Щасливиця

Усе проходить, а любов – ніколи.

Григорій Сковорода

Ранок понеділка видався доволі теплим та сонячним. Олексій вийшов на подвір’я, вдихнув на повні груди росяної свіжості. Тиша… Анітелень. Він любив травневі ранки. Спокійні, прохолодні, неквапні. Вітру не було, навіть найменшого. Світ мляво прокидався. Олексію подобалося вставати рано, навіть раніше від сонця, від вітру, від думок.

Найліпший лікар – час, то правда. Він заліковує добре, та не виліковує. Бо досі болить, тупий біль усередині нікуди не дівся. Згадав, як тяжко давалося те лікування. Дуже довго щоночі йому снилася Мавка… Наполегливо пхалася у сни і не давала душі спокою. Ні‑ні, вона не була войовничою. Зазвичай вона сідала на кухні за столом, брала до рук полотно та… Порола й шила щось, шила та порола. Він навіть пробував розмовляти з нею, але вона його не чула, захопившись роботою. А йому так кортіло, бодай у сні, торкнутися її волосся, уст, поцілувати очі. Та щось сковувало рухи, і він міг або дивитися на неї, або забратися геть з кухні, щоб не бачити її. Останнє було теж неможливо. Хай так, хай лишень так – але вона поруч. Ненавидів себе за цю слабкість, шпетив уранці, бо ніяк не міг позбутися мани.

Та біда була геть в іншому. Мавка – не мана. Вона – то вона.

Зрештою, змирився зі снами. Прийняв їх як буденність. Правду казав батько Дніпро: треба чекати. Тепер знає чого. Чекати, коли врешті звикнеш жити без неї і жити з пам’яттю про неї. Так, напевно, каліка не відразу звикає жити без руки чи без ноги. Час від часу турбує його фантомний біль… І Олексія він турбував. Тож мусив прийняти се або здуріти. Прийняв, звикся, і життя враз повернулося у звичну колію, з єдиною відмінністю – вів літочислення після Мавки.

Три роки минуло, спливло. І ось вона майже перестала снитися. А цієї ночі раптом намарилася.

Олексій сів під дубом, запалив люльку. Мавка – дивна жінка, його жінка, яка з’явилася тоді, коли не просив. «Людина планує, а пан Бог керує» – так каже мудрий народ. Мусив прийняти се керування, відразу пустив жінку у своє серце.

А вона?

Вийняла душу та не повернула? Та ні… Усе набагато простіше.

Вона лишень жінка. І вона прагне щастя. Чи хотіла б стати щасливою поруч з ним? Напевне так… Того він ніколи не дізнається. Бо великий світ затісний для Мамая і завеликий для Олексія.

Магдалена у великому світі зараз має все – вона успішна, щаслива… без нього. Звідки він знає, що щаслива? Він то бачив на власні очі – нещасна жінка не може мати такий приголомшливий вигляд. Він вертався до Львова, щоб подивитися на неї, переконатися в протилежному не раз, і не два, і не три. За тих три роки, ох, і наїздився до Львова. І щоразу почувався зуроченим… Аж поки не намалював картину. Усміхнена Мавка. Цей портрет зараз висить у нього над ліжком. Уже не сумні очі. Щаслива, та не його Мавка…

Трохи відпустило. Бо хіба він може бажати недолі тому, кого любить? І сни відтоді приймав не як покару, а як подорож у гості до коханої. Слово «любов» – іменник, і воно не має минулого часу. Любов залишається з нами назавжди.

А сьогоднішній сон? Зітхнув, заплющив очі, притулився спиною до дуба. Просив у нього сили та вміння розуміти те, що заховано за плахтою сутіні.

Магдалена стояла посеред його колишньої старої майстерні в Києві. Та майстерня була на п’ятнадцятому поверсі чотирнадцятиповерхівки. Так‑так, отаке диво. Вище тільки хмари і київське закіптюжене небо. Він любив свою майстерню: триметрова стеля і одне величезне вікно на цілу стіну. І в нічному видиві його Мавка стояла посеред майстерні. Зовсім не така, як у попередніх снах: дуже далека і разом з тим надто реальна. Міг розгледіти складку між бровами, тонкі пальці, що тримали пензель, стулені вуста та дуже серйозні очі. Стояла перед мольбертом і малювала. А та картина… Згадував і відчував тривогу. Це було неправильно. Цей сон. Адже вона щаслива, він бачив на власні очі. Бачив чи переконав себе, що так воно і є? Гнав якнайдалі сумніви.

