Розділ 2 8 страница

—Про що це ти, подружко?! — насторожилася. — Про які поради? Наче не провидиця, у карти не дивлю­ся, людям не брешу.

—Забула, як на моєму весіллі побажала мені знайти коханця гарного, бо німець ні на що не здатний?

Маруся розсміялася.

— Невже Стьопка до тебе за стільки років тільки разі торкнувся? — замовкла, бібліотекарку поглядом зміря­ла. — Що, Тетяно, урвався терпець? Вирішила платтяпошити і піти собі коханця шукати?

Тільки хотіла додати, що не у платті справа, а бібліо­текарка очі до стелі підкотила.

—А чого його шукати?.. — і додала тихо та гордо. — Маю...

—І май, — відрізала Маруся, бо чогось так образи­лася, наче і не сама Старостенкові у вухо дзижчала, щоби німцю горбоносу підсунути.

—Ого! Ви тільки подивіться на неї! — здивувалася Тетянка. — І не спитаєш хто?

—Нащо?

—Бо ж від завидків ноги відніме! — похвалилася, озирнулася, наче у Марусиній кімнаті засідка, очі ви­рячила і прошепотіла: — По-пе-рек!

— Голова? — не повірила Маруся.Бібліотекарка радісно кивнула і вже не приховувала

подробиць, бо чого їх ховати, як про головне прогово­рилася, хоч голова і стукав пальцем по столі, малюючи страшні картинки їхнього з Тетянкою майбутнього, якщо хоч хтось у Рокитному дізнається, що у бібліотеці — храмі духовності та знань — час від часу голова скидає

штани і таке з бібліотекаркою витворяє, що та потім гортає іноземні порнографічні журнали (вчителька Ні­на Іванівна свого часу відібрала у хлопця з восьмого класу і веліла доньці спалити у грубі) і навіть там нічо­го подібного знайти не може.

—Так ти оце з ним без любові злигалася? — тільки й запитала Маруся.

—Близькі стосунки народжують дуже хвилюючі від­чуття, — пограла бровками Тетянка. — Можливо, це і є любов, бо як він мене...

—Стривай, — перебила її Маруся. — Ти оце мені при­йшла про свої злигання розповідати чи плаття шити?

Бібліотекарка насупилася, і Маруся раптом подумала, що тепер завидлива і взагалі-то нещасна Тетянка стає небезпечною людиною, бо може підбурити Поперека до будь-якої дурні. Напружилася... Згадала, як сама Льот­ку Попереком обізвала. Напружилася ще більше і рап­том тихо сказала:

— Стерво! Йди геть! Не буду тобі шити!

Тетянка не погрожувала, як думала Маруся, не роз­ревлася, тільки почервоніла як буряк, згорнула матерію і вискочила з хати. А Маруся сіла — й ну думки переби­рати. Надовго задумалася. Юрка з дитсадка забрала, до Орисі зазирнула, пішла з сином до нової хати, чоловікові їсти наварила, попрала геть усе, що брудного знайшла, а думки десь блукають.

Льошка додому повернувся. Сіла біля нього.

—Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти.

— Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка.

— У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловіковітарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені.

Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спита­ють, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовк­ла. — їж. А я до матері піду. Справа у мене є.

— Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне.

Маруся до старої хати прийшла вже по-темному. Юрка спати вклала, Орисі ліки дала, вікно відчинила і сіла біля столу. Аркуша зі шкільного зошита вирвала, кулькову ручку на газеті розписала. Задумалася. Чи варто писати? Льошку згадала... Стьопку... Та що там думати — писа­ти! Геть з Рокитного ту заразу! І хай підстилку свою біб­ліотечну із собою забирає. До аркуша схилилася.

«Першому секретареві районного комітету Комуністичної партій

Обурені рокитнянці звертають увагу районного ко­мітету партії на те, що голова місцевого колгоспу Поперек Микола Миколайович веде аморальний спосіб життя, який не відповідає високому званню комуніс­та і керівника, має за коханку Тетяну Барбуляк, пра­цівницю рокитнянської бібліотеки, де він разом із нею влаштовує оргії й усілякі неподобства у робочий час.

