|
Читайте также: |
Стьопка вийшов за огорожу і зупинився — вулицею сунула хмільна молодіжна ватага і горлала: «Зтот день Победьі! Порохом пропах! Зто праздник...»
Чогось маму згадав, яку тільки на жовтій фотокартці бачив, батька-каліку. «Що ви про те знаєте? — подумав гірко і опустився на лавку. — Покурю поки», — вирішив.
Десь на другу ночі село затихло. Німець підвівся і пішов до Марусиного двору. Визирнув з-за квітучого бузкового куща — відчинене віконце. До двору крок зробив — як стрільне у попереку.
— От йо... — скривився. За поперек вхопився і, вже ледь стримуючи біль, зробив ще один крок.
Маруся стояла біля відчиненого вікна. Пряма, як струна, чорні коси сивина не пофарбувала, очі пекучі сяють, на високих грудях — намисто червоне.
Німець ледь дійшов до вікна, дихалку забило.
— Марусю... — сказав, як відхекався.— Марусю...Чуєш? Можна я через двері увійду? Бо щось воно стрільнуло. Не зможу через вікно... Марусю! Чуєш?
Мовчить Маруся. Притисла руку до грудей, нахилилася вперед. З вікна. До німця.
Він насторожився: може, щось сказати хоче? Руку до неї простягнув.
Маруся сполотніла, хитнулася...
Німець хотів підхопити її, підтримати, та Маруся раптом впала назад, у кімнату, і німець встиг вхопитися лише за червоне коралове намисто. Нитка дзизнула і розірвалася. Важкі червоні намистинки розлетілися світ за очі. У німця в руках лишилася лише гола нитка з однією червоною намистинкою, що якимсь дивом затрималася на нитці.
Німець закляк — не перелякався, не заплакав. Стояв під відчиненим вікном, дивився на розірвану нитку і вже точно знав — це кінець.
Серце закалатало, ніби хтось у дзвони тривогу забив. Схаменувся. Затис у долоні єдину червону намистинку на розірваній нитці, ступив був до дверей, та повернувся і поліз до кімнати через вікно.
Маруся лежала на підлозі. На спині. Чорні очі широко розкриті. Здивовані. Рука біля грудей застигла. Вуста ледь помітно всміхаються... Не стара. Геть не стара.
Наче не п'ятдесят вісім, а вісімнадцять. Красива. Найкрасивіша, мов та зачарована квітка, яку всі прагнуть побачити, але не судилося.
Німець сів біля Марусі на підлогу, обережно закрив їй очі і тільки тепер заплакав.
Коли небо посірішало, наче попелом вкрилося, німець виліз через вікно надвір, пішов до огорожі і тільки біля великого бузкового куща зрозумів, що й досі стискає у долоні розірвану нитку з однією червоною намистинкою. Зупинився. Обережно поклав нитку з намистинкою під кущ, загорнув землею і пішов до своєї хати.
Тетянка спала. Німець розворушив жінку, сів на табуретку і сказав:
—Маруся померла. Біжи до людей. Поховати треба...
—Господи! — Тетянка зойкнула і заплакала. Німець подивився на неї з дивним спсжосм. Попросив:
—Біжи...
Наступного дня, десятого травня, півсела викрутилися, але усе, що треба для Марусі, зробили. І не дуже важко це було, бо серця не рвали — не рідня, а гроші на похорон Маруся на столі лишила. І одяг на дивані розклала, та увесь вишитий кульками червоними.
— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.
— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі... Не інакше.
Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.
Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.
— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловікасамі сюрпризи!
Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.
—Інсульт! — виголосив фельдшер. Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.
—Коли? — спитала Тетянка.
— Що коли? — не зрозумів фельдшер.—Коли бігатиме?
— Ну... Це залежить від того, як розвиватиметьсяхвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тижденьна ногах, — пояснив фельдшер.
Тетянка захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.
Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.
Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.
— Стьопо... Ти чого?
Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:
—Поможи...
—Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна. — Чого хочеш?
Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.
— Кажи, кажи...
Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.
—Тати що?!
По Стьопчиній щоці потекла сльоза.
— Поможи, — прошепотів затято.
Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.
Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.
За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.
—А діти...
—Виросли, — відповів ледь чутно.
—І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?
—Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.
—А я?
—До дівчат їдь. У місто...
—Гріх... Не потрапиш у рай...
—Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.
—Не можу я, Стьопочко! — розридалася.
—Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут... Мені до Марусі треба...
—Прости мене! За все.
—І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи...
Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.
—Дякую... — прошепотів.—їдь... У місто. До дівчат... Я почекаю... До ранку... Щоби не подумали... На тебе...
— А зможеш? — раптом спитала Тетяна. — Як ти тівени пилятимеш?
Німець кивнув і заплющив очі.
Наступного дня по обіді до Ларчиної квартири зателефонували з Рокитного, і Нечаьва Галька прокричала у слухавку:
—Ларисо! Де тітка Тетяна? Де вас усіх чорти носять?
