Міські ювеліри

Розгляд ковальської справи вже показало той високий технічний рівень, якого досягла міське ремесло в стародавній Русі. Але справжню віртуозність руські майстри проявили в обробці кольорових і благородних металів. Їм були доступні рішуче всі технічні прийоми, відомі в передових країнах тодішнього світу. Не було, мабуть, такої галузі художнього ремесла, в якій руські ремісники XI-XII ст. не створили б чудових, вражаючих своєю досконалістю речей. Руськими майстрами була освоєна складна техніка зерні, скані, фігурного литва і, нарешті, найскладніша з усіх - техніка перегородчастої емалі. Скарби і вцілілі від похоронних багать речі в курганах IX-X ст. (Гнєздова, Київ, Чернігів та ін.) Дають нам ряд тонких і витончених виробів здебільшого місцевої роботи, що виявляють досвідченість і високе мистецтво руських майстрів. При розгляді початкових витоків міського ювелірного ремесла ми ще більшою мірою, ніж для села, повинні враховувати художні та технічні традиції попередньої епохи[11].

Обробка міді. У місті широко застосовувалися вироби з кованої міді. Котли, чаші, миски з тонких листів міді, спеціально викуваних по певному профілю, часто зустрічаються при розкопках в давньоруських містах. Міддю оковують щити ще в X ст. Покрівлі будівель крили, поряд зі свинцем, і листами кованої міді. Але основна маса мідних виробів в місті, як і в селі, чи не виковувалася, а відливалася, і самий термін «котельне справа» означав саме лиття. З міді лили дзвони, панікадила, хрести, складні, свічники, гирі вагові, бойові гирі, шестопер, перехрестя для мечів, а в більш ранній час - ідолів, підвіски до намиста, пряжки, штампи для тиснення срібла, дзвіночки, фібули, дзеркала, битки для гри в бабки, акваманіли (водолії), браслети, колти, підвіски і десятки інших предметів. Як бачимо, список речей надзвичайно строкатий. До цього списку потрібно ще додати речі, литі зі срібла, так як техніка лиття була однакова.

Кування і чеканка. Істотним недоліком ливарної техніки взагалі є те, що цей спосіб виготовлення речей вимагає великої кількості дорогого металу і сильно ускладнює виріб, так як відлити дуже тонку річ надзвичайно важко. Крім того, тонка лита річ дуже тендітна, тоді як кування ущільнює метал, робить його більш міцним і дозволяє виготовляти великі, але тонкі і легкі речі. У більшості випадків з міді та срібла виковувалася різний посуд - кубки, вази, братина, чари, страви і т. д.

Золотоковаль відливав зі срібла (або міді) плоску корж, а потім починав кувати її на ковадлі від середини до країв. Завдяки цьому прийому річ поступово брала напівсферичну форму. Посилюючи удари в певних зонах і залишаючи деякі місця менш прокувати, майстер досягав бажаного контура речі. Іноді до чаш приковує піддон, закруглятися краю, а на віночок і тулуб наносився карбований орнамент. Вся ця робота могла зажадати від ювеліра, крім звичайного ковадла, додаткових дерев'яних болванок і особливих молотків із закругленими кінцями. Один такий молоток знайдений в Старій Рязані. Зразками кованої срібного посуду може служити чара чернігівська з карбованим орнаментом, що наслідує зерни. Орнамент князя Володимира Давидовича, знайдена в спеціальними пунсонами. столиці Золотої Орди-Сараї.

Тиснення. У зв'язку з технікою опуклою карбування стоїть питання і про техніку тиснення металу на спеціальних матрицях. Ця техніка має дуже стару традицію, висхідну ще до скіфської епохи. На Русі вона не застосовувалася до XI ст., Але у візантійських містах, наприклад, у Херсонесі, часто замість опуклою карбування застосовувалося тиснення. Для цього відливали масивну мідну пластинку - матрицю з бажаним рельєфом, а потім накладали на неї срібну пластинку і вдавлювали срібло у всі поглиблення пластинки. Іноді поверх срібла клали свинцеву пластинку і били молотком по свинцю, завдяки чому срібло м'яко облягала рельєф матриці.

