Читайте также:
|
| 1. Найбільша втіха на землі – це влада, Релігія незмінна всіх епох, Лихварка, що бере найвищу плату. Душею віддають їй вічний борг. Володарю земний і сонця брате! Признайся сам собі, а хто твій бог? – Чи той, хто був за правду розіп’ятий, Чи гордістю оспіваний порок? Хто прийме каяття твоє спізніле, Кого в пітьмі так жадібно шукав? В душі заплачуть янголи безкрилі, І чаша переповниться гірка. А душу віднесе, як мертве тіло, Бурхлива, та отруєна ріка. 2. Бурхлива, та отруєна ріка Розмиє брудом береги сумління. Спокуса, як амброзія, п’янка, Богинею постане у видінні. Те, що не варте навіть мідяка, За примхою царя стає безцінним. А істина в божественних рядках Не спопеливши зла, піддасться тліну. І хоч життя красиве у царів, Та меч Дамокла – для усіх розплата. Страхом падіння кожен-бо хворів, В душі тримав свого німого ката. В пітьму вони пливуть без якорів, На березі гуде безликий натовп. 3. На березі гуде безликий натовп, Змішалися прокляття і хвала. І безліч істин не знаходять ради – Де праведні, а де лихі діла? Невільники безумної принади Купають у гріхах свої тіла. Сумління без жалю ведуть до страти. Бо влада – це сестра богині зла. Володарі не створюють канонів, А тільки служать первісним богам. Для цих жерців не дійсні заборони, Безумства їх нетлінні у віках. Та хто не побував у тім полоні, Не осягне величного гріха. 4. Не осягне величного гріха Бідняк наївний, що не знав спокуси Зрівнятися із богом, не блукав В оманах заборонених союзів. Хто владою грішив бодай в думках, Вже їй довіку поклонятись мусить. Та навіть цар позаздрить біднякам, Зомлівши від отруйного укусу. А втім, гадає всякий чоловік, Що слід цю дань без роздумів приймати. Миліші для людей боги живі, Водночас і любимі, і прокляті. І спраги не втамує той повік, Кому отруту цю дано пізнати. 5. Кому отруту цю дано пізнати, Тому не буде до смаку вода. Суха душа, затиснута в лещата, За краплю брудноти себе продасть. Повсюди звикла лиш перемагати Інстинктів неприборкана орда. І привертає все нових фанатів Земним життям спотворений Адам. Забувши назавжди блаженство раю, Як образ бездоганного зразка, Людей безликі стада він збирає. Кого гріхом диявол ошукав, Тому в пітьмі пекельне сонце сяє, В того безжальна, хоч міцна рука. 6. В того безжальна, хоч міцна рука, Хто душу гордим помислом утішив. Між праведним і ницим – грань тонка. Учора – янгол, а сьогодні – грішник. Ріка гордині – пафосно-стрімка. Руйнує у людині найсвятіше, Сумлінню не кидає дорікань, В пустелі серця заповняє нішу. Гординя породила всі гріхи, Але найбільше виплекала владу, До Риму завела усі шляхи. Лиш зло саме себе повік не зрадить. Світ кориться не добрим, а лихим. Та цар земний лише земним багатий. 7. Та цар земний лише земним багатий – У нетрях честолюбства заблудив. Гріхів його шалені міріади До раю вхід закриють назавжди. Володарі приречені страждати Спокусою сумнівної мети, І голодом душі, яку за грати Кидає ненаситність пустоти. Для вищих сил царі – лише паяци В коронах, у тіарах чи вінках… І заздрити даремно на палаци, Якщо вони постали на кістках. Хазяїн їх – в невидимій атаці. Душа у нього темна і тремка. Душа у нього темна і тремка, Думки його, неначе хижі птиці – Володар у безвиході блукань У величі своїй стає безлицим. Бо всіх царів один недуг спіткав, Між іменами знищує різницю Сліпої одержимості вулкан, А в пеклі їх читає блудна жриця. Хіба щасливий раб отих богів, Що споконвіку в нерозривній змові? – Гординя, заздрість, грошолюбство, хіть – Накрили людство, ніби темна повінь. Величний раб веде страждань похід, Блукає у морях чужої крові. 9. Блукає у морях чужої крові, Просолений сльозами самоти. За правду роздає вінки тернові, Та тільки їм по-справжньому цвісти… Володаря дивує щире слово, І безкорисність серед чорноти, Тримаючи кинджал напоготові, Він здатен покарати і святих. Від божевільних задумів сп’янілий. Тверезість не порушить таїни Фальшивого причастя мертвим тілом. В степах жадоби вічний кочівник, У вигадану ціль пускає стріли, І злочини вчиняє без вини. 10. І злочини вчиняє без вини, Метою виправдовує пороки, Слуга гріхів, що волею прогнив, І не узяв з минулого уроку. Колоситься врожай кривавих жнив, Ідуть віки, міняються пророки. На істині буяють бур’яни, Жнивар облуд навік утратив спокій. Він шаленіє від лукавих зваб В розпусної богині під покровом. Із нею пізнає облудний рай. Лише вона приймає в нього сповідь. А потім знов грішить величний раб – Із гордістю виходить лев на лови. 11. Із гордістю виходить лев на лови, Бо знає – він сильніший за усіх. Лисиця ж прораховує умови, Бере потроху, а не повний міх. Їм поєднатися було б чудово, Щоб учинити досконалий гріх. Бо хитра сила – перемог основа, Пекельний розум кине світ до ніг. Так радив ще старий Макіавеллі, Лиш сила й хитрість – корабель міцний, Що здатен перейти моря і скелі Абсурдної та вічної війни. Та за морями війн – душі пустеля. Так повелося ще із давнини. 