Розділ 2 12 страница

— От дурна! — розсердився Юрко, ступив на лід і пі­шов за Ларкою.

До вже переляканого і знесиленого хряка лишалося метрів тридцять, коли лід під Ларкою — квок — як полохлива курка. Дівча не встигло зойкнути — прова­лилося у темну воду і в останню мить вчепилося руче­нятами за край обламаного льоду.

Юрко зупинився і розгублено озирнувся. Дядьки на тому березі поприкладали руки до очей, аби роз­дивитися, що відбувається на льоду, і, хоч перед ни­ми смикався хряк, раптом заметушилися, хтось уже обв'язувався мотузкою...

Юрко глянув на тонкі Ларчині ручки, які й тільки можна було побачити посеред зламаного льоду, впав на лід і поплазував до дівчинки. Вхопив Ларку за руки, потяг на себе.

—Спіши, спіши, — шепотів. Ларка вчепилася в Юрка.

—Ґудзика розстібни, — прохрипіла тремтячими сині­ми губами.

Юрко геть не розумів, що хоче від нього дурна руда Ларка, яка вічно встряне у якусь халепу, але простяг-

нув руку і насилу розстібнув біля шиї великого, як дуля, ґудзика дебелого Ларчиного пальта. Ларка ви­слизнула з пальта і, як та мавпа, подерлася з ополонки на лід. Видерлася і накарачках — від ополонки. Метр-два, не більше. Упала на лід, скрутилася. Синя. Тря­сеться.

Юрко підвівся. Серце калатає. Мокрі руки тремтять. Зі страхом відійшов від ополонки, у якій плавало Лар-чине пальто, насупив брови поважно, як батько-голова, подумав мить, скинув теплу дублянку і обережно пішов до Ларки.

— Оце точно застуджуся через ту дурну Ларку, — бурмотів серйозно.

До дівчинки лишалося не більше метра, коли лід під Юрком провалився тихо, без жодного звуку, наче у страшному німому сні. Ларка закліпала оченятами і побачила темну воду невеликої, акуратної, наче хто спеціально вирубав, ополонки, край якої лежала доб­ротна Юркова дублянка. В ополонці байдуже хлюпала темна вода. Здавалося, лід провалився не під хлопчи­ком, а хтось хижий, безжалісний і всемогутній пробив його зсередини, аби вхопити Юрка і за секунду безслід­но зникнути разом із ним у темній безодні, наче в ре­зультаті неймовірно вдалої фантастичної операції.

Тарас Петрович бачив, як тонкий лід проломився під онукою. Чув, як заметушилися рокитнянці, обв'язуючи довгою мотузкою легкого Серьогу на прізвисько Ровер. Хитнувся: все у голові обертом. Ляснув себе кулаком по голові — щоб не хиталася!

Коли Ларка тремтіла на льоду, а Юрко раптом зник, наче і не було ніколи, Тарас Петрович зірвався і побіг

по ставку, по тонкій кризі... Метри за три від берега лід з тріском проломився під важким чоловіком, і він за­груз у темній воді по шию. Безпорадно і відчайдушно трощив крихкий лід навколо себе, не відчуваючи ні холоду, ні гострих шматків обламаного льоду, які впи­валися в лице, і страшно кричав у раптовій скорботній тиші, бо навіть балакучі сороки замовкли і тільки під­скакували на гілках, спостерігаючи за людьми.

Рокитнянці витягай страшного, як божевілля, Тара­са Петровича, закутали у пальта обмерзлу Ларочку, одні потягли їх до села, вже по дорозі почавши розти­рати горілкою, слава Богу, її завжди хтось прихопить, інші лишилися біля ставка, намагаючись з гілок та па­лиць зробити такі собі санчата, на які можна було б лягти і спробувати дістатися до акуратної ополонки, у якій безслідно зник Юрко. Та ставок насміхався, не пускав, і за годину відчайдушних зусиль лід під бе­регом перетворився на суцільне місиво з темної води і криги — не підійти.

