Поняття і властивості конституції

Слово "конституція" має латинське походження (constitu-tio), що означає установлення, улаштування. Конституція – основний закон держави, що приймається, змінюється і скасовується в особливому порядку, який визначає суспільний І державний устрій, порядок і принципи утворення представників органів влади, виборчу систему, права й обов'язки громадян. Конституція – основа всього законодавства держави. Вона є системою правових норм, що регулюють у суспільстві найбільш важливі відносини – правовідносини а приводу влади та відносини між індивідом і владою.

Конституція важлива й необхідна для сучасної держави насамперед тому, що саме вона є документом, який регулює найважливіші відносини в суспільстві. У ній закріплюються вихідні принципи та приписи, функції й основи організації, форми та методи діяльності держави. Перша група відносин – це відносини з приводу влади. Правове регулювання цих суспільних відносин полягає в тому, що конституція визначає порядок створення, обсяг компетенції, строки повноважень вищих органів державного управління та посадових осіб. Друга група – відносини між особою і державою. Іншими словами, конституція встановлює межі й характер державного регулювання у всіх основних сферах суспільного розвитку, відносини держави з людиною та громадянином. Крім того, конституція закріплює і надає вищу юридичну силу фундаментальним правам і свободам людини, захищає її честь і гідність.

Як зазначалося вище, ці дві сфери не вичерпують кола питань, регульованих конституцією. У її тексті також висвітлюються адміністративно-територіальний устрій держави, організація в ній судової влади. Дуже часто в конституції закріплюється певна економічна модель. Іноді в конституції вносяться згадки про аспекти життя, які начебто не пов'язані з конституційним правом, наприклад, шлюб і родина. Це викликано тим, що саме в конституції фіксуються принципи, на основі яких у цій державі здійснюється все правове регулювання. Тому конституцію прийнято також називати основним законом. У деяких країнах терміни "конституція і основний закон" уживаються паралельно. У такому разі друге визначення неначе розшифровує і доповнює перше. Однак у більшості держав світу паралельне вживання цих визначень, як правило, не виходить за академічні рамки. Лише в Німеччині Конституція 1949 р. офіційно називається "Основний закон".

Конституція в будь-якій державі – це правовий акт вищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державного і громадського життя, головне джерело національної системи права. Конституція на вищому рівні регулює суспільні відносини, пов'язані з організацією влади, правами і свободами, обов'язками людини та громадянина, формами правління й державного устрою.

Наявність конституції може розглядатись як обов'язкова ознака правової держави, що ґрунтується на пануванні права, запереченні сваволі влади та безправ'я підвладних.

Регулююча роль конституції стосується всього суспільного організму. Вона охоплює не лише державну організацію, а й недержавні сфери – соціально-економічний устрій, культурне життя, відносини у сфері цивільного суспільства. Жодна конституція не може обійти відносини держави з інститутами власності, громадськими і релігійними установами. Норми конституції, як і право в цілому, впливають на різні аспекти суспільного життя – державно-політичний, економічний, соціальний та духовний.

Конституцію можна розглядати як мікромодель суспільства, його юридичний каркас, у рамках і на основі якого функціонує механізм державної влади, забезпечуються права і свободи громадян. Можна говорити, що прийняття та існування в суспільстві конституції має низку цілей. По-перше, конституція покликана чітко визначити межі повноважень посадових осіб і владних органів. Зміст цього полягає в недопущенні сваволі та беззаконня з боку можновладців, вони у своїх діях виявляються "зв'язаними" рамками основного закону. По-друге, конституцій юридично фіксує сукупність прав і свобод, що належать індивідові. По-третє, конституція закріплює певне співвідношення політичних сил у суспільстві. Законодавчо оформляючи та закріплюючи суспільні відносини, конституція виступає як потужний важіль внутрішньополітичної стабільності держави, стійкого функціонування її владних структур. По-четверте, вона визначає цілі та принципи подальшого розвитку держави. Усі ці завдання мають для суспільства однакову важливість і цінність, тісно пов'язані між собою, кожне з них у відриві від інших втрачає значення.

