Легенди мого краю

Фольклорна практика

студентки групи УФ-22

Дутчак Вікторії

Легенди мого краю

Про походження назви «Золотий Потік»:

1) Дуже давно наше містечко називалося Загайполе, бо виникло на поляні між лісами. Тут був збудований оборонний замок. Одного літа напали вороги, обложили замок і вичікували. Хотіли вони голодом здобути легко, без жертв замок і добитись золотого викупу. До обложених у замку з кожним днем заглядала все чорніша біда. Та найгірше дошкуляло те, що в бочках були малі запаси води. Виснажені без води оборонці ледве трималися на ногах, але твердо стояли на чатах. Дехто радив шукати воду на подвір'ї замку. Копали в одному місці, другому, третьому, але дарма. Тоді хтось сказав, що водяну жилу може знайти тільки щаслива людина, та, що народилася у ніч на Івана Купала і ще не зазнала жіночих поцілунків. Бо Купало завжди володів водними багатствами, навіть сонце купав у ранній росі або дощових веселках. Довго розпитували, шукали за щасливцем. І знайшли підлітка, що родився на Купала. Так від того часу і почали називати наше село Золотий Потік.

2) Під час довгої ворожої облоги фортеці захисникам не вистачало води. У цей скрутний момент у підземеллі замку було виявлено джерело, вода якого ніби сама пробилася до оборонців з потоку, що протікав за межами твердині.

3) Татари обложили замок, але не наважились його штурмувати. I тут знайшовся якийсь пройдисвіт, який розказав татарам про підземний хід. Всього за 100 золотих. Татари вдерлися в замок, всіх вирізали, а тоді подякували стукачу: розплавлені 100 золотих влили йому в горло. З того часу містечко назвали Золотий Потік…

Виконав: О. Наливайко, 1923 р.н,

житель Золотого Потоку,

заслужений ветеран війни,

працював вчителем іноземних мов

у Золотопотіцькій загальноосвітній школі,

зараз пенсіонер.

Записала: Дутчак Вікторія Володимирівна

4)Золото Потіцьке

Цю легенду розповів Галині один із вже покійних жителів Золотого Потоку Михайло Красільніцький. Він чув її ще від своєї бабусі. А тепер вона переповіла її мені.

Було це ще на початку ХІІ століття. По всій Україні велися криваві міжусобиці, а у маленькому містечку Золотий Потік панував спокій. Боярин Кушик, якому належав Потік, добре ставився до людей, і хоча був вимогливий, але ніколи не зловживав ні владою, ні силою. Росла у нього дочка Настуся. Вродою своєю скидалася на квітку з батькових лісів, а серце мала таке добре, що проймалася болем кожного. Батько любив і пестив свою доню: вдягалася, мов царівна, робила все, що заманеться, бувала скрізь, де хотіла. Настя не хизувалася своїм походженням і ніколи не цуралася сільських хлопців та дівчат. Разом з ними співала вечорами, ходила на річку купатися, навіть працювала в полі. Батька іноді лякала близькість доні до простих людей, але не міг він заборонити їй те, що приносило дівчині радість. Тож росла Настя і як царівна, і як селянка на втіху батькові й усім людям.

Непомітно для себе дівчина закохалася в сільського парубка Івана. Він теж полюбив Настю, хоча відчував, що вона виплекана не для нього. Кожна зустріч дедалі більше зближувала молодих людей і дуже скоро вони не могли вже прожити й дня одне без одного.

Та в житті не буває без розлук. Хлопець з батьком мав іти в Київ, віднести дещо чи то на продаж, чи на обмін. Що і навіщо вони нестимуть так далеко Іван Насті не розповів, та й сам не знав. Сказав тільки, що це знайшов батько на річці. Довгою була ніч їхнього прощання. Дівчина плакала і просила Бога, щоб беріг її коханого в такій далекій та небезпечній подорожі. Вона пообіцяла чекати хлопця, а щоб він пам'ятав її, подарувала залізну шкатулочку, яку закріпила у нього на шиї. Один ключ від шкатулки Настя дала Івану, інший — залишила собі.

