Медична допомога, її види та правове регулювання

Медична допомога – комплекс заходів лікувального, діагностичного, профілактичного, реабілітаційного характеру, що надається пацієнтам медичними працівниками.

Медичну допомогу поділяють на кілька видів,кожен з яких має особливості у правовому регулюванні. Залежно від рівня кваліфікації та складності медичної допомоги розрізняють первинну, спеціалізовану (вторинну) і високоспеціалізовану (третинну) лікувально-профілактичну допомогу як основну частину медико-санітарної допомоги населенню. Окрім того розрізняють медичну допомогу: залежно від виду захворювання (наприклад, медична допомога при захворюванні на туберкульоз, при трансплантації органів, психіатрична, акушерсько-гінекологічна, педіатрична, геріатрична медична допомога тощо); залежно від рівня небезпеки виділяють медичну допомогу особливого соціального значення (при захворюванні від інфекційних захворювань, від небезпечних інфекційних захворювань, при захворюванні на СНІД, наркоманію, алкоголізм тощо); залежно від швидкості надання розрізняють швидку (невідкладну) медичну допомогу; також виділяють медичну допомогу, що надається в екстремальних ситуаціях (під час стихійного лиха, катастрофи. аварії, масового отруєння, епідемії, епізоотії тощо).

Первинна лікувально-профілактична допомога – основний, доступний і безоплатний для кожної людини вид медичної допомоги, який передбачає: консультацію лікаря, просту діагностику і лікування найбільш поширениххвороб, травм, отруєнь та інших невідкладних станів; проведення санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів, медичної профілактики найважли­віших захворювань; проведення заходів щодо охорони сім’ї, материнства, батьківства і дитинства; інших заходів, пов’язаних з наданням медико-санітарної допомоги громадянам за місцем проживання. Первинна медико-санітарна допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями та іншими лікарями загальної практики закладів комунальної системи охоро­ни здоров’я та санітарно-епідемічної служби. В її наданні можуть брати участі також приватні заклади охорони здоров’я.

В Україні передбачається здійснити поетапний перехід до організації первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Кабінет Міністрів України 20 червня 2000 р. затвердив постанову „Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я”.Нині відбувається збільшення мережі закладів охорони здоров’я загальної практики – сімейної медицини, відкриття відділень загальної практики – сімейної медицини в складі лікувально-профілактичних закладів.

Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23 лютого 2001 р. № 72 затверджено низку нормативно-правових актів у сфері сімейної медицині: Примірне положення про лікаря загальної практики – сімейної медицини. Примірне положення про медичну сестру загальної практики – сімейної медицини, Примірне положення про відділення загальної практики – сімейні: медицини, Примірне положення про денний стаціонар, Примірне положення про стаціонар вдома, Кваліфікаційну характеристику лікаря із спеціальності “Загальна практика – сімейна медицина”, Кваліфікаційну характеристику медичної сестри із спеціальності “Загальна практика – сімейна медицина”. Відділення загальної практики – сімейної медицини організується для надання кваліфікованої первинної лікувально-профілактичної допомоги прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню. Відділ загальної практики – сімейної медицини виконує такі завдання:

1) забезпечення кваліфікованою, в тому числі невідкладною, медичною допомогою прикріпленого населення в обсязі спеціальності “Загальна практика – сімейна медицина” в умовах поліклініки та вдома – направлення хворих на консультування до лікарів інших спеціальностей поліклініки та за домовленістю – до інших лікувально-профілактичних закладів;

2) організація і проведення консиліумів із залученням фахівців поліклініки та інших лікувально-профілактичних закладів;

3) за наявності показань організація направлення хворих у стаціонар;

4) проведення експертизи тимчасової втрати працездатності;

5) здійснення комплексу заходів, спрямованих на профілактику захворювань, травм, отруєнь, зниження інвалідності і смертності населення;

6) забезпечення проведення диспансеризації населення та спостереження за станом його здоров’я;

7)організація та проведення санітарно-протиепідемічних заходів на дільниці;

8)проведення санітарно-освітньої роботи серед населення, пропаганда здорового способу життя;

9) впровадження сучасних методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації при різних захворюваннях;

10) консультування населення дільниці з медико-соціальних, психологічних питань, питань планування сім’ї.