Рокитнянці».

Перечитала. Папірець склала — до конверта. Заклеїла. Конверт підписала. У кишеню всунула і стала до вікна.

—Давай уже, Стьопо. Ходи. Ти мені сьогодні особ­ливо потрібний.

Німець об'явився аж після опівночі. Поклав цукерку на підвіконня.

—Якась ти сьогодні сумна, Марусю.

З вікна нахилилася, намисто Стьопку по щоці вдарило.

—Прости мені, Стьопо... Негарне я діло зробила, як тобі горбоносу висватала.

—Пусте, — знизав плечима. — Я її не помічаю, а те­пер і вона від мене відчепилася.

—Ні, Стьопо, не пусте. Паскуда вона. Стережися її.

—Кажу, пусте, Марусю, значить, пусте. Чого це ти про неї згадала?

Розсміялася.

—Не зважай. Пусте...

—То мені?.. — був уже до вікна поліз. Маруся його зупинила, конверт дала.

—Дуже прошу, Стьопо. Вкинь листа в поштову скринь­ку біля контори. Та так, щоби ніхто не побачив. Чуєш?

— А що за лист?

—Дуже важливий. Дуже... — каже. — І зараз же вкинь. Обіцяєш?

—То піду? — на Марусю глянув. — Ти ж вікно надов­го не зачиняй...

—Йди...

Минув день, другий, тиждень, а у Рокитному нічого не відбувалося. Не понаїжджали районні партійці з пе­ревірками, не надрукували у районній газеті фейлетон про ганебні вчинки комуніста Поперека. Тихо. Маруся від напруженого очікування навіть спартачила сукню подружці Олені, жінці Кості-баяніста.

— Перероблю! — пообіцяла і все визирала на вули­цю: чи не їде часом незнайома машина з чужими людь­ми. Та замість чужих людей за тиждень до Марусі при­пхалася вкрай розлючена Тетяна.

— Чого тобі? — грубо спитала Маруся. — Сказала вже — шити тобі не буду.

—Та здалося мені твоє шиття! — зашипіла Тетянка і помахала перед Марусиним носом тим самим листом, який Маруся так старанно писала тиждень тому.

—Що це? Твій Поперек змушує конспектувати усе, що з тобою робить? — насупилася.

—Ти писала? Ти? Ти? — тряслася Тетянка.

—Дай почитати, тоді й скажу! — Маруся їй.

—Не придурюйся! Ти про мене з Миколою в район на­писала! Ти! Знаю! Бо заздриш мені так, що аж теліпає тебе! Заздриш! Заздриш! А не знала, дурна твоя голова, що у мо­го Миколи в районі друзів повно. І секретарка... Листа не зареєструвала, а скоріш Миколі передала. Зрозуміло?!

—О! Так він і з секретаркою районною спить?! — Маруся вже не могла втримати гнів.

—А то ти не знасш, як це робиться?! Сама зі старим Старостенком спала та все на вухо йому свої примхи на­шіптувала. Це ти, гадюко, його змусила, щоб він мене із тим німцем драним оженив! Ти! Ти, гадюко... А я б могла за Поперека вийти чи ще за когось із начальства! А ти...

Маруся розмахнулася та як вріже бібліотекарці по щоці. Та й перекинулася. Об стілець головою вдарила­ся, сидить на підлозі й аж виє од ненависті. Маруся її за шкварок взяла.

— Ти хоч світлу пам'ять Матвія Івановича не ганьби,сволото! І по собі усіх не рівняй! — замовкла, бібліоте­карку трусонула. — А листа такого кожний написатиміг. Сама язиком по селу понесла. Я в тебе не випиту­вала. Та і вікна у бібліотеці — півметра від землі. Доних хіба що немовля не дотягнеться.

Бібліотекарка зиркнула на Марусю з переляком.

— Господи, як же я не подумала... Що ж робити?А Маруся — далі. І аж тремтить.

