Історико-теоретичний аналіз проблеми ВІЛ/СНІДу

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД, AIDS по-англійськи), що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), є смертельною хворобою, засобів для лікування якої в даний час не існує.

У науковій літературі та практичній діяльності поняття ВІЛ та СНІД не є тотожніми. Я. Агаєва зазначає, що СНІД – поняття більш широке і означає дефіцит імунітету. Такий стан може виникнути в результаті самих різних причин: при хронічних виснажуючих захворюваннях, впливі променевої енергії, у дітей з дефектами імунної системи і у хворих старечого віку з інволюцією імунного захисту, унаслідок дії деяких медикаментозних і гормональних препаратів. В даний час назву СНІД застосовується для позначення тільки одній зі стадій ВІЛ-інфекції, а саме маніфестной її стадії.

Така дослідниця як Л. Гриценюк константує, що у більш вузькому значенні вживається поняття «ВІЛ». ВІЛ-інфекція – інфекційне захворювання, що називалося до відкриття її збудника як синдром набутого імунодефіциту. ВІЛ-інфекція – прогресуюче антропонозне інфекційне захворювання, з кровоконтактним механізмом зараження, характеризується специфічним ураженням імунної системи з розвитком важкого імунодефіциту, який проявляється вторинними інфекціями, злоякісними новоутвореннями та аутоімунними процесами [35].

Отже, ВІЛ є причиною СНІДу. Іноді, дослідники, ВІЛ називають «вірусом СНІДу», що має руйнівний вплив на імунну систему. Імунна система є частиною людського організму, що допомагає нам боротися з інфекціями і хворобами. СНІД є синдромом, тобто сполученням захворювань та симптомів. Людина, заражена ВІЛ, може прожити довгі роки, перш ніж цей вірус призведе до СНІДу. Після того, як вірус попадає в організм людини, проходить близько трьох місяців, і в організмі з'являються антитіла до ВІЛ, які можна знайти за допомогою тестів. ВІЛ поступово послабляє імунну систему, опір організму інфекції стає слабким, це призводить до того, що в організм людини проникає ряд інших інфекцій, що викликають різні захворювання і погіршують стан здоров'я людини. Ослаблення імунної системи може тривати роками. Виявити ВІЛ в організмі можна за допомогою спеціального аналізу крові, через 3 місяці після зараження. Якщо як мінімум два різних спеціальних тести підтвердять наявність антитіл до ВІЛ у крові (дадуть позитивний результат), то це означає, що людина інфікована ВІЛ [ 41].

М. Киселев підкреслює, що ВІЛ передається від однієї людини до іншої такими способами:

- при використанні нестерильних голок чи шприців (тих, котрі вже були у вживанні і заражені ВІЛ) для ін'єкцій;

- при переливанні інфікованої крові неінфікованій людині;

- при занятті незахищеним сексом;

- від інфікованої матері до новонародженої дитини під час виношування плоду, при пологах чи годуючи дитину грудьми (слід зазначити, що зараз існують ефективні препарати, що дозволяють запобігти передачі ВІЛ від матері до дитини. Ці препарати доступні в Україні).

ВІЛ не передається:

- через чхання, кашель, при перебуванні в одному приміщенні з інфікованою людиною (вірус дуже нестійкий і гине поза організмом людини);

- через укуси комах;

- через домашніх тварин;

- при використанні загального посуду (чашок, вилок, ложок), рушників, постільної білизни, телефону, унітазу, ванни, басейну, і т.д.;

- при обіймах, рукостисканні, поцілунку [23,c.40].

Отже ВІЛ передається 4 способами: через кров, сперму, грудне молоко та від матері до дитини. Тому уникання ВІЛ-позитивних людей є не обгрунотовано.

М. Балакірєва розкриваючи проблему ВІЛ/СНІД узагальнює висновок, що на даний час не існує можливості для повноцінного лікування СНІДу. Була розроблена система для продовження та поліпшення життя ВІЛ-позитивних осіб – АРВ-терапія. Антиретровірусна терапія (АРВ)– медикаментозне лікування, що сповільнює розмноження вірусу імунодефіциту людини. Дозволяє продовжити строк життя з ВІЛ-інфекцією, поліпшити якість життя ВІЛ-позитивної людини та призупинити розвиток опортуністичних інфекцій і, відповідно, СНІД (четвертої клінічної стадії ВІЛ-інфекції). В літературі, а також у лексиконі фахівців і пацієнтів АРВ-терапії можна зустріти також скорочення АРТ, АРВТ або ВААРТ (високоактивна антиретровірусна терапія). Всі ці абревіатури означають одне й те сааме [38].

Велика кількість людей з ВІЛ, яким вірус передався на початку або середині 1980-х років, почали вмирати. Відкривалися хоспіси, з'являлися нові групи підтримки і догляду за тяжкохворими на СНІД і пов'язана з ним висока смертність стали звичними.

У вересні 1995 року – увагу медичної громадськості привернули результати європейсько-австралійського дослідження Delta і американського дослідження ACTG 175. З них випливало, що поєднання двох нуклеозидних інгібіторів зворотної транскриптази ефективніше монотерапії. Дійсно, частота двох несприятливих клінічних результатів (стадії СНІДу і смерті) на тлі двокомпонентної терапії виявилася значно нижчою. Обидва дослідження показали, що, судячи з усього, вкрай важливо відразу призначати два препарати, а не використовувати їх по черзі. Зцього моменту в антиретровірусної терапії стався прорив [21].