Ларка глянула на матір, яку оце зранку довбала за те, що та кинула тата напризволяще і подалася до міста по якісь пігулки для нього, бо казала, що пігулки і сама привезла б, а батька лишати не можна було.
— Що сталося? — запитала.
—Дядька Степана вбили! Вбили! Зарізали! А ви де? Де ви усі?
Галька поклала слухавку і сказала бабам, які зібралися біля неї у старій, ще діда Нечая, хаті:
— От мені дядько Степан завжди здавався дуже підозрілою людиною! Дуже! Де його носило одинадцятьроків?.. Точно зі злодюжками був злигався, та, мабуть,щось із ними не поділив. І вони тепер оце його знайшли!1 вбили! А гроші забрали...
—Які гроші? — здивувалися баби. —Які, які... Звідки мені знати?— роздратувалася Галька. — Одне слово — німець.
Віт
| ь |
ідгоді як Тетяна переселилася до дочок у місто, рудому Ларчиному синові Степану випало їздити до Рокитного — на бабину хату глянути, чи все гаразд, сухе листя спалити восени, сухі гілки на деревах підрізати навесні, а літом... А літом Степан мчав із ватагою друзів у Рокитне на шашлики і безтурботні гасання по травах, і хоч простору навколо лишалося усе менше, бо багаті дядьки поскуповували майже усі сільські подвір'я і облаштували там палаци та фонтани, суверенна бабина територія, як і раніше, дарувала відчуття вільного як вітер безтурботного бурлакування.
У серпні до рук нуворишів відійшла ще одна сільська хата. Із сухим бузковим кущем біля огорожі.
Дві старі баби, які тільки й лишилися у Рокитному, буркотіли, що усе це справа рук Кольки Попсрека, бо таким, бач, бізнесменом став, що по документах спо-
рожнілі рокитнянські хати раптом у його власності опинилися і він швиденько перепродав їх агентству нерухомості, а те уже — новим хазяям пропонувало.
Степан бачив нову господиню хати з бузком лише раз, але вона йому відверто не сподобалася: панянка так презирливо обтрушувала пилюку з плаття і так красномовно дивилася у бік бабиної хати, що Степан довго сміявся, спостерігаючи за нею з вікна.
Того дня він вдруге поїхав до Рокитного на новій «хонді». Батьки подарували. На сімнадцятиріччя. Спеціально їхав: у Рокитному автомобільного руху практично нема, тому тут можна було спробувати розігнати «хонду» до максимальної швидкості.
Хлопець додав ходу і на повній влетів у Рокитне.
Руслана стояла біля бузкового куща і шукала у власній розумній голові причину того, що оце сьогодні їй, доньці відомого бізнесмена Олексія Ординського, заманулося викорчувати бузковий кущ. Самій. Власноруч. Охоронці просилися допомогти, але вона вирішила впоратися сама. Підійшла до куща, відкинула граблями землю від коренів і раптом побачила серед сміття і сухих гілочок нитку з самотньою червоною намистинкою.
Руслана всміхнулася, підняла. Зав'язала на шиї. Торкнулася намистинки і несподіваним для самої себе рухом притисла її до грудей.
—Дивно... — мовила.
Нахилилася під кущ, при корені побачила кілька живих, зелених гілочок. «То нащо ж викорчовувати живе? Хай цвіте», — подумала і не встигла навіть зойкнути, як у кінці вулиці виникла яскрава «хонда», пролетіла повз Руслану, зупинилася біля страшної хати
з убивством, розвернулася і тихіше поїхала назад, у бік Руслани.
Дівчина кинула граблі. Демонстративно пихато чекала, поки хлопець під'їде. О, так! їй є що сказати цьому нікчемі! На нього чекає одне з двох: чи він перестане здіймати куряву і зникне звідси назавжди, чи Русланині охоронці пояснять йому те саме, але більш радикальними засобами.
Він зупинив мотоцикл коло неї, зняв шолом, і Рус-лана побачила рудого, як сонце, симпатичного хлопця. Він хотів сказати щось одне, але раптом побачив червону намистинку на Русланиній шиї. Закашлявся.
—Ти хто? — запитав глухим від хвилювання голосом.
—Руслана, — відповіла з викликом.
—Складно! — всміхнувся скептично. — Давай простіше... Мо' Руся?
— Маруся? — розсміялася дівчина. — А ти...—Степан. Стьопа...
Очі зустрілися. Він почервонів, розвів руками, мовляв, та чого це я, глянув на неї.
—Дай... — почав. І замовк. Наче гора чиїхось спогадів і страждань огорнула і вони стали його власними.
Вона видихнула несподівано важко, наче чиїсь мрії і прагнення стали її власними. Примружила очі й прошепотіла:
—Спочатку... скажи...
Зміст
Пролог....................................... 5
Розділ 1. Румунка і німець. Ясний ранок 12
Розділ 2. Румунка і німець. Незбагненний день 32
Розділ 3. Румунка і німець. Темний вечір 233
Розділ 4. Румунка і німець. Ніч 257
Епілог...................................... 266
Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 47 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Розділ 2 13 страница | | | Введение |