А посеред ставка, на тонкому, майже прозорому льо­ду стояв здоровенний хряк із червоними дверцятами від «Запорожця» на шиї і геть не розумів, чому раптом люди кинули його ганяти, побігли кудись, наче хряк їм — зайве. Хряк опустив голову, і червоні дверцята упали на лід. Він ще раз зиркнув у бік людей і спокійно пішов по ставку до берега, а потім — у проламану ще зранку загородку. Став біля дірки до свободи, сумно рохкнув і ліг на солому, наче виконав якесь термінове і надважливе завдання і тепер уже точно міг спокійно відпочивати у загородці.

Потім, коли час усе розставить на свої місця і замість суцільного горя до рокитнянців повернеться здатність

аналізувати події, вони ламатимуть голови тільки над одним неймовірним фактом — як могло таке статися, що під здоровенним майже двохсоткілограмовим хря-ком лід на ставку не проломився.

На четверту дня посеред ставка лишилися тільки чер­воні дверцята від «Запорожця». Втомившись украй, кілька відчайдухів, що намагалися відшукати тіло Юр­ка, побігли до села — притягти металевого човна з са­раю Ссрьоги Ровера, заодно перевдягтися і хоч трохи зігрітися.

Баба Ганя ще годину тому закінчила ліпити пиріжки з вишнями, які так подобалися Юркові, глянула надвір, онука не побачила, але не стривожилась — ну, забігло хлоп'я кудись. Схаменулася, коли вулицею забігали люди, понесли когось, загорнутого у товсте драпове пальто, а потім побачила біля хвіртки купку рокитнян­ців — товчуться, між собою тихо перемовляються, у бік Ганиних вікон зиркають та підштовхують одне одного до хвіртки.

Упало серце. Вийшла надвір. Рокитнянці замовкли.

— Ганю!— заплакала Нечаїха. — Юрко втопився...

Злий, мов той демон, і веселий, як перед погибеллю, Льошка повернувся у Рокитне пізно ввечері, коли, як йому здавалося, все село мало солодко сопіти уві сні. Та на вулиці товклися люди, стояли групками по кіль­ка, перешіптувалися і, коли службова «Волга» голови проїхала та зупинилася біля хати Стьопки Барбуляка, враз заклякли, повитягували шиї: куди це він?

— Що тут за революції без мене? — роздратованобуркнув Льошка і пішов до німцевої хати.

Тетянка сиділа біля дивана, на якому лежала Лароч-ка, тремтячими руками підносила їй до рота ложку з гарячим трав'яним відваром, прикладала до лоба компрес і все питала чужим, глухим голосом:

—Як ти, доню? Як ти, доню?

—Геть нічого не болить, — шепотіла гаряча, градусів на сорок, Ларка, губки вигиналися підковкою, а очі понабрякали від безупинних сліз.

Тетянці крутилася голова, та вона стискала губи, витирала доньчині щічки, цілувала тонкі гарячі руче­нята і умовляла себе не впасти, а малих Надійку і Лю-баню замовкнути. А Ларочку — не плакати. Та дівча плакало і плакало, наче тих сліз у неї— цілий ставок.

Льошка зайшов у німцеву хату і грубо запитав.-

— А чого двері не зачиняєш? Дуже смілива стала?

Ларочка побачила Юркового татка і заплакала ще дужче.

Тетянка перелякалася. Ще хвилину тому думала, що вже неможливо налякати її сильніше — у душі оселив­ся суцільний жах і зайвий привід вже не міг додати до нього нічого більш моторошного, ніж усе, що сталося ці«ї п'ятниці. Та Льошка зайшов — і Тетянка зрозуміла: немає у жахів межі. Немає, бо перед очима попливли темні кола, заплигали яскраві червоні кульки і вона б упала, та Лароччине схлипування нагадало, що, крім власних, світ повний жахів інших людей.

— Ми... прости... Не винуваті, — ледь вимовила,а перед очима — Юрко усміхнений.

Льошка з подивом зиркнув на Тетянку:

— Не думав, що ти так по німцю побиватимешся... —І глухо: — Оце в області був... Намагався з'ясувати, за

що твого чоловіка заарештували... Поки у лікарні бу­де... Психіатричній... Вилікують та аналізи візьмуть... Чи божевільний він у тебе, чи просто повна сволота... А ти... пам'ятай! Мовчатимеш — господарство допо­може тобі дітей на ноги поставити. А будеш язиком, мов помелом... І тижня в Рокитному не проживеш. Пі­деш вслід за чоловіком. Як співучасниця...