— Мабуть, уже все Рокитне з твоїх з Попереком под­вигів регоче. Ото, треба до клубу сходити, а то все шиюта шию, геть ніяких новин не знаю. А біля клубу людичогось другий тиждень перемовляються між собою і такрегочуть, що аж у моїй хаті чути. Треба сходити.

Бібліотекарка сполотніла і схлипнула.

—Марусю! Ми ж подругами колись були! Марусю! Що робити?!

—Хай твій Поперек чеше з Рокитного, поки його, як дуже перспективного, кудись на Далекий Схід не від­правили.

—Таке скажеш! Він же собі не хазяїн. Куди постави­ли, там і повинен... — Заплакала. — Марусю! Він мене живцем з'їсть. Клялася, що нікому не скажу, а тепер він думає, що я...

—А ти йому про вікна скажи, — наказала Маруся. — Хай сам у них гляне, як буде навколо бібліотеки крути­тися. Бо районна секретарка одного листа перехопила, а люди тим часом, може, уже десять нових написали. — Плюнула: — Тьху, гидота! Щоби вам...

Вказала бібліотекарці на двері:

— Сама побачиш — не поїде твій Поперек з Рокит­ного, тобі ж гірше буде.

Тетяна здиміла, а Маруся так засмутилася, що аж пальці голкою поколола: і що його робити?

Не здалася. Півроку потайки писала в район і на почат­ку сімдесят сьомого Поперек таки чкурнув з Рокитно­го за день, наче й не було його ніколи. Бібліотекарку за собою не покликав.

— Виробничі шльондри залишаються на місці ви­робництва у спадок новому керівництву, — сказав Те-тянці без церемоній під час останнього злигання.

Бібліотекарка застигла у тяжкій жіночій скорботі, бо — куди не глянь — нікому не потрібна. Була б до чоловіка притулилася, та за два роки під Попереком так звикла нехтувати ним та насміхатися, що тепер і підступитися боялася.

За місяць після відїзду Поперека бібліотекарці було вже не до скорботи. Такий страх взяв, хоч у зашморг: Поперек, виїхавши з Рокитного, залишив своє сім'я. У бібліотекарці.

—Аборт?! — перелякалася стара вчителька Ніна Іва­нівна. — Нізащо, доню! — І додала урочисто: — Будемо народжувати, — наче ото сама дев'ять місяців блюватиме від токсикозу і звиватиметься од болю під час пологів.

—А Стьопці як сказати? — ляпнула Тетянка.

—Я його сама обрадую, — відповіла вчителька і раз припхалася на тракторну бригаду, де Стьоп ка уже за бригадира був.

—Вітаю, любий зятю!

—З чим? — спитав німець.

—З другою дитинкою. Тетянка вагітна! Буде оце Ла-рочці братик. Чи сестричка!

І Іімець ледь не впав. На жінчину мати крізь окуляри глянув, бригаду кинув і пішов додому. Горбоноса жінка, як засватана, сиділа на дивані і з благанням дивилася на чоловіка.

—Так ти таки паскуда, — тільки й сказав Стьопка. — А я не вірив.

—Стьопочко... Оце тільки раз... Через тебе... Бо не хотів... — забелькотіла.

Стьопка розгублено озирнувся, наче підтримки шу­кав. Замість підтримки витяг з кишені «Пегаса».

—І що мені тепер робити?

—Не кидай... Благаю, благаю... Аборт би зробила, та лікарі кажуть — пізно.

—Голову твою лікувати пізно, — відповів німець і пі­шов з дому.

Під ранок додому заявився. П'яний. Бо зовсім нічо­го не розумів. Пішов був до Марусі, та не знав, як ви­правдатися. Що казати? Жінка вагітна, але то не я? Засміє і прожене навіки, бо раз уже клятву порушив. Не повірить. Нізащо не повірить.

Стьопка присів під Марусиним вікном і, коли вона підійшла, встав і сказав:

—Гони мене, Марусю! Немає у мене фактів, щоб до­вести — не зраджував я тобі.

—Ти про жінку свою? — спитала Маруся тихо. Ні­мець головою мотнув, мовляв, про неї.

