Другий (ІІ) рівень 1 страница

1. Особливості укр. ментальності Ментальність — це сукупність символів і образів, які відображають уявлення даного соціуму про навколишній світ, уявлення, що в свою чергу зумовлюють мотиви поведінки та вчинки людей, які закріплюються у свідомості людей у процесі спілкування. Ментальність народжується з природних даних та соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної культурної спільноти. Ментальність укр. народу формувалась під впливом складних історичних умов. Ментальність являє собою сукупність способів орієнтації у світі, яка при реалізації набуває автоматизму думок та дій. Образ світу, закарбований у ментальності, — стійке утворення і змінюється дуже повільно. Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі: прив’язаність до своєї родини, в якій всі намагається будувати міцні і близькі стосунки. Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську

VIP1-2

ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств. Найвідомішими символами української культури є образи Матері-землі, Неньки-України, які символізують плодючість землі, м'якість краєвиду, мирне життя з природою, навколишнім середовищем. Образ батька в свідомості українців символізує грізну, караючу силу, владу, але існує протилежний образ батька — доброго, лагідного, батька-захисника, який асоціюється з феноменом «отаманщини». У несвідомій українській психіці домінує материнсько-жіночий елемент над батьківсько-чоловічим. Перевага жіночого компоненту в ментальності українців визначає також характер їх уявлень про своє місце у світі. Лагідність, ніжність, м'якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об'єднаннях, згуртованих подібно спілки, громади, поєднаних єдиною метою чи волею.

2. Типологія історико-географічного районування. Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина. Перший етап (VI—X ст.) -формування переважно племінних утворень, зафіксованих у самоназвах населення: поляни, сіверяни, древляни, білі хорвати, дуліби, уличі. Другий етап (X—XIV ст.) характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля — територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Галичина, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпаття, Брацлавщина. На третьому етапі (XV—XIX ст.) у зв'язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами: Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Угорщиною, Австрією, Румунією, Туреччиною, Росією. Кожна держава, що захопила певну землю України, вирізнялася і політичним устроєм, і соціально-економічним розвитком, і конфесійною ситуацією. Вказати основні райони (Поділля, Таврія, Слобожанщина, Наддніпрянщина, Полісся, Галичина, Волинь, Карпатська Укр., Буковина). Вказати етногрупи.

3. Етнічний склад. Групи і межі українства. Населення України досить різноманітне за етнічним складом. Крім українців (75%), значна кількість східно-слов'янських народів (росіяни, білоруси), а також євреї, західні і південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). Романомовні народи – молдавани, румуни. Греки. Угорці. Татари, гагаузи. Невелика кількість німців, вірменів, циган. У країні налічується: українців — 72,6%, росіян — 21,9, євреїв — 0,9, білорусів — 0,8, молдаван — 0,6, поляків — 0,4, представників інших національностей — 2,8%. Етногрупи: бойки (Карпати), гуцули, русини (Закарпаття), лемки (Карпати), литвини і поліщуки (Полісся). Етномежі - лінія граничного поширення поселень з чисельною перевагою етнічних українців над будь-якою іншою етнічною спільнотою. Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян, білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними островами болгар і гагаузів.

4. Особливості трипільського мистецтва (Кукутені). Відкрита В. Хвойкою на межі ХІХ і ХХ ст. Трипільська етнокультурна спільнота – археологічна культура мідного віку, існувала у XXVIII-XXVI ст. до н. е. Поширена на території лісостепової та частково степової смуги Правобережної України, Молдови й Східної Румунії. Кераміка трипільців є однією з найкращих у світі, а керамічні вироби - просто витвір мистецтва для того часу. Посуд був розписним і не розписним. Дослідження свідчили, що три основних кольори, уживані трипільцями, пов'язані з використанням оксиду заліза - вохри, болотяної руди та каоліну. Крім фарби на посуд наносився ще й орнамент. На ранніх етапах трипільської культури це був поглиблений спіральний орнамент (схожий на орнамент техніки камарес мінойського Кріту) та канельований. Пізніше канельованої кераміки вже немає, зате зустрічається кераміка з менш

