|
Читайте также: |
83. Сімейні обряди та звичаї. Етноетика українців: моральні цінності та родинна обрядовість. Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. У циклі сімейної обрядовості переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Родинна обрядовість – складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування породіллі й новонародженого. Обряди, пов'язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три цикли: передродові, власне родильні і післяродові. Хрестини – комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до сім'ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів хрестин – переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений на Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у родині влаштовують гостину. Весільна обрядовість. У характері весільної обрядовості відбилися народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини молодим, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої – це свідчення давніх форм шлюбу умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя – своєрідний відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу. Сватання. Починалося весілля сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Похорон – система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, пов'язаних зі сповіщенням про смерть, підготовкою небіжчика до похорону, власне похованням, прощанням із покійним. Коли вмирала людина, про це сповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки. Чоловіків ховали без головних уборів, але клали у труну шапку чи капелюха. Прощатися з небіжчиком приходили всі односельці, клали йому на груди гроші, молилися, а потім віталися з ріднею. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакували небіжчика. У могилу кидали три грудки землі та гроші. Поминки – звичай вшанування
Климовський — «Їхав козак за Дунай». Інша частина народних пісень літературного походження — «Реве та стогне Дніпр широкий» — Т. Г. Шевченко «Ніч яка місячна» — Старицький. Народні пісні мають багато жанрів, основні з них: ліричні («Ти ж мене підманула…», «Розлилися круті бережечки…»), щедрівки (Рождество Твоє, Христе Боже, Ластовонька прилітає, Щедрик, щедрик, щедрівочка), історичні («Пісня про Байду» - зображено героїко-романтична постать козацького ватажка Байди. Байда — Князь Дмитро Вишневецький — хоробрий чоловік, який тримав у постійному страху султанів Туреччини. Байду підступно захопили в Молдові та передали в Царгород. У пісні оспівана його несподівана, люта і героїчна смерть в Царгороді., «Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче…», «За Сибіром сонце сходить») голосіння, обрядові, колядки (Небо і земля нині торжествують, Пречистая Діва сина породила), календарні. «Ой на горі та й женці жнуть»- виникла ймовірно у 17 ст. Належить до козацьких історичних пісень. Виконавці укр. народних пісень: Пікардійська Терція, Ніна Матвієнко, Квітка Цісик, Кубанский казачий хор, Тарас Чубай.
81. Українське кобзарство. Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, прирікали на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України – думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики. Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконанні. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції – конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодикламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу. Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая – умілого воїна, бандуриста, образ Мамая – це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря – сліпий дідусь, який зберігає пам’ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об’єднували кобзарів і лірників. ХХ століття внесло свої корективи, і думи як жанр змінили своє значення. Вони являють і науковий інтерес, і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з’явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народу. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандурне мистецтво, то термін – бандурництво чи сучасні бандуристи. У 1930-их р. було розгорнуто кампанію боротьби проти українського націоналізму. Багато кобзарів були заарештовані та й зникли безсліду. Чутки про те, що було скликано З'їзд кобзарів де всіх учасників було страчено, доказів не знайшли. Наприкінці XX ст. Київський Кобзарський Цех почав відродження традиції Кобзарства. Нині в Україні діє Національна спілка кобзарів України. Автентичні кобзарі: Остап Вересай, Гнат Гончаренко, Михайло Кравченко з Великих Сорочинців, автор думи «Чорна неділя у Сорочинцях», Петро Ткаченко, Степан Пасюга, Данило Бандурка, Грицько Кобзар. Радянські кобзарі: Кушнерик Федір, Євген Мовчан, Євген Адамцевич, автор «Запорозької похідної». Сучасні кобзарі: Тарас Компаніченко, Перепелюк Володимир Максимович, Василь Григорович Нечепа, Білий Дмитро Дмитрович. Кобзарська «пісенна наука» містила: «Журні» пісні — («Сирітка»), «козацькі пісні» — жанр початку XIX ст. почали називати думами (серед дум — також і побутові — наприклад, «Про сестру та брата»), «Сердешні подяки», «Старини» (билини) — співані оповіді про «богатирські часи».
82. Календарно-побутова обрядовість. Наукові дослідження щодо національних звичаїв, традицій та обрядів разом витворюють специфічну галузь науки – українське народознавство. Українська обрядовість поділяється на два види: родинна і календарно-побутова. Звичаї – повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх суспільної значущості. Обряди – символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Ритуал - сукупність обрядів, якими супроводжують відзначення святкового дня чи релігійної відправи. Звичаї відрізняються від обрядів тим, що їх дотримуються щоденно, а обряди виконуються напередодні або у дні свят.Календарно-побутової обрядовості дотримуються під час урочистого святкування початку чи закінчення
князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 ст.. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах. Провідну роль у культурному житті займало м. Володимир. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким Євангелієм. До найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі. Збережена Васильківська церква у Володимирі-Волинському, цікава не тільки своєю загадковою традицією, але й архітектонікою. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу. Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.
