Періоду 20-30 рр. 20 ст.

Перед тим, як приступати до розкривання безпосередньо теми роботи: «Впливи монголо-татарського панування на формування менталітету російського народу», на мою думку потрібно, буквально в двох словах зазначити про (обґрунтований виключно беззаперечними фактами) реальний, а не сфабрикований політичної елітою сусідньої держави, хід історичного процесу на Русі, періоду монголо-татарської навали.

На той час де-факто вже не існувало такої держави, як Київська Русь, вона існувала виключно на папері, а існували дрібніші і самостійні, повноцінні державні утворення, які так і не зуміли об’єднатись воєдино з метою протистояння агресорові. Народи, що проживала на теренах колись могутньої Київської Русі віками, зазнали колосальних і не поправних збитків і втрат …, в першу чергу мова йде, про терени південних і центральних земель колишньої Київської Русі, які безумовно тяжко страждали від «монгольської загрози», бо власне безпосередньо межували з ними на протязі сотень років. Про це окрім вітчизняних джерел, в один голос твердять усі без виключення відомі і авторитетні іноземні джерела Центрально-Східної Європи.

Що ж до земель так званої Північно-Східної Русі, то тут ситуація була кардинально інша чим на території решти руських земель. Безумовно з вторгненням монголо-татарів на територію Київської Русі, в першу чергу постраждали саме ті терени держави, які сьогодні заселені росіянами. Це пояснюється тим, що ці регіони тоді знаходились на східних окраїнах Русі, які власне межували зі степовими регіонами Євразії і через, які безпосередньо вторглися монголи і вже через терени Пн-Сх. Русі в майбутньому надалі розвивали свій наступ вглиб руських земель. Але великих страждань і мук від прийшлих завойовник на протязі десятиліть місцеве населення не зазнавало, на відміну від інших регіонів держави і ось чому…

Спочатку місцеві князі з усією політичною елітою вели активну боротьбу з загарбниками, але з плином часу ці потуги звелись нанівець. Вся місцева знать і влада,де що зрозумівши для себе, розпочала вести політику: повної покірності і потурання своїм же загарбникам, з метою збереження всієї повноти політичної влади і усього привілейованого економічного становища за собою. Ця політика тривала сотні років, але про це російська історіографія чомусь замовчує й досі?

Тому все ж таки, попри всі запеклі історичні дискусії і явні перебільшення і перекручення історичних реалій з боку сучасної російської історіографії, реальних і вагомих колосальних збитків і втрат зазнавали ті руські землі, які знаходилася чи межували зі степовою і лісостеповою зонами.

Що ж до територій північного-сходу, то ці території знаходились в болотистій і дрімучій, лісовій зоні і були не дуже той привабливі, як для так званих монголо-татарських загарбників, (які виходячи з місцевої джерельної бази і вітчизняної російської історіографії нібито масово і безжально «тероризували» ці ж таки землі і місцевий люд, ледь не по декілька разів на рік), так і для кочових татарських народів, які приходили в слід за татарами і які явно віддавали перевагу «безмежній» степовій, а не непридатній лісовій зоні у розвитку власного господарства (скотарства).

Також ці території були не дуже той заселені й розвинуті в економічному плані, тому тим же таки татарам, які ні би то хлинули сюди за тією ж російською історіографією «величезним потоком», банально не було, що завойовувати, чи щось відбирати грабуючи і так без того бідне місцеве (слабо розвинуте в економічному плані) угро-фінське населення, в порівняні з густозаселеними, досить заможними і розвиненими, регіонами півдня Київської Русі.

Ці всі вищесказані речі є беззаперечним фактами даної проблеми і усієї сфабрикованої і видуманої історії Росії!

Таким чином можна дійти таких висновків, що станом на сер. – кін. 13ст. загальні економічні культурні збитки і непоправні втрати Пд. і Пн-Сх. частин руських земель, на думку відомих і сучасних українських та зарубіжних істориків від «монгольської пошесті» становлять у пропорційному відношенні за мінімальними підрахунками від 60%: 40%, а за максимальними підрахунками від до 70-75%: 30-25% відповідно. Це все пояснюється тим, що хоч і терени північного-сходу руських земель були величезними, в порівняні з південними, але в політичному, економічному і культурному відношенні були досить таки відсталими і не розвинутими. Знову ж таки на простому порівняльному прикладі російсько-української історії, ми знову ж таки провели паралелі заангажованої століттями, неодноразово сфабрикованої і свідомо заплутаної історії Росії.

Тому завершуючи, варто ще сказати, що місцева далеко не слов’янська, а точніше угро-фінська політична еліта, спокійно змирилась зі своїм цілковито залежним політичним становищем, не тільки з метою збереження усіх владних політичних привілеїв, а й з метою перезапозичення «якісної» для себе частини культури кочових монгольських і татарських народностей. Чому «якісної»?, тому, що це все робилось лише з однією метою: з часом, коли сила і влада монголів дадуть військову слабину, просто насильно витіснити їх з військово-політичної арени Сх. Європи і почитати вести нову, власну насильницько-агресивну зовнішню політику (експансію).

