Розділ 1. Поняття та ознаки правового статусу особи

Зміст

Вступ..................................................................................................................3

Розділ 1. Поняття та ознаки правового статусу особи.............................5

Розділ 2. Склад правового статусу особи.................................................11

2.1 Правові принципи та норми права..........................................................11

2.2. Правосуб'єктність особи.........................................................................14

2.3. Порядок набуття та втрати правового статусу особи..........................17

2.4. Права, свободи та обов'язки особи.........................................................20

2.5. Гарантії реалізації прав та обов'язків особи..........................................29

Розділ 3. Види правового статусу особи...................................................31

Висновки.........................................................................................................34

Список використаних джерел....................................................................36

Вступ.

Тема даної курсової роботи " Правовий статус особи: поняття, склад, види " була обрана для розкриття поняття, змісту правового статусу особи. Особа реалізує себе через активну участь у суспільному житті, через суспільні відносини. Особи, які входять в соціальні групи впливають як на соціальний розвиток суспільства так і на свій особистий. Це незмінний кругообіг впливу людини на суспільство і навпаки. Велике значення в розвитку особи має її правовий статус.

Правовий статус особи — це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто к такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Мета курсової роботи. Дослідити загальнотеоретичну характеристику правового статусу особи, описати зміст правового статусу особи. Акцентувати увагу на видах прав людини.. Для досягнення цієї мети необхідно розтлумачити наступні питання: дати визначення правового статусу особи, описати склад правового статусу особи та види правового статусу особи.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що права людини - це правові можливості, які необхідні для існування та розвитку особи, які визнаються невід'ємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів. Людина реалізує себе через низку закріплених та гарантованих Конституцію прав та свобод, які дають людині можливість діяти в правовому полі.

Об'єкт дослідження - є розуміння поняття правового статусу громадян, видів прав та обов'язків громадян.

Теоретична значущість дослідження. Дослідження питання правового статусу громадян у теоретичному аспекті має вагоме значення, оскільки в даній курсовій роботі описані питання, що стосуються універсального змісту та складових елементів правового правого статусу особи і можуть бути використані під час вивчення даної дисципліни.

При написанні курсової роботи автором використано нормативну базу, наукову літературу та міжнародні акти. Матеріали дослідження здатні сприяти подальшій розробці загальнотеоретичних аспектів юридичного забезпечення прав та свобод людини.

Розділ 1. Поняття та ознаки правового статусу особи

В статті 21 Конституції України зазначено "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах". Наведене положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди розуміються однозначно, а тому вимагають спеціальної наукової інтерпретації.

Вільність – фундаментальна якісна характеристика людини. Вона відображає свободу її волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності як інтелектуальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) – це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини має певні об'єктивні межі, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. У кожний конкретно-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них зроблено, як вже зазначалось, у міжнародно-правових актах, конституціях та іншому національному законодавстві. Саме це положення Конституції України відображає суть правового статусу особи.

Розкриваючи зміст правового статусу особи можна зазначити, що правовий статус особи - це сукупність або система всіх належних громадянину суб'єктивних юридичних прав, свобод і обов'язків, що визначають його правове становище в суспільстві, яке закріплене в чинному законодавстві та інших формах права[1].

У структурі правового статусу виділяють такі елементи, як: суб'єктивні юридичні права й обов'язки, передбачені Конституцією та іншими нормативно-правовими актами даної держави; законні інтереси; правосуб'єктність та громадянство (постійний юридичний зв'язок особи і держави, що проявляється у взаємних правах та обов'язках); юридична відповідальність; правові принципи тощо.

Людина реалізує себе через низку закріплених та гарантованих Конституцію прав та свобод, які дають людині можливість діяти в правовому полі.

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як у об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома згаданими вище проявами права. Норми об'єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єктивне право є засобом досягнення можливостей і реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом у об'єктивному та суб'єктивному значенні визнавалася ще римськими правниками. Аналогічно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб'єктивного права несуттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак у подальшому ці тенденції не отримали розвитку і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різного значення залежно від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном «право».

У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях — об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм.