«Дурне спить – дурне йому і снить», – казала його бабуся в дитинстві, коли він прокидався вранці і розповідав різні дивовижі зі своїх снів, часто приперчені вигадками. Може, й цей сон – вигадка його підсвідомого?

Згадав картину Мавки, яку вона малювала уві сні.

Урвище над водою… На краєчку жінка в довгій білій сорочці, руде волосся спадає на плечі. Вона розвела руки, наче птаха для польоту, вся її постать спрямована вперед, мить – і вона полетить: або вниз, або вгору… Небо затулене важкими хмарами, зоране блискавицями. Дощ стіною, злива. Ріка внизу, під кручею, сатаніє. Моторошно, чорнота, і наче свічечка – жінка в білій льолі, готова до польоту… Він не бачить її обличчя, але впізнає. Мавка повертає до нього голову, і її губи щось шепочуть. Та він не може дібрати що… Через громовицю не чути.

Сердито стукнув рукою по стовбуру. Спогад про сон не давав спокою. Навіть незчувся, як пропустив схід сонця. Він зараз найдужче у світі хотів не миру у всьому світі, не довголіття для себе чи батьків, він хотів, щоб та жінка і в білому посеред грозової ночі була щасливою.

Згадав слова Сковороди:

Не піду я до багатого міста –

буду жити на полях.

Буду свій вік вікувати, де тихо час іде до сна.

О діброво! О зелена! Мати моя рідна!

В тобі життя звеселене,

в тобі спокій, тишина.

Що ж він соплі жує? Козак ти, Олексію, чи кізяк? Правильно, діброва моя рідна. Якраз спланував з’їздити сьогодні до лісу… Там ще від минулої зими дерево, звалене буревієм, лежало, то він його порубав, щоб легше було транспортувати… Дивне коріння в того бука. Наче густе волосся дівчини, мо’, якась фігура з того і вийде… Останнім часом тягнуло на творчість містичну – от і не відвертався від лісових подарунків. Уже під хатою стояли липовий дід Ох із зеленими вусами, вишнева сова Мудра, хитрий котяра Коцький, якого зробив з дикої груші, підкинутої восени буревієм під ворота…

Увечері повертався додому втомлений та наповнений. Ліс завжди зціляв душу. Здавався собі мудрим та впевненим, мінімум Буддою. Згадав давню притчу про чоловіка, який зайшов у крамницю до Бога й зажадав щастя, здоров’я та слави. Господь чемно вислухав прохання і впевнено простягнув йому невеличку дерев’яну скриньку. Чоловік недовірливо взяв її, відкрив та ахнув. Бог це помітив та сумно прорік: «Я продаю лишень насіння – усе решта залежить від тебе…»

Олексій попорав худібку, зводив до водопою коня. Погомонів з мамою по телефону і лиш тоді поплентався до хати. Жалів, і то вже не вперше, що стер номер телефону Мавки з пам’яті мобільного та із власної теж. Бо знав, яка то небезпека – не втриматися, зателефонувати, порушити спокій у душі коханої людини. Дуб сонно гойднув віттям, підперши перші зорі на небі. Зачинали свою поки тиху розмову цикади, десь удалині мляво перегукувалися жаби… Задоволений собою та гарною Божою дниною, подався до хати. І вранішній сон уже не муляв.

Схопився за ручку дверей, підняв ногу, щоб переступити через поріг, і завмер. На порозі лежав невеличкий пакунок. Поверх нього масивний чорний камінь, який притискав складений удвоє білий аркуш паперу. Відкинув камінь, розгорнув аркуш. Руку він впізнав. Це був почерк листоноші з сусіднього села, до якого було приписане його обійстя. Кожна людина в цій державі повинна мати прописку, правда, тепер це називалося місцем реєстрації, та хоч би там як… Не дуже пручався, бо його надто рідко турбували, лише під час виборів чи коли приходила нагла телеграма в ті далекі часи, коли не теренах Придніпров’я мобільний зв’язок ще був дивовижею. Тож почерк листоноші він добре знав.

«Дай Боже добра, козаче Олексію, – Петро тільки так до нього звертався. – Ця бандеролька надійшла на вашу адресу з умовою – передати руки в руки. Вас не діждався, почало темніти, тож набрався нахабства й розписався за вас. Якщо матимете якісь претензії – ласкаво прошу до мене, у всьому розберемося. Коли все добре і я нічого злого не сотворив, то будемо вважати, що я передав посилку руки в руки. Слава козакам!