Не помітивши, або зробивши вигляд, що не помітивши місцева влада, яка була повністю залежна від золотоординського хана на протязі століть не те, що перебрала, а просто увібрала в себе все те зло і весь той негатив, який символізувала собою імперія монголів, а згодом і Золота Орда. Таким чином тепер уже Московія, яка по суті стала єдиною і головною спадкоємицею імперії ординців, сформулювала десь % на 80-90 менталітет тогочасних народів і народностей Пн-Сх. Русі, який досі зберігся й надалі проявляється в сучасних росіян. Цей менталітет по суті так і нічим не відрізняється від менталітету монголо-татарських завойовників 13 ст., який, якщо його охарактеризувати двома-трьома словами: вирізнявся особливою жорстокістю, людоненависністю до будь яких проявів культури, насамперед звичаїв і традицій, як головних першооснов самобутності і ідентичності народів.

Із 1258 до 1476 року Північно-Східна Русь була зобов’язана платити монгольським владикам данину та надавати рекрутів для монгольських армій. Дані князі, яким монголи з часом довірили безпосереднє управління їхніми землями та збір данини, могли приступити до виконання своїх обов’язків лише після одержання офіційного дозволу від монгольських владик.

Із XVII століття на позначення цього історичного періоду стали використовувати словосполучення «монголо-татарське іго». Руйнівний вплив цього нашестя не викликає сумнівів, але питання про його вплив на історичну долю руських земель залишається відкритим.

Власне, сама суперечка на цю тему зародилася на початку ХІХ століття, коли була опублікована перша систематизована історія Росії Миколи Карамзіна (1766 –1826). Карамзін, офіційний історик російського самодержавства та консерватор, назвав свою працю «Історія держави Російської» (1816-1829), підкресливши таким чином її політичне підґрунтя. Карамзін уперше окреслив «татарську» проблему в «Записці про древню й нову Росію», підготовленій для імператораОлександра І в 1811 році (Pipes R. (Ed.). Karamzin’s Memoir on Ancient and Modern Russia. Cambridge, MA: Cambridge University Press, 1959). Російські князі, стверджував історик, які одержали «ярлики» на владарювання, були жорстокішими правителями, ніж князі домонгольського періоду, а народ під їхнім управлінням дбав лише про збереження життя й майна, а не реалізацію своїх громадянських прав. Одним із монгольських нововведень стало застосування смертної кари до зрадників. Користуючись ситуацією, московські князі поступово утвердили автократичну форму правління, що стало благом для нації: «Самодержавство заснувало й воскресило Росію: зі зміною її Державного Статуту вона гинула й мала загинути…» (Карамзин Н.М. Записка о древней и новой России. СПб.: Типография А.Ф. Дресслера, 1914. С. 47). Під владою монголів місцеві жителі втратили громадянські чесноти; для того, щоб вижити, вони вдавалися до обману й жорстокості: «Можливо, сам нинішній характер росіян є ще плямами, покладеними на нього варварством монголів», - писав Карамзін. Якщо в них і збереглися якісь моральні цінності, то лише завдяки православ’ю. У політичному плані, за Карамзіним, монгольське іго призвело до повного зникнення вільнодумства: «Князі, що смиренно тремтіли перед Ордою, поверталися звідти грізними правителями». Боярська аристократія втратила владу і вплив. «Одним словом, зароджувалося самодержавство». Всі ці зміни тягарем лягали на населення, але в довгостроковій перспективі їхній ефект був позитивним: завершилися міжусобиці, які роздирали Київську державу, і допомогли Росії знову встати на ноги, коли впала імперія монголів (Карамзин Н.М. История государства Российского: В 12 т. М.: Наука, 1993. Т. 5. С. 202–205). Карамзін також одним із перших звернув увагу на те, як широко монголи збагатили російську мову.