13. Культуротворча роль православних братств. Братства — національно-релігійні громадські організації українських і білоруських православних міщан у 16-18 ст. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща. Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, наприклад, Києво-Могилянська Академія. Діяльність Б. мала переважно світський характер.
14. Українське (козацьке) бароко. Архітектурний стиль, був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Б. найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант Б. архітектури, який називають «козацьким» Б.. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» Б., але і тут архітектура не позбавлена національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові). Продовженням Б. став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві. Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення в українському мистецтві бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду.
15. Козацтво як явище історії і культури. Українське козацтво стало ініціатором і рушійною силою національно-визвольних змагань за відновлення державності в Україні. Духовна культура українського народу досягла порівняно високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 рр.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинена самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України. Козацька культура - унікальне і неповторне явище. Її феномен мас барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них вирували і людські цінності козаків. Історичний образ Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду. У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля.
16. Історичні обставини розвитку культури у ХІХ ст.. Репресії культури. Укр. розділена між Австрією і Росією. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. XVIII—XIX ст. - українська культура в кризова стані. поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. У 1834 був відкритий Київський університет. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — КПІ. На заході центри науки - Львівський університет (1661), Чернівецький університет (1875). Загальна безграмотність гальмує культурний розвиток суспільства. І. Мечников, М. Гамалія – творці бактеріологічної лабораторії, М. Бєкєтов – фізико-хімік. Котляревський – «Енеїда» (1798). П. Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Гоголь, Євген Гребінка. Таетр: М. Садовський, М. Кропивницький, Саксаганський, М. Заньковецька, М. Старицький, Карпенко-Карий. Образотворце мистецтво: Куїнджі, Айвазовський, Репін, М. Пимоненко, С. Васильківський. Архітектура. «Руська трійця», Кирило-Мефодіївське братство, «Просвіта». 1863р. антиросійське повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Міністр внутрішніх справ Російської імперії Валуєв підписує указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що Після нетривалого «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури. У 1876 р. в місті Емсі царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність.
17. Мовне питання у ХІХ ст.. Занепад культури, поступове відродження мистецтва. Неосвіченість, безграмотність. Радикально налаштовані проти укр. мови австрійський і російський уряди. Ємський указ, Валуєвський циркуляр. Переслідування укр. письменників, діячів культури. Викладання рос. мовою в укр. школах. Наприкінці століття поступове відродження культури, значні поступки Австрії у вирішенні мовного питання. Див. питання №16.
18. Класицизм в українській культурі ХІХ ст... Шедевром українського класицизму є героїко-комічна поема І. Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний. Поширюється також травестійна ода (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський) і байка (П. Білецький-Носенко, П. Писаревський, С. Рудиковський). «Низькі» класицистичні жанри превалюють і в драматургії («Москаль-чарівник» та «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка), а в доробку Г. Квітки-Основ'яненка розвивається нетипова для літератури класицизму проза. З «високих» жанрів на зламі XVIII—XIX століть була поширена ода (І. Фальковський, І. Максимович, І. Шатович), яка створювалася з приводу урочистих дат або візитів світських і церковних можновладців. Класицизм надавав містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху Просвітництва Архітектура: Вознесенська церква (Ромни), Спасо-Преображенський кафедральний собор (Дніпропетровськ), Церква Різдва Богородиці.
19. Романтизм в українській культурі ХІХ ст.. Для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Література. Харківський осередок. М. Максимович, І. Срезневський, М. Костомаров. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з програмою «Русалка Дністровая». Київський осередок. Другим осередком українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого в 1840 «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Журнал «Основа» (1861-62) – згуртування видатних укр. письменників: П. Куліш, М Костомаров, Шевченко. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького. Музика (малопомітні зміни аж в 2 половині ХІХ ст.): С. Гулака-Артемовського («Запорожець за Дунаєм»), М. Лисенка («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба»), В. Матюка. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська
архітектурні споруди, великий розарій. Найгарніше подібне оздоблення має Версаль, Фонтебло. Іншим зразком ландшафтного паркового мистецтва був величезний, на площі 600 га, Ляліческій парк графа Завадовського, влаштований в 1792 р. у с. Лялічі Чернігівської губернії російським архітектором Кваренгі. Хоча при створенні цього парку перевага віддавалася регулярному стилю, все-таки значна частина його була відведена під пейзажний сад. Наприкінці XVIII - початку XIX ст. у парковому будівництві на Україні панівне становище уминає займати пейзажний стиль. У числі видатних пам'яток українського С.-П. зодчества цього часу слід відзначити Уманський парк «Софіївка» (1796). У парку були створені великі деревні насадження, включаючи екзотичні декоративні дерева, Влаштовані канали, басейни, фонтани і навіть підземна річка. У міру віддалення від парадних місць групи дерев ставали все більшими й густими, поступово переходячи на суцільний лісовий масив. Однак і в цьому лісовому масиві майстерно, з великою майстерністю розміщені великі поляни, галявини, газони та квітники. При створенні складних деревних груп у центрі поміщені найбільш високі рослини, потім, поступово, більш низькі, аж до чагарників, які як би «підбивали» знизу всю групу.