Петро, листоноша».

Олексій стенув плечима, підкрутив вуса і нахилився ще раз, уже за пакунком, запихаючи послання собі до кишені. Неквапом взяв пакунок, відчинив двері. Увімкнув світло на веранді, сів за довгий дубовий стіл. Удивлявся в літери на пакунку. Знайомим красивим почерком було виведено ім’я адресата та отримувача. Лунко загупало серце. У горлі пересохло.

Налив кухоль води, залпом осушив. Тремтіли руки. Не знав, скільки отак просидів, по‑дурному витріщаючись на пакунок: п’ять хвилин чи годин. Він знав від кого цей пакунок. Він цей почерк упізнає серед мільярдів. Ним було написано «Щоденник Мавки», його Мавки.

Врешті переборов себе, приклав пакунок до вуха, вчулася музика сопілки…

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає мені груди,

серденько виймає…

Відсахнувся, кинув пакунок на стіл. Ще раз напружив слух. Над лампою били крильцями нічні метелики, створюючи власну мелодію, на вулиці глухо витискали ритм цикади. Прочинив вікно, пускаючи до середини, разом з ритмом цикад свіжість великої ріки та квітучої травневої ночі.

Руки перестали зрадливо тремтіти. От, боягуз. Чого боїшся, козаче? Хіба вона привид? І що зробить отой пакуночок, не вкусить – уже точно. Чи вкусить? Боявся зараз самого себе. Як ампутований боїться і водночас жадає бодай на пару хвилин отримати в подарунок утрачену руку чи ногу… Та тут гірше – йшлося про ампутовану частини душі… Бо можна було на хвильку і повернутися, але навряд чи залишитися…

Почухав потилицю, мовчки вилаяв себе за нерішучість, ривком підійшов до столу, розірвав упаковку…

Усередині була книга. З обкладинки дивилися знайомі сумні очі Мавки, пробиваючись крізь блискавиці та громи ночі. Обкладинка книги, змальована з його сну. То Мавка цю картину сотворила. Ось і сон у руку.

На вулиці, десь зовсім далеко, загрозливо загуло. Аж підстрибнув від несподіванки. Тю, дурень. Сам же бачив у лісі – трава в полудень плакала, а то на дощ. Чого ж тоді злякався? Заплющив очі. Набрав повні груди свіжого повітря, що легко та впевнено заходило з вулиці в розчинене вікно. Услухався. Гримнуло та загуло ще раз, набагато впевненіше. Точно, наближалася гроза. Розплющив очі, небо за вікном ледь помітно блимало. Гроза вже гриміла над Каневом. Нарешті видихнув і лиш тоді перевів очі на обкладинку книги. Провів пальцями по глянцю. Срібними звивистими буквами було написано: Магдалена Вишневецька «Історія однієї Мавки». Серце в грудях набатом колотилося, як дурне. Розгорнув книгу навмання і прочитав те, що вже знав, що колись уже читав із її щоденника, сидячи на тахті під пічкою…

Закрив похапцем… Повагом дістав люльку, набив її тютюном. Прочинив навстіж двері, запалив. Милувався небом, частина якого ще зоріла світлячками‑зорями, а інша – на півдні, мережилася блискавками. Гроза невблаганно наближалася.

Докурив люльку, замкнув двері та вікна – хай собі і грім та блискавка владарюють на вулиці, але не в нього в хаті, бо він щойно на цілу ніч отримав роботу і ніхто та ніщо не має жодного права його відволікати. Запалив товсту свічу з воску… У хаті запахло бджолами, і м’яке тепле сяйво заполонило кімнату. Влігся на лежанці, повернув голову в бік подушки, на якій колись спала Мавка, історія якої зараз була загорнута в сторінки книги, захищені від недоброго ока блискавицями. Провів ніжно по подушці, наче по волоссю Мавки… Розгорнув книжку на першій сторінці… Вона щойно з друкарні і пахне фарбою. Свіжий хліб пахне новоспеченням… А книга?

Новоспечена книга? Гм! Почав читати…

Про автора пара слів в анотації: «Четверта книга письменниці, успішна, талановита, друкується в Польщі, у Франції, у Німеччині…» Купа епітетів, далі красномовна передмова… Пробіг її очима, поспіхом перегортаючи сторінки, бо знав: мусить читати, щоб швидше дістатися до кінця й дізнатись, чому вона прислала цю книгу. А відповідь, як завжди, на останній сторінці, між рядками:

« … Мені часто сниться цей сон. І я знаю тепер, хто він – мій Чугайстер. Я можу назвати вам його ім’я, прізвище, місце роботи та домашню адресу. О, я щоразу прокидаюся, коли, відриваючись від землі, в останній момент озирнувшись, замість закоханих очей Чугайстра натикаюся на очі вбивці, очі звіра, лихі, чорні провалля …

І я, я сполохано падаю. Не знаю тільки: в небо чи вниз, бо …

Я – Мавка …

І це моя історія.