Під явним впливом Карамзіна молодий російський учений Олександр Ріхтер (1794 – 1826) опублікував у 1822 році першу наукову працю, присвячену виключно монгольському впливу на Русь, - «Дослідження про вплив монголо-татар на Росію» (друге її видання вийшло в 1825 році). Ріхтерзвертає увагу на запозичення росіянами монгольського дипломатичного етикету, а також на такі докази впливу, як ізоляція жінок та їхній одяг, поширення постоялих дворів і трактирів, гастрономічні смаки (чай і хліб), способи ведення війни, практика покарань (побиття батогом), використання позасудових рішень, запровадження грошей та системи мір, способи обробки срібла й сталі, численні мовні новації. «За панування монголів і татар майже переродилися росіяни в азіатів, і хоча ненавиділи своїх переслідувачів, однак в усьому їх наслідували та родичалися з ними, коли вони наверталися в християнство» (А.Р. Исследования о влиянии монголо-татар на Россию // Отечественные записки. 1825. Т. XXII. № 62. С. 370). Книга Ріхтера оживила суспільну дискусію, яка в 1826 році спонукала Імператорську академію наук оголосити конкурс на кращу працю про те, «які наслідки мало панування монголів у Росії і який саме вплив воно мало на політичні зв’язки держави, на образ правління, як і на просвіту народу» (Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. СПб.: Императорская академия наук, 1884. Т. 1. С. 554). Цікаво, що на цей конкурс надійшла єдина заявка від німецького вченого, чий рукопис, врешті-решт, не був удостоєний нагороди. Змагання продовжили в 1832 році за ініціативою обрусілого німецького сходознавця Християна-Мартіна фон Френа (1782-1851). Цього разу тематика була розширена, щоб охопити всю історію Золотої Орди – в перспективі того впливу, яке «монгольське панування мало на народний побут Росії» (Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. СПб.: Императорская академия наук, 1884. Т. 1. С. 555). І знову надійшла лише одна заявка на участь, автором якої став знаменитий австрійський сходознавець Йозеф фон Хаммер-Пургшталь (1774-1856) (Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. СПб.: Императорская академия наук, 1884. Т. 1. С. VI). Журі, яке складалося з трьох членів Академії під керівництвом Френа, відмовилося розглянути працю, назвавши її «поверхневою». Автор же опублікував її за власною ініціативою в 1840 році, навівши в ній передісторію свого дослідження та відгуки членів російського академічного журі (Hammer-Purgstall J.F. von. Geschihte der Goldenen Horde in Kiptschak das ist: Der Mongolen in Russland. Pesth: C.A. Hartlebens Verlag, 1840). У 1832 році Михайло Гастев опублікував книгу, в якій звинувачував монголів у тому, що вони загальмували розвиток Росії. Їх вплив на державу оголошувався виключно негативним, і навіть становлення самодержавства не розцінювалося серед їхніх заслуг (Гастев М. Рассуждение о причинах, замедливших гражданскую образованность в Русском государстве до Петра Великого. М.: Университетская типография, 1832). У 1851 році побачив світ перший із двадцяти дев'яти томів історії Росії, написаної Сергієм Соловйовим (1820-1879), професором Московського університету та лідером так званої «державної» історичної школи. Переконаний західник та прихильник Петра, Соловйов узагалі відмовився від використання поняття «монгольський період», замінивши його терміном «удільний період». Для нього монгольське правління було лише випадковим епізодом російської історії, що не мав значних наслідків для подальшої еволюції країни. Погляди Соловйова безпосередньо вплинули на його учня Василя Ключевського (1841-1911), який також заперечував значення монгольського нашестя для Росії. На думку історика права Олександра Градовського (1841-1889), саме від монгольських ханів московські князі перейняли ставлення до держави як особистої власності. У домонгольській Русі, стверджував Градовський, князь був лише суверенним правителем, а не власником держави: «Приватна власність князя існувала поряд із приватною власністю бояр. Лише в монгольський період з'являється поняття про князя не лише як про державця, а й власника всієї землі. Великі князі поступово ставали для своїх підданих тими, ким монгольські хани стали щодо них самих. У всіх областях Росії, крім Новгорода й Західної Русі, ці начала мала відобразитися й на началах російського права. Князі, як правителі своїх областей, як представники хана, природно, користувалися в своїх уділах тими ж правами, як він у всій своїй державі. З падінням монгольського панування з'явилися спадкоємці ханської влади, звідси, і тих прав, які з нею поєднувалися» (Градовский А.Д. История местного управления в России // Он же. Собрание сочинений. СПб.: Типография М.М. Стасюлевича, 1899. Т. 2. С. 150). Зауваження Градовського стали чи не найпершою і історичній літературі згадкою про злиття політичної влади та власності в Московському царстві. Згодом, під впливом Макса Вебера, така конвергенція буде названа «патримоніалізмом».

Ідеї Градовського сприйняв український історик Микола Костомаров (1817-1885) у праці «Начало єдинодержавності в Древній Русі», опублікованій у 1872 році. Костомаров не був прихильником «державної школи»; він підкреслював особливу роль народу в історичному процесі, протиставляючи народ і владу. У своїх працях Костомаров підкреслював відмінність між демократичним устроєм Київської Русі та автократією Московії. За Костомаровим, древні слов'яни були свободолюбним народом, який жив невеликими общинами та не знав самодержавного правління. Але після монгольського завоювання ситуація змінилася. Хани були не тільки абсолютними володарями, але й власниками своїх підданих, до яких вони ставилися, немов до рабів. Якщо в домонгольський період російські князі розмежовували державну владу й володіння, то за монголів князівства стали вотчинами, тобто власністю. «Тепер земля перестала бути самостійною одиницею; […] вона опустилася до значення речової приналежності. […] Щезло відчуття свободи, честь, усвідомлення особистої гідності; раболіпство перед вищими, деспотизм над нижчими стали якостями російської душі» (Костомаров Н. Начало единодержавия в Древней Руси // Он же. Исторические монографии и исследования. СПб.: Типография А. Траншеля, 1872. Т. 12. С. 70, 76). Ці висновки не були враховані в еклектичній за духом «Російській історії» петербурзького професора Костянтина Бестужева-Рюміна (1829-1897), вперше опублікованій у 1872 році. На його думку, Карамзін і Соловйов надто різкі в своїх судженнях, а впливу монголів на організацію армії, фінансову систему та зіпсуття моралі годі заперечувати. При цьому він не вважав, що росіяни перейняли від монголів тілесні покарання, оскільки вони були відомі і в Візантії; особливо не погоджувався з тим, що царська влада на Русі нагадувала владу монгольського хана (Бестужев-Рюмин К. Русская история (до конца XV столетия). СПб.: Типография А. Траншеля, 1872. Т. 1). Професор права Одеського, а згодом Варшавського університету Федір Леонтович (1833-1911) опублікував дослідження, присвячене калмицькому правовому документу, наприкінці якого запропонував свій погляд щодо впливу монголів на Русь (Леонтович Ф.И. К истории права русских инородцев: древний ойратский устав взысканий (Цааджин-Бичик) // Записки Императорского новороссийского университета. 1879. Т. 28. С. 251–271). Визнаючи певний ступінь спадкоємності між Київською Руссю та Московією, Лентович усе ж вважав, що монголи «зламали» попередню Русь. На його думку, росіяни перейняли від монголів інститут наказів, закріпачення селян, різні воєнні і фіскальні порядки, а також кримінальне право з притаманними йому ордаліями (Леонтович Ф.И. К истории права русских инородцев: древний ойратский устав взысканий (Цааджин-Бичик) // Записки Императорского новороссийского университета. 1879. Т. 28. С. 251–271). Монголи «запрограмували» абсолютний характер московської монархії: «Монголи ввели у свідомість своїх данників – росіян – ідею права свого вождя (хана) як верховного власника (вотчинника) всієї зайнятої ним землі. Обезземелення (в юридичному сенсі) населення, зосередження поземельних прав у руках небагатьох нерозривно пов’язані з укріпленням служилих та тяглих людей, що утримали в своїх руках «володіння» землею лише за умови задовільного відбування служби й повинностей. Згодом, після скинення іга […] князі могли перенести на себе верховну владу хана; тому вся земля стала вважатися власністю князів» (Леонтович Ф.И. К истории права русских инородцев: древний ойратский устав взысканий (Цааджин-Бичик) // Записки Императорского новороссийского университета. 1879. Т. 28. С. 274). Сходознавець Микола Веселовський (1848 -1918) детально вивчив практику російсько-монгольських дипломатичних відносин, дійшовши такого висновку: «…Посольський церемоніал в московський період руської історії мав у повному обсязі татарський, точніше – азіатський характер; відступи в нас були незначними й зумовлювалися, головним чином, релігійними поглядами» (Веселовский Н.И. Татарское влияние на русский посольский церемониал в Московский период русской истории. СПб.: Типография Б.М. Вольфа, 1911. С. 1). Нескінченний потік князів і купців відправлявся в монгольську столицю Сарай, де багатьом із них доводилося проводити цілі роки, засвоюючи монгольський уклад життя. Так, Іван Калита (1304 – 1340), як прийнято вважати, п’ять разів відправлявся у Сарай і майже половину свого царювання провів у татар чи на шляху в Сарай і назад (Насонов А.Н. Монголы и Русь (история татарской политики на Руси). М.; Л.: Институт истории АН СССР, 1940. С. 110; Ostrowski D. The Mongol Origins of Muscovite Political Institutions // Slavic Review. 1990. Vol. 49. № 4. P. 528). Російських князів часто змушували відправляти своїх синів до татар як заручників, щоб так доводити вірність монгольським володарям.

