Г) Суб'єктивна сторона.

Суб'єктивна сторона злочину являє собою психоло­гічний зміст злочину, його внутрішню (по відношенню до об'єктивної сторони) сторону. Вона нерозривно зв'язана з іншими елементами складу злочину, оскіль­ки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння.

В юридичній літературі суб'єктивна сторона зло­чину визначається як внутрішня сторона злочину, тоб­то психічна діяльність особи, що відображує ставлен­ня її свідомості й волі до суспільне небезпечного діян­ня, котре нею вчиняється, і до його наслідків.[16]

Іноді її визначають дещо інакше, а саме як внутрі­шню сторону злочинного діяння; ті внутрішні проце­си, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільне небезпечного діяння.[17]

Але у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується з психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховуєть­ся лише відносно суспільне небезпечного діяння і його наслідків і повинно характеризуватись конкретною формою вини.

До ознак, які утворюють суб'єктивну сторону зло­чину, відносяться: вина, мотив, мета злочину та емо­ційний стан. Слід зазначити, що останню ознаку суб'єктивної сторони виділяють не всі вчені.

Мотив - це усвідомлена спонука особи, яка виникала у неї намір вчинити злочин. Мотив є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину в тих випадках, коли в безпосередньо вказаній в диспозиції кримінального закону (наприклад, уми­сне вбивство з корисливих мотивів - п. 6 ч. 2 ст. 115). Однак і у тих випадках, коли мотив злочину не вказується у диспозиції кримінального закону, він може мати важливе значення при встановленні складу злочину та форми вини. Наприклад, такі злочини, як крадіжка, одержання хабара, вчиняються з корисливих мотивів, хоча вони і не зазначені у відповідних статтях КК. Неуважне ставлення до встановлення мотиву злочину нерідко призводить до помилкової кваліфікації злочину. Так, у справі М.судова колегія в кримінальних справах ВСУ у своїй ухвалі вказала, що суд першої інстанції допустив помилку при встановленні мотиву злочину і невірно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 206. Зібрані ж судом матеріали справи свідчили про те, що М. вчинив злочин не з хуліганських мотивів, а з помсти за нанесену йому образу по­терпілими П. і Ф. У зв'язку з цим колегія перекваліфікувала дії М. з ч. 2 ст. 206 на ст. 102 і ч. 2 ст. 106 КК 1960 р.

Мета злочину - це бажання особи, яка вчиняє суспільне небезпечне діяння,
досягти певних шкідливих наслідків. Вона є характерною для злочинів, що вчиняють­ся з прямим умислом. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передба­чав винний і бажав їх настання, можливо лише при ретельному аналізі складу вчине­ного злочину і виявленні його елементів і всіх обставин справи. Порушення цієї вимо­ги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Так, М. був засуджений за вбивство з хуліганських мотивів свого тестя Л. Проте належний аналізвсіх обставин справи, зроблений судовою колегією ВСУ, привів до висновку, що М. неставив за мету вчинити вбивство Л., а заподіяв йому тілесне ушкодження, яке викли­кало гостру втрату крові, внаслідок чого сталася смерть. Враховуючи це, колегія змі­нила вирок суду щодо М., визнавши його винним у вчинені умисного тяжкого тілесно­го ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, і перекваліфікувала його дії.

Мета - обов'язкова ознака складу злочину лише тоді, коли вона прямо передбаче­на у диспозиції кримінального закону. Це означає, що відповідальність за таким зако­ном настає лише за такі дії, які вчиняються із вказаною в ньому метою. Наприклад, згідно зі ст. 443 посягання на життя представника іноземної держави визнається зло­чином проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, коли воно вчине­не з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи органі­зацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних усклад­нень. Разом з тим встановлення мети, як ознаки суб'єктивної сторони діяння, необ­хідно в усіх випадках вчинення умисного злочину, що дозволить виявити його причи­ни, а також визначити вид і міру покарання.

Поряд з мотивом і метою у ряді випадків врахову­ється й емоційний стан особи, яка вчинила злочин. Проте не всі емоції (почуття, хвилювання) можуть ма­ти кримінально-правове значення. В суб'єктивну сторну злочину входять лише ті емоції (хвилювання), які впливають на характер суспільної небезпеки цього ді­яння. Це, зокрема, стан сильного душевного хвилю­вання, викликаний неправомірною поведінкою потер­пілого, так званий стан фізіологічного афекту.

Афект - це сильне душевне хвилювання, під час якого вчиняється злочин. Стан афекту обмежує конт­роль особи за своєю поведінкою, але не виключає його повністю. Оскільки особа в стані афекту здатна усві­домлювати свої дії і керувати ними, то вона несе від­повідальність за ці дії.

Закон, визначаючи деякі вчинені у стані афекту дії злочинами, визнає їх як такі, що вчинені при пом'якшуючих обставинах. Зокрема, це стосується умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душе­вного хвилювання (ст. 116 КК), а також умисного тя­жкого тілесного ушкодження, заподіяного у стані си­льного душевного хвилювання (ст. 123 КК).

