|
Читайте также: |
76. Дерев’яна архітектура України. В епоху запровадження Християнства дерев'яні храми споруджували переважно у лісистій та лісостеповій місцевості, де було багато деревини. Найімовірніше, що дерев'яні храми існували ще до Християнства на території України як язичницькі святилища. Із збережених церков України на території Галичини та Карпат налічують 10 церков, збудованих наприкінці 15 століття. Із 16-17 століття в Україні збереглося близько 150-ти церков. Найбільше збережених дерев'яних храмів побудовані у 18-19 столітті. У цей період дерев'яні церкви набули популярності на Галичині, Поділлі, Гуцульщині та Наддніпрянщині і Поліссі. За незалежності України дерев'яні церкви продовжують споруджувати майже по всій території України. Багато новозбудованих церков є аналогами колишніх зруйнованих церков, відтворюють їхній вигляд. Первісний інтер'єр у більшості дерев'яних храмів не зберігся. Лише у окремих дерев'яних храмах Закарпаття, Львівщини та Прикарпаття збереглися на стінні розписи по дереву. Список: Бойківська церква, Церква Святого Миколая Чудотворця у селі Колодне, Церква у селі Крехів, Свято-Троїцька церква у Новомосковську - єдиний збережений дев'ятидільний дерев'яний храм. Церква святого Юра (Дрогобич) - дерев'яна тридільна церква кінця 15 - 16 ст. Церкву святого Юра кількакратно ремонтовано, але вона не втратила свого первісного вигляду й досі є однією з краще збережених пам'яток галицької архітектури 17 ст. Зараз йде збір документів для внесення церкви у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
77. Садово – паркове мистецтво в Україні. Мистецтво створення садів, парків та інших озеленюється територія. Сюди відносяться: планування і розбивка садів і парків, підбор рослин для різних кліматів і грунтів, розміщення й угруповання рослин у поєднанні з архітектурою, водоймами, скульптурою. Різноманітні прийоми мистецтва підкоряються двом основним принципам - регулярному (геометричному) або пейзажному (подібному до природний ландшафт). На Україні декоративне садівництво широкий розвиток отримало у XVIII ст., причому більшість садів створювалося в регулярному стилі. Одним з найстаріших садів є теперішній Першотравневий парк у Києві, закінчення будівництва якого відноситься до 1735 Його прикрашали скульптура, фонтани та
діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.
20. Реалізм в українській культурі ХІХ ст.. Українське мистецтво XIX ст. формувалося та існувало на межі перетину впливів російського академічного та реалістичного живопису, новітніх течій в європейському та світовому мистецтві, а також під впливом народних традицій художньої творчості.У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. У центрі уваги художників-реалістів було буденне життя, з його проблемами, конфліктами, людськими думками. Під впливом художніх принципів образотворчого мистецтва чимало художників України переходили на позиції реалізму. На зразок російських передвижників у Києві в 1887 р. було створено товариство художніх виставок, активну участь в якому брали М.Пимоненко, В.Менк, С.Костенко та ін. В жанрі ліричного українського пейзажу працювали такі українські митці, як В.Орловський та С.Святославський. Уперше перехід до реалізму було ініціювано учнем Боровиковського Олексою Венеціановим (1779 — 1847). Він зібрав у своїй майстерні у Петербурзької академії мистецтв досить значну групу учнів. Але коли в тридцятих роках знову заблисло запізненим блиском класичне малярство в творчості Карла Брюллова, то учні Венеціанова перейшли до цього модного професора. Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів Товариства пересувних художніх виставок. Передвижники — творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі і українських, створено останній третині XIX століття. Члени Товариства цілеспрямовано протиставляли себе і свої творчі пошуки, а також спосіб популяризації творчості представникам офіційного академізму. Певний вплив на передвижницький рух мали подібні художні течії у Західній Європі, романтизм та ідеї народництва. Передвижництво несло велику просвітницьку роль, мало велику кількість послідовників і в цілому здійснило значний вплив на розвиток мистецтва Росії та України. Багато видатних художників-передвижників були родом з України: Олександр Литовченко, Микола Ярошенко, Микола Ге. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі "Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою" (1840), "Циганки" (1841). Шевченко є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису "Катерина" (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині" Селянська родина" (1843). «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувався з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка, О. Кобилянської й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського; Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей», твір на межі модернізму. На зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм ніколи не здавав позицій — особливо в прозі був завжди актуальним стилем. Живопис.