При болях голови на чоло клали листя буряка, свіжої капусти. Терту картоплю вживали у вигляді компресів при наривах та опіках. Різноманітним був арсенал лікувальних засобів тваринного походження. Масло, особливо овече, споживали з гарячим молоком або горілкою при застуді, використовували для натирання; свинячий, ведмежий, собачий, гусячий, лисячий і, передусім, борсучий жири допомагали при кашлі, захворюванні бронхів. У народному лікуванні застосовували кров, жовч, серце, шкіру тварин. З лікувальною метою використовували і продукти згоряння (попіл, сажу) як засоби, що сприяють зсіданню крові. У народній медицині раціональні засоби, визнані сучасною наукою як доцільні й ефективні, поєднувались з магічними діями. Найпоширенішим магічним впливом користувалася словесна магія. Замовляннями лікували епілепсію, ревматизм, шлункові захворювання. Словесна магія застосовувалась паралельно з іншими видами очисної магії, зокрема з уживанням води, вогню, різних механічних дій з метою «залякати хворобу». Досить різноманітними були знання в галузі народної ветеринарії. При лікуванні худоби поєднували раціональні способи з магічними. Поширеними були рослинні й тваринні ліки. Так, при розладах травлення у домашніх тварин рекомендували відвар дубової кори, кмин, чир вівсяний, горілку. Коли худобу здувало, її напували відваром льону, молоком, горілкою, а в особливо тяжких випадках пробивали бік. Хворих на «мотилицю» овець напували розсолом з капусти, протягом трьох днів давали конопляну полову, а також сіль і червоний перець.

86. Українське декоративно-ужиткове мистецтво. Вид художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашувальне». Ужиткове означає, що речі мають практичний вжиток. Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут. Поділ декоративно-ужиткового мистецтва на жанри здійснюється за призначенням предмета — меблі, одяг, посуд тощо, за технікою виконання — різьблення, ткацтво, розпис, за матеріалом — дерево, кераміка, текстиль, камінь. Кераміка. Вироби: теракотові, кахлі майоліки, фаянсові та порцелянові вироби. Виробники: Баранівський, Городницький фаянсові заводи. Дивись питання №91. Вироби з дерева (меблі, ектер’єр і окремі об’єкти ектер’єру). Меблі. Лозоплетіння. Текстиль. Мереживо. Килими, гобелени. Скляні вироби. Офрормлення побутової техніки. Дивись питання №92.

87. Народне житло українців. Переважна більшість найдавніших поселень розташовувалася по високих берегах заплавних річок на захищених від вітру місцях, найзручніших для проживання та ведення господарства. Наприкінці XIX — XX ст. на Україні виділялося чотири зони — північна, центральна, південна та карпатська. Північна зона в основному охоплювала масиви Українського Полісся. Тут переважав вуличний тип поселень, які виникли на місці давніх східнослов'янських дворищ. На території центральної лісостепової зони, де селяни майже до XVIII ст. могли вільно займати під забудову землі, значного поширення також набули безсистемні поселення, і тільки пізніше з'явилися вуличні. З послабленням народної колонізації у XIX ст. виникають рядові, радіальні, шнурові, а також квартальні поселення, створені на основі проектів. У південній степовій зоні, що охоплює землі колишньої Запорізької Січі та частково Слобожанщини, більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації. У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розміщувалися на зручних земельних ділянках на значній відстані одне від одного. Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом'яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області. Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни. Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого — унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. Хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. В хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0.

88. Українська народна кухня. Кухня відігравала значну роль в житті й побуті українців. Провідними галузями господарства українців у XIX — на початку XX ст. були хліборобство і тваринництво. Селяни вирощували злаки: жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку. Велику роль у харчуванні українців відігравали овочі (картопля, капуста, буряк, цибуля, часник, огірки) та бобові (горох, квасоля, а в карпатських селах — також біб). З насіння льону, конопель, ріпака, соняшника відтискали олію. Майже у кожному господарстві була рогата худоба або кінь. Важливим харчовим продуктом було молоко, в той час як м'ясо вживали лише у свята. Споживання птиці та яєць було також обмеженим: їх здебільшого продавали. Продукти, які швидко псувалися, селяни консервували. Посолене внутрішнє сало скручували, обв'язували шнурком та підвішували в коморі або зберігали у діжці із хребтовим салом. На зиму селяни солили огірки, квасили капусту та буряки. Їжа українців за часом уживання та престижністю поділяється на дві великі групи: щоденна і святкова. У щоденному харчуванні селян чільне місце посідав хліб. Було багато варених страв із борошна: затірка, лемішка, вареники, кваша, вівсяний кисіль. Найпоширенішою овочевою стравою був борщ. Відомо кілька різновидів борщу: з квашених

померлого та культу предків. Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовували громадські колективні поминки – проводи (гробки) в пам'ять усіх померлих предків. І сьогодні люди сім'ями йдуть до кладовищ – прибирають могили, влаштовують ритуальне пригощання, залишають страви, квіти та стеблини "татарського зілля", яким здавна квітчали не тільки могили, а й власну оселю у клечану суботу.

