Поняття та види правового режиму.

Іноземні громадіни або особи без громадянства мають певний обсяг прав і обов”язків, перебуваючи в гетерогенній державі. Цей обсяг залежить від режиму їх здійснення, кий встановлюється національним законодавством або міжнародними угодами.

Існує 4 види правового режиму:

- національний – іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже ті самі обов’язки, що й громадяни своєї держави.

- найбільшого сприяння – тобто особи мають права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави.

- Спеціальний – визначається, наприклад, щодо здійснення правосуб’єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій.

- недискримінаційний – тобто іноземці підпорядковуються загальним правилам поведінки у іноземній для них державі.

40. Національний режим та режим найбільшого сприяння

Режим найбільшого сприяння - один з основних принципів торговельних договорів, що укладають з іноземними державами. У силу даного принципу іноземці користуються максимумом тих прав, які надані особам іншої держави. Зазначений принцип полягає в тому, що іноземним юридичним і фізичним особам у торгівлі, мореплаванні або в інших галузях надається такий же режим, який надається або буде надаватися в майбутньому юридичним і фізичним особам третьої країни. Той режим в галузі торгівлі, мореплавання, правового положення становища іноземних організацій, застосовуваний до однієї іноземної держави, з якою укладений торговельний договір, буде застосовуватися й до будь-якої іншої держави, з якою також укладений торговельний договір на основі принципу найбільшого сприяння. Таким чином, у силу цього принципу створюються рівні умови для всіх іноземних держав і їхніх організацій і фірм відносно тих питань торгівлі, які передбачені торговельним договором.

Національний режим - іноземним громадянам і юридичним особам надається такий самий режим, який надається вітчизняним громадянам і юридичним особам. Оскільки, на іноземних фізичних і юридичних осіб поширюються ті права й переваги, якими в даній країні користуються місцеві фізичні і юридичні особи, всі вони ставляться в рівне положення. Відмінність національного режиму від режиму найбільшого сприяння полягає в тому, що в силу останнього в рівне положення ставляться іноземні організації й іноземні громадяни між собою.

41. Спеціальний режим

Іноді спеціальний режим визначається у національному законодавстві та міжнародних угодах, наприклад щодо здійснення правосуб”єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим запроваджується на певний строк.

спеціальний режим надається співробітникам дипломатичних і консульських представництв, а також міжнародних міжурядових організацій і передбачає вилучення зазначених осіб з-під юрисдикції держави перебування, як правило, з питань, пов'язаним зі здійсненням представницьких функцій.

42. Взаємність та її види.

43. Матеріальна та формальна взаємність.

При наявності іноземного елемента й застосуванні колізійних норм насамперед постає питання про дію старого юридичного правила, відповідно до якого іноземець не повинен мати більші права, ніж громадянин у своїй країні. Такий підхід виникає з початку рівності громадян і юридичних осіб у процесі міжнародного спілкування й спрямований на практичну реалізацію цього початку.

Сама взаємність може бути матеріальною (припускає надання рівного або хоча б схожого обсягу об'єму прав) і формальною (надання іноземцям прав, передбачених для власних громадян і організацій). Через істотні розходження внутрішнього права окремих країн матеріальна взаємність практично недосяжна, і мова може йти тільки про надання формальної взаємності. У сфері колізійного права взаємність має ту особливість, що припускає застосування іноземного права у двох відповідних державах.

Значення початку взаємності зберігається в спеціально передбачених правом випадках, не виключається звертання до нього юрисдикційних органів у гострих ситуаціях для охорони прав власних громадян і юридичних осіб.

44. Реторсії в МПрП

У зв'язку із взаємністю виникає питання про реторсію, тобто про застосування відповідних обмежень. Якщо одна держава вживає заходів, що наносять безпідставний у порядку дискримінації збиток інтересам іншої держави або його громадян, то ця остання держава може прийняти відповідні обмежувальні заходи. Метою таких заходів є звичайно досягнення скасування обмежень, установлених першою державою.

Відповідно до положень міжнародного права застосування обмежувальних заходів у відношенні певної визначеної іноземної держави (його органів, юридичних осіб і громадян) як реторсія (відповідної міри заходу) не може розглядатися як порушення принципу недискримінації.

45. Загальна характеристика суб’єктів МПрП.

У МПрП основним суб'єктом являються окремі особи - фізичні і юридичні. Фізичні особи - це громадяни, а юридичні особи - це державні організації, приватні фірми, підприємства, науково-дослідні й інші організації. Бувають випадки, коли й держава як така стає суб'єктом відповідних відносин, але ці випадки не являються для МПрП типовими. Якщо державою випускається позика або надається концесія, держава безпосередньо бере участь у цих відносинах. Держава може також стати спадкоємцем майна, що лишилося за кордоном. Але в більшості випадків як суб'єкт МПрП виступають громадяни або юридичні особи різних держав.