Отже, аргументи вчених, що наполягали на значимості монгольського впливу, зосереджувалися на відмінностях між утвореною після падіння іга наприкінці XV століття Московською державою та старою Київською Руссю: 1) московські царі, на відміну від своїх київських попередників, були абсолютними правителями, не зв’язаними рішеннями народних асамблей (віче), нагадуючи цим монгольських ханів; 2) як і монгольські хани, вони в буквальному сенсі володіли своїм царством: їх піддані лише тимчасово розпоряджалися землею, за умови пожиттєвого служіння правителю;3) все населення вважалося слугами царя, як в Орді, де статут служби був основою ханської могутності (Vernadsky G. The Mongols and Russia. New Haven, Conn.: Yale University Press, 1966. P. 338).

Учені й публіцисти, які не визнавали монгольського впливу чи мінімізували його значення, не вважали за потрібне відповідати на аргументи своїх опонентів. Соловйов, який ділив історичне минуле Росії на три хронологічні періоди, не вирізняв часового проміжку, пов’язаного з монгольським пануванням. Він не бачив «ані найменших слідів монголо-татарського впливу на внутрішнє управління Русі» (Vernadsky G. The Mongols and Russia. New Haven, Conn.: Yale University Press, 1966. P. 121-122, 337) і фактично не згадував про монгольське панування (Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Т. 3. Гл. 2 // Он же. Сочинения: В 18 кн. М.: Мысль, 1988. Кн. II. С. 121–145). Ключевський у знаменитому «Курсі російської історії» теж майже ігнорує монголів, не вирізняючи монгольського впливу на Русь (Halperin Ch. Kliuchevskii and the Tartar Yoke // Canadian-American Slavic Studies. 2000. № 34. P. 385–408). Цей вражаючий, але умисний пробіл можна пояснити тим, що для Ключевського центральним фактором російської історії була колонізація, тому ключовою подією XIII – XV століть він вважав масове переміщення російського населення з південного заходу на північний схід; монголи ж, навіть обумовивши цю міграцію, видавалися Ключевському незначним фактором. Платонов у своєму популярному курсі історії присвятив монголам усього чотири сторінки, заявивши, що цей предмет не настільки глибоко вивчений, щоб можна було точно визначити його вплив на Росію. На думку цього історика, якщо монголи не окупували Русь, а управляли нею через посередників, вони взагалі не могли вплинути на її розвиток. Як і Ключевський, єдиним значимим наслідком монгольського вторгнення Платонов вважав поділ Русі на південно-західну та північно-східну частини (Ключевский В.О. Курс русской истории. М.: Академия наук СССР, 1937. Т. I. С. 106 - 110). Очевидно, нехтування провідними російськими істориками монгольською проблемою пов’язане, по-перше, з поганою обізнаністю з історією монголів зокрема та сходознавством загалом (західні вчені того часу вже займалися цими питаннями, але їхні праці в Росії були майже невідомі), по-друге, небажанням визнавати того, що від монголів можна було хоча б чогось навчитися, по-третє, з особливостями тих джерел, якими тоді керувалися історики-медієвісти: йдеться про літописні зводи, складені монахами. Політика релігійної терпимості, сповідувана монголами з часів Чингісхана, передбачала повагу до всіх віросповідань. Монголи, звільнивши церкву від податків, сприяли набуттю монастирями близько третини всіх обробних земель – багатством, яке на початку XVI століття, коли Росія позбулася монгольського панування, породило дискусію про монастирське майно. Не дивно, що американський історик дійшов дивовижного висновку: «У літописах немає фрагментів, що містять антимонгольські випади, які з'явилися б між 1252 та 1448 роками. Всі подібні записи зроблені або до 1252, або після 1448 року» (Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. Cambridge: Cambridge University Press, 1998. P. 144). Його колега теж солідаризувався з ним: «[Здається, що] монголи вплинули на російські історію й суспільство не більше, ніж попередні степові народи, причому багато істориків розділили подібну точку зору» (Halperin Ch. Russia and the Golden Horde. Bloomington, Ind.: University of Indiana Press, 1985. P. 68, 74). Серед історичних праць, які намагалися мінімізувати монгольський вплив, винятком є праці Хораса Дьюї з Мічиганського університету, який дослідив проблему впливу монголів на складання в Московському царстві і згодом у Російській імперії системи колективної відповідальності, яка змушувала общини відповідати за зобов’язаннями своїх членів перед державою. Сам термін «порука» в текстах Київської Русі вживався доволі рідко, алеДьюї доводив, що цей інститут був відомий уже в той час, тому його не можна віднести до здобутків монгольської пори. При цьому історик визнає, що його (інституту) найбільше поширення припало на період після монгольського завоювання, коли активно засвоювалися інші монгольські практики (Dewey H. Russia’s Debt to the Mongols in Surety and Collective Responsibility // Comparative Studies in Society and History. 1968. Vol. 30. № 2. P. 249–270).