Надання кваліфікованої медичної допомоги хворим шляхом їх госпіталізації на денний час за відсутності показань до постійного лікарського нагляду надається в умовах денного стаціонару. Денний стаціонар організується в са­мостійних амбулаторно-поліклінічних закладах та при поліклінічних відділен­нях лікувально-профілактичних закладів.

Основні завдання денного стаціонару такі: проведення заходів щодо діагностики та лікування хворих при гострих захворюваннях або загостренні хронічних хвороб, за умови відсутності показань до цілодобового лікарського нагляду; надання кваліфікованої медичної допомоги хворим при невідкладних станах в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу та за наявності показань – забезпечення їх госпіталізації до лікарняного закладу; доліковування хворих та проведення їх реабілітації в стадії затухаючого загострення захворювання, неповної ремісії, в післяопераційному періоді тощо після виписки з лікувально-профілактичного закладу.

Штатні нормативи медичного персоналу відділення загальної практики – сімейної медицини встановлюються з розрахунку: 1 посада сімейного лікаря на 1100-1200 осіб дорослого і дитячого населення в сільській місцевості, 1400-1500 осіб – у міській місцевості. Посади медичних сестер загальної практики – сімейної медицини вводяться з розрахунку: 3 посади на одна посаду лікаря загальної практики – сімейної медицини. 1 посада молодшої медичної сестри вводиться з розрахунку на 3 лікарі, які ведуть амбулаторний прийом.

Лікар загальної практики – сімейної медицини забезпечує надання кваліфікованої первинної лікувально-профілактичної допомоги прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню в обсязі кваліфікаційної характеристики лікаря зі спеціальності “Загальна практика – сімейна медицина” в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу та вдома.

На посаду сімейного лікаря призначається лікар, який закінчив лікувальний або педіатричний факультет вищого медичного навчального закладу III-IV рівнів акредитації або медичний факультет університету, пройшов первинну спеціалізацію у вищому медичному навчальному закладі системи післядипломної освіти за спеціальністю “Загальна практика – сімейна медицина” і має сертифікат лікаря-спеціаліста з цієї спеціальності.

Розрахункові норми обслуговування для лікарів загальної практики – сімейної медицини встановлюються на 1 годину роботи: 5 відвідувань на прийомі в поліклініці, 2 відвідування – під час обслуговування хворих вдома.

Медична сестра загальної практики – сімейної медицини є помічником лікаря загальної практики – сімейної медицини у наданні первинної лікувально-профілактичної допомоги прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню в обсязі спеціальності “Загальна практика – сімейна медицина” – в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу і вдома.

На посаду медичної сестри загальної практики – сімейної медицини призначається медична сестра або фельдшер, які закінчили вищий медичний на­вчальний заклад І-IV рівнів акредитації, навчались на курсах для медичних сестер зі спеціальності “Загальна практика – сімейна медицина” і отримали відповідне посвідчення.

Спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Спеціалізована (вторинна) медична допомога надається громадянам при захворюваннях, які вимагають спеціальних методів діагностики, лікування і використання складних медичних технологій. Надається лікарями-спеціалістами у лікувально-профілактичних закладах, які отримали ліцензію на відповідний вид медичної діяльності.

Високоспеціалізована (третинна) лікувально-профілактична допомога надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою вста­новлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко трапляються.

Невідкладна (швидка) медична допомога надається безоплатно за рахунок державного та місцевого бюджетів особам, які потребують термінового медичного втручання (при нещасних випадках, травмах, отруєннях тощо), спеціальною службою швидкої медичної допомоги, лікувально-профілактичними закладами незалежно від територіальної, відомчої належності та форми власності, медичними працівниками, а також особами, які згідно з законом або спеціальними правилами, зобов’язані її надавати.

Згідно зі статтею 37 Основ законодавства про охорону здоров’я медичні працівники зобов’язані надавати першу невідкладну допомогу при нещасних ви­падках і гострих захворюваннях. У невідкладних випадках, коли надання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. У цих випадках першу невідкладну допомогу також повинні надавати співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної допомоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад.