21. Архітектура України ХІХ ст.. Стилі ХІХ ст.: ампір (пізній класицизм), класицизм, еклектика і зародки модернізму. Активне містобудування на Півдні. У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складається напрям, який отримав назву «еклектика». У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі». Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. парк «Олександрія», знаменита «Софіївка» в Умані. Пам’ятки: Церква Різдва Христового (1809–1814) – Київ, ампір; Червоний корпус КНУ (1837-43) – арх. В.І.Беретті, Микола І; Вознесенська церква у Ромнах; Палац Потоцьких (Львів) – Н-подібний, франц. Класицизм; Одеський оперний театр, Львівська опера.
22. Український модернізм: експресіонізм, кубофутуризм, супрематизм, примітивізм. Експресіонізм – авангардизм початку ХХ ст.. Риси: заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; бунт проти сталих академічних форм в образотворчому мистецтві при збереженні головних жанрів. В укр. літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив Осип Турянський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість Миколи Куліша («97»), частково — Миколи Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза Миколи Хвильового (зокрема твір "Я (Романтика)"). Кубофутуризм – течія рос. мистецького напрямку, суміш французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же – це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири – рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості – кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру – синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, – вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, – колорит стародавніх київських мозаїк. Художники: О. Богомазов, Як і всі кубофутуристи, він віддає перевагу урбаністичним сюжетам («Потяг», «Базар», «Київ. Гончарка»), Казимир Малевич, творець супрематизму. Бажаючи виразити «чисте», незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних «орієнтирів» і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Тому у безпредметних картинах Малевича зникає уявлення про земні «верх» і «низ», «ліве» і «праве» – всі напрямки рівноправні, як у Всесвіті, де відсутнє земне тяжіння. Художник і теоретично обґрунтовував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Супрематизм - напрям модерного мистецтва, безпредметність, абстрактний геометризм, що виник на початку ХХ століття. Зачинателем вважається К. Малевич (1879 — 1935). Напрям вийшов від кубізму і футуризму, він знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці. Супрематизм, за Малевичем, - це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу. На думку митця, усі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. Проте найвизначнішим супрематичним шедевром світ визнав "Чорний квадрат". Його поява була сенсацією, свого роду експериментом нового мистецтва. На цьому полотні ми бачимо ідеальну статику та абсолютний контраст. Примітивізм -тенденція у мистецтві з навмисним спрощенням художніх засобів, звертання до різноманітних форм примітивного мистецтва. Використовувався для звільнення від формотворчих догм (П. Пікассо, Поль Гоген, Анрі Матісс ). Марія Примаченко (дивись питання №64).
23. Українізація 20-х рр. ХХ ст. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні.Тимчасова політика ВКП(б). ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам з метою остаточного утвердження у владному кріслі. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Інтелігенція сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (памфлети Хвильового, виступи Зерова). Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник), відтоді почалася русифікація. "Плуг " - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт " - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян). Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.
24. Ходужньо-мистецька палітра відродження 20-х рр. ХХст. Духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління, дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Література: «Ланка», (»МАРС»); «Плуг» - спілка селянських письменників в Україні; «Гарт» - союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, М. Йогансен, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий. Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ (літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, 1926 - 1928). Учасники: Микола Куліш, Майк Йогансен, Григорій Епік, Павло Тичина, Петро Панч, Микола Бажан, Юрій Яновський. Гасло Хвильового - «Геть від Москви!». Лесь Курбас – питання №25. Більшість представників течії репресовано. Михайло Бойчук - український художник, маляр-монументаліст. Частині переслідуваних вдалось втекти і уникнути покарання (І. Багряний, Остап Вишня, Антоненко).