Протягом перших п’ятнадцяти років совєтської влади ті історики, які не займалися «революцією» та її наслідками, були відносно вільними від державного контролю. Для вивчення Середніх віків це був особливо сприятливий період. Михайло Покровський (1868 – 1932), провідний історик тієї пори, мінімізував згубність монгольського впливу та применшував спротив Русі завойовникам. На його думку, монголи навіть сприяли прогресу підкореної території, ввівши в Росії ключові фінансові інститути: монгольський земельний кадастр – «сошне письмо» - використовувався в Росії до середини XVII століття (Покровский М.Н. Очерк истории русской культуры. 5 изд. Петроград: Прибой, 1923. Ч. I. С. 140–141; Він же. Русская история в самом сжатом очерке. М.: Партийное издательство, 1933. С. 27). У 1919 – 1921 роках, за умов суворої громадянської війни та епідемії холери, археолог Франц Баллод провів масштабні розкопки в районі Нижньої Волги. Археологічні знахідки переконали його, що уявлення російських учених про Орду були значною мірою хибними, і в опублікованій у 1923 році книзі «Приволзькі “Помпеї”» він писав: «[Проведені розкопки показують, що] в Золотій Орді другої половини ХІІІ – XIV століть жили геть не дикуни, але цивілізовані люди, що займалися мануфактурним виробництвом і торгівлею та підтримували дипломатичні відносини з народами Сходу й Заходу. […] Воєнні успіхи татар пояснюються не лише притаманним їм бойовим духом та довершеністю організації армії, але й вочевидь високим рівнем культурного розвитку» (Баллод Ф.В. Приволжские “Помпеи”. М.; Петроград: Государственное издательство, 1923. С. 131). Відомий російський сходознавець Василій Бартольд (1896 – 1930) також підкреслював позитивні аспекти монгольського завоювання, наполягаючи на тому, що монголи сприяли вестернізації Росії: «Незважаючи на спустошення, вчинене монгольськими військами, незважаючи на всі побори баскаків, у період монгольського панування було покладено початок не лише політичному відродженню Росії, але й подальшим успіхам російської культури. Усупереч поширеній думці, навіть впливу європейської культури Росія в монгольський період зазнавала більшою мірою, ніж у київський» (Бартольд В.В. История изучения Востока в Европе и России. 2 изд. Л.: Ленинградский институт живых восточных языков, 1925. С. 171–172). Утім, погляди Баллода й Бартольда, як і сходознавців у цілому, в основному ігнорувалися совєтським історичним істеблішментом. Із 1930-х років совєтська історична література остаточно закріпила позицію про те, що монголи не привнесли в розвиток Росії нічого позитивного (Halperin Ch. Soviet Historiography on Russia and the Mongols // Russian Review. 1982. Vol. 41. № 3. P. 306–322). Такими ж обов'язковими стали вказівки на те, що саме жорсткий спротив росіян став причиною не окупацію Русі, а опосередкованого управління нею, хоча насправді «…на відміну від Хозарії, Булгарії чи Кримського ханства на Русі вона [модель прямого управління] була неекономічною, а не тому, що спротив росіян був начебто сильнішим, ніж деінде. […] Опосередкований характер правління не лише не зменшив сили монгольського впливу на Русь, але й усунув саму можливість зворотного впливу росіян на монголів, які переймали китайські порядки в Китаї та персидські в Персії, але при цьому зазнали тюркізації й ісламізації у самій Золотій Орді» (Halperin Ch. Soviet Historiography on Russia and the Mongols // Russian Review. 1982. Vol. 41. № 3. P. 315). У той час як більшість дореволюційних істориків погоджувалася з тим, що монголи, хай і неумисно, внесли вклад в об'єднання Русі, доручивши управління нею московським князям, совєтська наука по-іншому розставила акценти: об'єднання відбулося не в результаті монгольського завоювання, а всупереч йому, ставши підсумком всенародної боротьби з завойовниками. Офіційна комуністична позиція з цього приводу була викладена в статті Великої совєтської енциклопедії: «Монголо-татарське іго мало негативні, глибоко регресивні наслідки для економічного, політичного й культурного розвитку руських земель, стало гальмом для розвитку виробничих сил Русі, які перебували на вищому соціально-економічному рівні порівняно з виробничими силами монголо-татар. Воно штучно законсервувало на тривалий час чисто феодальний натуральний характер господарства. У політичному плані наслідки монголо-татарського іга проявилися в порушенні процесу державної консолідації руських земель, штучній підтримці феодальної роздрібненості. Монголо-татарське іго призвело до посилення феодальної експлуатації народу, який опинився під подвійним гнітом – своїх і монголо-татарських феодалів. Монголо-татарське іго, що тривало 240 років, було однією з головних причин відставання Русі від деяких західноєвропейських країн» (Большая советская энциклопедия. 3 изд. М.: Советская энциклопедия, 1974. Т. 16. С. 502–503). Цікаво, що приписування краху монгольської імперії лише гіпотетичному спротиву росіян повністю ігнорує дошкульні удари, завдані їй Тимуром (Тамерланом) у другій половині XVI століття. Позиція партійних учених була настільки жорсткою й неаргументованою, що серйозним історикам було непросто з нею змиритися. Борис Греков (1882 – 1953) в одній зі своїх монографій, виданих у 1937 році, навів багато використовуваних у російській мові слів татарського походження: базар, магазин, тариф, тара, калібр, зеніт тощо (утім, у цьому переліку, можливо, у зв’язку з цензурою, були відсутні інші важливі запозичення, як-от казна, які вказували на суттєву роль монголів у формуванні фінансової системи Русі, торгових відносин та основ транспортної системи) (Греков Б.Д., Якубовский А.Ю. Золотая Орда. Л.: Государственное социально-экономическое издательство, 1937. С. 202).