—Твоя правда була... Паскуда вона... Від когось за­вагітніла...

—Ну, не від тебе. Це точно, — відповіла Маруся, і ні­мець зовсім розгубився. Готувався у грудки себе бити, а вона, бач, і не гнівається...

Маруся хоч і перехрестилася, коли Поперека здихала­ся, та раділа недовго. Льошка головою став, пити ки­нув, згадав врешті про Марусю і малого Юрка і все хвалився районному начальству, коли те до Рокитного навідувалося, що у нього найкращі жона і син.

Юрко і дійсно гарним ріс. Розважливий, розумний. Ще й п'яти немає, а воно вже й читало, і числа додава­ло й віднімало.

— Красивий, як Маруся, а розумний, як Льотка, — хвалилася Льотчика мати баба Ганя.

—Не жилець, — кинула їй якось на те стара-преста-ра рокитнянська баба Чудиха. — Не живуть довго такі янголи безгрішні.

Гані світ померк. І сама ж немолода, а баба та — зов­сім розвалюється. Але Ганя на неї — шулікою, у волос­ся вчепилася.

—Ти що такс кажеш, стара потворо! Та як тобі тіль­ки язик не відсохне, чума ходяча! Ану бери свої слова назад!

—Рятуйте... — хрипіла стара Чудиха. І Ганя убила б бабу, та рокитнянці її таки відтягли.

Чудиху на «бобику» відвезли до районної лікарні, Ганю валер'янкою відпоїли, а Маруся після тоїю насто­роженою стала, як той вартовий. Що б не робила, від­вернеться та на Юрка — чи поруч? Наче хлоп'я могло зникнути враз.

Другого удару завдала Орися. Навесні Юркові лашту­валися п'ять рочків святкувати. Льошка вже й дитячу залізну дорогу імпортну на горищі сховав, аж Орисі зовсім зле стало. Лежить у малій кімнатці і марить.

Маруся біля неї — і вдень і вночі. Як Стьопка під вікно підійде, тільки й того, що гляне на нього сумно.

—А ми ще живі, Стьопо...

—Рано нам ще помирати, Марусю, — ніяково. — Ти вже тримайся...

—Чуєш! Помре мати, і буду ще ким завгодно: і ма­мою, і дружиною, і сусідкою, і коханою, і свекрухою ж колись, і бабцею, а от донькою вже ніхто не назве...

—Та ти вже так сильно не побивайся, — він їй. — Знадобляться ще сили.

От ніколи не було між Марусею і Орисею тих довгих відвертих розмов, які часто бувають між дочкою та мамою. Маруся мовчазною та впертою росла, Орися на буряках півжиття спину гнула. Не вистачило у них часу сісти поруч, притулитися і довірити одна одній всі свої секрети, таємниці та прикрощі. А може, і не треба було їм того, може, і без слів гріли їхні душі одна одну любов'ю, бо тепер, коли Орися танула на постелі і все кликала свого Айдара, щоби йшов скоріше, Маруся танула поруч із нею, але і на хвилину не лишала матері, відчуваючи близький прихід жахливої порожнечі, яка ніколи й ніким не заповниться. Ніколи. І ніким.

Орися відчайдушно хотіла померти після дня наро­дження онука, щоби не зіпсувати йому свята.

—Добра дитина вийшла, — казала Марусі у хвилину притомності, яка проривалася крізь важкі години ма­рення. — Тільки ти, доню, йому ноги тренуй. Ото хай бігає, скаче, щоби ноги сильні були.

—Гаразд, мамо, — погоджувалася Маруся, хоч не ро­зуміла материної поради. Ноги? Та нормальні ноги у хлоп­ця! 1 скаче, як те козеня. Ну, не так, звісно, як Стьопчина Ларка. Та руда дзиґа увесь день по Рокитному носиться, а Юрко пограється і до книжок береться. Розумний. І гарний. Не жилець?

Маруся лякалася страшних думок, а вони не відсту­пали, хоч криком кричи. Раз запитала Орисю:

—Мамо... Скажи. Вірити у страшні пророцтва баби Чудихи чи ні? От ти б вірила?