Де сон став реальністю, і я додивлюся його до кінця … »

Читав цілу ніч, навіть не чув, як за вікном лютувала буря впереміш із грозою, як пінився та нервував Дніпро, приймаючи у свої обійми гострі блискавиці. Як падали в лісі, що сьогодні так гостинно зустрічав його, старі та молоді дерева, бо хтось нещадною рукою виривав та шматував їх… Олексій не знав, що в селі у того самого листоноші Петра та його односельців позривало дахи та пообривало дроти на стовпах і що половина Канівського району залишилася без електрики… Він дізнається про це згодом, бо за дивним збігом його хутірець негода обійде боком, наче хтось чи щось берегтиме його, затуляючи долонями, а може, словами, а може, подихом, а може – думками…

На останній сторінці написано:

«Тобі. Без тебе нічого б у мене не вийшло».

І вже Мавчиною рукою дописано:

«На згадку. Оця книга – моя улюблена друкована дитина. Дякую, Мамаю, що всі ці роки‑дні‑години‑хвилини‑секунди, скільки знаємося, був поруч. Я відчувала твою янгольську присутність завжди. Крила за вікном посеред похмурого дня, сон з небесними хорами посеред темного мороку ночі, місток через безодню з тендітних долонь бога … Там завжди був ти – я знаю. Беріг від необачних вчинків, спокус, рятував мою душу, загублену душу Мавки. Думкою, молитвою, словом. Ти – мій янгол і мій учитель. Мавки також мають власних янголів. Кожна з нас має. Та не кожна, на жаль, про це здогадується. Однак я особлива, тому й знаю. У мене все дуже добре. Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую!»

Далі адреса, число, година. Онімів. Утратив відчуття присутності в реальності. Вона завжди знала, що він поруч. Знала і жодного разу не схибила, не дала зрозуміти, бодай натяком, що потребує не лишень янгола у своєму житті, а потребує його фізичної присутності поруч. Отже, не потребує. І не потребувала. Гребувала…

«Матимеш час, приїжджай на презентацію, Мамаю, ласкаво запрошую…» – слова з листа…

«А ти маєш час, Мамаю?» – питало вранці в нього синє небо.

«А ти маєш час, Мамаю?» – питали сонце, дуб, Дніпро, хмари…

«Чи маю час?» – питав себе…

І знав, що час він знайде, бо він мусить почути навіщо. І хто той «Тобі», котрому присвячена книга. І на першій сторінці роману дрібними літерами у верхньому кутику Мавка також рукою вивела‑написала: «Тобі!» Навіть не сумнівався, що то присвята не для нього. Бо він, Мамай, то лишень янгол, святий з крильцями: для молитов, для благань, але не для життя.

Ет! А твоя, Мамаю, плоть та кров тоді для чого? Давно хтось дуже мудрий сказав: «Чумацький шлях – то тільки маленька лінія на долоні великого Мамая». А хто тоді вона, Мавка, для Мамая? Зараз здавався собі маленькою родимкою на плечі ніжної Мавки. О, Всесвіте, ти геть чисто змалів!

О, так. Книга присвячена іншому, а для тебе, Мамаю, оті слова наприкінці, виведені розхристаним почерком Мавки: «На згадку».

Нехай. Він переживе. Бо той чоловік врешті зробив‑вчинив‑зумів‑переборов‑переміг Мавку, врятував її від Чугайстра. І він хоче її бачити? Так, її! Її та його, того, хто порятував Мавку від самої себе…

Виставкова зала столичного готелю. На вході – охорона. Але в нього запрошення, і тому, попри його абсолютно «неканонічний» вигляд, бо шаровари та вишиванка не дуже пасують до гламурного закладу, козака впускають. Охоронець навіть спромігся натягнути на вуста фальшиву посмішку…

Тут багато картин на стінах, більшість з них – неживі, неприродні. Такий вигляд мають штучні квіти. Так, наче того бідного митця довго мордували, запихаючи в голову всякі бздури, котрими так і кишить сучасне телебачення. Гидливо кривився, оглядаючи мазанину.