зосередиться в Острозі на Волині під патронатом князя К. Острозького. Але острозькі видання мистецтва гравюри причинилися небагато. Далеко більший слід у розвої української гравюри залишили по собі художні, витонченого смаку видання друкарні в Стрятині, де друкарня була заснована й блискуче виявляла свою продукцію під протекторатом родини Балабанів, особливо Федора Юрійовича Балабана, передчасна смерть якого в 1606 р., на превеликий жаль, припинила художню продукцію книг і гравюр у Стрятині. Але гравюри в «Требнику» та «Служебнику» 1604 і 1606 років, особливо зображення учителів церкви, є одними з найвищих досягнень української гравюри доби ренесансу. Таким високим рівнем мистецтва книги, зокрема мистецтва гравюри, Стрятинська друкарня повинна завдячувати висококультурному, талановитому й ученому своєму проводиреві Памві Беринді, разом з яким уже в Стрятині співпрацював довголітній друг і співробітник Беринди, гравер і друкар Тарас Земка. Пізніше Земка з Памвою Бериндою співпрацювали у Києві, в друкарні Печерської лаври. Між гравюрами стрятинських видань особливо визначаються великі гравюри на цілу сторінку (17×11 см) із зображенням окремих постатей учених отців церкви, представлених у цілий зріст; у ренесансовій заокругленій вгорі рамці. Постаті, добре скомпоновані й нарисовані, виглядають дуже монументально. Ці гравюри із Стрятина перейняли Львівське братство та інші друкарні й наслідували їм, оздоблюючи свої видання требників та служебників на протязі XVII та XVIII ст. У цих гравюрах вже майже немає відгомону готики. Орнамент обрамлення — пізньоренесансовий, хіба деякі складки одіяння постатей святителів подекуди зраджують наслідування статуй, різьблених із дерева, та орнаменти святительських риз свідчать про старі традиції ще від київських мозаїк. Це поєднання живого ренесансового рисунка та орнаменту із старими українськими декоративними традиціями взагалі характерне для глибоковдумливого процесу в розвитку українських рисунка та малюнка в добі ренесансу. В порівнянні до згаданих стрятинських гравюр не так шляхетно й не так артистично в рисунку й композиції виглядають гравюри перших видатних київських видань, багатих на рисунки, таких, як «Анфологіов» 1618 р., «Тріодь постна» 1627 р. і навіть «Служебник» 1629 р., хоч якраз гравюри останнього видання в монументальності композицій і артистичності виконання, може, найбільше наближаються до монументальних гравюр стрятинських видань. У 1627 й 1629 рр. у Києві вперше появилися вільні аркуші гравюр як самостійні твори гравірувального мистецтва, не сполученого з книжним. Особливо добрим виконанням визначається лист 1629 р., що представляє темницю осуджених святих, означений ініціалами Памви Беринди й автором, якого Ровинський і Стасов вважають майстром, що позначав свої роботи літерами «Л. М.». Цього майстра Стасов уважав узагалі за найкращого київського гравера по дереву і знаходив, що «особливо в нього добрі мініатюрні сюжети, які вирізані завжди елегантно, тонко та чітко. Не можна з певністю сказати, чи композиції всіх — досить численних — образків, що він різьбив, суть його власні композиції, бо одні з них підписані його ініціалами, а другі — ні, але в кожнім випадку він різьбив майже завжди з композицій цікавих, далеко більше елегантних та художніх, ніж більшість тих, які знаходяться у виданнях, гравірованих іншими сучасними граверами. В них навіть спостерігається певний лет фантазії». Найбільше гравюр майстра «Л. М.» знаходиться у вищезгаданій київській «Тріоді постній» 1627 р. Дехто припускає, що літери «Л. М.» означають «Леонтій Монах» і належать Тарасові Земці, що був би автором цих книжних гравюр і вільного листа 1629 р. Це припущення було б імовірним, якби було доведено, що Тарас Земка в чернецтві прийняв ім’я Леонтія.