47. Поняття особистого закону фізичної особи.

Особистий закон (lex personalis) відома у вдвох видах:

- національний закон, або закон громадянства (lex patriae), т.я. закон цієї держави, в якій дане лице належить по своєму громадянству;

- закон місця проживання (lex domicilii), тобто закон держави, на території якого дана особа вважається такою, що має "осілість" (це поняття загальне для всіх правових систем, але вони різними шляхами визначають місце, яке варто розглядати як місце осілості).

Особи, що не має ні звичайного місця постійного перебування, ні постійного житла, закон наділяє фіктивним місцеперебуванням, що стає їх юридичною прив’язкою, що визначає громадянський стан цих осіб. Засобами запобігти відсутності прив’язки є являється прив’язка по походженню (людина здобуває ту прив’язку, що на момент її народження мав її батько), що протиставляється прив’язці на вибір.

48. Опіка та піклування в МПрП.

1. Встановлення і скасування опіки та піклування над неповнолітніми, недієздатними або такими, дієздатність яких є обмеженою, повнолітніми особами регулюються особистим законом підопічного.

2. Обов'язок опікуна (піклувальника) прийняти опікунство (піклування) визначається за особистим законом особи, яка призначається опікуном (піклувальником).

3. Правовідносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка перебуває під опікою (піклуванням), визначаються правом країни, орган якої призначив опікуна (піклувальника). Проте якщо особа, яка перебуває під опікою (піклуванням), проживає в Україні, застосовується право України, якщо воно є більш сприятливим для цієї особи.

4. Опіка (піклування), встановлена над громадянами України, які проживають за межами України, визнається дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання немає законних заперечень відповідного консульства України.

50. Поняття особистого статуту та „національності” юридичної особи.

51.Доктрина та практика МПрП про визначення національності юридичної особи

Особистий статут юридичної особи означає

· її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб;

· порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею;

· поширення певного виду правового режиму” визначення обсягу правоздатності;

· реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності.

Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її „ національність ”, тобто державну належність та її особистий закон. „Національність” особи визначається за різними принципами:

1. критерій місця створення (заснування) юридичної особи – означає поширення на неї закону держави, де створено цю особу і зареєстровано її статут (закон інкорпорації);

2. критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Використовується також:

3. принцип місця основної діяльності юридичної особи;

4. принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи.

Загалом наявність різних критеріїв для визначення „національності” юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об’єднання можуть мати різне громадянство чи доміцилій.

54. Іноземні юридичні особи в Україні

Правове становище іноземних юридичних осіб в Україні визначається як нормами українського законодавства, так і положеннями міжнародних договорів України з іншими державами.

Правоздатність юридичних осіб визначається законодавством держави, за законами якого воно засновано.

Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торговельного, банківського або судового реєстру і т.п.

Іноземні юридичні особи можуть створювати в Україні підприємства, які повністю належать їм, філії й інші відособлені підрозділи, а також придбати у власність діючі чинні підприємства цілком. Участь іноземного капіталу в спільних підприємствах, засновуваних і в Україні, приводить до створення юридичних осіб права України.

У визначених питаннях іноземні юридичні особи будуть підкорятися законам країни своїй національності (з питань, що визначаються особистим статутом цієї юридичної особи, в тому числі щодо установи і ліквідації).

Крім зазначених, з інших питань діяльності іноземних юридичних осіб на території України діє українське законодавство.

Український публічний порядок може не допустити застосування іноземного закону. У цьому випадку lex socіetatіs повинний бути замінений на lege forі (матеріальним правом держави суду).

55. Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні.

Національний режим - іноземним громадянам і юридичним особам надається такий самий режим, який надається вітчизняним громадянам і юридичним особам. Оскільки, на іноземних фізичних і юридичних осіб поширюються ті права й переваги, якими в даній країні користуються місцеві фізичні і юридичні особи, всі вони ставляться в рівне положення.

Правове становище іноземних юридичних осіб в Україні визначається як нормами українського законодавства, так і положеннями міжнародних договорів України з іншими державами.

Правоздатність юридичних осіб визначається законодавством держави, за законами якого воно засновано.

Іноземні юридичні особи підтверджують свій статус виписками з торговельного, банківського або судового реєстру і т.п.