—Ні, доню, не вірила б, — відповіла Орися слабо.

Юркові, звичайно, дитяча залізниця всю увагу забра­ла, а Маруся на його день народження хвилину біля сина покрутилася і — до матері.

— Юркові сьогодні п'ять виповнилося,— сказала.Орися байдуже знизала плечима, наче усе мирське

раптом стало їй далеким і нецікавим.

— Так... Сьогодні... — прошепотіла.

Маруся стримала сльози і раптом подумала, що ні­коли у житті не говорила мамі, як сильно любить її. Перелякалася — ану як не встигне? Погладила Орисю по сухій долоньці і прошепотіла:

—Мамо... Я тебе дуже люблю... — не втрималася, розревлася, до Орисі кинулася, цілує. — Чуєш, мамо? Не кидай мене. Мамо... — і вже як мала: не про любов, не про Орисю слабу, — про себе, про страхи свої. — Не кидай мене! Не кидай...

—Ти у мене добра донька, — прошепотіла Орися головне і заплющила очі.

Маруся задихнулася і завмерла. Це ж що? Й усе? Мить тому мама вдихнула, а видихнути... Це й усе? Це і є смерть? Дихати, рухатися, навіть повести очима — не можна! Ні, не страшно, не можна. Недвижність. За­вмерло все. Мама вдихнула, а видихнути...

Маруся нахилилася до Орисі — а раптом дихання стало слабким і вона просто не може розчути його. Ще ж мить тому мама вдихнула, а видихнути... Не­движність. Завмерло все. Маруся провела долонею по Орисиному лицю і замкнула мамі очі. Поцілувала її у ще теплу щоку. Вийшла з малої кімнатки на ґанок, де Льош-чина мати Ганя бавила онука і сказала:

— Оце я вам тепер геть доросла!

І впала на землю, наче підкосив хтось.

— Ну, звісно, що голова свою тещу поховає по першому розряду, — перешіптувалися рокитнянці на Орисино-

му похороні, витираючи щиру сльозу і підглядаючи, як Льошка веде скорботну Марусю, а його мати Ганя про малого піклується.

—Тепер Маруся з малим на нову хату врешті ви­їде, — кумекали. — Треба до голови підкотитися... Хай би віддав стару Орисину хату під аптеку. Гарно ж? Була б в Рокитному аптека чи там крамничка господарська, а то в сільпо все гамузом — і консерви, і мило, і сокири упереміж з в'єтнамськими кедами.

—Не може голова Орисину хату конфіскувати, — казав баяніст Костя, Льошчин друзяка добрий. — Ту хату ще до революції бабині Парасчині батьки склали. Не колгоспна вона.

—І що з того? — заперечив вічний секретар рокит-нянської парторганізації лисий Ласочка. — Як для со­ціалістичного будівництва знадобиться, то можна й кон­фіскувати. Колгосп голові з Маруською нову хату дав? Дав! Виходить, стару може забрати. І не під аптеку. Я б, приміром, там кафе з чаєм зробив.

—Ой-йой, знаємо ми ваші чаї! — репетували баби. — Ніде такого нема, щоби по чай через півсела до якогось кафе пхатися. Люди при тямі чаї вдома розпивають... Знаємо ми ваші чаї! Горілочки вам усе мало, щоб ви всі повиздихали від неї, паразити!

І могли ті розмови вилитися у цілком конкретні за­зіхання, та після Орисиної смерті Маруся так і лиши­лася у старій материній хаті. Спочатку сиднем сиділа день у день та все Орисині лахи перебирала, наче споді­валася знайти відповідь хоч на одне із запитань, які так і не встигла поставити матері. Льошка жінки не чіпав, розумів — горе. Та й не було у нього особливого часу біля неї сумувати — справ у колгоспі вистачало.

За місяць Маруся потроху почала на нову хату на­відуватися — прибере, їсти наварить, з нових м'яких меблів пилюку збере, а на ніч знову-таки до старої хати.

—Впадеш, коли отак весь час туди-сюди бігати­меш, — Льотці вже набридли жінчині викрутаси. Мі­сяць минув, посумувала та й годі. Треба далі жити.

