з пов’язкою на голові до нього шкіриться?

— Молодий чоловіче! Ми знайомі, ви студент нашого університету?

Сашко заперечливо захитав головою.

— Я студент зі Львова. Перепрошую, що трохи вас збентежив своїм усміхом.

Видно було, що поважному пану не зовсім приємна розмова з Сашком, тому що відразу приступив до справи:

— Шановний, чи ви не знаєте, де Оксана?

Неподалік загавкав Кудлай. Оксана кудись подалася у справах, а пес її супроводжував, видно, вони вже поверталися.

— Хм! Схоже, мою дорогу невістку тут кожна собака знає! Чи могли б її розшукати, юначе, ви ж наче сусіди?

Поки Сашко розмірковував, що відповісти пану професору на такі зневажливі слова, за спиною почувся глузливий голос Оксани:

— Доброго здоров’ячка, пане професоре! І собака вашу невістку кожна знає, і не собака також! Уф! Яка честь! Спустилися з неба на землю і навіть не зашпорталися? Здається, я все вашому синові і своєму майже колишньому чоловікові розтовкмачила, чого це вас знову принесло? Передайте дружині та решті дорогої, в прямому значенні цього слова, родини, що босота невмивана вас більше не потурбує.

Професор перелякано витріщився на Оксану. Дівчина, бліда мов крейда, однак впевнена в собі, люто свердлила очима професора. Сашко подумав, що не приведи Господи мати такого ворога, він тебе очима спопелить. Поруч неї стояв Кудлай і злісно шкірився в бік професора. Оксана гладила собаку і стиха промовляла:

— Тихо, тихо, Кудлатику. То зайве, я без тебе знаю, який він, знаю.

Професор перелякано заплямкав губами:

— Е-е-е-е… Цей, цей, той… Ти, тобто ви мене не так, тобто я не те хотів… Е-е-е-е… — Професор вмовк.

Оксана посміхалася. То була дивна посмішка, так, певне, посміхається удав, який збирається ковтнути кролика.

— Ой, Боженько, то ви тут з іншого приводу, чи не так? Вирішили особисто мені указ про звільнення з університету зачитати чи, може, хочете приєднатися до нас? Тоді ласкаво просимо. Сашуню, принеси пану професору білу пов’язку.

Професор переводив погляд з Оксани на Сашка, переминаючи з ноги на ногу. Але, певне, досвід таки взяв гору над збентеженням та недружелюбним настроєм невістки. Він якомога чемніше та спокійніше промовив, видно, це йому далося дуже важко:

— Оксаночко, голубонько, я не з цього приводу тут. Чи можемо ми спокійно, без свідків погомоніти? З поваги якщо не до мене як вашого свекра, то до мене як вашого вчителя, прошу вас!

— Ходять, мов по свячену воду на Водохреща, — сердито буркнула дівчина. — Що з вами вдієш, пішли поговоримо, все одно не відчепитися! Та й не дуже хочеться, щоб на нас люди витріщалися, тут клоунів і без вас вистачає. Он, один в граніті стоїть. — І Оксана тицьнула пальцем в бік пам’ятника Леніну. — Але попереджаю, Сигізмунде Владиславовичу, я вас не боюся. Можете не витрачати час на залякування…

— Кудлаю, залишися зі мною, а то ще покусаєш самого проректора університету, тоді не розплатимося, — зупинив Сашко пса, який вже рушив було за Оксаною.

Дата добавления: 2015-09-01