|
Читайте также: |
Зміст теми
Як уже відзначалося в темі 1., терапевтичні технології – це алгоритми зовнішньої та/або (само)-корекції, модифікації та трансформації певного сегменту психіки індивідуального або ж групового суб’єкта з метою надання йому (cуб’єкту) зовнішньої психологічної допомоги (або ж інформації щодо можливості отримання самодопомоги) в ситуаціях психологічних утруднень, а також у випадку потреби покращити якість власного життя.
Буквальне значення терміну «психотерапія» пов’язано із двома його тлумаченнями, що базуються на перекладі грецьких слів psyche – душа і therapeia – піклування, догляд, лікування, «зцілення душі», «лікування душі». Сам термін «психотерапія» був впроваджений в 1872 році Д. Тьюком в книзі «Ілюстрації впливу розуму на тіло». І став широко популярним з кінця 19 ст.
«У вузькому розумінні слова (медична модель) психотерапія розуміється як комплексний лікувальний (вербальний і невербальний) вплив на поведінку, емоції, судження та самосвідомість людини. Використовується така психотерапія при багатьох психічних, нервових та психосоматичних захворюваннях. Але в науці має місце і психологічна модель психотерапії, а значить її можна розглядати як напрямок діяльності практичного психолога. При цьому під психотерапією слід розуміти «надання психологічної допомоги здоровим людям (клієнтам) в ситуаціях різного роду психологічних утруднень, а також у випадку потреби покращити якість власного життя»[Малкина-Пых, 2006, с.8].
За переконанням відомого вітчизняного фахівця в галузі психоаналітичної терапії Н.Ф. Каліної [Див. з цього приводу: Калина, 2001, с.27, 33] «традиційно професійними суб’єктами в цій сфері є лікарі (передусім психіатри), а також психологи та священники. І хоча між ними не існує великих розходжень в розумінні цілей та завдань психологічної допомоги, моделі професійної діяльності у цих трьох професійних груп істотно розрізняються…
Для наочності існуючі відмінності в моделях можна узагальнити наступним чином:
Таблиця 1. Відмінності між моделями терапевтичної взаємодії
| Ідея (мета) | Об’єкт впливу | Форми дії | Результат | |
| Релігійна | Служіння, піклування, «окормлення» | Душа | Церковні ритуали та обряди | Порятунок душі |
| Психологічна | Допомога | Особа | Міжособове спілкування | Розвиток та особистісне зростання |
| Психіатрична | Лікування | Поведінка та психіка | Модифікуючий вплив | Нормальність |
На нашу думку, сьогодні є сенс вести мову не лише про психотерапію, але і про соціотерапію, оскільки допомоги в зазначеному аспекті можуть потребувати не лише окремі особи, але і різні соціальні групи, і навіть цілі суспільства. Дана теза має в якості своєї підстави багаточисельні дослідження феноменів колективної психіки як в традиційних академічних виданнях з соціальної та політичної психології (саме використання понять «масова свідомість», «суспільна свідомість» визнається навіть в рамках діяльнісної парадигми), так і не кажучи вже про розробки в галузі аналітичної психології К.-Г. Юнга та прихильників юнгіанства (Д. Хіллман, К. Естес, Х. Дікманн та ін.).
2. Рівні терапевтичного впливу і типології терапевтичних психотехнологій.
В науковій літературі представлена множина типологій терапевтичних напрямків, в якій уточнюються і конкретизуються ті чи інші аспекти поняття терапії як такої. В ряді джерел російських та зарубіжних авторів [Див. з цього приводу: Александров, 1997; Карвасарский, 1999; Рудестам, 1993] найпоширенішими є диференціація психотерапій на клінічно-орієнтовані (директивні) та особистісно-орієнтовані (недирективні).
