Заходи щодо запобігання забрудненню річкових вод

Води малих рік забезпечують 68 % від потреб сільськогосподарського водопостачання, 25 % - зрошення, 25 % - господарсько-побутових потреб міського населення. У Придніпров’ї, Донбасі, на півдні України для потреб промисловості й сільського господарства використовують 70-90 % стоку малих рік. Їхні повноводність і чистота головно визначають якість вод середніх і великих рік, водних ресурсів суходолу загалом.

Унаслідок масового вирубування лісів і розорювання заплав малі річки майже зовсім позбавлені природного захисту. Це призвело до того, що в басейнах рік високої активності набули ерозійні процеси, чому сприяло також порушення агротехніки на водозборах: розорювання схилів і заплав, випрямлення русел, тощо [57].

Джерелами забруднення малих рік є населені пункти та великі й малі підприємства, не оснащені належним водо- і повітроочисним обладнанням, наземні й підземні комунікації, поверхневий стік сільськогосподарських угідь. У населених пунктах, зокрема в містах, для малих рік небезпеку становлять точкові та розпорошені джерела забруднення. Забруднення від точкових джерел можна якісно і кількісно оцінювати. Розпорошені джерела дуже важко піддаються контролю й оцінці; це мінеральні добрива і пестициди, які застосовують на клумбах і газонах у надмірних дозах, мінеральні масла і мастила з автомобілів, листяна підстилка й екстременти тварин. Крім того, деякі забруднення випадають з атмосфери. Отже, загальне навантаження забруднень у ріках залежить від різноманітних чинників.

Найбільше забруднення малих рік спричиняє житлово-комунальне господарство і промислові підприємства. У середньому місто з мільйонним населенням за добу споживає близько 625 тис. т води, 2 тис. т продуктів харчування, 9,2 тис. т пального. У цьому разі в навколишнє середовище без належного очищення й обробки потрапляє до 500 тис. т рідких, 2 тис. т твердих і 950 т газоподібних відходів. Усі вони забруднюють навколишнє середовище. Однак найбільшого негативного впливу зазнають річкові системи, до яких у великих містах часто надходять забруднені стоки, які часто перевищують об’єм природного стоку. Наприклад, зростання міста Львова призвело до того, що водозбірна площа р. Полтва перетворилась у збірник промислового, комунально-побутового і міського (внаслідок змивання з вулиць) бруду [58].

Позбавлення «тиску» міст на води малих рік можливе в разі вжиття ефективних водоохоронних заходів, насамперед від впливу розпорошення джерел забруднення. Це такі заходи: тимчасовий і постійний контроль ділянок нового будівництва; затримання стоку з використанням насипів із тюків соломи; залуження між валових знижень; застосування контурного планування, влаштування відстійних колодязів для боротьби зі зливовими водами у стабільних зонах і поповнення грунтових вод; захист перезволожених ділянок і створення їх у придатних для цього зонах; обладнання водних басейнів для затримання і відстоювання зливових вод [14].

З’ясовано, що значна кількість забруднювальних речовин потрапляє у водотоки разом з поверхневим водним стоком із сільськогосподарських угідь, а з ними – завислі речовини, органічні речовини (гумус), агрохімікати (добрива й пестициди), мікроорганізми. Всього щорічно в річки і водойми України потрапляє пересічно 120 млн. т. грунту, де, відповідно, міститься 0,24 0,12 і 2,4 млн. т азоту, фосфору й калію. Винесення пестицидів з богарних земель становить близько 4 % від внесення їхньої кількості. В Україні до категорії «малих» належить 99 % річок, то ж водоохоронні засоби стосуються саме їх [44].

Ефективна охорона малих рік передбачає таке: припинення або суттєве послаблення ерозійних процесів на водозборах; зменшення обсягів поверхневого водного стоку з сільськогосподарських угідь; будівництво очисних споруд у колективних і фермерських господарствах; дотримання вимог щодо зберігання та внесення у грунт агрохімікатів тощо.

На думку фахівців, значний водоохоронний ефект має створення на водозборах водо- і ґрунтозахисних інженерно-ландшафтних комплексів. Головним меліорантом в цих комплексах є рослинність, яка доповнює систему природних лісостанів і луків штучними лісовими, чагарниковими, лучно-болотними фітоценозами [13].

Суттєвою небезпекою, що загрожує малим рікам, є розорювання заплав, коли прибережні грунти втрачають природний захист і під час першої зливи чи повені в річку потрапляє значний об’єм грунтів разом з агрохімікатами. Цьому також сприяють меліоративні заходи, зокрема, культурно-технічні роботи, які передбачають викорчовування чагарників, нівелювання рельєфу тощо. До забруднення малих рік призводить бурхливе будівництво дач, туристичних баз, будинків відпочинку та інших рекреаційних закладів. Разом з ним виникають смітники, звалища, помийні яки тощо.