Іноземні юридичні особи можуть створювати в Україні підприємства, які повністю належать їм, філії й інші відособлені підрозділи, а також придбати у власність діючі чинні підприємства цілком. Участь іноземного капіталу в спільних підприємствах, засновуваних і в Україні, приводить до створення юридичних осіб права України.

У визначених питаннях іноземні юридичні особи будуть підкорятися законам країни своїй національності (з питань, що визначаються особистим статутом цієї юридичної особи, в тому числі щодо установи і ліквідації).

Крім зазначених, з інших питань діяльності іноземних юридичних осіб на території України діє українське законодавство.

Український публічний порядок може не допустити застосування іноземного закону. У цьому випадку lex socіetatіs повинний бути замінений на lege forі (матеріальним правом держави суду).

56. Міжнародні транснаціональні компанії.

ТНК — це спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або держави.

ТНК притаманні такі ознаки:

§ економічно єдина система;

§ група самостійних підприємств;

§ діяльність проводиться на території кількох держав;

§ структурні підрозділи є суб'єк­тами національного права;

§ керівництво та контроль здійс­нюється з єдиного центру;

§ корпорація знаходиться поза юрисдикцією окремої держави, групи держав або міжнародних організацій.

За характером взаємовідносин з материнським підприєм­ством залежні підприємства поділяються на:

· філії - не є юридичними особами, діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством.

· дочірні підприємства - утво­рюються в договірному порядку або ж їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства.

· спільні підприємства (змі­шані товариства) - мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталові.

Аналіз діяльності ТНК показує, що їхні прямі капітало­вкладення є важливим чинником у розвитку економіки держав. ТНК поділяються на декілька груп.

§ По-перше, це корпора­ції, національні за своїм капіталом, але міжнародні за сферою діяльності (наприклад, "Дженерал моторз", "Сіменс", "Філіпс" тощо).

§ По-друге, це ТНК, які є міжнародними за своїм капіталом та за сферою діяльності, вони належать капіталові декількох держав. Це концерни: нафтовий "Роял датч — Шелл", "Інтернешнл нікл компані оф Кенада"; "Арбед"; "Агфа-Ге-верт"; "Данлоп-Шреллія”.

Спільним для цих двох груп є те, що ці монополії створені як юридичні особи однієї держави, хоча можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правово­го погляду вказані монополії не в міжнародними юридичними особами, хоча термін "міжнародний" застосовується і в офі­ційних назвах деяких із них.

§ По-третє, це численні картелі й синдикати, об'єднання ви­робничого та виробничо-технічного характеру, що не є юри­дичними особами.

Єдиного нормативного акта, який регулював би діяльність ТНК, немає. Нечисленні міжнародно-правові документи є або регіональними, або ж їх норми не мають імперативного (обов'язкового) характеру.

Кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати й контролювати діяльність ТНК.

У зв'язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про визнання їх міжнародними юридичними особами. Нині такими вважаються особи, створені: 1) безпосе­редньо міжнародним договором або 2) на підставі національ­ного законодавства, прийнятого відповідно до міжнародного договору.

57. Особливості правового положення держави в міжнародних цивільних правовідносинах

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Відносини поділяються на:

- такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжн. торговельного права, валютних відносин, промислового, с/г, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо.

- це правовідносини, які регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави (з одного боку) та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого боку.

Як суб’єкт МПрП держава може виступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за закордоном.

Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи ін. Чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії.

Різним є правове становище держави і міжнародних організаціях. У всіх правовідносинах від імені держави діють уповноважені нею суб’єкти.

58. Поняття та види імунітету держави в МПрП.

Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.

У МПрП під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус ха­рактеризується як par in parem non habet imperium - рівний над рівним не має влади.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму­нітету:

1) судовий - непідсудність держави без її Згоди судам іншої. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.

2) від попереднього забезпечення позову - не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

3) від примусового виконання рішення - без згоди держави не можна здійснити примусове виконан­ня судового рішення, винесеного проти неї судом іншої дер­жави.

4) майновий (власнос­ті) - питання може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су­часній міжнародно-правовій практиці Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього Принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого).

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави іму­нітет заснований на імперативному принципі сучасного між­народного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її право-суб'єктносгі може бути різним. Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом.

Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави.

У більшості держав набула поширення теорія функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє. Не застосовується імуні­тет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:

1) дру­гою стороною у спорі є також держава;

2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;

3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

59. теорія „функціонального імунітету”

Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.

У МПрП під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су­часній міжнародно-правовій практиці Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього Принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого).

У більшості держав набула поширення теорія функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє.

Не застосовується імуні­тет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов:

1) дру­гою стороною у спорі є також держава;

2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету;

3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

Дата добавления: 2015-07-21