В клінічно-орієнтованих (директивних) терапіях існує установка на «занурення» клієнта в проблему і активна роль терапевта в інерпретації психологічних відхилень (девіацій), а також у встановленні спрямованості терапевтичного спілкування та його часових рамок: кваліфікація проявів (симптомів) відхилень здійснюється на основі загальної сітки (класифікації) нозологічних (клінічних) критеріїв, а невротичні (психотичні) відхилення розглядаються як послаблений варіант хвороби. Таким чином, клінічно-орієнтовані (директивні) терапії стоять ближче до медичної психіатрії, де проблема і правильне її розуміння, пов’язана із хворобою, відомі скоріше лікарю, ніж паціенту.
В особистісно-орієнтованих (недирективних) терапіях клієнт є вільним у виборі того, що слід вважати проблемою, про що говорити з терапевтом і скільки часу приділяти терапії.
За спрямованістю терапевтичного процесу психотерапії поділяються на 1) проблемно- (ситуативно)-орієнтовані та 2) орієнтовані на клієнта.
В проблемно-орієнтованих психотерапіях терапевт працює переважно із запитом клієнта, обмежуючись корекцією лише тих психічних проявів, які сам клієнт вважає ситуативно-проблемними.
В терапіях, орієнтованих на клієнта, включення останнього в терапевтичний процес залежить не стільки від проблеми, скільки від психологічного типу останнього.
За формою інтерпретації проблеми, згідно з думкою фахівців Європейської Психотерапевтичної асоціації, психотерапії поділяються на «психоаналітичні; когнітивні та поведінкові; гуманістичні; системні; екзістенційні.
1) Психоаналітичні терапії – охоплюють ті різновиди терапій, які можна вивести з глибинних психологічних теорій Фрейда, Юнга та ін.; життєві проблеми при цьому розглядаються як результати неусвідомлених конфліктів та моментів розвитку.
2) Когнітивні та поведінкові психотерапії - охоплюють ті різновиди терапій, які спираються на теорії научіння та когнітивну психологію; життєві проблеми тут виводяться з неправильного навчання і мислення.
3) Гуманістичні психотерапії - охоплюють ті різновиди терапій, які, на противагу квазіредукціонізму психоаналізу та поведінкової психології (біхевіоризму) акцентують увагу на потенціалі людського розвитку. Тут життєві проблеми розглядаються як блокада почуттів.
4) Системні психотерапії - охоплюють ті різновиди терапій, які – на основі загальної теорії систем - розглядають проблеми як ті, що виникають внаслідок зсуву функцій до тієї групи чи системи, до якої є приналежню дана особа.
5) Екзістенційні психотерапії - охоплюють ті різновиди терапій, які грунтуються на екзістенційній та феноменологічній філософії. Життєві проблеми пояснюються тут нестачею ясності розуміння умов людського існування» [Психотерапия, 1999, с.30-31]
За переконанням автора данного посібника, найбільш генералізованим критерієм поділу терапій, що дозволяє вибудувати цілісну ієрархічну клисифікацію останніх, є критерій глибинності мішені (сегменту) терапевтичного впливу.
В психіці можна умовно виокремити глибинні і поверхневі сегменти. Останні розрізняються за тим, наскільки той чи інший сегмент піддається об’єктивації, тобто, безпосередньому зовнішньому спостереженню.
Найповерхневішим рівнем психіки (вірніше психічних проявів) виявляється тіло, найглибиннішим (найменш об’єктивованим) – світогляд і ціннісні орієнтації (структури смислоутворення). Тіло є водночас і глибиною, і поверхнею психіки, оскільки піддається дослідженню як з боку медично-орієнтованих психотерапій (психосоматик), так і глибинних психотерапій (зокрема – тілесно-орієнтованого психоаналізу).
Саме за цим критерієм можна розташувати терапії від найбільш поверхневих до глибинних:
1. Тілесно-орієнтовані терапії - сегментом (мішенню) впливу яких є тілесні зажими та блоки, що є наслідком конверсій від пережитих психотравм (під конверсією в даному випадку розуміється процес відреагування на рівні тієї чи іншої зони тіла пережитої особою психотравми). До цієї групи терапій належать психосоматичні (переважно – медично орієнтовані) та тілесно-орієнтовані психоаналітичні терапії.
