Який кінофільм Довженка включений до списку кращих фільмів всіх часів і народів- «Земля».

домотканому полотні з синім або чорним геометричним чи рослинним орнаментом. Мотиви нар. В. широко використовуються для оформлення декоративних тканин. Див. питання № 95.

91. Українська кераміка і художнє скло. Україна багата на поклади найкращих звичайних і каолінових глин різноманітних барв - від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, - що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи. Особливе ж значення для української кераміки має трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Із VII ст. починається слов'янська доба у розвитку укр. кераміки. У темно-сірій кераміці цієї доби спостерігаємо багато рис римської із тисненим орнаментом У княжу добу керамічне виробництво стає мистецьки довершеним і перетворюється на справжній промисел. Окрім посуду з витончено простою орнаментикою, виготовляють також ліплені фіґурки людей і тварин, предмети релігійного вжитку. Після короткого періоду занепаду керамічного виробництва в XIV - XV столітті з кінця XV століття починається його нове піднесення. Урізноманітнюється техніка виробництва, форми посуду, прикраси, полив'яний посуд, поширюються орнаментовані кахлі. У XVII - XVIII ст. на Гетьманщині і Поділлі керамічний промисел сягає чергових висот. Стиль українського бароко привносить елементи стриманої декоративності і насиченості кольорів. Формуються центри розвитку мистецтва у зв’язку з покладами глини. З ХІХ століття вироби кожного району гончарного промислу починають набувати певних особливостей, що залежать від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. На Гуцульщині слави зажила кераміка Петра Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка. У косівських орнаментах впадають в око багатопелюсткові квіти, трикутне листя, ґрона винограду, пташки на гіллі, коні, кози, олені. У Пістині ж виготовляли здебільшого мальовані миски, тарелі, дзбани та ін. У 20-30-ті рр. шкоди гончарному промислові завдала колективізація, що спричинила знищила гончарів-кустарів. Пожвавлення гончарство зазнало у повоєнні роки, однак 1960-80-ті роки гончарське ремесло стало знову занепадати. Лише за незалежності спостерігається тенденція до певного відродження давніх традицій.

92. Декоративний розпис. Протягом віків в Україні формувалися регіональні особливості декоративного розпису з своєрідною образною стилістикою. Розписи широко використовували для орнаментації житла, керамічних і дерев'яних виробів, у текстильній та порцеляново-фаянсовій промисловості, поліграфії. В синтезі народних традицій і новаторських пошуків художників-професіоналів народжувалися нові форми народної декоративної графіки. Яскравим прикладом такої співдружності є творчість В. Довгошиї, Є. Пшеченка, Г. Собачко-Шостак (1920 — 30-і рр). Художньо виразні наповнені красою твори майстрів Київщини, Дніпропетровщини, Поділля. Київщину в колекції ДМУНДМ представляють корифеї народного декоративного розпису Г. Собачко-Шостак, П. Власенко, М. Примаченко. Невичерпну фантазію в створенні складних орнаментальних барокових композицій виявляє Г. Собачко-Шостак. Узагальненість малюнку надає певної монументальності розписом П. Власенко. Петриківський розпис — декоративно-орнаментальне малярство, яке сформувалося на зламі ХІХ—ХХ ст. на Дніпропетровщині. Назва походить від села Петриківка. Особлива сторінка фольклорного пластично-просторового мистецтва — селянський хатній Селянський хатній стінопис дав могутній поштовх розвитку мистецького явища, відомого за межами України Імена петриківських художниць Тетяни Пати, Оришки Пилипенко навіки увійшли до реєстру найвидатніших народних майстрів України. Їхню справу продовжили Марфа Тимченко, Федір Панко, Василь Соколенко,, нарешті, останнє покоління петриківчан - подружжя Пікушів та Зінчуків, Наталкв Рибак, Володимира Падун. 1958 року за ініціативою Федора Панка була створена фабрика петриківського розпису, що проіснувала до початку 2000-х років. Петриківські тарілки, скарбнички та інші сувеніри експортували до 80 країн світу.

93. Український національний одяг. Характерною рисою традиційного українського одягу є надзвичайна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання. Найхарактерніші етнографічні риси у вбранні Наддніпрянщини виявляються у способах ношення й оздоблення складових частин. Сорочку найчастіше вишивали білими нитками (Переяслав-Хмельницький район, південні райони Чернігівщини, Полтавщина). Орнамент зосереджували на рукаві, поликах, лиштві сорочки. Крім білих ниток, застосовували червоні й чорні, інколи вкраплювали сині або зелені кольори. Українське Причорномор'я та Приазов'я. Вбрання в Причорномор'ї має багато спільних рис з одягом як Наддніпрянщини, так і Слобожанщини. Чоловіки носили вишиті сорочки з розрізом посередині грудей, сорочку-чумачку, лоцманську. Штани — полотняні, а також з фабричної тканини. В степовій частіші регіону були поширені шкіряні штани («ірхи», «іршанки»).