—Яка співучасниця? — Тетянка і про Юрка забула, і про хвору Ларку.

—А побачиш! — завірив голова і вийшов з хати.

Рокитнянці, як не намагалися, виявилися не готовими до появи Льошки, бо ніхто не знав, як сказати голові про страшну смерть сина. Більше того, з четвертої го­дини дня і аж до цієї миті клубок жахливих подій все розростався, і рокитнянці геть розгубилися, кидаю­чись від скаженої Марусі, що боса побігла до ставка поночі, до Тараса Петровича, який замкнувся у хаті і трощив там усе підряд, а потім до баби Гані, яка без свідомості лежала у старій Орисиній хаті.

Баба Ганя спочатку старій Нечаїсі не повірила. Ска­женими очима її зміряла:

— Що, бабо, забули, як я старій Чудисі усі патли ви­скубала? Й собі хочете?!

Та люди, що товклися біля Нечаїхи, скорботно від­водили очі... Ганя розштовхала їх легко, мов іграшко­вих солдатиків, і, всупереч наказам сина, побігла до Орисиної хати. Рокитнянці — за нею, бо страшно їм стало Ганю саму лишати.

Баба Ганя не розуміла, що робить, навіщо... Увірва­лася у хату, а там — усе шкереберть. По кімнатах...

У кухню... Під комірчиною зачиненою — банки-склян-ки валяються. Двері на себе смикнула, відчинила — а в комірчині Маруся. Гола. Побита. Майже непри­томна.

Баба Ганя Марусю за плечі вхопила, з комірчини ви­тягла...

— Де Юрко? Юрко де? — кричала до Марусі таквідчайдушно, що баби злякалися — ще одна переки­неться!

За Ганею у кухню вскочили — Ганя вже кричати пе­рестала. Валялася на підлозі чудернацьким мішком, майже не дихала, та баби спершу й не помітили того, бо поруч із нею на підлозі сиділа гола Маруся, все тіло від синців аж чорне, здивовано зводила брови, наче не могла зрозуміти, де вона і що з нею, і непевно обма­цувала підлогу навколо себе. Баби аж задихнулися — та що ж тут сталося?.'

Маруся озирнулася, наштовхнулася поглядом на не­движну Ганю, піднесла тремтячу руку до грудей, наче там повинно було щось бути, і запитала у простір, бо, здається, бабів не помітила:

— А Юрко де?

Баби заплакали. Одна до Гані кинулася, інші Марусю підхопили, якісь лахи на неї — нічну сорочку, кофти­ну — накинули, у кімнату до дивана повели.

— Ти заспокойся... Заспокойся, Марусю... Прийдидо тями, а вже потім...

Маруся насторожилася. На бабів — очима скаже­ними.

— А чого це Ганя у моїй хаті валяється? Мала ж заЮрком глядіти...

Баби заплакали ще дужче.

— Втопився... Юрко... На ставку...

Маруся здригнулася. Затулила вуха долонями, голо­ву — у коліна, і звідти, від колін, на бабів — зирк.

—А де Юрко? — запитала.

—Марусю... — баби почорніли. Ото підійти б до неї ближче... Обійняти...

—А де Юрко? — з дивана підвелася — страшна, чор­на, нічна сорочина на ній теліпається, кофтину вовня­ну на грудях застібає. — На ставку?

—На ставку, люба... — понахиляли голову долу.

—Добре, добре... — затряслася і чкурнула з хати. За руку ніхто вхопити не встиг. Та й не наважився. Бігли слідом, з кожухами, ковдрами та чоботами, рев­ли, як корови, і безпорадно хапали ротами холодне зимове повітря.

А в кухні прийшла до тями баба Ганя. Билася голо­вою об підлогу і кричала:

— Забери мене, Господи! Мене карай! Я у всьому ви­нувата! Я одна...

Під вечір п'ятниці винуватими у смерті Юрка вва­жали себе і Тарас Петрович, бо влаштував на хряка полювання, і дід Нечай, бо «Запорожець» йому світ затулив, і рокитнянські вчителі, бо не заборонили дітям до ставка бігти, і Тетянка, бо навіть хотіла, щоби Ларка повернулася додому якомога пізніше і не бачила побитого батька, і сама руда Ларка, яку понесло на лід до хряка, і Нечаїха, яка порадила вдарити хряка бато­гом, після чого той і дременув у степ, а звідти на ставок, і Серьога Ровер, бо не зміг вчасно до дітей по тонкому льоду дістатися...