12. Так повелося ще із давнини. Історія – це хитра куртизанка. Кохає кращих, та за півціни Тримає у пекельній лихоманці. Як дика буря знищує човни, Так губить найсильніших ця вакханка. Тобою кожен хворобливо снив, О владо, найсолодша із коханок! Ти пристрастю убила стільки душ! Чия ж ти тінь – диявола чи бога? Відвертий ворог і підступний друг, Розкішна фальшем, істиною вбога, – Для тих, кого причарував твій дух, Небесних див незрозуміла мова. 13. Небесних див незрозуміла мова, Як і земна – облудна для небес. Пізнати Бога не дано рабові, Якого манить блиск людських чудес. Прозріння не буває випадковим, Для багатьох – це непосильний хрест. В чім сила – у страху чи у любові, У тому, хто прогнив, чи хто воскрес? Лисиця й лев – союзне протиріччя, Основа ідеальних тираній. Там пристрасті скликаються на віче. Олтар твій – гріх, володарю земний. Небесне царство не відкриє вічність Для тих, кому неправди плід смачний. 14. Для тих, кому неправди плід смачний, Посади не дадуть уже в едемі. А в пеклі є давно свої чини, Найбільший лиходій для них – нікчема. А люди – це шляхетні дикуни, Які у розум ллють первісну темінь. Радіє лис, що лева заманив В тенета слави, як у рабську неміч. Та, мабуть, псевдосвятість – більше зло, Ніж всі облуди у розкішних шатах. Без щирості написаний псалом, Ганебніший, ніж ниці постулати. Не замаскує ніч гріховне тло. Найбільша втіха на землі – це влада. МАГІСТРАЛ Найбільша втіха на землі – це влада, Бурхлива, та отруєна ріка. На березі гуде безликий натовп, Не осягне величного гріха. Кому отруту цю дано пізнати, В того безжальна, хоч міцна рука. Та цар земний лише земним багатий, Душа у нього темна і тремка. Блукає у морях чужої крові, І злочини вчиняє без вини. Із гордістю виходить лев на лови. Так повелося ще із давнини. Небесних див незрозуміла мова Для тих, кому неправди плід смачний. Вересень 2013. |
| Ярослав Чорногуз Листопад прийшов уже без листя – Виснуть хмарами печальні дні – І в гаю заморено-імлистім Всі дерева – голі і сумні. Тиснуть душу сиві височини, Наливається свинцем блакить. І якась бентега безпричинна Без угаву серденько ятрить. Так немов ця осінь вже остання… І зринає потойбіччя тінь. В гіллі конвульсивна тріпотінь – Це життя –мертвотне – без кохання! 5.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013) Дажбогів гай – дача. |
Юрій Кисельов
На роздоріжжі
| Знов Україна волею небес Уклякла на триклятім роздоріжжі - Іти в союз "тайожний" чи ЄС? Чи, може, власні випростати крижі? Піднятися!.. Лише скажіте - як?!! Провідників нової треба ери - Де сьогоденні Ґонта й Залізняк, Як віднайти сучасного Бандеру?! У відчаї народ іде на зрив, Та смикає гальмо псевдоеліта... Америки в тім я вам не відкрив - Одсунемо сволоту від "корита"! 27.10.2013 |
|
Коли душа вмирає
| Мене уже ніхто не захистить. Всі янголи до неба відлетіли. Моя зоря потухла, не горить. І вже душа чужою є для тіла. Мені уже не хочеться так жить. Нащо мені ці посмішки фальшиві? Не страшно вже. Здійсниться мить - Й прокинутись не буде сила. Мені уже відспівані пісні. Підірвані мости, і щастя догорає. Я плачу навіть уві сні. Як боляче, коли душа вмирає. |
|
Іван Низовий Душа злетіла жайвором в зеніт
| Душа злетіла жайвором в зеніт, від променів крилом прикрила очі, поглянула згори на білий світ і впала вниз, в тугі обійми ночі. О жайворина душе, подвиг твій лишився непоміченим в окрузі цих дикопіль. Хіба що вірні друзі за твій печальний вип"ють упокій. 2010 |
| Іван Низовий | |
Шлях до розп’яття