Крім того, відповідно до п. 7 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилюван­ня, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, визнається обставиною, яка пом'якшує покарання.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Це положення не може бути витлумачене в тому розумінні, що вина є загальною підставою кримінальної відповідальності. У ст. 23 йдеться про те, що особа підлягає кримінальній відповідальності лише за ті злочинні діяння та їх суспільне небезпечні наслідки, щодо яких була встановлена вина такої особи.У ст. 24 вказується, на дві характерні ознаки умислу - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна ознака умислу включає: 1) усвідомлення особою суспільне небез­печного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільне небезпеч­них наслідків. Вольова ознака умислу означає наявність у суб'єкта злочину бажання настання суспільне небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх припущення.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел поділяється на два види: прямий і непрямий (евентуальний). При прямому умислі, згідно з ч. 2 ст 24, особа: а) усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії або бездіяльності; б) передбачає настання суспільне небезпечних наслідків; в) бажає їх настання. При вчиненні злочину з непрямим умислом, згідно з ч. З ст. 24, особа: а) усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння; б) передбачає його суспільне небезпечні наслідки; в) хоча не бажає, але свідомо припускає їх на­стання. Можна стверджувати, що загальними ознаками як прямого, так і непрямого умислу є: усвідомлення винним суспільно небезпечного характеру своїх дій або без­діяльності; передбачення ним суспільне небезпечних наслідків. Підставою розмежу­вання двох видів умислу є те, що при прямому умислі винна особа бажає настання суспільне небезпечних наслідків, а при непрямому виявляє байдужість до таких нас­лідків, не бажає, але свідомо припускає їх настання.

Окрім прямого і непрямого умислу, в теорії і судовій практиці виокремлюють ще й інші види умислу. Вони не утворюють само­стійної форми вини, не підміняють понять прямого і непрямого умислу, а існують лише в їхніх межах.

Залежно від часу виникнення і формувашія розрізняють умисел заздалегідь обдуманий такий, що виник раптово.

Заздалегідь обдуманий умисел формується ще до вчинення зло­чину (особа обмірковує деталі злочину, складає план, підшукує співучасників, готує знаряддя вчинення злочину тощо. Наявність цього виду умислу на кваліфікацію як правило не впливає. Однак він може свідчити про підвищений ступінь вини, а також суспільної небезпеки суб'єкта злочину, умисел, що виник раптово, має місце тоді, коли намір вчинити злочин і його безпосередня реалізація не відділені між собою де­яким проміжком часу, тобто винний вчиняє злочин одразу ж після виникнення умислу. Різновидом цього умислу є афектований уми­сел, який виникає в момент сильного душевного хвилювання (фі­зіологічного афекту), зумовленого впливом на винного якихось особливих обставин, найчастіше насильства чи інших неправомір­них дій. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилю­вання, спричиненого неправомірними або аморальними діями по­терпілого, визнається обставиною, що пом'якшує покарання (п. 7 ч 1 ст. 66), а у деяких випадках — утворює привілейований склад злочину (ст. ст. 116, 123).

За спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел поділяють на визначений (конкретизований), невизначений (неконкретизований) і альтернативний.

Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усві­домлює суспільно небезпечний характер свого діяння і прагне до­сягти одного конкретного наслідку (наприклад, викрасти чуже май­но, довести особу до самогубства). Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість мо­жливих наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у зага­льних рисах. Наприклад, особа завдає ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний умисел має місце то­ді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків (напри­клад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).

У випадках вчинення злочину з невизначеним або альтернатив­ним умислом відповідальність настає залежно від фактично заподі­яних наслідків, оскільки винний передбачав настання будь-якого із цих наслідків і бажав чи свідомо припускав їх настання.

Врахування розглянутих видів умислу надає можливість більш точно конкретизувати психічне ставлення суб'єкта, визначити сту­пінь його вини і призначити справедливе покарання.

Поряд з умислом в склад субєктивної сторни входить такий такий елемент як необережність. До злочинів, які можуть бути вчинені з необережності, належать ті,обов'язковою ознакою яких є наявність суспільне небезпечних наслідків (злочи­ни з матеріальним складом).

За своїм змістом ст. 25 охоплює два види необережної вини: злочинну са­-
мовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість буде тоді, коли особа: 1) передбачає можли­вість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності (інте­лектуальний момент) і легковажно розраховує на відвернення цих наслідків (вольовий момент). При цьому винний усвідомлює суспільну небезпечність сво­го діяння (невідповідність його закону, службовим, професійним або загально­прийнятим правилам тощо).

При злочинній недбалості особа: 1) не передбачає можливості настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) повинна була передбачити такі наслідки і 3) могла їх передбачити. У цьому випадку винний не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки, тому не передбачає мож­ливості настання суспільне небезпечних наслідків.

Злочин вважається вчиненим за злочинної самовпевненості, коли особа 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, для інших сил тощо), які дозволять уникнути настання суспільне небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали. У цьому випадку винний, з одного боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати шкідливі наслідки, а з другого, - переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути наслідки. І у першому, і у другому випадках особа діє необачно і легковажно. Так, водій автомобіля, який перевищує гранично допустиму швидкість, легковажно розраховує що він завдяки своєму досвіду та умінню не вчинить наїзд на пішохода, але такий на­ їзд стався. При злочинній самовпевненості відсутнє пушення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча і легковажно, на певні конкретні об­ставини, які здатні їх відвернути. Цим злочинна самовпевненість відрізняється від непрямого умислу, при якому особа свідомо припускає настання суспільне небезпечних наслідків, а якщо і сподіваємося що вони не настануть, то це є не визначена надія, надія на "щось", а не на обставини.

Злочинна недбалість виражається у непередбаченні винним суспільно не­- безпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Це одна з важливих ознак, яка дозволяє відмежувати недбалість від обох видів умислу і від злочинної само­- впевненості.

Дата добавления: 2015-07-16