Зміст основних технік тілесно-орієнтованого психоаналізу складають: техніки роботи із м’язовими зажимами, рухові психокорекційні вправи за Райхом, Лоуеном, вправи на структурну інтеграцію тіла (рольфінг – система тілесно-орієнтованих технік, запропонованих німецьким психотерапевтом І.Рольф), регресійно-терапевтичні тілесні вправи за Яновим. Даний перелік є далеко неповним.
В психосоматиках, що тісно пов’язані як з традиційною матеріалістичною так і з нетрадиційною (біоенергетичною, інформаційною) медициною використовують техніки релаксації, роботи із м’язовими зажимами, медикаментозні і дієтологічні техніки впливу на перебіг тих чи інших психічних процесів, техніки холотропного (глибинного) дихання (прикладами тут можуть бути холотропна терапія за С. Грофом, соматокорекція за Л. Бурбо, психофізіологічна психосоматика М. Воронова та ін.).
2. Біхевіористичні (поведінкові) терапії (біхевіористичні терапевтичні психотехнології), сегментом (мішенню) впливу яких є умовно-рефлекторні поведінкові моделі (патерни), їх корекція, модифікація та трансформація (перетворення).
До біхевіористичних терапій (серед найвідоміших течій) можна віднести когнітивно- орієнтовану біхевіористичну терапію за Міллером і Доллардом (її називають іноді психоаналітичним біхевіоризмом) та поведінкову терапію за Вольпе.
В деяких джерелах з теорії психотерапії [Див.зокрема: Паттерсон, Уоткинс, 2003] в число біхевіористичних (тих, що грунтуються на научінні) зараховують також раціонально-емотивну психотерапію за Еллісом та терапію когнітивної модифікації за Мейхенбаумом, хоча, на думку автора посібника, резонніше віднести їх до групи когнітивних психотерапій, оскільки саме останні зосереджуються не стільки на умовно-рефлекторних поведінкових патернах, скільки на автоматизованих думках (когнітивних автоматизмах), що спричиняють неадаптивну поведінку.
В біхевіористичних терапіях використовують техніки: вільних асоціацій, винагороди за відвертість (позитивне підкріплення відвертості), роботи з переносом, позначення (сигніфікації) - (Міллер-Доллард); контрфобічні техніки «зупинки думок», систематичної десенсибілізації, методи оперантного обумовлювання (Вольпе).
Нейролінгвістичне програмування було створено в сімдесяті роки минулого сторіччя студентом Каліфорнійського університету Р.Бендлером і доцентом кафедри лінгвістики цього ж навчального закладу Дж.Гріндером (в минулому - секретний агент ЦРУ). Основою для цього було моделювання терапевтичного досвіду ”батька” гештальт-терапії Ф.Перлза. Результати моделювання Р.Бендлер і Дж.Гріндер використали в ході семінарів в околицях Санта Круз, після чого вчені почали вивчати терапевтичні моделі В.Сатір – унікального сімейного терапевта, а також так званий новий гіпноз М.Еріксона (сьогодні ця модель навіювання і використання трансу так і називається: еріксоновський гіпноз)[47 c.15]. В кінці 70-х років було створено своєрідний синтез гештальт-терапії, сімейної психокорекції, кібернетики і гіпнозу, який отримав назву «нейролінгвістичне програмування». Пізніше вони створили цілу «секту» центрів НЛП (сьогодні у світі їх близько 40). Її члени займаються «наукою», суть якої ніколи не була «перевірена в лабораторних умовах». Вони мають чітку організаційну структуру (майстри — викладачі — звичайні члени), правила вступу й ініціації, основоположну літературу (наприклад, «Структура магії», «З жаб у принци» Бендлера і Гріндера) і навіть легенди про «батьків-засновників». В подальшому співпраця між вченими перервалась, і в розвитку НЛП вони пішли різними шляхами. Р.Бендлер в вісімдесяті роки став займатися субмодальностями – своєрідними відтінками наших внутрішніх образів, звуків і почуттів, які мозок людини фіксує як власний досвід. Дж.Гріндер в цей час займався вивченням особистої геніальності, а також створенням Нового Коду нейролінгвістичного програмування[47 c.16].