84. Народна педагогіка. В Україні слов’ян склалася гуманна система виховання, яка відображала досвід народу у вихованні в підростаючого покоління і разом з тим ті соціальні суспільні взаємини, в яких вона виникла і розвивалась. Народною називають ту педагогіку, яку створив народ. Це галузь емпіричних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання у сукупності народних засобів і навичок виховання та навчання. Народна педагогіка є сумою здобутих трудящими знань і вмінь у справі виховання і навчання. Рисами народної педагогіки, які виховували дітей у старослов’янському роді, а пізніше у сім’ї були такі: повага до людей, повага до старших, працьовитість, чуйність, совість, хоробрість, стійкість, витривалість, чуйне ставлення до слабих і хворих, слухняність. Молодь з ранніх дитячих років залучалась до праці дорослих і на очах їх і під керівництвом здобувала певні трудові навички і вчилась виконувати працю землероба, скотаря, мисливця, рибалки тощо. Засобами виховання було також незначне фізичне покарання дітей. Ідеалом людини у слов’ян були люди, які зображені у фольклорі. Це люди працьовиті, мудрі, чесні, совісні, гуманні. Напрямки виховання: напрямки: тілесне виховання – діяльність батьків, спрямована на зміцнення здоров’я, сили та досягнення правильного фізичного розвитку дітей; розумове виховання - цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці; духовно-моральне виховання передбачає формування в дитині високої духовності та чистої моралі і включає в себе формування внутрішнього психічного розвитку дитини – свідомості, почуттів, волі, поведінки; трудове виховання передбачає використання в родині трудових традицій українського народу через залучення дітей до посильної праці, визначення обов’язків дитини в сім’ї; естетичне виховання передбачає формування в дітей естетичних смаків та почуттів черев екскурсію в природу, саджання дерев, догляд зa квітами, спільний перегляд телепередач, відвідування родиною музеїв, розвиток дитячої фантазії та творчості, залучення до народно-обрядового мистецтва, художньої самодіяльності, організація і проведення з дітьми всіх традиційних родинних свят; моральна підготовка дітей та молоді до подружнього життя в поєднані із статевим виховання. Педагогічне спілкування, як і спілкування взагалі, — досить складний феномен, що вимагає творчого підходу. Виходячи з логіки навчально-виховного процесу, професійне педагогічне спілкування має складну структуру. Народні педагоги: Софія Русова (1856-1940). При розв'язанні проблем розумового виховання вчена була схильна до ідеї виховання розуму дитини в процесі природної, активної діяльності. Розум повинен керувати всією духовною діяльністю людини, а отже необхідне виховання розуму. Головними завданнями морального виховання вчена вважала розвиток у дітей високих моральних почуттів, вироблення в них шляхом безпосередньої участі в добрих і корисних справах. Василь Сухомлинський (1918-1970). «Учитель — перший і головний світоч в інтелектуальному житті школяра; він пробуджує в дитини жадобу знань, повагу до науки, культури, освіти.» Головна мета його педагогічної творчості — формування всебічно розвиненої особистості.

85. Народні знання: медицина і ветеринарія. Народна медицина виникла в доісторичні часи. Первісна людина, керуючись інстинктом самозбереження, змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. Деякі рослини увійшли до арсеналу лікарських на основі спостережень за тваринами, які при нездужанні споживали ту чи іншу рослину. Обробка сировини збагачувала знаннями про нові лікувальні властивості засобів рослинного й тваринного походження. Первісна емпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, спостережень над природою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління. З накопиченням цього досвіду утворилася певна група людей, для яких лікування стало фахом, основним заняттям і засобом існування. Такий «професійний» прошарок виникає у період Київської Русі; він представлений давньоруськими «волхвами», «відунами», у практиці яких широко використовувались лікарські рослини, мінерали, тваринні організми. Паралельно з раціональними методами лікування, що накопи