Наступного дня хлопець з батьком вирушили в дорогу. Сумно було їм залишати дім, ще сумніше було Іванові розлучатись з коханою, та треба було йти. Вони знали, яка небезпека чатує на них в дорозі, і тому дуже хвилювалися. Особливо журився старий батько, який добре розумів, що на їхній скарб знайдеться багато охочих. Іван не знав, про який скарб говорить батько, тому просто посміявся з цих слів, мовляв, що з них, бідняків, візьмеш. По дорозі батько помітив у сина на шиї шкатулочку і дуже зрадів. "Це те, що допоможе нам зберегти хоч частину", — сказав батько і запитав, чи є у Івана ключ від неї... Через кілька днів вони дійшли до якогось містечка. Батько взяв у сина шкатулку, насипав чогось і закрив, наказавши Іванові берегти ключ, мов зіницю ока. Потім вони пішли до місцевого коваля, який зробив так, щоб шкатулку з Іванової шиї можна було зняти тільки разом з головою або відчинивши.

Та небезпека, якої так боявся Іванів батько, все ж таки не оминула їх. В дорозі на них напали розбійники. Батька поранили і пограбували. Рана виявилася серйозною. Щохвилини чоловік слабшав, втрачав сили. Він вже ледве міг говорити, але все ж продовжував наказувати Іванові берегти шкатулку і нікому не показувати її. "Хіба перед царем відкриєш, іншим не треба знати, що в ній. Це — скарб нашого потічка", — прошепотів батько і незабаром помер.

З великим сумом в серці повертався Іван в рідне містечко. Ще одну біду чуло його серце, а сказати про неї не вміло. Прийшовши додому, хлопець вирішив перш за все побачитися з коханою і розповісти їй про своє горе. Та не так сталося, як гадалося. Боярин дізнався про кохання дочки до простого парубка, але такого зятя не хотів. Щоб не травмувати любу доньку і не примушувати її страждати, Кушик вирішив сказати їй, що Іван ме повернувся з далекої дороги. "Посумує і забуде", — подумав боярин. Тож щойно юнак ступив на рідну землю, його пов'язали і кинули в погріб. Важко було йому без сонечка І близької людини, але нелегше було й Насті, яка з дня на день чекала повернення коханого. Кушик часто заходив до Івана, давав йому їсти, просив вибачення і пояснював, що хоче, аби його дочка була щасливою. Боярин звернув увагу на шкатулку на шиї хлопця. Вона видалася йому знайомою, тому він дуже хотів дізнатися, звідки вона в Івана і що в ній. Та хлопець відповів, що відкриє її хіба перед царем, а ні, то нехай йому відітнуть голову, а тоді подивляться. Попри всю цікавість Кушик не наважився вбити хлопця.

Якраз у той час подорожував по наших краях сліпий князь Василько Теребовлянський. Завітав він І в маєток Кушика. Тоді-то й згадав боярин про Іванову обіцянку відкрити перед царем свою шкатулку. Івана вперше витягли з погребу, показали йому Василька і наказали відкривати скриньку. Та хлопець дуже скучив за коханою і, щоб побачити її, сказав, що ключ від шкатулки має тільки вона. Як не хотів боярин, щоб його дочка бачила Івана, але нікуди йому було діватися, князь чекав, щоб дізнатися, що носив на шиї Кушиків "полонений". Побачивши живого Івана, Настя дуже зраділа. Ключ вона завжди носила з собою, як згадку про коханого. Тому миттю відчинила шкатулку і звідти посипалися золоті пилинки. Сліпий князь попробував Іванів скарб „на зуб". "Та це ж золото", — сказав він. Князь запитав у Івана, де він взяв це багатство, і хлопець відповів, що батько намив золота в нашому потічку. „У цих краях є декілька Потоків, — промовив цар, — тож недарма ваше містечко іменується Золотим Потоком. Таких скарбів більше ніде не знайдеш".

Настя та Іван одружилися і зажили щасливим життям серед мальовничих лісів. А в'юнкий потічок, який подарував парубку багатство і щастя, й сьогодні омиває східний край Золотого Потоку як символ назви цього населеного пункту і як вічний охоронець людського добробуту і щастя

Дата добавления: 2015-07-16