буряків (у поліських і карпатських селах), з буряків, картоплі й капусти (Центральне Подніпров'я), навесні — зі щавлю, лободи та картоплі. У піст борщ варили із сушеною рибою або грибами. Важливу відігравали бобові — горох, квасоля, а в карпатських селах — біб. Зварені бобові досить часто їли з різними стравами замість хліба. З квасолею по всій Україні варили борщ та юшку. У скоромні дні споживали коров'яче молоко. У карпатському регіоні був поширений овечий сир — «будз» та овеча бринза. До складу святкових страв входила обрядова їжа, яка виконувала релігійно-магічну функцію. На весілля випікали коровай, калачі, «шишки», «лежень»; на похорон варили «коливо» з медовою ситою. Багато різних видів печива існувало у весільному обряді. На весілля випікали коровай, який дарували молодим від усього роду. На Петра і Павла — свято, яке в народі вважалося пастушим, селяни пекли із сиру, яєць і борошна «мандрики», «сирники». На Маковія готували страви з маку: пекли прісні коржі, які заливали солодкою водою, заправленою тертим маком. Багато страв традиційної української кухні побутують і в наш час (борщ, капусняк, юшки, деруни, каші, галушки, локшина, вареники, капуста, пиріжки, сирники, холодець тощо). їжу, яка колись була виключно святковою, тепер готують і на щодень. В Україні існували вироблені впродовж віків правила народного етикету, які виявлялися у святкових частуваннях. Вважалося поганою ознакою багато і жадібно їсти в гостях.

89. Українська іграшка. На території України найдавніші іграшки (фігурки тварин з мамонтового бивня 25 тис. років тому) виявлені в с. Мезин У IV—VІ тис. до н. є. трипільці виготовляли керамічні статуетки, різноманітні фігурки. Дитячі іграшки давніх слов'ян знайдено на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст. У дохристиянський період іграшки зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з язичницьким культом. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року). У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося виробництво забавок на продаж. Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. — дерев'яні кухлики для зачерпування рідини, дерев'яні ляльки, маленькі моделі побутових речей, дзиґи, вітрячки. Селище Опішня відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень. На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бар, Адамівка, Калагарівка. Найпопулярнішими були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові;. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. У XIX — на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші. Наприкінці XIX ст. на Львівщині виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети — “танок” і “колисочка”. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця, відомі ще з часів трипільської культури. В Україні іграшки виробляли також із лози, соломи, довгої трави. Для виготовлення саморобних іграшок використовували тканину, кольоровий папір, картон. Першим дослідником української іграшки був Марко Грушевський (1865—1938). Іграшка мусить мати пізнавальну цінність для дитини, відображати явища реального світу в доступних їй формах. Використання її у дитячому садку, сім'ї збагачує, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого

VIP1-2

народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички.

90. Витинанки і вибійки. Витинанки (від українського слова — «витинати» — «вирізувати») — вид давнього слов'янського, зокрема українського народного декоративного мистецтва. Включає сюжетні та орнаментальні прикраси житла — ажурні, силуетні тощо. Виготовляється за допомогою ножиць, ножа, сокирки тощо Матеріалом для витинанок є папір, дерево, рослинні заготовки. Використовують витинанки для прикрашання приміщення (хати) — стін, вікон, полиць, коминів, печей. Витинанки застосовують як у побуті, так і перед релігійними чи світськими святами. Витинанки кінця XIX — початку XX століття вирізняються високою художньою майстерністю. У кожному регіоні та в багатьох осередках населення вони набули своєрідних локальних рис щодо трактування матеріалу, форми, технічної вправності, відчуття ритму, пропорцій, силуетів, багатства орнаментики. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо. Папір при витинанні складали вдвоє, вчетверо, увосьмеро, що дозволяло створити сталі структури, композиції. Традиційні витинанки у вигляді сніжинок слугували прикрасами на вікнах на Новий рік. Витинанки були розповсюджені на Поділлі, Подніпров'ї, Прикарпатті, Подніпров'ї. Іван Франко відзначав «незвичайну оригінальність узорів і відпрацьовану техніку тих витинань». У 1980-х роках майстри укр. витинанок: Дмитро Мимрик, Софія Приймак, Любов Процик. Матеріалом для сучасних витинанок є глина, метал, дерево, тканина, камінь. Вибійка - вибиванка, мальованка, димка - тканина з візерунком, який друкується вручну за допомогою різьбленої або наборної дерев'яної дошки. В. буває олійна, кубова і запарна. У 2-й пол. 18 ст. механічне виробництво почало витісняти ручну В. Застосовується для одягу, оббивки меблів і стін, для завіс тощо. На Україні в сел. побуті найпоширенішою була олійна В. - на

Дата добавления: 2015-07-25