VIP1-2

чувались у процесі багатовікового досвіду, побутували магічні способи зцілення недуги. У давні часи хвороби персоніфікувалися, тобто сприймалися як живі істоти, що, в свою чергу, породжувало магічні способи лікування. З усіх раціональних методів найбільш поширеним було лікування засобами рослинного походження. Види рослинних ліків і технологія їх виготовлення були досить різноманітними. З лікувальною метою використовували квіти, траву і сік свіжих рослин, рослинні відвари, водні та спиртові настої, порошки (з висушеної рослини або кореня), мазі, компреси. Серед рослин, які застосовувалися в народній медицині, побутували валер'яна, звіробій, материнка, м'ята, ромашка, горицвіт. Широко відомими у народній фітотерапії були лісові ягоди: чорниці, брусниця, малина, суниці. Ягоди калини віддавна вважались перевіреним засобом від остуди, різкої зміни артеріального тиску тощо. Надзвичайно різноманітними було застосування сосни, смереки, зокрема бруньок, хвої і живиці. Живицю використовували при лікуванні захворювань печінки.

поглибленим орнаментом, а також розписом. У мідному віці виготовлення посуду в найвисокорозвиненіших археологічних культурах перетворилося на ремесло. Про це свідчать технологія його виробництва та технічне оснащення, якість та кількість виробів. Трипільські гончарі стали використовувати для виготовлення посуду сировину, яка створювалася шляхом змішування кількох сортів глин і була дуже пластичною. Дослідник культури Олексій Корвін-Піотровський називає притаманною трипільським поселенням лише одну ознаку міста: велика кількість населення. Попри це, дослідники класифікують Трипілля як високорозвинену хліборобську культуру зі складним житлобудуванням, якісними знаряддями праці та високохудожньою керамікою і пластикою. Наземні житла будувалися по колу. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста У селі Трипілля є музей трипільської культури.

5. Міфологія стародавніх слов’ян. Слов’янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок. Боги: Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем. Хорс — назва бога Сонця на Русі. Дажбог — сонячний бог, покровитель Руської землі. Стрибог — бог вітру. Мокоша — ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва. Сімаргл — ймовірно, божественний вісник. Волос (Велес) — покровитель скотарства та поезії. Сварог — за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг. Сварожич — бог вогню. Рожаниці — богині долі. Ярило — бог родючості і плодючості.

6. Значення культури Київської Русі для становлення і розвитку укр. культури. Література - "Слово о полку Ігоревім" (1185 р.); "Слово Данила Заточника" (1197). Архітектура – Софія Київська, Золоті ворота, Києво-Печерська лавра. Культура Київської Русі, або києво-руська культура складає перший історичний етап власне української культури. Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б усіх наступних етапів національного державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці були основою державотворчого етносу на центральній території великої держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки середньовічної Руси-України.

7. Хрещення Русі. У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією. Серед негативу - християнство стверджувало феодалізм - систему, що базувалась на експлуатації однієї частини населення іншою. Також воно закріплювало певну небесну ієрархію, яка була подібною до земної, а отже закріплювала владу одних людей над іншими. Навіть більше того, незабаром після свого утворення давньоруська православна церква сама перетворилася на феодального землевласника і експлуататора, ставши таким чином безпосереднім елементом панівної соціально-економічної системи. Позитивним у християнстві є те, що офіційно воно пропагувало гуманні засади. При церквах засновувались школи, де люди могли здобувати певну освіту, де у них виховувалися принципи добра та моралі. Язичництво пригноблювало людську душу, виховувало страх перед силами природи, християнство звільнило людину від того страху.

8. Літературні пам’ятки Київської Русі. Високий розвиток культури Київської Русі мав міцне підґрунтя, створене попередниками: розвинену писемність, образне бачення явищ, уміння трансформувати в мистецькі образи історичні події та персонали. Усе це зумовило формування унікального явища — літератури періоду Київської Русі. У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. "Повчання Володимира Мономаха дітям" (автор – Лаврентій). У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. «Закон і благодать» Іларіона - У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого - "закону" - і нового - "благодаті". У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина — похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. "Слово о полку Ігоревім" -тема твору — єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок. "Слово о погибели русской земли", написана в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Дивись питання №46.

9. Архітектура Київської Русі. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів. Новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 зруйнована ордами Батия. Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори — золотистий і зелений — вважалися у Візантії священними. Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки, яку перейняла з часом і Візантія. Дивись питання №10.