«Євразійці» (прийнято вважати, що термін «Євразія» першим вжив австрійський геолог Ойген Зюсс (Eugen Suess) у трьохтомній праці «Обличчя Землі» («Antlitz der Erde»), яка вийшла в 1885 – 1909 роках. Див.: Bss O. Die Lehre der Eurasier. Wiesbaden: Harrassowitz, 1961. S. 25) – група публіцистів-емігрантів на чолі з Миколою Трубецьким (1890 – 1938), які у спробах пояснити нову комуністичну Росію зверталися до географічного й культурного детермінізму: Росію не можна відносити ані до Сходу, ані до Заходу, оскільки вона є поєднанням обох, спадкоємицею імперії Чингісхана. На думку євразійців, монгольське завоювання не лише корінним чином вплинуло на еволюцію Московського царства й Російської імперії, але й заклало самі основи російської державності. Датою зародження євразійського руху вважається серпень 1921 року, коли в Болгарії вийшла праця «Повернення на Схід: передчуття й здобутки», написана в співавторстві з економістом і дипломатом Петром Савицьким (1895 – 1968), музичним теоретиком Петром Сувчинським (1892 – 1985) та теологом Георгієм Флоровським (1893 –1979). Періодичними виданнями євразійців були, зокрема, «Євразійський тижневик» у Берліні та «Євразійська хроніка» в Парижі. Трубецький відмовився від традиційного уявлення про Московію як спадкоємицю Київської Русі. Роздрібнені й ворогуючі київські князівства не могли об'єднатися в єдину й сильну державу: «У бутті дотатарської Русі був елемент нестійкості, схильної до деградації, яка ні до чого іншого, як чужоземного іга призвести не могла» (На путях. Утверждение евразийцев. С. 343). Московська Русь, як і її спадкоємці – Російська імперія та Совєтський Союз – були продовжувачами монгольської імперії Чингісхана. Охоплена ними територія завжди залишалася замкнутим простором: Євразія являла собою географічну й кліматичну єдність, тому вона була приречена ще й на політичну інтеграцію. Хоча цю територію населяли різні народності, плавний етнічний перехід від слов'ян до монголів давав змогу поводитися з ними як із одним цілим. Основна частина її населення відносилася до «туранської» раси, утвореної фінно-угорськими племенами, тюрками, монголами й маньчжурами. Трубецький так писав про вплив монголів на Русь: «Якщо в таких важливих сферах державного життя, як організація фінансового господарства й шляхів сполучення, між російською й монгольською державністю існувала безперечна спадкоємність, то природно припустити такий зв'язок і в інших сферах, у деталях конструкції адміністративного апарату, в організації воєнної справи й т. д.» (На путях. Утверждение евразийцев. С. 18). Росіяни, поєднавши монгольські політичні прийоми з православ'ям та візантійською ідеологією, просто присвоїли їх собі. На думку євразійців, найбільше, що привнесли монголи в розвиток російської історії, стосувалося не так політичного устрою країни, як духовної сфери: «Велике щастя Русі, що у момент, коли в силу внутрішнього розкладу вона мала впасти, вона дісталася татарам і нікому іншому. Татари – «нейтральне» культурне середовище, що приймало «всяких богів» і терпіло «всякі культи», - впало на Русь, як кара Божа, але не заплямувала чистоти національної творчості. Якщо б Русь дісталася туркам, ураженим «іранським фанатизмом і екзальтацією», її випробування були б значно важчими й доля – гіршою. Якщо би її взяв Захід, він витяг би із неї душу. […] Татари не змінили духовної суті Росії; але як творці держав, мілітарно-організуючої сили, вони, без сумніву, вплинули на Русь» (На путях. Утверждение евразийцев. С. 344). «Важливим історичним моментом було не «скинення іга», не відокремлення Росії від влади Орди, а поширення влади орди на значну частину території, колись підвладній Орді, іншими словами, заміна ординського хана російським царем з перенесенням ханської ставки в Москву» (И.Р. [Н.С. Трубецкой]. Наследие Чингисхана. С. 21–22). Як відзначав у 1925 році історик Олександр Кізеветтер (1866 – 1933), євразійський рух страждав від непримиренних внутрішніх суперечностей; так, з одного боку, євразійці відкидали більшовизм через його європейські корені, з другого – схвалювали його, оскільки для європейців він виявився неприйнятним. Вони розглядали російську культуру як синтез культур Європи й Азії, водночас критикуючи Європу на тій підставі, що в основі її буття лежала економіка, у той час як у російській культурі переважав релігійно-етичний елемент (Россия между Европой и Азией: евразийский соблазн. М.: Наука, 1993. С. 266–278).