74. Розвиток друкарства в Україні. Мистецтво української книги. Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові «Осьмогласник», «Часословець» (1491). «Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну. В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва (складальні, фотоцинкографські), допоміжного. В Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров надрукував у Львові книгу «Апостол. Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. В 1575 р. Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького, що пояснюється наміром князя видати церковно- слов’янську Біблію. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" 1578 р. Шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Над підготовкою тексту до видання з друкарем Федоровим працював Герасим Смотрицький. Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Довговічнішими виявилися українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. З 1617 р. починається нова перерва в діяльності друкарні Львівського братства, але в тому самому році естафету підхопила друкарня Києво-Печерської лаври: виходить її первісток — шкільний Часослов. Анфологіон (1619), "Слово на латинов" Максима Грека 1620 р. У XVII ст. провідною друкарнею України залишається і далі лаврська. Протягом 1586 — 1615 українською було 8,5 % обсягу продукції друкарень, а в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %. З 1574 — 1648 діяло 25 друкарень; 17 належали українцям і видавали книжки церковнослов’янською і українською мовами.
радіостанцій Риму, Мадриду та інші, а також Бразилії й Аргентини.
72. Український іконопис. Народні традиції іконопису України сягають часів Київської Русі. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Самобутні риси у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні Софійського собору, де співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій. У подальші віки паралельно з професійним розвивається поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», простежуються соціальні та світські мотиви. На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі, підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання. У XIX ст. ікони входять у хатній інтер'єр. Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали невід'ємним і органічним компонентом оздоблення інтер'єру української хати. На початку XX ст. народний іконопис поступово занепадає. Ярмарки, крамниці заполонюють образи, друковані у промисловій поліграфії способом олеографії. Володимирська ікона Божої Матері -подарована Києву від Константинополя. В 1395 році ікона була перенесена в Москву, де залишається і понині. Почаївська ікона Божої Матері -чудотворна ікона, одна з найбільш шанованих Православною церквою. Зберігається в Почаївській Лаврі. У 1597 року монастирю її подарувала заможна вдова Анна Гойська. Понад 400 років ікона своєю чудотворною силою посилає благодать Божу. У 1866 році для чудотворної ікони виготовлена риза з 2 фунтів чистого 82-ї проби золота і 20 золотників. Холмська ікона Божої Матері -написана темперними фарбами на кипарисових дошках у візантійському стилі. На Іконі зображено Божу Матір, яка тримає на правій руці дитину Ісуса, який правою рукою благословляє. На іконі збережено 70 % авторського живопису. Вперше згадується в Галицько-Волинському літописі 1259 р.