Поряд з цим у вісімдесяті роки Р.Дітлс провів дослідженя ролі і способів кодування людських переконань, що привело до створення цілого ряду нових психотехнологій НЛП, реалізував ідею Г.Бейтсона про ієрархію логічних рівнів людської життєдіяльності. Л.Камерон-Бендлер дослідила існування метапрограм – своєрідних тенденцій в підсвідомості людини – і розробила ряд методів, які дозволяють за допомогою паттерна змінювати емоції і образ життя людини. Е.Роббінс створив так звану «робочу форму» «застосування НЛП до себе» що значно розширило можливості нейролінгвістичного програмування. А.Т.Джеймс дослідив метод лінія часу – індивідуального способу організації людського досвіду в контексті зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього – і створив ряд нових психотехнологій НЛП, які дозволяють видозмінювати минуле і програмувати майбутнє індивіда
Техніки НЛП можна представити у вигляді переліку наступних підгруп (за черговістю використання їх в різних практиках):
- техніки калібрування;
- техніки приєднання, підлаштування і ведення (раппортні техніки і трансово-гіпнотичні техніки);
- техніки роботи з метамоделлю;
- рефреймінгові техніки;
- техніки якоріння;
- техніки моделювання.
Робота з реципієнтом починається з його калібрування (індивідуальна діагностика систем реципієнта), тобто фіксування певних еталонів станів реципієнта на невербальному рівні. Калібрування триває протягом усього часу контакту з реципієнтом (на кожному етапі). Калібруються його негативні й позитивні стани.
Людина згідно зі своєю моделлю світу спотворює інформацію про себе на вербальному й невербальному рівні (міміка, пантоміміка відповідно до свого уявлення про те, “як треба поводитися”). Тому суб’єкт впливу повинен розвивати в собі спостережливість – бачити зміни у реципієнта, зміни ширини зіниць, кольору шкіри, вологості, форми губ, характеристик подиху, характеристик мови (гучності й якості), напрямку погляду, повороту голови тощо [6 c.109]. Крім того, треба слухати глибинну структуру мови.
Для того, щоб не вносити в суб'єктивну картину світу реципієнта перешкоди з власної суб'єктивної картини і тим не спотворювати карту світу реципієнта, суб’єкту впливу необхідно попередньо “очистити” свої сенсорні канали, “відкрити їх”, тобто привести себе в робочий стан – розосередити увагу (перейти на “іншу увагу”).
Робочий стан суб’єкта впливу є ресурсно-обмеженим станом, тому, щоб даремно не витрачати ресурси, після закінчення роботи слід повернутись у звичайний стан та від'єднатися від реципієнта.
Елементами встановлення раппорту є приєднання і ведення.
Приєднання (pacing) – це зміна власної поведінки для того, щоб налагодити підсвідомий контакт із реципієнтом. Без приєднання неможлива ефективна взаємодія [32 c.48]. Перед приєднанням необхідно провести “калібрування реципієнта”. Фактично для приєднання важливо повторювати основні елементи поведінки іншої людини. Цим налагоджується зв’язок між джерелом і адресатом інформації [32 c.49]. Через деякий час після приєднання адресата можна буде його вести, тобто створювати в нього стан, наближений до трансу.
Ведення (leading) – це зміна власної поведінки, стану, що призводить до такої ж зміни у реципієнта. Фактично, процес є аналогічним приєднанню, тільки обернений, і тепер адресат є досить керованим і піддається впливу [32 c.50]. Тому важливо спочатку приєднатися – довести реципієнта до стану, коли інформація буде сприйматися ним беззаперечно, і вже потім нав’язувати йому конкретні судження.