Питання про вплив монголів на історію Росії не викликав особливого інтересу в Європі, але в Сполучених Штатах ним усерйоз зацікавилися двоє вчених. Публікація в 1985 році Чарльзом Гальперіним праці «Росія й Золота Орда» розпочала дискусію (Halperin Ch. Russia and the Golden Horde). Через тринадцять років Дональд Островський підтримав тему у своєму дослідженні «Московія й монголи». Загалом їхні позиції були однаковими: Островський зауважував, що за основними пунктами монгольського впливу на Московію він цілком солідарний із Гальперіним (Ostrowski D. Muscovite Adaptation of Steppe Political Institutions: A Reply to Halperin’s Objections // Kritika. 2000. Vol. 1. № 2. P. 268), хоча навіть несуттєвих розбіжностей було достатньо, щоб спровокувати активне обговорення (Halperin Ch. Muscovite Political Institutions in the 14th Century // Ibid. P. 237–257; Ostrowski D. Muscovite Adaptation of Steppe Political Institutions… // Ibid. P. 267–304). Гальперін вважав монгольськими запозиченнями московські воєнні й дипломатичні практики, а також «деякі» адміністративні й фіскальні процедури, але він не погоджувався з тим, що Росія вчилася політики й управління лише в монголів: «Вони не породили московське самодержавство, але лише прискорили його прихід». На його думку, монгольське нашестя не могло передувати становленню російського самодержавства, що мало місцеві корені й «черпало ідейні та символічні звичаї радше з Візантії, ніж із Сараю» (Halperin Ch. Russia and the Golden Horde. P. 88, 103), натомість Островський вважав, що «протягом першої половини XIV століття московські князі користувалися моделлю державної влади, заснованої на взірцях Золотої Орди. Громадянські й воєнні інститути, що існували в той час у Московії, були переважно монгольськими» (Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. P. 19, 26). Островський зараховував до монгольських запозичень ще кілька інститутів, що відігравали ключову роль у житті Московського царства, зокрема, китайський принцип, за яким вся земля в державі належала правителю; кормління, відповідно до якого чиновники на місцях жили за рахунок підзвітного їм населення; помістя, чи земельний наділ, який давали за умови добросовісної служби державцю (Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. P. 47-48). Островський вибудував доволі струнку теорію, яку сам підірвав заявою про те, Московія була не деспотією, а чимось на кшталт конституційної монархії (Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. P. 199): «Хоча в Московському царстві не було писаної конституції, її внутрішнє функціонування багато в чому нагадувало конституційну монархію, тобто такий устрій, за якого рішення приймаються консенсусом між різними інститутами політичної системи. […] Московія того часу була правовою державою» (Idem. Muscovite Adaptation of Steppe Political Institutions… P. 269). Таким чином Островський ігнорував той факт, що в XVI – XVII століттях у жодній країні світу не існувало нічого подібного на конституцію, що московські царі, як за свідченнями їх власних підданих, так й іноземців, були абсолютними правителями, а політичний устрій Москви не містив інститутів, що могли б стримувати царську владу (Островський ще більше ослабив свою позицію, наполягаючи на тому, що монгольський хан не був деспотом, але правителем primus inter pares (див.: Ostrowski D. Muscovy and the Mongols. P. 86; Idem. The Mongol Origins of Muscovite Political Institutions. P. 528). Як стверджував спеціаліст з історії монголів Бертольд Шпулер, «всяке обмеження прав правителя щодо своїх підданих лежало абсолютно за межами ментального горизонту східного світу тієї епохи» (Spuler B. Die goldene Horde: Die Mongolen in Russland (1223–1502). Leipzig: Harrassowitz, 1943. S. 250)). Францішек Душинський (1817 – 1893) опублікував низку праць, основною ідеєю яких був поділ усіх людських рас на дві основні групи – «арійську» та «туранську». До арійців він відносив романські й германські народи, а також слов'ян. Росіян, разом із монголами, китайцями, євреями, африканцями він зараховував до «туранців», схильних до кочового стилю життя, деспотизму, неповаги до власності й законності (Duchinski F.-H. Peoples Arys et Tourans, agriculteurs et nomades. Paris: F. Klincksieck, 1864). У ХХ столітті цю теорію розвивав Фелікс Конечний (1862 – 1949), спеціаліст із порівняльного вивчення цивілізацій. У книзі «Польський логос і етос» (Koneczny F. Polskie Logos a Ethos. Roztrzsanie o znaczeniu i celu Polski. Pozna; Warszawa, 1921) він розмірковує про «туранську цивілізацію», визначальними ознаками якої називає, зокрема, мілітаризацію суспільного життя, а також державність, в основі якої лежить приватне, а не публічне право. Росіян він вважав спадкоємцями монголів і тому «туранцями»; цим же пояснював утвердження в Росії комуністичного режиму.