Рокитнянці метушилися на всіх гарячих точках, які виникли цієї п'ятниці у селі, та чекали повернення го­лови і, між іншим, ламали голови над ще однією незро­зумілою і страшною новиною. Спочатку Ніна Іванівна, яка допомогла Тетянці розтерти обморожену Ларочку і напоїти її трав'яними відварами, вийшла до рокит-нянців із геть незвичайною звісткою:

— Степана заарештували і повезли у місто. А більшенічого не знаю, — ледь вимовила, і рокитнянці тількитепер зметикували: а й то — не видно німця.

Потім знайшли побиту та скривджену жінку голови.

—Мабуть, німець Марусю скривдив, за це його аре­штували! — сказав хтось.

—Та де! — не повірили інші. — Як би міліція дізна­лася, що німець до Марусі вломився?

—Мабуть, вона побачила, як німець іде до хати. Зі злими намірами. Перелякалася, зателефонувала в район. Він її побив, у комірчині замкнув, мабуть, щось украв у голови, покидьок, і тільки хотів дати драпака, а тут — міліція: стій, голубе!

—Щось не бачили ми машини міліцейської, — не зда­валися скептики.

— А ми всі до ставка побігли! — нагадав хтось.Рокитнянці наче схаменулися — знову згадали про

смерть Юрка, язики прикусили і повитягували шиї — де ж Льошка? Хоч би скоріше приїхав. Дитину не по­верне, та, може, хоч Марусю збереже — від ставка від­тягне, бо воно удвох усяке горе пережити легше.

Льошка вийшов з німцевої хати геть спантеличеним, бо незрозуміла поведінка Тетянки здалася йому чи-

мось більшим, ніж страх за чоловіка. І мала Ларка го­рить на дивані...

На вулиці біля службової «Волги» голови зібра­лася чимала юрба, а серед них вирізнялось розгубле­не обличчя Льошчиного водія — щелепа відвалилася, шапкою морду витирас, з ноги на ногу переми­нається...

— Що тут у вас?! — гаркнув Льошка.Рокитнянці очі поховали і підштовхують до Льош-

ки водія.

— Біда... Біда у нас... — водій кинув шапку на сніг,озирнувся на односельчан. — Кажуть... Юрко ваш...потонув.

Льошка відсахнувся від водія, наче від чорта, на рокитнянців із німим запитанням... Баби плачуть, похмурі дядьки очі відводять і цигарки у руках ла­мають.

—До ночі шукали... —тільки й зміг сказати Серьо-га Ровер.

—Жінка де? — незвичним вібруючим голосом про­шепотів Льошка.

—На ставку Маруся... Не можемо відтягти... Кожу­хами повкривали, а вона їх повідкидала, у воду лізе... Та боса... — загомоніли баби.

Льошка завмер. Раптом крикнув. Голосно. Коротко. Страшно. Схопився за голову і повільно, мов десятки міцних ланцюгів тягли назад, пішов вулицею.

А німе від горя село оглушив постріл. Тарас Петро­вич без хмелю в голові випив одну за одною дві пляш­ки самогонки, витяг з комори рушницю, пішов у заго­родку й одним влучним пострілом межи очі вклав свого

знаменитого хряка. І стало це у Рокитному останньою подією тої страшної п'ятниці.

Наступного ранку у закритому стаціонарі обласної психіатричної лікарні, де КДБшники розміщували і своїх «пацієнтів», від яскравого променя раннього зимового сонця німець на мить прийшов до тями, при­мружив очі і сказав: — Скінчився мій день.

Тієї ж миті на березі ставка кам'яна від горя Маруся глянула на сонце, затулила очі долонею і впала на сніг. «Скінчився мій день», — заплакала в душі маленька беззахисна дівчинка з червоним намистом на шиї.