10. Архітектурні пам’ятки Київської Русі. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Софійський собор – існує з 1037 р. понині. За назвою Софійський собор у Києві повторює Константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами Києво-Печерська лавра – існує з 1051 р. понині, одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир УПЦ МП. Споруда головного собору — Успенська церква — була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздрібненості. Спасо-Преображенський собор (Чернігів) – закладений у 1036р. Об'ємно-просторова композиція собору надавала йому оригінальну форму піраміди. Первісно собор оточували каплиці-усипальниці, на півночі до притвору прилягала кругла вежа зі сходами на хори, з півдня була прибудована триапсидна одноверха церковка-хрещальня. Михайлівський Золотоверхий монастир -1108—1113, закладений Святополком Ізяславичем. Хрестово-купольний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку 20 століття храм — 7-купольний. Михайлівський Золотоверхий було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем'яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь.

11. Мистецтво Київської Русі. Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Староруське мистецтво - живопис, скульптура, музика - із прийняттям християнства також пережило суттєві зміни. На початку XIII ст. прославилася ярославська школа іконопису. У монастирях і церквах Ярославля було написано чимало чудових іконописних творів. Особливо відома серед них так звана «Ярославская Оранта», що зображувала Богородицю. Її прообразом стало мозаїчне зображення Богородиці в Софійському соборі в Києві роботи грецьких майстрів, що зобразили сувору владну жінку, що розводить руки над людством. У мистецтві різьбярів із найбільшою повнотою виявлялися руські народні традиції, уявлення русичів про прекрасне і витончене. Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє.

12. Мистецтво Галицько-Волинської держави. Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел. Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання

певних сезонів, природних циклів – зими, весни, літа, осені. В давнину, коли наші предки вели привласнювальну форму господарювання, джерелом живлення було мисливство і збиральництво. Вихід на полювання або збирання рослинної їжі залежали від природних умов, тому людина дотримувалась природних циклів і орієнтувалась в часі, переміщаючись з місця на місце залежно від пори року. Найпростіше було спостерігати за рухом Місяця і тому найпершим астрономічним відкриттям був місячний календар. Пізніше був започаткований місячно-сонячний календар. За календарем визначали настання зимових, весняних, літніх та осінніх свят. Зимовий цикл обрядовості припадав на поворотний момент у природі – зимове сонцестояння – та на початок нового року. У зимовому циклі багато колядувань, щедрувань, ряджень, ворожінь. Літні обряди викликалися поворотним моментом у природі – літнім сонцеворотом, а також важливим аграрним періодом – очікування урожаю. Його забезпечення становило суть магії рослин (Зелені свята) та води (Івана Купала): обрядовість цих свят зводилася до закликання врожаю. Осінній обрядовий цикл збігався з помарнінням природи (обжинки, дожинки) та підготовкою наступного врожаю. Отже, цикл замикався і знову розпочинався з тих самих природних явищ, тих самих господарських проблем та відповідних обрядових дій. А повторюваність становить основу механізму творення календарних обрядових традицій. Ось як описує навчальний посібник „Українське народознавство” традиції та обряди згідно церковних свят: «Серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня). Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося до дня пам’яті Андрія Первозванного (13 грудня).Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята пророка Наума (14 грудня), мучениці Варвари (17 грудня), преподобного Сави (18 грудня), Миколи Чудотворця (19 грудня), святої Анни (22 грудня ). З водою пов’язані обряди, приурочені до дня Богоявлення, Йордану, або Водохреща (19 січня). Церковні християнські свята Петра і Павла (12 липня), Прокопія (21 липня), Кирила (28 липня), а також пророка Іллі (2 серпня) закінчували літній календарний період. Після Іллі вже заборонялося купатися в річках і ставках. 14 серпня починається Перший Спас – день пам’яті мучеників Маккавеїв. Як раніше, так і сьогодні православні християни в цей день освячують мак. 19 серпня – день Преображення Господнього. В народі цей день вважається Другим Спасом, коли освячуються яблука та груші. 28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці.У день Воздвиження Чесного Хреста (27 вересня) повсюдно дотримувалися посту. З Покровою Пречистої Богородиці (14 жовтня) найтісніше поєднані весільні мотиви. З цього дня починалася пора осінніх весіль. На Покрову дівчата на відданні молили Богородицю швидше послати їм щасливу пару.

Дата добавления: 2015-07-25