—У маминій хаті й машинка швейна, і малого до дитсадка зручно, і видно той дитсадок з вікна. Якщо щось трапиться — за мить прибіжу, — вона йому. — Все одно тебе у новій хаті до ночі нема, так чого мені там скніти?

Льошка потилицю почухав і був би обов'язково знай­шов аргумент на користь нової хати, та з вулиці вже водій гукає:

—Олексію батьковичу! У конторі ланкові зібралися. Ви ж самі наказали...

—От, йо... — на жінку рукою махнув і побіг. І чого після того Марусі у новій хаті скніти?

Німця після Орисиної смерті тільки здалеку бачила. Сяде той на лавці біля своєї хати, «Пегаса» засмалить і дивиться у землю.

— Не треба ти мені тепер, німцю, — прошепоче. —Піш.іа мама, наче щастя за собою геть начисто вимела.

А намисто все одно до грудей притисне і прислу­хається, наче мусить воно їй таку щиру пораду дати, що враз очі відкриються. Мовчить намисто, чи то Маруся глухою стала. Час взявся рани гоїти — то Юрковим сміхом розрадить, то над новим платтям для сусідки змусить так попотіти, що й усі погані думки забувають­ся. А то баби новину принесуть

— Марусю! Чула? Кажуть, ні.мцева Тетянка двійкодівчат народила, так німець ледь її з хати не вигнав!Отакий підлий чоловік! Отака гнила натура! Чула?

Восени Тетянка знову швиденько і майже без болю народила двійко дівчаток-близнючок. Просто у Барбу-ляковій хаті й народила. І диво! — одна білява, аж ру­денька, друга геть чорнява і — прости Боже — горбо­носа. Німець з бригади додому прийшов, байдужим оком на немовлят глянув.

—А... Уже й повискакували.

—Степане... Я розумію... Стільки дівок у хаті... Караул! — поспівчував Тетянчин батько Тарас Петро­вич і запропонував: — Хочеш, у загородку підемо? У мене там заначка є... На випадок усіляких життєвих трагедій.

—Самі туди йдіть. І жінку свою з собою забирай­те, — глухо відповів німець, і хоч як Тетянчина мати не хотіла біля онучок лишитися, так сказав, що поперек мовити не посміла, мовчки забралася.

Залишилися самі у хаті. П'ятирічна Ларочка малих бавить. Тетянка, як той істукан, сидить і знай головою хитає. Стьопка проти неї сів.

— Що робитимемо, жінко?

Тетянці у голову дурне кинулося. Очі витріщила, гу­би копитом викрутила.

—А що робити? Наштампував мені дівок, ще й пи­таєш?! — вишкірилася.

—Та ти геть дурна... — здивувався німець.

— Я дурна? Цс ти дурний і вже помреш дурним! —розійшлася. — Твої дівки! Твої, так і знай!

— І яким же вітром мої?

—А спав! Спав як мертвий, а я під тебе підлізла... Полоскотала, ти і встав, наче з попелу, а очей не роз­плющив. Навалився на мене, геть усе зробив, аж між ноги потекло. Отак, Стьопочко!

—Он як ти заговорила. — Очі під окулярами при­мружив, встав важко. — Та я не те що уві сні, я навіть під наркозом до тебе на кілометр не підійшов би, ко­за драна!

—Що?! — Підскочила, аж трясеться. — Бидло кол­госпне! Селюк гнилий! Це я «коза драна»? Та у мене такі чоловіки були... Начальство! Тобі й не снилося!

—Ото й котися до свого начальства! А Лара зі мною

лишиться, бо ще навчиться у тебе того паскудства!

Мала Ларка від немовляток відірвалася і сказала батькам серйозно:

— Я із сестричками бути хочу!

Німець плюнув, вхопив «Пегаса» і пішов з хати. За хвилину Тетянка біля нього на лавку всілася.