Однак не залишаємо поза увагою той факт, що визнаність суб'єктивного права ще не вирішила теоретичних проблем його дослідженості у науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної форми. Один з найвидатніших німецьких юристів, цивіліст і філософ права, засновник реалістичної школи права — Р. Ієрінг називав суб'єктивне право конкретним,[2] проф. Р. Бабун правомочністю, а відомий французський юрист, засновник теорії корпоративної держави Л. Дюгі — соціальною функцією. У зв'язку з появою широкого праворозуміння професори Л. Явич, С. Кечек'ян та О. Піонтковський пропонували об'єднати поняття об'єктивного та суб'єктивного права єдиним терміном «право».

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

— не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

— не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

— залежить від волі суб'єкта;

— реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

— спільними рисами;

— відмінностями;

— взаємодією.

Можна говорити про те, що суб'єктивне право є першочерговими для особи, об'єктивне право - це право яке реалізує, гарантує та захищає суб'єктивні права людей.

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.
Правовий статус особи, що знаходить своє відображення в тексті основного закону держави, визначає принципи, на яких будуються її взаємовідносини із суб’єктами влади, насамперед державою в особі її органів та посадових осіб. Тим самим стає головним критерієм, що характеризує демократичність державного режиму, оскільки в забезпеченні умов здійснення прав особи проявляється сутність державної влади, методи здійснення нею своїх функцій. Отже, ключовими слова, що відображають суть правового статусу особи: правовий статус, держава, індивід, громадянин, громадянське суспільство, права, свободи, обов’язки.

Складні зв’язки, що виникають між державою та індивідом, взаємовідносини людей один з одним фіксуються державою в юридичній формі – у формі прав, свобод і обов’язків, які утворюють правовий статус людини і громадянина. Правовий статус як одна з найважливіших юридичних категорій, нерозривно зв’язаний із соціальною структурою суспільства, політичними характеристиками державності, рівнем правової свідомості суспільства та станом правопорядку[3].

Правовий статус людини та громадянина – це система прав і обов’язків, законодавчо закріплена державою в основному законі й поточному законодавстві. У правах та обов’язках не лише фіксуються зразки, стандарти поведінки, які держава вважає необхідними, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави та особистості[4].

Обсяг прав, що складають єдиний правовий статус, значною мірою залежать від того, виступає особа як людина чи як громадянин.

Права людини і права громадянина тісно пов’язані, однак не є тотожними поняттями. Поняття людини передбачає розумну (людську) істоту, розглядувану у біологічному і соціальному аспектах. Іншим є поняття громадянина, котре відображає певні політико-правові характеристики, звичайно набуті людиною, її юридично визначені особливі взаємозв’язки з державою. Подібну природу має поняття іноземця та деякі інші, що розкривають стан індивіда як суб’єкт конституційного права[5]. Розбіжності випливають із розмежування громадянського суспільства і держави. Права людини допомагають визначити автономне поле діяльності особи, де основною рушійною силою стають індивідуальні інтереси особи. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, сфері особистого життя людини та спирається на природні права, що належать людині від народження. Держава повинна не тільки сама не втручатися в ці відносини, а й захищати їх від будь-яких інших посягань. Природні (невід’ємні) права людини стали точним та конкретизованим втіленням самої суті природного права – свободи окремої, автономної особистості. Після утвердження у світовій суспільній думці невід’ємних прав людини як прав особистості, а саме: життя, свобода, власність, безпека особи, прагнення до щастя – розуміння цієї гуманітарної категорії отримало закріплення в міжнародних документах та внутрішньодержавному законодавстві окремих країн. Природні (невід’ємні) права стали символом та адекватним юридичним аналогом індивідуальної свободи людини, її твердої захищеності від свавілля влади. Більш того, вперше за всю історію людства право отримало реальну можливість за допомогою розробки ідей невід’ємних прав людини піднятися над владою та спробувати вирішити проблему стримування та приборкання політичної державної влади.

Отже, суть правового статусу особи полягає у визначенні і законодавчому закріпленні правового становища особи в суспільстві. Правовий статус, що включає права, свободи і обов’язки, цілеспрямовано впливає на створення збалансованих способів взаємодії людей між собою і формування впорядкованих відносин між індивідом, суспільством і державою.

Розділ 2. Склад правового статусу особи:

Дата добавления: 2015-08-02