Уща З

Ю

рка шукали від зими аж до пізньої осені, та хлопця наче й не було ніколи. Полох­ливі рокитияиці почали перешіптуватися, що є у тому щось страшне і загадкове: зга­дали про підземні джерела, навіть дорозмовлялися до того, що, мабуть, між тими підземними джерела­ми є сполучення і хлопця цілком могло затягти по тих джерелах у другий, невеликий ставок, і навіть сказали про це голові, та й у другому ставку Юрка не знайшли.

Маруся перетворилася на важку кам'яну і все ще неймовірно красиву бабу, не хворіла, бо не бере каме­нюку ні мороз, ні спека, знай сиділа біля ставка і бур мотіла щось собі під ніс, і якби хтось із рокитнянців прислухався, то дуже б здивувався її словам.

— Та звідки йому взятися, хлопцеві? — всміхалася сама собі зачудовано. — Не мало бути хлопця. Дівчин­ка! Дівчинка мала бути. Щоби було кому намисто пе­редати, а хлопця — нема. Кого шукають? Не мало бути хлопця, от і зник без сліду. А казав... Казав же мені, попереджав свою маму, щоби не знімала намиста, бо біда стане. Казав... А матуся підвела. Не змогла намис­та уберегти. Ой, не змогла. Загубила дитину навіки. І намиста нема. Нема... Теж зникло безвісти. От би знайти... Надягла б... До серця притулила. Може, і си­ночок наснився б, а я б з ним поговорила. Запитала б його — де він, як йому там? А нема намиста... Нема! І дитина пропала. Геть пропала, навіть уві сні не яв­ляється. А й те! Звідки йому взятися? Не мало бути хлопця. Дівчинка. Дівчинка мала бути.

Баба Ганя після смерті онука як звалилася, так уже і не підвелася, і пізньої осені, коли шукати Юрка пе­рестали, Льошка поховав матір і вперше після заги­белі сина спробував поговорити з Марусею. Були на те причини.

Майже рік мовчали... Марусю горе як обійняло, так і через рік не відпускало. Чоловіка не помічала, наче і немає його зовсім, жодного разу не запитала, де ні­мець і що з ним сталося. Тиняється, мов божевільна: чи до ставу посуне, чи всядеться у хаті, нитками та голками пообкладається і візьметься вишивати — і все чорні хрести та червоні кульки. Чи перед дзеркалом стане, себе роздивляється та руками на грудях намис­то шукає. І хоч гукай її, хоч криком кричи — байдуже рукою махне І за своє.

Льошка себе карав за смерть сина, жахався: може, то кара за те, що побив Марусю, загнав німця у таку

страшну халепу, з якої тому й до кінця життя не виплу­татися? Щоб хоч трохи прийти до тями, поперед півнів брався за роботу і трудився до пізньої ночі, щоби вже як до хати долізти, так тільки впасти і забутися. Горіл­ка допомагала. І на ставок — майже не щодня. То во­долазів з міста привезе, то земснаряд...

Пізньої осені Льошку викликали в область і запро­понували нову посаду — завідувача відділу сільського господарства в обкомі партії.

— Ми і раніше вважали, що ви — справжній комуніст і перспективний працівник, але останній рік показав, як завзято і натхненно може працювати керівник гос­подарства, коли з'являються нові стимули, — урочисто похвалив Льошку другий секретар обкому партії, і як не намагалася дрібна сошка, що маячила за Льошчиною спиною, на мигах показати секретареві, що про стимули не треба, той так і не зрозумів.

Льошці дали два дні на прийняття рішення, і всю дорогу з обласного центру до Рокитного він похмуро думав про те, що мрія потрапити в обком здійснилася, та він цьому зовсім не радий. «У всякому разі, — пли­гали думки, — розлучених в обкомі не сприймають, а тягти за собою Марусю... Навряд чи вийде. Чужими стали. Проте можна і спробувати. Зміна обстановки має позитивно вплинути на її... на наші стосунки. А між нами є стосунки?»

Марусю уявив... Оце стала б біля дверей, розкрила б обійми, кинулася б до нього... Усе простив би. Усе! Ді­тей би нових народили... Жити б почали заново.

Марусю уявив... Горду, мовчазну, красиву до бо­жевілля. «Навряд», — промайнуло, та Льошка вирішив спробувати.