Аналізуючи конституції і характеристики конституційності держави, слід розрізняти конституцію в матеріальному та формальному значеннях слова. Конституція у так званому матеріальному значенні є писаним актом, сукупністю актів або конституційних звичаїв, які насамперед проголошують і гарантують права і свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їхню компетенцію та відносини, державну символіку і столицю.

Однак у матеріальному значенні термін "конституція" вживається рідко. Набагато частіше ми говоримо про конституції у формальному значенні, тобто про закон або групу законів, наділених вищою юридичною силою стосовно всіх інших законів.

Конституція в цьому значенні – це певною мірою "закон законів". Вона не може бути змінена шляхом видання звичайного закону й, навпаки, внесення поправок у конституцію вимагає відповідної зміни тих законів і підзаконних актів, які були видані раніше на підставі або в розвиток тих її положень, що діяли, але перестали тепер їй відповідати.

Усі держави мають конституцію в матеріальному значенні, але не в усіх у них є конституція у формальному розумінні. Наприклад, британська конституція існує в першому значенні, але не в другому: її норми можуть бути змінені в тому самому порядку й тими самими органами, які створили чинні норми. Хоча, якщо додержуватися логіки і вважати, що першочерговою функцією конституції є фіксація прав і свобод особи, навіть у Великобританії існує конституційно-правовий документ – Білль про права 1689 р.

До конституції в матеріальному розумінні належать лише ті правові норми, які регулюють зазначені вище суспільні відносини. Навпаки, конституції у формальному розумінні можуть містити такі норми, які, здавалося б, регулюють відносини, що не мають конституційного характеру.

Розрізняють також поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція, у матеріальному або формальному значенні – це завжди певна система правових норм, що регулюють певне коло суспільних відносин. Юридична конституція – основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути.

Фактична конституція представляє реальний стан регулювання конституційно-правових відносин у певній державі.

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями, як правило, є результатом зміни у співвідношенні політичних сил, що сталася після прийняття юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається порядок здійснення державної влади, що може суттєво відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією.

Таким чином, конституція – система правових норм, що мають вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною й суспільством з одного боку і державою – з другого, а також основи організації самої держави.

Конституція в будь-якій державі – це правовий акт вищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державного і громадського життя, головне джерело національної системи права. Конституція на вищому рівні регулює суспільні відносини, пов'язані з організацією влади, правами і свободами, обов'язками людини та громадянина, формами правління й державного устрою.

Наявність конституції може розглядатись як обов'язкова ознака правової держави, що ґрунтується на пануванні права, запереченні сваволі влади та безправ'я підвладних.

Регулююча роль конституції стосується всього суспільного організму. Вона охоплює не лише державну організацію, а й недержавні сфери – соціально-економічний устрій, культурне життя, відносини у сфері цивільного суспільства. Жодна конституція не може обійти відносини держави з інститутами власності, громадськими і релігійними установами. Норми конституції, як і право в цілому, впливають на різні аспекти суспільного життя – державно-політичний, економічний, соціальний та духовний.

Конституцію можна розглядати як мікромодель суспільства, його юридичний каркас, у рамках і на основі якого функціонує механізм державної влади, забезпечуються права і свободи громадян. Можна говорити, що прийняття та існування в суспільстві конституції має низку цілей. По-перше, конституція покликана чітко визначити межі повноважень посадових осіб і владних органів. Зміст цього полягає в недопущенні сваволі та беззаконня з боку можновладців, вони у своїх діях виявляються "зв'язаними" рамками основного закону. По-друге, конституцій юридично фіксує сукупність прав і свобод, що належать індивідові. По-третє, конституція закріплює певне співвідношення політичних сил у суспільстві. Законодавчо оформляючи та закріплюючи суспільні відносини, конституція виступає як потужний важіль внутрішньополітичної стабільності держави, стійкого функціонування її владних структур. По-четверте, вона визначає цілі та принципи подальшого розвитку держави. Усі ці завдання мають для суспільства однакову важливість і цінність, тісно пов'язані між собою, кожне з них у відриві від інших втрачає значення.

