Агропромислова політика та аграрні реформи.

Аграрна політика – важлива й невід’ємна складова державної політики – може бути визначена як державне управління розвитком агропромислового виробництва по одному або одночасно кількох політично задекларованих, економічно забезпечених і соціально захищених напрямах. Вона охоплює всі державні рішення, які впливають на діяльність індивідуальних виробників та фірм для визначення, що виробляти, як виробляти і для кого. Розуміння аграрної політики потребує знання не лише політичного процесу прийняття і затвердження нових законів, але й економічної суті та їх результатів як для виробників, так і споживачів сільськогосподарської продукції.

Важливою складовою політики є аграрна політика, яка означає комплекс цілей і заходів, спрямованих на інтенсивний розвиток продуктивних сил сільського господарства, вдосконалення або докорінну зміну існуючих там типів і форм власності, а також забезпечення продовольчої безпеки країни. Важливу роль у цьому відіграє досягнення оптимального рівня концентрації виробництва.

Агропромислова політика також повинна спрямовуватися на забезпечення потреб агропромислового комплексу вітчизняною промисловістю. Закупівля сільськогосподарської техніки, хімічних добрив та іншої продукції за кордоном призводять до значних витрат в економіці.

Необхідне також оптимальне поєднання ринкових важелів з адміністративним, правовим та економічним державним регулюванням. Макроекономічне регулювання повинно поширюватись на всі типи і форми власності та господарювання. Для захисту внутрішнього товаровиробника у промисловості та сільському господарстві необхідно припинити непродуману політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності.

Саме у такий спосіб формувалось високопродуктивне сільське господарство багатьох розвинутих країн. Високу ефективність сільського господарства в Ізраїлі забезпечує продумане комплексне планування, надійна державна підтримка фінансами, кадрами, а також налагодженою системою матеріального постачання тощо.

Матеріальною основою аграрної реформи є насамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культури землеробства, поглиблення спеціалізації, встановлення оптимальних розмірів сільськогосподарських кооперативів тощо.

Аграрні реформи передбачають також перетворення економічної та юридичної власності у селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності передбачає насамперед створення реального плюралізму типів і форм, але за переважання колективної. Крім того, необхідні реформи у сфері ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто всієї сукупності таких відносин економічної власності у всіх сферах суспільного відтворення.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. На основі колгоспів у 2003 році було утворено 19 тис. нових агроформувань, які обробляли 63% землі. Якщо на 1 січня 1990 р. не було жодного фермерського господарства, то на початку 2003 р. їх нараховувалось 43 тис. (які обробляли 7,7% землі). Крім того, 13,7 млн. сімей користувались присадибними ділянками,загальна площа яких становить майже 29% землі. Загалом у власність недержавних сільськогосподарських підприємств було передано 29,5 млн. га землі. Проте розширення особистих підсобних господарств виявилось не ефективним. Так, площа цієї категорії господарств збільшилося у 2,5 раза, а обсяг виробництва сільськогосподарської продукції – лише на 15%.

Фермерські господарства загалом працювали гірше, ніж колгоспи і радгоспи. Так, у 2000 р. собівартість 1 ц зерна у найменших сільськогосподарських підприємствах була у понад 3 рази вищою, ніж на великих підприємствах. Значною мірою це пояснювалось недостатнім забезпеченням малогабаритною технікою, неефективним використанням тракторів і комбайнів через малі розміри земельних ділянок у господарствах тощо, внаслідок чого втрачається ефект масштабу.

Усі працівники сільського господарства повинні мати однакові права щодо соціального захисту з боку держави (отримання послуг охорони здоров’я, допомоги з приводу безробіття, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства та ін.), в отриманні допомоги для розвитку господарської діяльності, забезпечення відповідних прав тощо.

Аграрний сектор у всьому світі – важливий сектор економіки, де державне втручання є швидше закономірністю, ніж винятком. Для цього існує багато причин. Специфічні причини державного втручання в аграрне виробництво з часом змінюються, так само, як і природа політичних, соціальних та економічних середовищ, у межах яких функціонує сільське господарство. Такі дії держави називаються її аграрною політикою. Політика характеризується цілеспрямованими, послідовними діями, на відміну від випадкових і непостійних видів діяльності, які притаманні приватній фірмі або індивідууму. Політика включає планування, що базується на певних звичаях, цінностях та цілях, а також на порівнянні витрат і прибутків, пов’язаних з прийняттям того чи іншого плану. Елементи політики – цілі, які можуть бути встановлені, засоби для досягнення цих цілей, виконавчі органи, такі, як агенти чи агенції, що активізують та контролюють згадані засоби, а також обмежувальні фактори, які існують при виконанні заданого плану чи програми.

Можливості для державного регулювання дуже широкі:

1. Основною прерогативою держави є її законодавство. Налагодження оптимального функціонування державних та приватних інституцій – одне з головних урядових завдань, які не можуть бути розв’язанні тільки за рахунок ринкового саморегулювання. Класичною аграрною проблемою є земельна реформа і розподіл прав власності. Ось чому в Україні одним із найважливіших політичних рішень залишається приватизація землі.

2. Держава також може поліпшити функціонування аграрного сектора наданням послуг та соціальним забезпеченням. Прогресивні типи аграрних політик ті, які покликані вдосконалити інфраструктуру продовольчої системи. Серед них протягом останніх років виділяють такі: розвиток аграрної науки та екстеншен, що фінансуються державними структурами; різноманітні програми охорони природних ресурсів, особливо консервація ґрунтів і водних ресурсів; використання зовнішніх ринків для експорту аграрної продукції власного виробництва, що поліпшує національний баланс експорту та імпорту разом з освоєнням ринків для збуту надлишків виробленої продукції та ін. Загалом сучасні типи аграрних політик спрямовані на поліпшення навколишнього природного середовища або сприяння діяльності індивідуального фермера чи споживача.

Нарешті, держава може безпосередньо впливати на функціонування аграрних ринків. Аграрна політика має відношення до двох широких вимірів ринків – ринку сільськогосподарських ресурсів, через який аграрний виробник забезпечується усім необхідним для виробничого процесу, і ринку сільськогосподарських продуктів, на якому відбувається процес обробки й подальшого просування харчових продуктів до національних і зарубіжних споживачів. Державна політика на ринку ресурсів охоплює використання землі та інших природних ресурсів, аграрний кредит, промислові вироби для сільського господарства, а також трудові ресурси, що задіяні у всіх секторах аграрного виробництва. Політика на товарному ринку включає широкий спектр законів і державних регулятивних дій, які застосовуються на зазначених ринках. Наприклад, це стосується таких питань, як саморегульовані ринки, або заходи підтримки цін з одночасним контролем рівня виробництва і маркетингу; торговельні угоди у міжнародній торгівлі, субсидії, тарифні та нетарифні обмеження; субсидування цін для споживачів і питання, які пов’язані з врегулюванням таких процесів.

Дата добавления: 2015-09-01