Коли комуністична цензура, яка вимагала однозначності в трактуванні питання про монгольський вплив, перестала існувати, дискусія з цього приводу відновилася. Більшість її учасників відкидали совєтський підхід, проявляючи готовність визнати суттєвий характер впливу монголів на всі сфери російського життя, особливо політичний режим. Історик-медієвіст Ігор Фроянов підкреслював у своїх працях драматичні зміни, які відбулися в політичному житті Росії в результаті монгольського завоювання: «Що стосується княжої влади, то вона одержує зовсім інші засади, ніж раніше, коли древньоруське суспільство розвивалося на суспільно-вічових началах, яких характеризує безпосередня демократія, або народовладдя. Якщо до приходу татар Рюриковичі займали княжі столи, як правило, на запрошення міського віча, радячись на ньому про основи свого княжіння та приносячи клятву, скріплену хрестоцілуванням, обіцяли дотримуватися договору, то тепер вони ставали до княжіння з дозволу хана, засвідченого відповідним ханським ярликом. Князі шнурочком потягнулися в ханську столицю за ярликами. Отже, вищим джерелом ханської влади на Русі стає ханська воля, і вічові народні збори втрачають право розпорядження княжим столом. Це одразу ж зробило хана самостійним щодо віча, створивши сприятливі умови для реалізації його монархічних потенцій» (Фроянов И.Я. О возникновении монархии в России // Дом Романовых в истории России / Под ред. И.Я. Фроянова. СПб.: Санкт-Петербургский университет, 1995. С. 31). Вадим Трепалов також вбачає безпосередній зв'язок між монгольським ігом та становленням у Росії самодержавства через зменшення значимості представницьких інститутів, як, наприклад, віче (див.: Россия и Восток: проблемы взаимодействия / Под ред. С.А. Панарина. М.: Туран, 1993. С. 45). Цю точку зору поділяє й Ігор Князькін: «Ординське іго змінило радикально й політичний устрій Росії. Похідна династично від київських князів влада московських царів сутнісно виходить до всевладдя монгольських ханів Золотої Орди. І царем московський князь встає услід падінню влади золотоординських владик. Саме від них грізні державці Московії наслідують безумовне право страчувати за своєю волею будь-якого з підданих, незалежно від його справжньої вини. Стверджуючи, що страчувати й милувати московські царі «есьмя вольны», Іван Грозний виступає не як спадкоємець Мономаха, але як спадкоємець Батия, тому що тут для нього не важливі ні вина, ні чесноти підданого – їх визначає сама царська воля. Відзначена Ключевським важлива обставина, що у підданих царя Московського немає прав, але є лише обов’язки, - пряма спадщина ординської традиції, яку в Московії сутнісно не змінила навіть земщина XVII століття, оскільки в часи земських соборів прав у російських людей не додалося, та й свого голосу собори так і не набули» (Князький И.О. Русь и степь. М.: Российский научный фонд, 1996. С. 120).

Другим проявом інтересу до монгольської спадщини в постсовєтській Росії стало відродження євразійства. На думку французького спеціаліста Марлен Ларюєль, «неоєвразійство стало однією з найбільш розроблених консервативних ідеологій, що з'явилися в Росії у 1990-ті роки» (Laruelle M. Russian Eurasianism: An Ideology of Empire. Baltimore, MD: Woodrow Wilson International Center for Scholars, 2008). Найпомітнішими теоретиками відродженого руху стали Лев Гумільов (1912 – 1992), професор філософії Московського університету Олександр Панарін(1940 – 2003) та Олександр Дугін (1963 р. н.). Постсовєтське євразійство має яскраво виражений політичний характер (сучасні євразійці називають Росію не євразійською, а євроазіатською країною). За словами Гумільова, монгольська «напасть» є створеним Заходом міфом, щоб приховати справжнього ворога Росії – романо-германський світ (Laruelle M. Op. cit. P. 65). У промові, датованій 2001 роком, президент РФ В. Путін наголосив: «Росія завжди відчувала себе євроазіатською країною. Ми ніколи не забували про те, що основна частина російської території знаходиться в Азії. Правда, потрібно чесно сказати, не завжди використовували цю перевагу. Думаю, настав час нам разом із країнами, що входять до Азіатсько-Тихоокеанського регіону, переходити від слів до діла – нарощувати економічні, політичні й інші зв'язки. […] Адже Росія – своєрідний інтеграційний вузол, що зв’язує Азію, Європу й Америку» (Независимая газета. 2000. 14 ноября. С. 1). Сучасних прихильників євразійства цікавить насамперед майбутнє й місце Росії в ньому (див., наприклад: Панарин А.С. Россия в циклах мировой истории. М.: МГУ, 1999): «[Панарін] майже не приділяє уваги Київській Русі, оскільки вважає її радше європейським, ніж євразійським утворенням (і тому приреченим на загибель), акцентуючи увагу на монгольському періоді. Він пише про «іго» як про благо, що дозволило Росії стати імперією та підкорити степ. Справжня Росія, заявляє він, з'явилася в московський період зі з'єднання православ’я монгольською державністю, росіян з татарами» (Laruelle M. Op. cit. P. 71).

Дата добавления: 2015-08-20