Ведення можливе і без приєднання – для цього достатньо впливати на людей, які вже знаходяться у межовому стані свідомості. Саме тому сучасна політична реклама широко використовує масові зібрання людей – концерти, футбольні матчі, мітинги (ритм, нестача кисню, голосні звуки, як доведено медициною, створюють ефект ейфорії, трансу, коли людина піддається впливам). Зокрема, попри досить часте звернення до концертів як методу пропаганди, вітчизняна політика доволі непрофесійно використовує ці засоби, оскільки неправильними є шляхи донесення інформації. Зазвичай політичні лідери виходять із промовами до початку дійства, тоді як робити це необхідно під час або після концерту чи матчу, причому в промові необхідно дотримуватися загального ритму видовища.
Загалом приєднання та ведення є найбільш ефективними техніками НЛП. Тільки фахівці можуть вводити реципієнта у стан, наближений до трансу. В політичній діяльності найкращими засобами для рапорту є промови, телевізійні шоу, теле- та радіотрансляції (за допомогою звуку, освітлення, ритму встановлюється певний настрій електорату, потім політичний агент приєднується до цього стану і на останньому етапі нав’язує виборцям необхідні установки). Щоправда, вважається, що існує певне часове обмеження – рапорт не може забезпечити тривалу установку, тому серйозні маніпуляції з підсвідомістю бажано проводити за короткий час до виборів (від тижня двох днів), або ж робити сеанси періодично (потрібні схожі технології описані в “романі 1984” Дж. Оруелла в сценах “п’ятнадцяти хвилин люті”)
Впозитивній психотерапії використовуються техніки спостереження і дистанціювання; інвентаризації; ситуативного визначення ресурсів; вербалізації; розширення системи цілей.
3. Когнітивні терапії, сегментом (мішенню) впливу яких є мисленнєві структури, що виступають у вигляді: а) переконань; б) неперервних (автоматичних) думок; в) продуктів довільного мислення (потоку свідомості), що піддаються рефлексії (зовнішньому аналітичному самоосмисленню).
Серед найпоширеніших субнапрямків когнітивних терапій в науковій та навчальній літературі представлені когнітивна терапія за Беком, раціонально-емотивна терапія за Еллісом, терапія когнітивної модифікації поведінки за Мейхенбаумом, терапія когнітивних конструктів за Келлі.
В когнітивній психотерапії за Беком використовуються техніки визначення когнітивних помилок (інверсій) – розпізнавання неадаптивного мислення, заповнення пробілів, побудови когнітивного профілю емоційних розладів (маніакальних, панічних, тривожно-фобічних, параноїдних,, психотичних, обсесивних, істеричних, психосоматичних); техніки побудови когнітивних карт.
В раціонально-емотивній психотерапії за Еллісом використовують А-В-С техніки (вірніше, А-В-С модель, на якій базуються декілька технік), логічне переконання, інтерпретацію, конфронтацію та інтервенцію.
4. Емотивно-феноменологічні терапії, сегментом (мішенню) впливу яких є поточні переживання, представлені в емоціях, відчуттях (афектах), потребах, потоці свідомості в цілому. До найвпливовіших і найвідоміших напрямків емотивно-феноменологічних терапій можна віднести гештальт-терапію за Перлсом та клієнто-центровану терапію за Роджерсом.
Гештальт-терапія набула нині лідерських позицій на ринку психотерапевтичних та психоконсультаційних послуг, складаючи приблизно 25-30 % обсягів залучення фахівців та населення.
Метою застосування терапевтичних технологій цього напрямку є спричинення особистих перетворень, які дозволяють встановити контактну межу між людиною та суспільством, що означає досягнення стану гомеостазу (психічного балансу).