Аналізуючи конституції і характеристики конституційності держави, слід розрізняти конституцію в матеріальному та формальному значеннях слова. Конституція у так званому матеріальному значенні є писаним актом, сукупністю актів або конституційних звичаїв, які насамперед проголошують і гарантують права і свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління та територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їхню компетенцію та відносини, державну символіку і столицю.

Однак у матеріальному значенні термін "конституція" вживається рідко. Набагато частіше ми говоримо про конституції у формальному значенні, тобто про закон або групу законів, наділених вищою юридичною силою стосовно всіх інших законів.

Конституція в цьому значенні – це певною мірою "закон законів". Вона не може бути змінена шляхом видання звичайного закону й, навпаки, внесення поправок у конституцію вимагає відповідної зміни тих законів і підзаконних актів, які були видані раніше на підставі або в розвиток тих її положень, що діяли, але перестали тепер їй відповідати.

Усі держави мають конституцію в матеріальному значенні, але не в усіх у них є конституція у формальному розумінні. Наприклад, британська конституція існує в першому значенні, але не в другому: її норми можуть бути змінені в тому самому порядку й тими самими органами, які створили чинні норми. Хоча, якщо додержуватися логіки і вважати, що першочерговою функцією конституції є фіксація прав і свобод особи, навіть у Великобританії існує конституційно-правовий документ – Білль про права 1689 р.

До конституції в матеріальному розумінні належать лише ті правові норми, які регулюють зазначені вище суспільні відносини. Навпаки, конституції у формальному розумінні можуть містити такі норми, які, здавалося б, регулюють відносини, що не мають конституційного характеру.

Розрізняють також поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція, у матеріальному або формальному значенні – це завжди певна система правових норм, що регулюють певне коло суспільних відносин. Юридична конституція – основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, який пропонує те, що має бути.

Фактична конституція представляє реальний стан регулювання конституційно-правових відносин у певній державі.

Розбіжність між фактичною і юридичною конституціями, як правило, є результатом зміни у співвідношенні політичних сил, що сталася після прийняття юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається порядок здійснення державної влади, що може суттєво відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією.

Таким чином, конституція – система правових норм, що мають вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною й суспільством з одного боку і державою – з другого, а також основи організації самої держави.

Історія конституціоналізму налічує близько чотирьох століть. Прообразами конституцій були хартії й статути середньовічних самоврядних міст, "даровані" феодалами або затверджені власною владою міських республік. В одній з держав Європи подібна середньовічна конституція діє дотепер. Це конституція карликової держави Сан-Марино, розташованої на Апеннінському півострові, прийнята ще 1600 р.

У сучасному розумінні конституція як засіб обмеження державної влади й утвердження прав особи з'явилася тільки в період буржуазних революцій. Перша конституційна монархія склалася в Англії у XVII ст., однак англійська конституція була неписаною і неконсолідованою, складалася з безлічі парламентських актів, звичаїв, судових прецедентів.

Першою писаною є Конституція США 1787 p., що стала результатом Війни за незалежність. Декількома роками раніше було прийнято конституції окремих штатів, складені за зразком першої з них – Віргінської конституції 1776 p., що ґрунтувалася на "Декларації прав", прийнятій Конгресом у 1774 р. Конституція США 1787 р., що діє з низкою поправок дотепер, закріпила перехід від конфедерації до федеративної держави. Вона стала прообразом конституцій, які приймалися в наступні два століття. Після доповнення Біллем про права у 1791 р. Конституція США набула закінченої форми.

У континентальній Європі перші писані конституції з'явилися у Франції (якщо не вважати такою польську конституцію від 3 травня 1791 p., яка фактично була прийнята під впливом Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і не набула чинності внаслідок російсько-прусської інтервенції).

Перша французька конституція була прийнята Установчими зборами у вересні 1791 р. Вступом до неї стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Французькі конституції вирізнялися нетривалістю дії у часі: уже в 1793 р. було прийнято радикально-демократичну якобінську конституцію, у 1795 р. – помірковано-консервативну термідоріанську, в 1800 р. – авторитарну наполеонівську, скасовану в 1804 р. Далі були конституційно-монархічні конституції 1814, 1830, 1852 pp. і республіканська конституція 1848 p. Чинний Основний закон Франції - Конституція П'ятої республіки – був прийнятий лише у 1958 p., замінивши конституцію 1946 p.

