Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Українська суспільна думка; розвиток науки і філософії

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ | ГЕНЕЗА ТА ПЕРІОДИЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА УКРАЇНІ В XIX СТОЛІТТІ | ДВОРЯНСЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ | НАРОДНИЦЬКИРІ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ | НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ У ГАЛИЧИНІ | Українська культура в умовах національного Відродження | Українська культура у другій половині XIX — на початку XX ст. | Лекція 13. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ПЕРІОД РОЗКЛАДУФЕОДАЛЬНО-КРІПОСНИЦЬКОЇ СИСТЕМИ ТА РОЗВИТКУ КАПІТАЛІЗМУ | УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В УМОВАХ СТВЕРДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СУВЕРЕННОСТІ | Формування української національної самосвідомості |


Читайте также:
  1. I. . Психология как наука. Объект, предмет и основные методы и психологии. Основные задачи психологической науки на современном этапе.
  2. II. Основы психологии как науки и психологические особенности развития, формирования личности ребенка.
  3. III. Основы педагогики как науки и использование ее результатов в процессе образования учащихся.
  4. IV. Проникнення гуманістичних ідей та нових тенденцій у розвиток української культури
  5. Авторське право і розвиток культури
  6. Атма-1 (пр. Науки). Расписание занятий. Тел. 438-38-04
  7. Б. Українська Господарська Академія в Подєбрадах

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури ви­вела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних праг­нень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і склад­ним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Ав­стро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових до­сліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відби­валась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак ба­гато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і до-сягли великих здобутків.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відігра­ли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Хар­ківське математичне товариство, Київське фізико-математичне това­риство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ні­жинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видава­ли свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Значне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформений період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а та­кож впливом ідей західноєвропейських шкіл.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю "без землі". Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка у них була".

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу­вав капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже ста­ла на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє роз­виткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з'являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов'я­зував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належати­муть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподар­ського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості рево­люційних виступів, повстань, "без яких інколи не можна обійтись", про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки "Громада".

Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Мар­кса і Енгельса, був противником марксистської теорії класової бороть­би, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першо­чергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалі­стом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їхній основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упев­неністю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розши­рилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотом­ного "Архива Юго-Западной России" — капітального зібрання істо­ричних документів і літературних пам'яток Правобережної і Захід­ної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863— 1892 pp. 15-томні "Акты Южной и Западной Руси". Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука характеризувалась різними напрямками і течія­ми. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домі­нуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робили­ся тенденційні висновки, оцінки.

Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руи-на", "Мазепа", "Павел Полуботок" та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлен­ня історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О.М. Лазаревського (1834— 1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях "Малороссийские посполитые крестьяне" (1648—1783), "Описание старой Малороссии", "Люди старой Малорос­сии" та інших. Він розробив значною мірою нові питання: форму­вання на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і ко­заків. Помітну роль відігравав B.C. Іконников (1841 —1923), автор фундаментального "Опыта русской историографии". Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В.Б. Антонович (1834—1908). Серед них — "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1500—1798", "Дослідження про ко­зацтво за актами 1500—1648", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрям­ку О.Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці "Исто­рия украинского народа", "Конные суды в Левобережной Украине", "Турбаевская катастрофа", "Дворянское землевладение в Южной Ру­си", "Очерки истории Правобережной Украины" та ін.

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлю­вали І.Я. Франко, С.А. Подолинський, П.А. Грабовський та ін. їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літера­туру українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П.Г. Житецький (1837—1911) - "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в." та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. По­тебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундамен­тальних працях: "Из записок по русской грамматике", "Мысль и речь", "Заметки о малорусском наречии" та ін. Мова, за Потебнею, є проце­сом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не "застигає" як готовий результат).

0. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ про за­борону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував "інтелігентних" представників панів­ної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гноби­телів ніби "залучає" перші до культури та цивілізації. "Взагалі де­націоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого вихован­ня, до моральної хвороби; до неповного користування наявними за­собами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомовна шко­ла, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту". При цьому Потебня наголошував на моральній ви­правданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів'я: "Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шине­ля твоя злодій".

Потебня відстоює "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сум-цов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов та ін.

Розвиток юридичних наук в Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Буданов (історія російського, україн­ського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримі­нальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А. Незабит-ковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х pp. в Україні найяскравіше репре­зентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула на­зву "філософії серця". її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не ви­пливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Ско­вороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.


Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 70 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Роль творчості Т.Г. Шевченка у становленні української культури| Література

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)