Нормативно-правове забезпечення з питань ВІЛ/СНІД

Поширення епідемії ВІЛ/СНІД привело міжнародну спільноту до необхідності прийняття ряду міжнародних актів, котрі визначали би спектр необхідних дій, пов’язаних із цією загрозою, та спрямованих на забезпечення прав людини в контексті боротьби з ВІЛ/СНІД [22].

До переліку основних міжнародних документів у цій сфері можна віднести Декларацію про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІД, що була прийнята Резолюцією S-26/2 спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН від 27 червня 2001 року. У цьому документі закріплені наступні основні положення:

1) дотримання прав людини та основних свобод має вкрай важливе значення з точки зору зниження можливості зараження ВІЛ/СНІД;

2) догляд, підтримка та лікування є основоположними елементами ефективних заходів реагування;

3) уразливим з точки зору ВІЛ/СНІД групам доцільно приділяти окрему пріоритетну увагу.

Важливе значення для розуміння необхідності захисту людини від дискримінації за ознакою стану здоров’я, у тому числі його статусу стосовно ВІЛ, має Резолюція № 1995/21 від 25 серпня 1995 року Підкомісії ООН щодо попередження дискримінації та захисту меншин, котра присвячена саме цій проблемі. Зокрема, у ній окремо підкреслюється той факт, що дискримінація на основі позитивного ВІЛ-статусу чи захворювання на СНІД (як фактичного, так і підозрюваного) заборонена чинними міжнародними стандартами в сфері прав людини [12].

Резолюція Комісії ООН з прав людини 1999 року (№ 1999/49) закликає усі держави, міжнародні та недержавні організації застосовувати необхідні заходи з метою забезпечення поваги, захисту та реалізації прав людини в зв’язку з ВІЛ/СНІД.

Іншим важливим документом є Концепція системи ООН «Профілактика поширення ВІЛ-інфекції серед людей, які зловживають наркотиками». Цей документ побудований на основі досвіду діяльності різних установ і програм ООН щодо профілактики та лікування наркотичної залежності й ВІЛ-інфекції. У ньому представлена глобальна позиція системи ООН стосовно політичних і стратегічних питань профілактики ВІЛ серед людей, які зловживають наркотиками, та програмні принципи, на котрих будується політика ООН щодо цієї проблеми.

На основі аналізу всіх цих умов та видів поведінки у Концепції визначені ті види профілактичної діяльності, котрі повинні враховуватися політиками при визначенні стратегії профілактики ВІЛ серед наркозалежних. До цих видів діяльності перш за все належить:

– навчання методам профілактики ВІЛ;

– забезпечення презервативами та стерильними ін’єкційними інструментами;

– консультування та лікування наркозалежності, включаючи замісну терапію [32].

Ще одним важливим документом рекомендаційного характеру є прийняті під егідою Європейського бюро ВОЗ Принципи профілактики ВІЛ-інфекції серед осіб, які зловживають наркотиками. Цей документ розроблений з урахуванням специфіки механізмів розвитку епідемії ВІЛ/СНІД в Європі та містить найбільш послідовно та детально викладені стратегічні підходи щодо протидії епідемії серед осіб, які використовують наркотики, та суспільстві загалом. До таких принципів відносяться:

1) інформаційна робота та освіта;

2) забезпечення легкої доступності соціальних служб і служб охорони здоров’я;

3) активна робота серед осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом;

4) забезпечення осіб, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, стерильними ін’єкційними інструментами та дезінфекційними засобами;

5) надання особам, які використовують наркотики ін’єкційним шляхом, можливості отримувати замісну терапію.

Згадуючи про міжнародні рекомендації в сфері ВІЛ/СНІД, доцільно згадати, що ВООЗ, Управління ООН з наркотиків та злочинності, Об’єднана програма ООН щодо ВІЛ/СНІД виробили єдину позицію щодо питання замісної підтримуючої терапії та її використання щодо пацієнтів із наркозалежністю та при профілактиці ВІЛ/СНІД. Відповідно до цього був видан документ, що отримав назву «Замісна підтримуюча терапія щодо пацієнтів з наркозалежністю та профілактиці ВІЛ-інфекції та СНІД: спільна позиція», базується на аналізі доступних наукових даних і орієнтований на розробників відповідної політики. Він охоплює широкий спектр питань, починаючи від обґрунтування цього метода лікування та закінчуючи конкретними зауваженнями стосовно його використання людьми з ВІЛ-інфекцією/СНІД.

Зокрема, у ньому визнається, що «замісна підтримуюча терапія – один з найбільш ефективних видів фармакологічного лікування наркотичної залежності... отримані відповідні дані про те, що в результаті використання цього метода, зазвичай, істотно зменшується використання заборонених наркотиків, знижуються рівні злочинності та смертності в результаті передозування, а також зменшується кількість випадків поведінки з високим ризиком інфікування ВІЛ» (п. 23). У цій заяві також вказується, що „призначення замісної терапії та видача особам з наркозалежністю опіоідних агоністів для приймання... у рамках медичної практики... узгоджується з положеннями Конвенції 1961 та 1971 років про наркотичні та психотропні речовини” (п. 25) [37].

Свобода від дискримінації є одним з основних прав людини, цей принцип є основою теорії та практики прав людини у міжнародному та вітчизняному законодавстві, дані права представлені в (додатку Б)

З вище зазначеного, можна зробити висновок, що українське законодавство врахувало вимоги міжнародного права щодо захисту прав людей, які живуть з ВІЛ, проте, на практиці захист цих прав здійснюється не завжди. Тому ми повинні створювати певні стратегічні програми щодо захисту людей з ВІЛ/СНІД.

Дата добавления: 2015-07-21