Волочіння дроту. Наступним розділом ювелірної техніки давньоруських міст є волочіння дроту. Потреба в дроті була велика і було потрібно її для різних потреб дуже багато. Мідна, срібна та золота дріт йшла на самі різні вироби: дріт великого калібру йшла на виготовлення гривень і браслетів, більш тонкого - на скроневі кільця, ланцюжки та ін., А найтонші дротові нитки прикрашали поверхню різних предметів складним і витонченим візерунком філіграні[12].

Зерна та скань. Тонкий дріт служив для виконання нескінченного розмаїття філігранних узорів. Філігрань, руська скань (від «СКАТ» - звивати, сукати) являє собою скорочення дроту, що утворює будь-який візерунок.

Абсолютно невіддільна від скані завжди супутня їй техніка зерні, коли на платівку напоювали найдрібніші зерна металу. Зерна золота або срібла заготовлювались заздалегідь з найдрібніших крапель металу, а потім вкладалися за допомогою маленького пінцета на орнаментовану платівку. Далі все слід було так само, як і зі сканью: посипали припоєм і ставили на жаровню[13].

Інкрустація і позолота. У більшості випадків інкрустація проводилася по розпеченому металу. Спочатку на орнаментовані поверхню наносився малюнок, потім цей малюнок прорізався різцем кілька навскоси. Після цього предмет нагрівали і накладали з поглиблення золоту чи срібний дріт. Маленьким долотцем і легкими ударами молотка її вганяли в поглиблення, розплющували і зарівнювали рвані краї борозенки. Інкрустовану золотом мідь зазвичай покривали черню, так що отримували малюнок з золотими контурами на чорному тлі. У тих випадках, коли потрібно було зробити суцільне золоте пляма, майстер проводив кілька паралельних борозенок, укладав в них дріт і потім на вогні розплющував дріт так, щоб окремі нитки злилися в суцільну золоту поверхню. Тут вже інкрустація переходила в золочення[14].

Чернь. Дійсно, вироби з черню і емаллю є вершиною досконалості в мистецтві давньоруських ювелірів. Черв'як застосовувалася виключно для срібних виробів, де чорний фон різко контрастував з виступаючим світлим срібним візерунком. До складу черні входять срібло, свинець, червона мідь, сірка, поташ, бура, сіль. Зазвичай ця суміш зберігалася в порошку. Срібна пластинка під чернь повинна бути підготовлена ​​карбуванням (Чорна Могила, оправа турового роги) або ж тисненням (колти з різних місць) таким чином, щоб фон був поглиблений у порівнянні з малюнком. Фон ще додатково процарапували різцем, для кращого зчеплення черні з сріблом. Після цього порошок розводили і отриману кашку розмазували по заглибинах пластинки. Потім пластинку ставили на жаровню, і чернь міцно поєднувалася з сріблом. Отримавши черневий фон, майстер підправляв краї його різцем і різцем ж допрацьовував виступаючі частини візерунка[15].

Емаль. Руські емалі користувалися у сучасників і користуються понині цілком заслуженою славою. Ретельність роботи, яскравість барв, продумане поєднання тонів і тонкість малюнка, з'єднані з міцністю емалевих речей, роблять їх одним з кращих розділів світового ювелірного мистецтва XI-XIII ст.

Емаллю прикрашалися переважно золоті речі, так як тільки золото володіло таким ступенем ковкості і легкоплавкости, яка була потрібна для створення основи під емаль. Емаль називалася на Русі «хіміпет» або «фініпт» (звідси пізніше назва емалі - фініфть). Сутність прикраси емаллю полягає в тому, що на поверхні металу робляться замкнуті візерунки з яких-небудь перегородок, які заповнюються склоподібної масою емалі певного кольору[16].

Дата добавления: 2015-08-17