Було багатолюдно. І йому, на щастя, доволі легко вдається загубитися в натовпі. Народ відверто витріщається на нього, як на мумію з минулого, і чи не вперше Мамай жаліє, що не зодягнувся у звичайні джинси та якусь там футболку. Бо найбільше бажання зараз мав – не виділятися серед натовпу.

Час пік наближався, і юрба дружно рушила в бік центральної зали. Олексій і собі слідком за іншими. Прилаштувався на дерев’яній лавці за доволі широкою скульптурою зеленого чоловічка, з довгою аж до землі бородою… Люду прибувало і прибувало, всі сидячі місця були зайняті, народ уже стояв і навіть сидів навпочіпки в проходах, здебільшого то була молодь… Купа журналістів, камер, багато іноземців…

Вона з’явилася наче з повітря, як і годиться Мавці. Щойно не було – і враз оплески, і вічно юна вона…

Маленька, сонячна, усміхнена. Хотілося підбігти до неї, пригорнути, поцілувати, захистити. Та він уже знав, що в неї є той, хто це все доволі успішно робить, є той, з ким вона щаслива… Той, хто її береже.

А для чого тоді запросила? Щоб поглумитися, типу глянь – ким я стала без твого неба і твоїх Мамаїв… Ні‑ні, вона не така. То скоріше автоматично, бо вона вихована, не кепкуватиме з юродивого.

Упевнена в собі… Говорила, розповідала, посміхалася ввічливо, відповідала на запитання, навіть іншими мовами – польською та англійською. За три роки – три книги. Презентована – четверта. Про що книга? Про кохання і про любов. До світу, до життя і до себе також.

Якийсь молодий український режисер звернувся з проханням до неї написати сценарій для майбутнього фільму, за першою її книгою. Вона чемно всміхнулася і сказала, що вражена такою увагою до її скромної персони і, звісно, не проти. Потім був театральний режисер, не менш успішний, модний, молодий та дуже перспективний художник, який уже в наступному місяці відкриває виставку картин, присвячену її творчості.

…і теде, і тепе…

А вона?

Щасливо посміхається. Правда, трішки втомлено. Правда, трішки неспокою в очах. Але то тимчасово – він певен, тимчасово…

Наприкінці зустрічі зчинився страшний шарварок, тиснява за автографами, шум, обговорення… Він дочекався кінця, тупцяючи, ховаючись за скульптурами. Він мав побачити його, того, хто зараз поруч з нею. Того, хто зміг…

І він побачив… Великий букет червоних троянд, квітів сто напевне, а вона, а вона… Та, що завжди любила червоне, та не троянди, а маки, крилато посміхалася тому, хто дарує, вдихаючи п’янкий аромат. Чоловік зашепотів їй щось на вухо, вона скуйовдила його волосся. Це був старший пан, набагато старший від неї. Невисокий, сивий, з хитрими маленькими очима. Але ті очі так палко дивилися на Магду, що відразу все ставало зрозумілим. Він кохає її. Олексій підступився ближче. Вона його не помічала. Почув, як Мавка мило називає того чоловіка з трояндами.

– Ой, Карене. Це так розкішно! Дякую!

Що ж – той не дозволить його Мавці впасти. І вона з ним таки стане щасливою.

Так, щасливою… Він страшився цієї миті, боявся зазирати їй в очі, бо був переконаний: там жодного суму, того, який він знав, того, який завжди був у її очах, коли вона була його Мавкою. Сум зник, бо тепер вона ЩАСЛИВА…

Олексій важко пригадує, як доплентався на Борщагівку до приятеля Славчика, як за ніч вони видули три півлітрових пляшки горілки, що тоді думав, бо ранок для нього настав аж через півтори доби… Від похмілля боліла голова… І душа не менше… Усе, усе… вона нарешті назавжди пішла з його життя…

Так ефектно – під звуки фанфар, мідних труб, під овації та феєрверки, пішла до іншого, в інший вимір – уже без вороття.

Вертав додому маршруткою, пригортав до серця Мавчину книгу. Треба було її спалити, то Славчик порадив. Переконував, що так Олексій позбудеться залежності. Але ж книги не горять, бо кожне слово Мавчиного щоденника й так сидить у голові та живе в серці.

Відкрив останню сторінку роману, читав уже напевне всоте, шепочучи до себе, до неба, до Бога, мов молитву: «Мавко, будь щаслива! Мавко, будь щаслива!»

Дата добавления: 2015-09-01