«Людина, спроможна жити в контакті з суспільством, не будучи поглиненою і не відсторонюючись від нього повністю, може вважатись добре інтегрованою… Така людина спможна створюватимежу контакту між собою та суспільстовм, віддати кесарю – кесареве і залишити собі своє власне. Метою психотерапії є створення таких людей»[Перлс, 1973, с.26]
До основних процедур (технік) гештальт-терапії, навчання яким вкладається в п’ятирічний навчальний план Інституту гештальт-терапії, є:
- техніки розширення ситуативно-центрованого чуттєвого усвідомлення;
- техніки інтеграції протилежностей (аффективної амбівалентності);
- техніки роботи з уявою;
- техніки роботи з механізмами психічного опору (захисними механізмами);
- техніки прийняття самовідповідальності.
Клієнтоцентрована терапія за Роджерсом має своїми завданнями досягнення більш високої конгруентності, реалістичності, об’єктивності в сприйняття, наближення до оптимуму психічної адаптації, послаблення психічної напруги і збільшення самоповаги, реалістичніше сприйняття інших людей і, як наслідок цього, підвищення особистої креативності повністю функціонуючої особи.
Методика клієнто-центрованої терапії включає в себе пропозицію відносин на основі емпатії, конгруентності, безумовного прийняття.
5. Психоаналітичні терапії, сегментом (мішенню) впливу яких є безсвідоме – сукупність психічних процесів, актів та станів, обумовлених явищами дійсності, щодо яких відсутній суб’єктивний, свідомий контроль, і у впливі яких суб’єкт не віддає собі звіту, а також форма відображення психічного, в якій образ дійсності і відношення до неї суб’єкта не виступають предметом рефлексії.
В залежності від рівня безсвідомого, з яким працює терапевт-психоаналітик, розрізняються напрямки ортодоксального (клінічно- та соціально-орієнтованого) психоаналізу та колективного (неортодоксального) психоаналізу (аналітичної психології).
Ортодоксальний психоаналіз застосовує терапевтичні технології роботи з невротичними та психотичними проявами безсвідомого, що складаються в особистісній психобіографії. До ортодоксального психоаналізу в його медико-клінічному та соціально-орієнтованому різновидах можна віднести фрейдизм (психодинамічна концепція З. Фройда, дитячий психоаналіз А. Фройд, психоаналітичну теорію неврозів О. Феніхелла, клінічний психоаналіз Ш. Ференці та О. Кернберга), психоаналіз об’єктних відносин М. Балінта, Д.-В. Віннікота, Н. Мак-Вільямс, Х. Хартмана, неопсихоаналіз Х.-Ш. Хенке, соціально-орієнтовані психоаналітичні концепції Е. Еріксона, К. Хорні, Г.-С. Селлівена, Е. Фромма.
Техніки ортодоксального психоаналізу поділяються на техніки продукування матеріалу, техніки роботи з опором, техніки аналізу трансферу (переносу), техніки роботи із символічною продукцією безсвідомого (фантазіями, сновидіннями, описками, обмовками, очитками тощо).
Неортодоксальний психоаналіз застосовує терапевтичні технології роботи з невротичними та психотичними проявами безсвідомого, враховуючи не лише чинники особистісної психобіографії, але і надіндивідних психічних утворень – архетипів, ціннісних орієнтацій етносоціальних спільнот, безсвідомих ментальних параметрів соціальних груп тощо. Отже, до безсвідомого неортодоксальний психоаналіз відносить не лише складові індивідуального, але і колективного безсвідомого.
Під останнім., згідно з К.-Г. Юнгом, слід розуміти особливу форму соціального існування безсвідомого як інформаційно-символічного «резервуару» (звісно, в метафоричному розумінні) накопичення, збереження і відтворення генетично-успадкованого досвіду філогенетичного розвитку людства. В неортодоксальному психоаналізі Юнга до наведеного вище переліку технік додаються техніки ампліфікації та роботи з символічними асоціаціями (символічно-архетиповий аналіз).
