Науково-методичні викладки до семінару №4.

Історія освіти в Україні тісно пов’язана з історією українського народу. Ступенева система освіти в Україні з часів середньовіччя. На межі XVI – XVII ст. в Україні було розпочато створення вищих навчальних закладів – Острозький культурно-освітній центр (1576 р.), Львівська (1585 р.), та Київська (1615 р.) братські школи, Києво-Могилянська академія (1632 р.), Академія вищої школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), Слуцьку (1580 р.), Львові (1586 р.), Львівський університет (1661 р.) та ін. Після закінчення навчання студентам надавалися наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора. На кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему.

В Україні та Росії для здобуття ступеня доктора достатньо було попередньо отримати ступінь магістра, за виключенням медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній.

З кінця XVIII ст. на переважній більшості етнічних українських земель здійснюється перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом ХІХ ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. Так, у ХІХ ст. в Україні виникає ціла низка середніх навчальних закладів, університетів і спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи. Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут.

На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях (1875 р.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897 р.) у Львові. Структура атестації науково-педагогічних кадрів в Російській імперії до 80-х років ХІХ ст. виглядала так:

– «кандидат» – перший учений ступінь, який отримували студенти, які закінчили повний курс університету з відмінними показниками та подавали письмовий твір;

– «магістр наук» – другий учений ступінь, для отримання якого особи із ступенем «кандидат», мали скласти іспит та публічно захистити магістерську дисертацію;

– «доктор наук» – третій учений ступінь, для здобуття якого необхідно було мати вчений ступінь «магістр наук» та публічно захистити докторську дисертацію.

В Україні та Росії ступінь «бакалавр» проіснував до 1869 р. Із затвердженням у 1884 р. останнього Університетського статуту було скасовано вчений ступінь «кандидат».

Події 1917 р. змінили не лише соціальний лад, але й поставили на порядок денний питання про створення нової національної школи з новими педагогічними кадрами. Фактично становлення системи української вищої освіти продовжувалося до початку 1939 р. Напередодні Другої світової війни в УРСР налічувалося 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна університетська система, до складу якої входило 6 класичних університетів – Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

У середині 1980-х років в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі 9 класичних університетів, 50 технічних вищих навчальних закладів, 17 сільськогосподарських вищих навчальних закладів, 10 вищих навчальних закладів економіки і права, 30 педінститутів, 15 вищих навчальних закладів охорони здоров’я, 3 вищі

навчальні заклади фізкультури і спорту, 12 – культури та мистецтва. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загально-технічних факультетів. Головними центрами вищої освіти в Україні залишилися Харків, Київ, Одеса та Львів.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Відомі вчені, які викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів. Їх фундаментальні наукові дослідження стали цивілізаційним надбанням всієї світової людності.

Розвиткові наукових досліджень сприяло введення нової системи наукових ступенів та учених звань і порядку їх присвоєння. Так, у жовтні 1918 р. було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували в Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято Постанову «Про вчені ступені та звання», якою затверджувалися наукові ступені: «кандидат наук» і «доктор наук». У радянські часи надовго закріпились освітньо-кваліфікаційні рівні: «молодший спеціаліст» (на базі технікуму, училища» та «спеціаліст» (на базі вищих навчальних закладів), а також наукові звання професора та доцента та наукові ступені доктора і кандидата.

Неодноразово було доведено, що радянський вчений ступень «кандидат наук» за своїми основними кваліфікаційними вимогами не лише не поступається, але й, зазвичай, перевершує докторські ступені більшості західних країн, зокрема американський ступінь Doctor of Philosophy (PhD). Щодо прийнятого за радянських часів ученого ступеня «доктор наук», то, безсумнівно, за своїм призначенням – це найвища за міжнародними стандартами наукова кваліфікація, яка може розглядатися на національному рівні як характеристика наукових досягнень ученого в певній науковій галузі. У контексті Болонський домовленостей ця кваліфікація могла б розцінюватися як головна умова для отримання звання «професор» або «габілітований професор».

Із 1992 р. в незалежній Україні відроджена ступенева система підготовки фахівців. В Україні існують такі освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр (аналогічні рівні підготовки фахівців мають університети зарубіжних країн, але із властивими для них особливостями). Зберігають поки що статус-кво наукові звання професора та доцента, а також наукові ступені доктора та кандидата наук. У сучасній Україні існує понад тисяча вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітнє діяльність на ІІІ – IV рівні акредитації. З них 82 мають статус національного університету. Розвинутою є система вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Нині в Україні близько 190 навчальних закладів приватної форми власності.

Сьогодні Україна активно включилася в роботу щодо адаптації вітчизняної системи освіти до умов Болонського процесу, щоб разом з європейськими країнами до 2010 р. завершити структурне реформування вищої освіти. Планується, що підготовку фахівців у системі вищої освіти України забезпечуватиметься такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук.

Дата добавления: 2015-08-02