—Стьопочко! Прости мене за все. Клянуся Лароч-кою, ніколи тебе не зраджу. Що хочеш, робитиму, але твоє прощення заслужу. Тільки не кидай мене. Чуєш? Не кидай. Сором же. А я... А я щось придумаю. Щось таке придумаю, щоби тобі нічого очі не різало.

—Та ти у нас на вигадки швидка, — відповів і тільки назавтра зрозумів, що мала на увазі бібліотекарка.

Наступного дня додому повернувся пізно. На бри­гаді хлопці зачепили німця і потягли до сільпо, горіл­ки накупили і влаштувалися «обмивати» німцевих близнючок за конторою, де ще Старостенко заради якоїсь примхи зручні дерев'яні столи з лавками по­ставити наказав.

—Давай імена їм попридумуємо,— запропонував німцю тракторист Славко. — Ми не алкоголіки оце задурно пити. Хтось із бабів причепиться, а ми їм — лясь! Пішли геть! Ми тут над іменами саме мучаємося!

—Добре, що дівок двоє, — сказав беззубий дід Не-чай, якого давно на пенсію вигнали, та він щодня на бригаді товкся.

— Чому? — запитав похмурий Стьопка.—Довго пити можна...

Дід Нечай не дарма життя прожив, знав, про що ка­зав, бо уже й собаки рокитнянські гавкати кинули, а за конторою — усе балачки.

—Дуся і Люся! — постановив Славко.

— Дурне! — хитався дід Нечай. — Рита і Віта.

—Хоч Білка і Стрілка, — підвів риску німець, важко встав, окуляри поправив. — Добре...

—Що «добре»? — не зрозумів Славко.

—Добре, що хоч вам від того добре, — відповів ні­мець і пішов геть. І не подякував оце добрим людям, ідо цілий вечір заради нього мучилися, імена вигаду­вали, взагалі — страждали і раділи за нього.

— От німчура! — образився дід Нечай.

Стьопка ввійшов у хату і перше, що побачив, — запла­кані Ларчині оченята.

—А чого це ти не спиш? — спитав. — Малим дівчат­кам давно спати час.

Ларочка побачила батька, розревлася і кинулася до нього.

— Татко! Нема у мене сестричок...

—Як це? — здивувався німець. — Назад у мамку вскочили?

— Померли, померли... — ще дужче заплакала мала.

—Як це? — розгубився німець. — А мати де?

—Плаче у спальні... — захлиналася руда Ларочка. Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його

головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїть­ся. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні... їх, бідолах, ніхто не питав, чи во­ни тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»

Тетянка сиділа на краєчку ліжка. Нічна сорочка незнайома. Нова, не інакше. Собі під ноги дивиться. Не плаче.

—Діти де? — прохрипів німець. Озирнувся, наче біб­ліотекарка пожартувала і просто сховала десь малих, аби йому нерви полоскотати.

—Вранці... чорнява щось труситися стала... Пере­лякалася я... Дуже... —Тетянка говорила, наче шматки від ні.мцевого серця відривала. — Зібралася... До міста поїхала... Там лікарі... Там же медицина... Краща... Ту­ди... А їм усе гірше...

—Обом? — насторожився німець.

—Обом, обом,— Тетянка повернула до чоловіка лице, трясла головою, наче допомагала запевняти — правду каже.

—І що?

—Привезла... А вони уже й посиніли... Вірус якийсь... Пізно кинулася...

Німець опустив голову. Брови гірку зморшку на чолі викарбували.

—Піду...

—Куди? — від ліжка скочила, очі долу.

—Як це куди? До дядька Івана, теслі. Хай не спить. Треба ж труни малі поробити, поховати по-людськи.

—Не треба, — прошепотіла ледь чутно.

—Як це? — ще більш насторожився німець. — Ми ж не німці які... У нас все по-людськи має бути. — За­вмер. — А де... Де діти?

—У місті лишила. У лікарні...

—Як це? — Гнів очі червоним залив.

—На органи... — аж пискнула.

— Нащо?!Померкло.

Як врізав Тетянці межи очі, та й перекинулася. Ще­лепи стиснув, окуляри рукою тремтячою поправив, одежиною якоюсь у бібліотекарку жбурнув.

