Науково-методичні викладки до семінару №1.

ЄС нині є найбільшим у світі економічно-політичним об’єднанням. Рух до підвищення конкурентноспроможності Європи через подальше розширення її простору з прийняттям нових членів до ЄС не припиниться. Реальні зміни, які відбуваються на теренах Європи та світу, зумовлені процесом глобалізації, становленням інформаційного суспільства, посиленням міграційних процесів, мобільності ринку праці, міжкультурних обмінів, а головне – об’єктивно сформованою потребою навчитися «жити разом», зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну та іншу самобутність і різноманітність і, водночас, розуміючи та поважаючи одне одного.

Останнім часом зусилля наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи спрямовані на істотне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти та науки у світовому вимірі, а також на підвищення ролі цієї системи в соціальних перетвореннях. Адже важливість освіти й освітньої співпраці в розвитку та зміцненні стійких, мирних і демократичних суспільств універсальна і вважається першочерговою.

Кінець ХХ ст. і початок 3-го тисячоліття за масштабами трансформаційних змін називають переломним тому, що нині настає нова ера в історії людства – інформаційне суспільство (це не лише виробництво засноване на комп’ютерних технологіях, а процес утворення та поширення знань та інформації, які перетворюються на головні продуктивні сили суспільства.

В епоху інформаційного суспільства характерними тенденціями в розвитку закордонної вищої освіти є: продовження обов’язкової освіти після школи; диверсифікація структура вищої освіти; побудова суспільства, яке безперервно навчатиметься (система безперервної освіти); урізноманітнення вищих навчальних закладів; удосконалення та розширення «короткої та професіональної» вищої освіти; розширення завдань вищих навчальних закладів; створення та розвиток нових університетів та інших вищих навчальних закладів на території з нижчим освітнім рівнем населення; якісні зміни у вимогах та умовах праці викладачів вищої школи; нові тенденції в управлінні вищою освітою та її фінансуванні; нові тенденції у взаємодії вищих навчальних закладів і промисловців; підвищення якості освіти; вдосконалення систем кваліфікаційного забезпечення; розширення навчання закордоном; зростання конкуренції на світовому ринку освітніх послуг; проблема втрати молодих науковців; євроінтеграція вищої освіти, яка має на меті створення єдиного європейського освітянського та дослідницького простору (Болонський процес) та ін.

Інтелектуальний розвиток у Європі йшов від класичної античності через Ренесанс та епоху Просвітництва до модернізму та постмодернізму, що й відобразилося на формуванні сучасних науки, освіти та культури. Європейська культура нині поширилися у всьому світі. Протягом 400 років європейські держави експортували до своїх колоній свої мови, філософію, здобутки літератури та мистецтва. Саме Європа заклала фундаментальні основи наукових знань, які розповсюдились по всьому світі, систематизувала наукову думку, сформулювала загальні напрямки подальшого розвитку літературної мови й устрою суспільства та протягом тривалого часу істотно впливала на розвиток інших культур. Європа приносила в ці культури свої класичні принципи освіти, класичну музику та живопис, свій стиль, традиції та звичаї. Вона дала світу ідею Гумбальдтського університету – вищого навчального закладу для здобуття академічної освіти, в якому навчальний процес і дослідницька робота зливаються воєдино та спрямовані на створення суспільства високоосвічених людей.

Академічні звання в західноєвропейських університетах почали вводитися в практику з XII – XIII ст. Уперше звання «бакалавра» було введено на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм ІХ (1227 – 1241 рр.) для відзначення тих студентів, які витримали відповідний іспит і блискуче захистили диспут, унаслідок чого отримали право носити червону камилавку. З часом це звання поширилося на інші факультети та розповсюдилось у всій Західній Європі. Згодом, із ХV ст. поняття «бакалавр» стало повсюди означати перший ступінь, який здобувають після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному та інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся донині. У середньовічних університетах – бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій звався «ліценціатом». Нині «ліценціат» – це науковий ступень, прийнятий у багатьох системах вищої освіти. Ступінь «магістра» отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. Особа, яка витримала магістерський іспит, але не захистила дисертації, називалася магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання «доктор».

Термін «доктор» уперше почав застосовуватись у 1130 р. у Болонському університеті як науковий ступень для вчених. Спочатку ступені доктора та магістра були рівнозначними. З кінця XVIII ст. більшість європейських університетів сприйняли докторство як вищий ступінь.

Інтеграція Європи та спільні плани щодо розвитку науки та освіти передусім стали її відповіддю на наміри США зміцнити своє науково-технологічне лідерство за рахунок решти світу. Європа поступово почала втрачати позиції лідера в наявності висококваліфікованих кадрів. Нині США значно випереджають європейські країни за низкою показників, які стосуються систем освіти.

ЄС надалі не бажає бути «інтелектуальним донором» США і сподівається об’єднати та розвинути власний науково-освітній комплекс. Його керівництво наприкінці ХХ ст. дійшло висновку – час поширити політичне й економічне об’єднання на всю сферу освіти та науки.

Перед європейським освітянським простором постали такі головні проблеми: а) значне підвищення конкурентоспроможності європейської вищої освіти й освітніх послуг університетів та інших вищих навчальних закладів; б) поглиблення науково-навчальної співпраці та координації, подальше підвищення мобільності студентів, викладачів, дослідників, адміністративного персоналу європейських університетів та інших вищих навчальних закладів; в) зростання якості європейської вищої совіти та здатності випускників європейських університетів та інших закладів європейського та квазівідкритого глобального ринків праці.

За останнє десятиліття ХХ ст. національні системи вищої освіти європейських країн фактично були підготовлені не лише до сприйняття положень Болонської декларації, алей до практичного їхнього застосування. Такі трансформації характерні і для систем вищої освіти країн інших регіонів світу.

Дата добавления: 2015-08-02