Маруся вишивала чорного хреста на звичайному про­стирадлі, коли Льошка увійшов до кімнати, сів навпро­ти неї і сказав:

— Поговорити треба, жінко...Маруся завмерла і насторожилася.

— Ну... Життя нам обом... серце вирвало. Не загоїть­ся... А жити треба, — почав плутано та безпорадно. —Я поганого не пам'ятаю... Забув! Усе забув. Наче вперше тебе сьогодні бачу. І ти... Ти так спробуй... Мені робо­ту нову запропонували. Завтра ж можемо зібратися і виїхати. Усе спочатку... Давай спробуємо, Марусю...

Маруся рукою голих грудей торкнулася. — Де моє намисто? — їв очі йому заглядає. Льошка аж почервонів од гніву. Та втримався.

— Ти мене чула, жінко?Очі опустила.

—Ти у смерті Юрковій винуватий, — мовила те, чо­го Льошка так боявся під неї почути.

—Он як? — з гонором, бо одне діло, коли ти себе сам картаєш, а інше — коли тобі це в очі кажуть. — І чого ж це?

—Намисто забрав... — простогнала. — Хлопець іще до свого народження наказав мені — не знімай, мамо, намиста, бо біда стане. А ти...

—А чого ж не розповіла про свій сон?

—А ти б повірив? — та до нього. — Де намисто моє?

—Не знаю! — підхопився. — То як? Поїдеш зі мною?

— А німця де дів? — питає. Всміхнувся хижо.

— У божевільні твій німець. Пігулками блює... І до кінця життя блюватиме! — Вже несила стриматися. — То як? їдеш?

Заклякла. В одну точку дивиться.

— Ну... Як знаєш... Сам поїду... Облаштуюся... Пра­цювати почну, а потім по тебе приїду... — глянув на Марусю і зрозумів — навіки прощаються.

Навесні вісімдесят другого Льошка насправді ви­їхав. Перед тим продав нову хату з газом і стару ба­бину Ганину. Якусь копійчину Марусі залишив, та більшу частину із собою прихопив. У Рокитне повер­нувся голодний Поперек, німцева Тетянка повеселі­шала, а Маруся вирішила викорчувати бузковий кущ, бо вже другий рік той сохнув та сохнув. Копнула під коріння, лопата наштовхнулася на щось тверде. Ма­руся присіла під кущем і побачила важке коралове намисто.

— Стьопо... — мовила гірко.

З того дня — підмінили жінку. Сміятися на всю ву­лицю не стала, але кожен із рокитнянців відзначив, як завзято почала поратися Маруся на занехаяному по­двір'ї, як часто поливає сухий бузковий кущ і вже не лі­пить чорних хрестів з червоними кульками на будь-яке плаття, яке шиє для рокитнянських бабів.

— Врешті очухалася, — казала без осуду стара Нечаї-ха. — Тільки чого це вона за чоловіком не поїхала?

Нового-старого голову Поперека теж це цікавило. Та й дисциплінована підстилка Тетянка на вушко на­шіптувала, що це Маруся свого часу на них листи у район писала.

Одного вечора Поперек увалився до Марусиної ха­ти, всівся, як хазяїн, і наказав:

—Давай! Пригости голову!

— Йдіть собі, — відповіла Маруся і лише міцнішеиритисла намисто до грудей.

Поперек зміряв Марусю поглядом — смачна, як цу­керка!

—Чого викобелюєшся? Лягай! Хочу з тобою амо­ральні стосунки завести! Ти ж не будеш на себе у район писати?

—У район не буду, — відповіла Маруся. — Чолові­кові подзвоню. Він тепер у мене великий начальник в області. Приїде — нараз порядки наведе.

Поперек злякався і здивувався водночас.

—Так він із тобою не розлучився?

—Чого б це? — спекла його чорними очима. І по­вторила: — Йдіть собі.

Пробували й інші рокитнянські чоловіки до Марусі женихатися, та вона лише всміхалася презирливо і знай лякала потенційних кавалерів Льошкою, що як дізнає­ться, так усі*! кістки переламає. Та роки спливали, і ско­ро вже ніхто не вірив, що колись Льошка приїде по Марусю і забере її із собою, і як не ламали голови, не могли зрозуміти, чому Маруся сама не їде до нього, а оце вошкається на тому дворі, плаття шиє і возить до міста яйця і курей на продаж, аби копійчину мати.