—Одягайся, паскудо! Поїдено у місто! Дітей мерт­вих додому заберемо.

—Не можна, не можна... — труситься. — Я бомагу підписала.

—Я на тобі зараз так розпишуся, що й кісток не збе­реш! — гаркнув. — Вдягайся, стерво, бо голою потягну!

—Не поїду, не поїду. — Знай своє. Він її за волосся вхопив і потягнув з хати.

Сусідська баба саме надвір з відром вийшла, що у ньо­му було — вилила, чистої води набрала і вже до хати намірилася, аж бачить — рудий німець жінку за волос­ся з хати тягне та кулаками по спині підганяє.

— Боже, Боже, — перелякалася, у хату вскочила таз вікна визирає. — Що робиться? І хіба вона винувата,що знову дівки народилися? Бідна... Бідна Тетяна! Давжеїи Бог такого підлого чоловіка, як той німець гнилий!

Стьопка нічого не чув. До паркана бібліотекарку притис.

— Кажи, де та лікарня?!

Від жаху рота роззявила, губи трусяться.

—Н£має... ніякої— лікарні...

—Як це? — німець геть усі слова розгубив. Чисто папуга — «як це» та «як це»!

— Не хворі були... — остаточно прибила.Стьопку трусонуло. А в голові — наче хто смолу

гарячу розвів і знай колотить, щоби не застигла. Ди­виться німець навкруги — нема нічого, зникло геть усе, тільки чорні хвилі до нього спішать. 1 верещить щось у тій чорноті тоненько, як би, приміром, малі дівчатка верещали. Хитнувся, жінку відпустив — вона і сповзла по паркану на землю. Скрутилася, як та га­дюка, і мовчить.

Стьопка спробував вдихнути — не виходить. Стоїть клубок у горлі. Ще спробував, аж запаморочилося. До бібліотекарки нахилився.

— Тетяно... Ти... їх... убила? — І боїться тих слів.Бібліотекарка схлипнула, на чоловіка з острахом

глянула, забелькотіла:

— Живі... Заради тебе усе... Своїх заведемо... Лароч-кою клянуся! Ні на кого більше не гляну, тільки тебелюбитиму...

Німцю вже тієї балаканини — через край. Гаряча смо­ла з голови у вуха, у горлянку, в очі... Відрубати б ту голову, бо вже зовсім нічого не розуміє. Жінку за руку схопив:

—Де діти, суче твоє рило?! Правду кажи!

—Здала... у дитбудинок... Щоби вони тобі очі не му­ляли...

Розігнувся, у морду їй як плюне —тьху! Ага, відсту­пив клубок у горлянці, пішло повітря. Озирнувся —

зникли чорні хвилі, тільки серце калатає — скоріш, скоріш... У хату побіг.

— Зараз принесу твоїх сестричок, — Ларочці. —Тільки щоб оце лягла на постіль і не вставала, покине повернуся.

Ларочка у ліжку завмерла, тільки оченята сяють. Стьопка дістав паспорта, усі гроші з полиці.

— Тато скоро... Скоро...

У Рокитне повернувся аж нвступного дня пообідь. Розхристаний, утомлений, щасливий. Два згортки ма­лих галасливих на стіл поклав і оголосив закляклій бібліотекарці:

— Щоб я тебе, стерво погане, біля дітей не бачив. Вб'ю.

Рокитнянці аж пересварилися, такий диспут улашту­вали навколо Барбулякових близнючок. Одні казали, що німець спеціально жінку в бібліотеку загнав, а сам щодня бігає на ферму по свіже коров'яче молоко і годує дівчаток, щоб оце не працювати у бригаді. Інші ставали на захист німця і погоджувалися, що у бібліотекарки, скоріш за все, молоко погане, тому близнючки й году­ються від колгоспних корів. Але ні ті, ні інші не схва­лювали Стьопчиного вчинку — де це було таке, щоби батько роботу кинув, за малими доглядав, а жінка, як та принцеса, у бібліотеці сторінки гортала.

Дата добавления: 2015-07-16