| Це буде вдень – Не серед ночі: Тебе на муку поведуть (Не дай, щоб викололи очі, – Ти мусиш бачить свою путь Останню!). Виведуть на страту І хрест на плечі піддадуть… Дивись прямісінько Пілату В його банькаті. Хресна путь – Його задумка І вигАдка Його оточення. Дивись: З Пілатом поруч і пілатка – В них очі кров’ю налились! Дивись: праворуч і ліворуч, Один в один, По обіруч, Всіляка наволоч і сволоч – Челядників поштивий учт. На них дивитися не треба – То посіпаки, дрібнота, Яку в народі неспроста Слівцем охрещено «ганеба». В юрбу дивися – Там є люди. Дивися: Там, Серед людей, Ховається лице Іуди… Цей іудей, ох, прохіндей! З його очима не зустрітись Твоїм очам. Від срібняків Вони горять. Їм попелитись У цім вогні повік-віків! Шукай апостолів-лукавців І тих, Що вірними були, Діли їх на христопродавців І тих, які не продали. Знайди в юрбі лице жіноче Вродливо-світле. Ця жона З тобою поруч бути хоче, Тебе не зрадила вона! Знайди й себе – Того, святого, Того, вчорашнього – В юрбі І підбадьор себе самого, І посміхнися сам Собі. Затим – іди! Твою Голготу Вже видно… Мусиш ти іти. Нехай виконують роботу Свою улюблену Кати! Вони – кати. У них немає Ані облич, Ані очей… Катів не судять – Кожен знає: Вони приходять із ночей, В ночах зникають… Ще – хвилина, Іще – секунда, Хвилька – ще… Яка ж висока хрестовина! Як довго кров по ній тече! |
| ГАЛИНА КОРИЗМА |
| А мені наснились колосочки, Жовті-жовті, вусики густі... Й ти стояв у вишитій сорочці Серед стиглих і п'янких хлібів. Наче море, дихав лан безкрайний, Достигала в пахощах земля. Синь волошки, мов кораблик дальний Виринав та знову потопав. Снився жайвір й поле світанкове, Тихий ранок і легка хода. Любий мій, а час біжить - по волі, - Як тобі живеться в небесах? На твоїм зажуренім обличчі Десь згубився вогник запальний. В синім небі у ранковій тиші, Любий спомин в душу переливсь. Впали роси... і змочили ноги, Пахли трави, згіркли полини. апечалилось без тебе поле, Маків цвіт і крапельки сльози. Змійкою дорога вигиналась, Листя яблуньок шептали: До-же- ни! Я тебе чекала, так чекала... Замість тебе - золоті лани. А мені наснились колосочки Наче, то насправді, наяву. І тепер в ранкові літні роси Жайворонком в небо я лечу. |
| Галина Левицька | |
Дорога
| Стоїть мале дитятко на порозі... Зробило перший несміливий крок! О, Господи! Обережи в дорозі Від злих очей і заздрісних думок! Ми виростаєм, серце у тривозі... Як віднайти у світ незнаний шлях? О, Господи, обережи в дорозі, Допоможи здолати відчай, страх! Схиляюсь край дороги у знемозі, Бо сили вже, здається, на межі... О, Господи, обережи в дорозі Й додому повернутись поможи! Ми стоїмо на вічності порозі, В тисячоліття робим перший крок! О, Господи! Обережи в дорозі Й навчи торкатись серцем до зірок! |
| Маріанна Задорожна |
Земля
| Хідник подорожніх скидає із тіла Кров'ю цілують побиті коліна Землю, з якої ми вийшли як з глини Далі терпіти вона не повинна. Уже відгриміли по душах гармати Нас не злякає майбутня лавина? Ще не скінчились інстинкти звірині? Серце своє посадили за ґрати? |
Ангели…
Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. – А хто нас охороняє?
- Ангели, сину.
- Ангели? Хто це?
- Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
- Але ж, мамо, хіба поганого не стається?
- Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.
- А які вони?
- Хто?
- Ангели, мамо.
- Ну, це довга історія, - усміхнулася мама, підбиваючи сину подушку.
- Розкажи.
- І ти ляжеш уже спати?
- Так, мамо.
- Гаразд. Було колись…
- Давно? – перебив Максимко.
- Та не те, щоб, та уже минуло, - спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.
- Не буду.
- Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.
- Як це? – запитав Максимко.
- Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.
- А.
- Але ж ці люди, вони скинули володаря?
- Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.
- І що? – хлопчик вболівав за чудесну країну з її сміливими мешканцями.
- Не злякався мужній народ. Беззбройні, та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.
- Мамо, а де ж про ангелів?
- Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.
- Мамо, а наш тато, він теж ангел?
- Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел, маленький, а ти так на нього схожий. Хлопчик уже спав, уві сні йдучи посеред райського саду за руку із золотим крилатим воїном. А мама ще довго сиділа над ліжком сина, уже не стримуючи сліз.
Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 52 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Скорботне | | | Устимко Яна |