Окреме місце серед психоаналітичних напрямків займає трансактний аналіз Е. Берна, який в своїх методологічних постулатах є продовженням психоаналізу, а в техніках синтезує досягнення НЛП та когнітивних терапій.
Спільними для перерахованих напрямків психоаналізу є техніки наступних різновидів:
- техніки продукування матеріалу (техніка вільних асоціацій). Зміст техніки, на перший погляд, є надзвичайно простим: говорити все, що прийде в голову, що дає можливість дійти до відповідних зон психічного опору та зпровакувати невроз переносу (трансферу). Невроз переносу – це явище пов’язане із реплікацією (відтворенням, оживленням) досвіду минулого в сучасних умовах. Аналітик провакує невроз переносу з метою встановлення травматичних фіксацій і відповідних хворобливих емоційних переживань, а також пов’язаних із ними життєвих ситуацій, в яких наявні у клієнта потяги лібідо підлягали обмеженню.;
- техніки роботи з опором (механізмами психічного захисту та переносом, які включають в себе техніки конфронтації, кларифікації, інтервенції)В техніках даного різновиду переважає елемент прояснення;
- техніки психобіографічної реконструкції;
- техніки роботи із символічними продуктами психіки (тлумачення сновидінь, фантазій, помилок і т.п.).
6. Терапевтичні технології роботи із зміненими станами свідомості (ЗСС) або ж трансово-гіпнотичні техніки
Під зміненим станом свідомості можна розуміти психічний стан, в якому порушуються межі тотожності Я, або ж Его-ідентичності. В звичайному стані свідомості індивідум сприймає себе існуючим в певних межах свого фізичного тіла і сприйняття оточуючого світу обмежено можливостями зовнішніх рецепторів (екстерорецепторів) – зору, слуху дотику і т.д. Коли ж тілесні самовідчуття на певний час перестають бути помітними, а фокус самототожності свідомості втрачається, то є сенс вести мову про перехід із звичайного стану в змінений стан свідомості.
На сьогодні виокремлюється три базові напрямки технік роботи із зміненими станами свідомості:
- директивно-орієнтований медичний гіпноз (техніки, що грунтуються на переважному використанні прямого навіювання (сугестії);
- еріксоніанський гіпноз ((техніки, що грунтуються на спричиненні зміненого стану свідомості на основі підлаштування);
- трансперсональний гіпноз ((техніки, що працюють на основі холотропного дихання та використання психоактивних речовин).
7. Терапевтичні технології роботи із ціннісними орієнтаціями та смислоутворюючою складовою психіки мають сегментом (мішенню) впливу ціннісно-смислові утворення – переважно цінності та смисли. До цих напрямків міжна віднести дазайн-аналіз за Бюдженталем та логотерапію за Франклом.
Метою цих напрямків терапії є подолання ноогенних (спричинених дефіцитом смислу життя) неврозів та психотичних станів. Універсальними техніками роботи для цих напрямків виступають парадоксальна інтенція, дерефлексія, техніки да-зайн-занурення (занурення в потік переживань тут-і тепер-буття).
8. Релігійно-орієнтовані психотерапії мають сегментом (мішенню) впливу світогляд та спрямованість особистості як інтегральне вираження її ціннісно-смислової сфери. Це психотерапії, що найчасітше виходять на відповідну релігійну етику і пропонують програми корекції психіки, орієнтовані на відповідний релігійний світогляд (християнський, індо-буддійський). Серед цих напрямків переважають православна психотерапія холотропна терапія за С. Грофом, психосинтез за Р. Асаджіолі та орієнталістські квазітерапевтичні школи (агні-йога, трансцендентальна медитація Ошо і т.п.).
Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 172 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Візуальна ідентифікація родових соціотипологічних ознак | | | Приклади застосування елементів окремих терапевтичних технологій в діяльності ПР-фахівця та аналітика-міжнародника |