В історії конституціоналізму помітне місце займають основні закони Норвегії (1814) і Бельгії (1831), що діють зі змінами й донині. Обидві конституції встановлювали класичну парламентську монархію. 1812 р. було прийнято першу конституцію Іспанії, яка проіснувала недовго. Німеччина одержала загальнонаціональну конституцію відразу після об'єднання у 1871 р. У 1874 р. було прийнято чинну дотепер союзну конституцію Швейцарії (яка замінила конституцію 1848 р.). У 1876 р. прийнято першу в Азії конституцію – турецьку. У 1889 р. імператор "дарував" своїм підданим першу японську конституцію, що закріпила практично необмежену монархію. У 1912 р. у результаті революції першу конституцію прийнято в Китаї.

Конституції кінця XVIII – початку XX ст., за незначним винятком, мали напівдемократичний або навіть антидемократичний характер, обмежуючи політичні права громадян, насамперед виборче, численними умовами або цензами, зберігаючи станові привілеї, широкі права монарха.

Хвиля соціально-політичних потрясінь, викликана Першою світовою війною, привела до появи великої кількості нових основних законів: Німеччини і Фінляндії (1919), Австрії (1920), Польщі (1921), Латвії (1922), Литви (1922) та ін. У цьому ж ряду стоїть конституція Мексики 1917 p., прийнята в результаті демократичної революції. Головним нововведенням у них було закріплення низки важливих соціально-економічних прав і принципів державної політики – поступка народному руху. Ці конституції свідчать "про початки справедливості в господарському житті", про "обов'язок держави втручатися в економічні відносини громадян у дусі справедливості". Австрійська конституція 1920 р. уперше створювала конституційний суд і визнавала безпосередню дію міжнародного права. Ці конституції прийнято називати конституціями "другого покоління".

Новий, третій, етап розвитку конституціоналізму розпочався відразу після завершення Другої світової війни. Він був викликаний загальнодемократичним піднесенням у світі, розладом колоніальних імперій і виникненням так званого соціалістичного табору. Цей період характеризується різноманітністю шляхів розвитку інституту конституції, поєднанням як демократичних, так і антидемократичних тенденцій у світовому конституційному процесі. Загальним, однак, є закріплення більшістю нових конституцій соціальних і економічних прав або принаймні соціальних принципів, реалізації яких має прагнути держава, а також широкого переліку демократичних свобод, включаючи загальне виборче право. Найчіткіше серед розвинутих країн ця тенденція виявилася в державах, що звільнилися від фашистських та інших авторитарних режимів (наприклад, конституції Японії 1946 p., Італії 1947 p., Німеччини 1949 p., Греції 1975 p., Португалії 1976 p., Іспанії 1977 p.). Конституції новоутворених соціалістичних країн в основному копіювали радянську модель, поєднуючи найширший набір соціально-економічних прав з тоталітарним устроєм державної влади. Розглядаючи післявоєнний розвиток конституціоналізму, варто особливо виокремити конституції особливої групи держав – так званих країн, що звільнилися. Колоніальні народи Азії, Африки, Океанії зазнали впливу як класичного західного лібералізму та демократизму, так і комунізму в радянському або китайському варіанті. Більше того, в умовах "холодної війни" цей регіон став ареною непримиренного економічного й ідеологічного суперництва між наддержавами. Усе це не могло не вплинути на державний і суспільний лад зазначених країн. Тому конституції країн "третього світу" відбили в собі суперечності між двома шляхами економічного та політичного розвитку. Так, країни "соціалістичної орієнтації", що розвивалися, прагнули більшою або меншою мірою наслідувати у своїх основних законах радянський зразок, зазвичай доповнюючи його місцевою специфікою та запозиченнями з правових систем колишніх метрополій. Інші більшою мірою орієнтувалися на конституційні моделі своїх колишніх метрополій (Індія, Пакистан, Ямайка, Сенегал) або створили власні, цілком оригінальні зразки державного устрою (Заїр до 1990 p., Іран, Індонезія, Малайзія, ОАЕ).