Наказом Міністерства охорони здоров’я України “Про заходи щодо удосконалення швидкої медичної допомоги” від 19 червня 1996 р. № 175 (зі змін., і доп.) затверджено 20 нормативно-правових актів, які регламентують порядок надання швидкої медичної допомоги: положення про станцію швидкої медич­ної допомоги, про лікарню швидкої медичної допомоги, про виїзну бригаду, про лікаря, про головного лікаря станції швидкої медичної допомоги, Інструк­ція про дії виїзної бригади швидкої медичної допомоги у вогнищі з великою кількістю потерпілих тощо.

Станція швидкої медичної допомоги (далі – Станція) є медичним закла­дом, який надає цілодобову екстрену медичну допомогу дорослому і дитячому населенню на догоспітальному етапі при нещасних випадках і станах, що загрожують життю чи здоров’ю. Станція функціонує у режимі цілодобового чергування і готовності до подання екстреної медичної допомоги населенню визначеної території обслуговування, а в разі виникнення надзвичайних ситуа­цій – і за її межами. В інші регіони України виїзні бригади швидкої медичної допомоги направляються тільки за наказом місцевого органу управління охорони здоров’я, якому вони підпорядковані. Станція забезпечує прибуття виїзних бригад швидкої медичної допомоги до місць виклику в 15-хвилинний термін від моменту їх надходження у містах та 30-хвилинний термін – у сільській місцевості. Станція подає екстрену медичну допомогу всім, хто її потребує, як на місці виклику, так і при транспортуванні у лікувальні заклади та при зверненні хворих і потерпілих по медичну допомогу безпосередньо на Станцію. Рівень надання екстреної медичної допомоги визначається медико-економічними стандартами. Станція є функціональною складовою системи екстреної медичної допомоги при надзвичайних ситуаціях.

Спеціальне правове регламентування має амбулаторна акушерсько-гінекологічна допомога. Стратегія розвитку акушерсько-гінекологічної допомоги базується на принципі єдності здоров’я матері та дитини. Основними принципами амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги залишаються: систематичний, кваліфікований, рівною мірою доступний у селах і містах лікарський, фельдшерський профілактичний нагляд за жінками, своєчасна діагностика і лікування акушерської та гінекологічної патології, широка інформаційно-просвітницька робота з питань репродуктивного здоров’я, планування сім’ї, підготовки вагітних до пологів. Для поліпшення якості акушерсько-гінекологічної допомоги на догоспітальному етапі розроблено державні стандарти профілактичних, лікувально-діагностичних та реабілітаційних заходів.

Наказом Міністерства охорони здоров’я України “Про удосконалення амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги в Україні” від 28 грудня 2002 р. № 503 затверджено низку нормативно-правових актів у цій сфері, зокрема Методичні рекомендації щодо організації надання амбулаторної акушерсько-гінекологічної допомоги, примірні положення про акушерку фельдшерсько-акушерського пункту, про жіночий оглядовий кабінет лікувально-профілактичного закладу, про жіночу консультацію, про завідувача, лікаря-акушера-гінеколога та акушерку жіночої консультації, про центр планування сім і та репродукції людини, про обласну жіночу консультацію, Нормативи надання медичної допомоги жіночому населенню за спеціальністю “Акушерство і гінекологія” в умовах амбулаторно-поліклінічних лікувальних закладів. На підставі затверджених цим наказом примірних положень розроблено локальні положення про структурні підрозділи та посадові інструкції спеціалістів.

Амбулаторна акушерсько-гінекологічна допомога здійснюється в жіночих консультаціях, гінекологічних кабінетах центральних районних лікарень, сільських лікарських амбулаторіях, амбулаторіях загальної практики, сімейної медицини, фельдшерсько-акушерських пунктах, центрах планування сім’ї, оглядових кабінетах поліклінік.

Амбулаторна акушерсько-гінекологічна допомога населенню включає: заходи щодо збереження репродуктивного здоров’я населення, диспансеризацію вагітних, антенатальну охорону плода, профілактику та лікування акушерсько-гінекологічної патології, планування сім’ї. В основі забезпечення концепції безпечного материнства, профілактики захворювань матері та дитини є організація медичної допомоги вагітним. Суть профілактики виникнення ускладнень вагітності полягає у забезпеченні вагітних лікувально-профілактичною допомогою, наданні їм вичерпної інформації щодо безпечної репродуктивної поведінки та сприянні створенню для вагітних соціально-гігієнічних умов.

Дата добавления: 2015-07-20