Отак і до дев'яностого першого дожили.

Юркові вісімнадцять виповнилося б. А виповнило­ся Ларці. Гайнула після школи до міста на навчання, перед тим побожилася матері, що нізащо у село не по­вернеться, у місті нашвидкуруч вискочила заміж за однокурсника і напередодні тих серпневих днів, які залишили від Радянського Союзу самі спогади, наро­дила рудого, як німець, симпатичного хлопця і назва­ла його Степаном.

У пологовому будинку Ларка опинилася в одній па­латі з симпатичною, хоча й трохи манірною Оленою, жіночкою років тридцяти із хвостиком, яка оце тільки тепер надумала народити, тому їй зробили кесарів роз­тин, щоб витягти недоношену дівчинку.

—Чого ж так довго збиралися? — спитала скора на язик Ларка, коли немовлят після годування забрали і аж до наступного годування можна було язиками плескати.

—Гідного чоловіка чекала! — гордовито відповіла Олена.

—І що? Дочекалися? — допитувалася Ларка.

—От сьогодні прийде, сама побачиш!— сердито відказала Олена.

—Куди прийде? — розсміялася Ларка. — У полого­вий будинок? Сюди і миша не пролізе.

—Миша, може, і не пролізе, а мій чоловік всюди пройде!

—Верхолаз? — спробувала з'ясувати професію Оле-ниного чоловіка Ларка.

—Начальник! — відповіла Олена гордо.

За п'ять хвилин до палати без стуку ввійшов поваж­ний сивий, хоч і не старий чоловік під п'ятдесят із пиш­ним букетом, і, перш ніж Оленка встигла простягнути до нього руки, Ларка витріщила очі й закричала:

— Ой! Дядьку Олексію! Це ви?!

Льошка знітився, розгублено подивився на Ларку.

— Та я Ларка! Степана Барбуляка донька! — закри­чала та ще голосніше. — А ви он який стали! І не впізна­ти... А тітка Маруся... — затараторила, — одна-одні-сінька. Мама писала, що до неї усі рокитнянські дядьки

загравали, а вона... — зупинилася, розгубилася, — а во­на, мабуть, на вас чекає...

І звідки тій Ларці знати, що ще рік тому Маруся от­римала листа з повідомленням, що їх шлюб з Льоткою розірваний з ініціативи чоловіка. Звідки?

Льошка нервово озирнувся і сказав розгубленій Олені.

—Люба... Тобі, мабуть, буде краще в окремій па­латі— Я зараз накажу... — До дверей крок ступив.

—Дядьку Олексію! — вже йому в спину крикнула Ларка. — А ви про батька мого нічого не знаєте? Мама казала, що оце тільки ви й змогли б допомогти...

—Ні, не знаю, — відповів Льошка і як ужалений ви­скочив з палати.

Перший місяць у психіатричній лікарні німця розміс­тили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Те-тянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де са­ме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикла­дали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.

Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили нові окуляри і одного разу повели не у ма-ніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.

— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — за­питав офіційно.

Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.

—Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.

—Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кав­казець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний... Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.

—І що там? — вів далі кавказець.

—А вам для чого? — обережно спитав німець.

—Повинні ж ми вирішити, якими методами лікува­ти вашу хворобу, — усміхнувся той криво.

—Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?

—Таємні зустрічі... — ніби читаючи Стьопчині дум­ки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а рап­том його балакучість Марусі нашкодить.

—Я більше не буду...

—А з ким зустрічалися?

—Не просіть. Не можу сказати.

—А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч про­світіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?

— Та ми ж люди... Ми ж не скотина.Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки на­хилився.

— Твою наліво! їсти любиш, падло, ще й тарілку з ві­зерунком вимагаєш?

—Та заспокойтеся... Це не головне... Можна і без тарілки... Руками...

— А що головне?

— Аби серце вільно дихало...

Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.

— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільнодихати не дає?

—Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви... — за­плутався.

Кавказець повеселішав.

—Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.

—Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.

—Років через десять-двадцять поговоримо, — від­повів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався... — взяв слухавку і запи­тав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я... — Подумав і запропонував: — Приміром, ] (імець... — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш...

Дата добавления: 2015-07-16