При відсутності належного лікування у більшості ВІЛ-інфікованих людей ВІЛ переходить у стадію СНІД через 5-10 років з моменту зараження. Тому СНІД вважається смертельним захворюванням. Незважаючи на це, багато людей з ВІЛ-інфекцією живуть повноцінним життям протягом багатьох років [23,c.43].

Такі вчені як Р. Галло, Л. Колосов та ін., вважають, що вірус ВІЛ був переданий від мавп до людини приблизно в 1926 році. Останні дослідження показують, що людина придбала цей вірус в Західній Африці. До 1930-х років вірус ніяк не виявляв себе. В1959 році в Конго помирає чоловік. Подальші дослідження медиків, що проаналізували його історію хвороби, показали, що, можливо, це був перший зафіксований в світі випадок смерті від СНІДу. У 1969 році в США серед повій були зафіксовані перші випадки хвороби, що протікала з симптомами СНІДу. Тоді медики не звернули на них особливої ​​уваги, вважаючи рідкісною формою пневмонії. У 1978 році у гомосексуалістів в США і Швеції, а також серед гетеросексуальних чоловіків в Танзанії і на Гаїті були виявлені симптоми одного і того ж захворювання.

І тільки в 1981 році Центр по контролю і профілактиці хвороб (CDC) повідомив про виявлення у молодих гомосексуалістів в Лос-Анджелесі і Нью-Йорку нової хвороби. У США було виявлено близько 440 носіїв вірусу ВІЛ. Близько 200 з цих людей померли. Так як більшість хворих були гомосексуалістами, нова хвороба отримала назву «Імунодефіцит, який передається гомосексуалістами» (Gay Related Immuno Deficiency – GRID) або «Гомосексуальний рак» (A Gay Cancer) [4].

5 червня 1981 американський вчений з Центру з контролю над захворюваннями Майкл Готліб вперше описав нове захворювання, що протікає з глибоким ураженням імунної системи. Ретельний аналіз привів американських дослідників до висновку про наявність невідомого раніше синдрому, що отримав в 1982 році назва Aquired Immune Deficience Syndrom (AIDS) – синдром набутого імунодефіциту (СНІД). Тоді ж СНІД назвали хворобою чотирьох «Н», за заголовним буквах англійських слів – гомосексуалісти, хворі на гемофілію, гаїтяни і героїн, виділивши цим самим групи ризику для нової хвороби.

Імунний дефіцит (зниження імунітету), від якого страждали захворілі СНІДом, раніше зустрічався тільки як вроджений порок недоношених новонароджених дітей. Лікарі встановили, що у цих хворих зниження імунітету не було вродженим, але було придбано в зрілому віці.

У 1983 році французьким ученим Монтаньє була встановлена ​​вірусна природа хвороби. Він виявив у видаленому у хворого на СНІД лімфатичному вузлі вірус, назвавши його LAV (lymphadenopathy associated virus).

24 квітня 1984 директор Інституту вірусології людини Мерілендського університету доктор Роберт Галло оголосив про те, що він знайшов справжню причину СНІДу. Йому вдалося виділити вірус з периферичної крові хворих на СНІД. Він ізолював ретровірус, що отримав назву HTLV-III (Human T-lymphotropic virus type III). Ці два віруси виявилися ідентичними [24,c.7].

У 1985 році було встановлено, що ВІЛ передається через рідкі середовища тіла: кров, сперму, материнське молоко. У тому ж році був розроблений перший тест на ВІЛ, на основі якого в США і Японії почали перевіряти на ВІЛ донорську кров та її препарати.

У 1986 році група Монтаньє оголосила про відкриття нового вірусу, який отримав назву HIV-2 (ВІЛ-2). Порівняльне вивчення геномів ВІЛ-1 і ВІЛ-2 показало, що в еволюційному плані ВІЛ-2 далеко відстоїть від ВІЛ-1. Автори висловили припущення, що обидва віруси існували задовго до виникнення сучасної епідемії СНІДу. ВІЛ-2 був вперше виділений в 1985 році від хворих СНІДом у Гвінеї-Бісау і Островах Зеленого Мису. Дослідження показали, що обумовлені ВІЛ-2 і ВІЛ-1 захворювання є самостійними інфекціями, оскільки є розходження в особливостях збудників, клініці й епідеміології.

У 1987 році Всесвітня Організація Охорони Здоров'я затвердила назву збудника СНІД – «вірус імунодефіциту людини» (ВІЛ, або в англійській абревіатурі HIV).

У 1987 році була заснована Глобальна програма ВООЗ по СНІДу, а Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я прийнята глобальна стратегія боротьби зі СНІДом. У цьому ж році в ряді країн впроваджується в лікування хворих першої противірусний препарат – азидотимидин (зидовудин, ретровір) [20].

Отже СНІД – важке інфекційне захворювання, спричинене вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), який вражає імунну систему людини, знижуючи при цьому протидію організму захворюванням. Через недостатню поінформованість про цю хворобу у суспільстві поширюються явища стигматизації та дискримінації ВІЛ-позитивних осіб.

Дата добавления: 2015-07-21