78. Український народний танець. Фольклорний танець, який побутує у своєму природному середовищі і має певні традиційні для даної місцевості рухи, ритми, костюми. Перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів. Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль. Найдавнішими слідами танцювального мистецтва в Україні можна вважати малюнки трипільської доби, де зображені фігури людей, котрі одну руку кладуть на талію, а другу заводять за голову. Зображення танцюристів і музи
| VIP1-2 |
79. Українська усна народна творчість. Художня колективна літературна і музична творча діяльність укр. народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Фольклор — створені народом та існуючі в народних масах словесність (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець. Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості. Український фольклор у загальних рисах належить до типу слов’янської словесності, однак є у ньому і щось спільне з усною народною творчістю й певних неслов’янських європейських народів – фінів, литовців на півночі, румунів, греків на півдні. Виділяють чотири фольклорні роди: Народний епос — розповідні фольклорні твори (загадки, прислів'я та приказки, анекдоти, історичні пісні, балади, казки, легенди, перекази, байки, притчі, народні казки ), Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв (трудові пісні, календарно-обрядові пісні — веснянки, русальські, купальські, жниварські пісні, колядки, щедрівки, родинно-побутові пісні — колискові, весільні, танцювальні, жартівливі пісні, пісні-голосінн, соціально-побутові пісні — козацькі, кріпацькі, чумацькі), Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних і сценічних засобів (пісні-ігри «Просо», «Мак», «Коза», «Меланка», «Дід», «Явтух», «Подоляночка» тощо, а також вертеп, весілля). Народний ліро-епос - фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики (балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси», Ой був в Січі старий козак»), думи (Дума про козака Голоту, Дума про Олексія Поповича, Дума про Хмельницького і Барабаша). Дослідники фольклору: Вагилевич Іван Миколайович, Гатцук Микола, Гнатюк Володимир, Квітка Климент, Ніщинський Петро, Ревуцький Дмитро.
80. Українська народна пісня. Фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті і передаються з вуст в уста. Твори анонімні, бо імена першотворців як правило невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «3а світ стали козаченьки» — це козак Семен
75. Розвиток української науки (ХІХ – ХХ ст.). ХІХ ст.: Наукові дослідження проводилися в основному в університетах. Учені України зробили значний внесок у розвиток вітчизняної та світової науки. Уже наприкінці XVIII ст. Києво-Могилянська академія втрачає роль культурно-освітнього центру. У 1780 р. від пожежі загинула бібліотека, найбільша в Україні, у 1817 р. був закритий вуз. У 1805р. тимчасово закритий Львівський університет. Вдалася спроба відкрити університет в Україні. Дворянство Харкова виділило 400 тисяч карбованців на заснування університету. Офіційне відкриття університету відбулося у січні 1805 р. Це стало можливим завдяки старанням відомого вченого і громадського діяча Василя Назаровича Каразіна. Високого рівня на кінець XIX ст. досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О. Потебні і створеної ним філологічної школи. Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування у 1873 році «Літературного товариства імені Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство імені Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. І. Мечников — біолог, був професором Новоросійського університету. М. Гамалія зробив значний внесок у розвиток медицини. У боротьбі з такими хворобами, як чума, холера, тиф впровадив у практику охорони здоров'я щеплення. В. Антонович — проводив копітку роботу з дослідження документів, на основі яких детально вивчив історію козацтва та гайдамацького руху. Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. На основі історичного аналізу Драгоманов приходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можуть вирішити тільки разом з соціальними.З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руїна", "Мазепа". Бец Володимир — український видатний анатом і гістолог. ХХ ст. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції. Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско, Ф. Яновського, офтальмологічна школа В. Філатова. На конструкторській ниві працював Корольов Сергій Павлович, якому належить розробка стратегічної ракети Р-11М з ядерною бойовою частиною, перших радянських космічних та аерокосмічних носіїв. Микола Холодний — український ботанік, фізіолог. Засновник вітчизняної школи фізіології рослин.
Дата добавления: 2015-07-25; просмотров: 65 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Другий (ІІ) рівень 1 страница | | | Другий (ІІ) рівень 3 страница |