Кожна з чинних конституцій має специфічні індивідуальні риси. У них відобразилися соціальні, національні, політичні, історичні, релігійні та інші особливості відповідних країн. Водночас конституціям властиві деякі загальні, спільні риси.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують народний суверенітет. Це спільна риса як старих, так і нових конституцій. У преамбулі Конституції США вказано: "Ми, народ Сполучених Штатів... урочисто проголошуємо й установлюємо цю конституцію..." У преамбулі називаються цілі утворення Союзу, але нічого не йдеться про владу та її носіїв. Конституція Бельгії 1831 р. проголошує: "Вся влада виходить від народу. Вона здійснюється у встановленому Конституцією порядку" (ст. 25).

Більшість конституцій у тій або іншій формі закріплює інститути приватної власності. Природно, це положення так званих "західних демократичних" конституцій або документів, прийнятих за їхнім зразком. Разом із тим питання власності, навіть у державах, що вважаються основоположниками західної цивілізації, не завжди врегульовані на конституційному рівні. Зокрема, Конституція США – найкоротша конституція у світі – обходить цю сферу мовчанням.

У конституціях звичайно відтворюються й закріплюються основні принципи теорії поділу влади. У деяких конституціях (італійська, французька, німецька) концепція поділу влади не виражена семантично точно, вона мається на увазі, з неї виходять. В інших (американська, датська, японська) принципи поділу влади чітко сформульовано у відповідних статтях. Принцип поділу влади, доповнений "системою стримувань і противаг", покладений в основу американської Конституції.

Усі конституції встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави – республіку або монархію. Конституційні приписи з цього питання можуть бути різними, але завжди є в тексті Основного Закону. Так, у Конституції США нічого не йдеться про форму правління всього Союзу, але закріплюється республіканська форма правління для штатів: "Сполучені Штати гарантують кожному штату в цьому Союзі республіканську форму правління..." (глава IV, ст. 4).

Конституції встановлюють і закріплюють форму державного устрою – унітарну або федеративну, хоча в самому тексті основного закону може не міститись прямих приписів щодо цього (Франція, Японія). У такому випадку передбачається, що саме умовчання про форму державного устрою є констатацією унітаризму як найпоширенішого способу національно-політичної організації території країни.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують і встановлюють демократичні свободи громадян і підданих. Як правило, у самому тексті основного закону міститься відповідна глава або розділ. При цьому західні конституції прагнуть зафіксувати цивільні права у максимально можливому обсязі, акцент при цьому робиться на особистих, й особливо політичних, правах особи. Присвячені правам індивіда розділи конституцій країн тоталітарного соціалізму (Китай, В'єтнам, Лаос, Північна Корея, Куба) є значно вужчими, ніж передбачають міжнародні стандарти. У конституціях цих країн громадянинові надаються в основному права соціально-економічного характеру, і саме вони там уважаються основою конституційно-правового статусу громадянина.

У новітніх конституціях, особливо латиноамериканських країн і держав СНД, правове становище людини і громадянина в техніко-юридичного погляду розроблено досить докладно, з безліччю деталей.

Водночас є низка конституцій, в основному тексті яких немає розділів або навіть згадувань про права і свободи. До них належать конституції США, Франції 1958 p., деяких франкомовних країн Тропічної Африки. У першому тексті конституції США не було спеціальної статті або розділу про правове становище особи, і лише через кілька років було прийнято перші десять поправок, які складають Білль про права.

Усі конституції визначають принципи організації системи вищих органів державної влади та порядок діяльності складових її підсистем. До їхнього числа входять глава держави, уряд, парламент і в деяких країнах вищий орган конституційного нагляду. У конституціях установлюються також основи регулювання таких найважливіших політичних процесів, як вибори, референдум і законодавство.

Коло питань, регульованих конституціями, різне. Однак з певним ступенем наближення можна вивести загальну закономірність, яка полягає в тому, що старі конституції, як правило, більш сумарні. Конституції, прийняті після Другої світової війни, є детальнішими.

Дата добавления: 2015-08-20