73. Українська гравюра. Гравюра - зображення не безпосередньо виконане, а спрацьоване на твердому матеріалі в зворотному вигляді, а потім відтиснуте. Вигода такого способу в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски будуть рівноцінними (Гравюрою називається зображення спрацьоване на твердому матеріалі в зворотному вигляді, а потім відтиснуте. Вигода таким способом виготовляти зображення є в тому, що оригінал малярського твору завжди буває один, а коли майстер повторить декілька разів свій твір, то це вже будуть повторення або й копії творів малярського мистецтва, тоді як гравюру можливо відтискувати у великому числі примірників, і всі відтиски однаково будуть оригіналами, авт.). Гравюра буває різного гатунку, в залежності від матеріалу, на якому заготовлюється відворотнє зображення. В якості матеріалу використовують дерево, залізо, камінь. Спочатку гравюра використовувалась для гравіювання ікон та листів спеціального характеру, або гравюру робили для оздоби книги. Перша українська гравюра це гравюра в книзі львівського видання «Апостол» 1574 р. Першим періодом розвитку гравюри на Україні вважаємо добу ренесансу. В різні періоду розвитку культури гравюра мала різну стилістику і методи виконання, а також незлічена кількість майстрів. З огляду на те, що майстерство гравюри є дуже тяжким, воно вимагає від майстра не тільки мистецького вміння рисувальника або маляра, але й багато технічного ремесла для виготовлення гравірувальних дощок і відтискування їх, — майстерства, для якого треба багато вмілості, терпіння, витривалості. Оскільки майстри мистецтва таких якостей часто не мають, вони останнім часом все частіше задовольняються тільки виготовленням зображення, а переводом тих зображень на гравірувальні дошки (чи, як їх називають тепер — «кліше») займаються майстри-техніки, й роблять вони це механічним способом. Від цього якість гравюри, зрозуміло, знижується, бо така гравюра вже не є викінченим твором мистецтва — на ній лежить відбиток машинної продукції, механічного опрацювання, й такі відбитки, хоч би й мистецьких зображень, вже є не оригінал-гравюрами, а творами машинної продукції. Самі артисти, що обмежуються заготовленням графічних рисунків, які розмножуються шляхом механічно виготовлених кліше й машинною продукцією, навіть при найбільшому хисті та талановитості вже не можуть вважатися за майстрів-граверів, а тільки за графіків. При механічному розмножуванні їхні, іноді дуже добрі графічні праці часто псуються технічною невдосконаленістю й доходять до широкої людності у вигляді, далекому від вимог мистецтва. Це вже частіше твори не мистецтва гравюри, а базарної продукції. Механічні майстерні всяких цинкографій із початком XX ст. витіснили було велике мистецтво гравюри, але останніми часами справжні майстри мистецтва звернули особливу увагу на загрозу мистецькій творчості в галузі гравюри й багато та успішно працюють над піднесенням гравірувального мистецтва, хоч де в чому, може, ще не дорівнюють кращим майстрам гравюри попередніх століть. Після львівських видань Федоровича здавалося, що українське друкування книг
25. «Розстріляне Відродження». Представники: В. Підмогильний, М. Вороний, М. Куліш, Хвильовий, М. Зеров, Л. Курбас, М. Бойчук – репресовані; І. Багряний, Антоненко-Давидович, Вишня – вийшли живими з таборів; Рильський, Тичина, Сосюра – пристосувалися до режиму; Ю. Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга Юрій Дараган, Євген Маланюк – емігрували.
26. «Шістдесятництво». Нова генерація української інтелігенції, у другій половині 50-х і 60-х внаслідок послаблення радянського гніту, тимчасової лібералізації і десталінізації. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, В.Дрозд, Гр. Тютюнник, Б.Олійник, Василь Симоненко, Ліна Костенко; літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, кінорежисер Сергій Параджанов. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні
| VIP1-2 |
27. Повоєнна культура. Жданівщина. Відбудова шкіл, вузів, театрів і т.д.У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім‘ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “жданівщина”. Грубий, авторитарний стиль і некомпетентне втручання в діяльність творчої та наукової інтелігенції країни, звинувачення її кращих представників у формалізміі і безідейності. У біологічній науці поширилася “лисенківщина”, який займав реакційні позиції щодо генетики. З 1948р. почалася чистка серед науковців. В 1947 р. огидну роль в укр. культурі зіграв Каганович. Під його тиском у 1947 р. гостро критикували М. Рильського, Ю. Яновського, І.Сенченка. Під заборону потрапила сатира - критичний струмінь у письменстві. "Правда" нагадала М. Рильському про його "серйозні ідеологічні помилки" і суворо засудила оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький". Зазнав критики Довженко за націоналізм в стрічці «Україна в огні». Окрім такого планомірного, систематичного контролю сталінський режим провадив викривальні кампанії, щоб добитися цілковитого послуху серед інтелігенції. Ці кампанії набули найбільшого розмаху в перші післявоєнні роки, втілившись у сумнозвісній політиці "жданівщини".
Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 80 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Другий (ІІ) рівень 2 страница | | | Другий (ІІ) рівень 4 страница |