Серйозне занепокоєння породжує розміщення у безпосередній близькості від малих річок автомобільних і машино-тракторних парків. Для їхнього утримання потрібні гаражі, майстерні, заправні станції, майданчики для миття, які використану воду разом з дизпаливом, бензином, мастилами та СПАР скидають у струмки, потоки і річки без будь-якого очищення. Це означає, що навіть невелика кількість таких стічних вод може зіпсувати воду в місцевій річці чи ставку [12].

Малі річки, їхня чистота та повноводність визначають стан не тільки середніх і великих рік, а й водних ресурсів країн взагалом, тому варто продовжити розпочату роботу, спрямовану на господарську паспортизацію рік і водойм. Передусім її варто завершити у дефіцитних на воду басейнах Сіверського Дінця, Десни, Дніпра та узбережжя Чорного й Азовського морів і визначити план водоохоронних заходів. З огляду на це необхідно створити спеціальні ради з охорони малих рік, які на кооперативних засадах можуть використовувати матеріальні ресурси підприємств, селянських спілок та приватних осіб.

Повне припинення скидів у малі ріки (навіть очищених) – одна з найважливіших умов їхнього швидкого відновлення. Потрібні конкретні та реальні заходи, спрямовані на захист кожного струмка і потоку від засулення, засмічення і забруднення. Чи не найефективнішми водозахисними заходами вважають прибережні водоохоронні смуги (ВПС) [33].

За даними Ю. Беліченка (1990), ПВС запобігають такому: забрудненню водних об’єктів пестицидами та мінеральними добривами, які використовують за межами смуг; змиванню продуктів ерозії у водні об’єкти; розмиванню берегів річок, ставків, водосховищ; погіршенню якості води унаслідок використання водного об’єкта для потреб рекреації.

Прибережні водозахисні смуги влаштовують у прирусловій частині водозбору, де ведуть активне сільськогосподарське виробництво на орних землях. Вони переважно складаються з берегозахисної, першої, другої та третьої водорегулювальних лісосмуг, між якими можуть бути залужені й інші сільськогосподарські угіддя.

Берегозахисну лісосмугу розташовують уздовж урізу води в ріці з можливим віддаленням посадок у воду на глибину до 1 м. Головне її призначення – попередити розмивання берегів, частково вилучити біогенні елементи й акумулювати продукти ерозії. Ширина її повинна становити не менше 50 м. Гідрофільність рослинності з віддаленням від річища річки спадає. Найліпше водозахисну функцію виконують вербові: верба притичинкова (Salix triandra), верба біла (S. alba), верба ламка (S. fragilis); осикові: осокір (Populus nigra), вільха клейка, або звичайна (A. glutinosa); березові: береза бородавчаста (Betula verrucosa); береза звисла (B. pendula); в’яз гладенький (Ulmus laevis), клен гостролистий (Acer platanoides), липа сериелиста (Tilia cordifolia), сосна звичайна (Pinus silvestris), ялина європейська (Picea abies), дуб звичайний (Quercus robur) та інші види [4].

Першу водорегувальну лісосмугу розташовують вище постійного затоплення русла, переважно у межах першої заплавної тераси. Ширина її сягаю 20-40 м. Другу водорегувальну лісосмугу розміщують на схилах, як звичайно, не придатних для землеробства. Її призначення – запобігати ерозії грунтів на надзаплавних схилах а також замуленню річки. Третя лісосмуга повинна бути вище уступу корінного берега долини. Її ширина – 20-40 м, а призначення – перехоплювати і розпилювати поверхневий стік та затримувати хімічні речовини.

Положення про водозахисні смуги поширюється на малі, середні та великі річки. Найменша ширина ПВС для малих рік (струмків і потоків) становить 25 м, для середніх (площа басейну від 2 до 50 тис. км²) – 50, для великих (площа басейну понад 50 тис. км²) – 100 м. Якщо крупність схилів перевищує три градуси, то мінімальна ширина ПВС подвоюється. У межах населених пунктів ПВС визначають з урахуванням конкретних умов. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів ПВС виділяють завширшки не менше 2 км від урізу води.

У прибережних водоохоронних смугах малих рік діють обмеження щодо їхнього господарського використання. Заборонено, зокрема, застосовувати опилення отрутохімікатами; споруджувати склади для зберігання мінеральних добрив і отрутохімікатів, тваринницькі ферми та зрошувальні системи з використанням стічних вод, відводити землі під затоплення, складування гною, сміттєзвалища, відходи виробництва, а також облаштовувати злітно-посадні смуги для авіаційно-опильювальних робіт; будувати нові та розширювати наявні промислові підприємства; облаштовувати майданчики для заправок пальним, миття і ремонту автотракторних засобів; видобувати гальку та пісок у річковій долині без погодження з природоохоронними органами [4].

Дата добавления: 2015-08-17