Розділ 2 11 страница

— Не хвилюйся, Марусю... Збережу...

Коли Льошка зачинив Марусю в комірчині, зателе­фонував серед ночі водію, наказав за десять хвилин бути, бо терміново у район треба їхати, і вийшов на ґанок, виглядаючи службову «Волгу», — німець уже закидав коралі снігом під бузковим кущем і, притиска­ючи до грудей зламану руку, плазував до своєї хати.

— Шефе! На вашому дворі наче стадо корів товклося! — зауважив водій, відчиняючи Льошці дверцята авто.

Льошка кинув на подвір'я лихий погляд: брудний сніг, багнюка, чорні плями крові та землі підталої. Губи скривив:

— Сніг впаде, знову все білим буде. Поїхали, а то я затвоїми балачками про справу забув.

Справа в Льошки була термінова: на ранок дістатися до райцентру і знайти вірного товариша Сьомку Гри-гор'єва. Григор'єв — ще той жучара! Він і пораду гарну дасть, і допоможе з Рокитного виїхати. У будь-якому ви­падку, у цю трагічну нічну годину Льошка Ординський не бачив іншого виходу, як забрати Марусю з Юрком та облаштуватися на новому місці. «Студентська друж­ба — на все життя!» — подумки запевняв себе, намага­ючись уявити, як піде розмова з Григор'євим, і намацав у кишені немалий стос грошиків. Хто-хто, а Льошка прекрасно знав студентського товариша.

Службова «Волга» дісталася районного центру о п'я­тій ранку, і Льошка вирішив не чекати з візитом до Григор'єва хоча б до сьомої. Часу не було. Нерви здава­ли. Дорогою він устиг тричі обматюкати водія за надто

велику швидкість і надто повільне просування до рай­центру, та водій працював у нього не перший рік, тож змовчав.

У райцентрі Сьомка Григор'ев сам займав новий будинок на дві сім'ї, який свого часу збудували для фахівців.

— Уміє! — оцінив Льошка пролазливість Сьомкиі постукав у двері. Не страшно! Вибачиться, якщо ви­хопить Гриї ор'єва з солодкого сну.

Сьомка Григор'ев не спав. Надто карколомні події відбувалися у його житті нині, тому він просидів до ранку, креслячи на звичайному канцелярському папе­рі схеми власного кар'єрного просування.

—Льоха? — Григор'ев не дуже зрадів. — Хоч би за­телефонував.

— Сьомо, мені хана! — Усю дорогу Льошка вигадувавпричини, через які йому терміново треба виїхати з Ро-китного, але зараз напруження скаженої ночі вилилосянесподіваним одкровенням, і Льошка подумав, що ценавіть на краще.

Григор'ев всадив Льошку в м'яке крісло у просторій вітальні, поставив на журнальний столик пляшку ко­ньяку і спитав:

— Убив когось?

Льошка проковтнув чарку коньяку і за дві хвилини розповів Григор'єву про події цієї ночі й усе, що їм пе­редувало.

—От, сука! — образився за друга Григор'ев. — І що тепер? Розлучишся?

—Стиць!

—Так... Розлучення — дуже погано для кар'єри. Ко­муніст, гарний сім'янин... Це — основа.

—Сьома... Поможи з Рокитного вибратися. Ти хоч і головний ветлікар району, але твій вплив...

—Ветлікар? — Григор'ев задоволено розсміявся. — Льохо, я вже місяць у других секретарях райкому пар­тії ходжу.

Льотка очі вирячив — невже?

—Ну ти... жучара, Сьомо!

—Но-но! — демонстративно суворо погрозив паль­цем Григор'ев. — Я перспективний керівник!

—Вітаю! Дідько! Давай обмиємо! Е-е-ех! А я без мо­горичу! — заметушився Льошка. — Сьомо... Так те­пер — якщо твоя воля — ти ж можеш мене в районі пристроїти.

Сьомка Григор'ев скривився, наче від зубного болю.

— Рано, Льохо! Чи пізно...

Льошка насторожився. Намацав у кишені стос грошей.

— Сьомко... Ти ж не відмовишся допомогти старомудругові?

Сьомка почухав потилицю і почав: —Ти Важу Чараташвілі пам'ятаєш?

— До чого тут Важа? — Льошка і сам скривився, на­че зуби прихопило — не міг посміхатися Григор'єву,коли той воду варить, замість того щоб врятувати його.Падло!

Сьомка підхопився, закружляв по вітальні, знову впав у крісло навпроти Льошки, озирнувся, як пара­ноїк з манією переслідування, і процідиш

— Та-а-ак, спокійно! Тільки тобі розкажу! По секре­ту. Ти Важу пам'ятаєш?

Льотка кивнув.

— Так от... Я ж розповідав тобі... Сів на півроку «хімії»через свою жінку. А у жінки батько — велике цабе. Витяг

Важу, помирив його зі своєю дочкою, анулював його судимість і посадив Важу аж в обласний комітет..

— Партії? — спитав Льошка.

Сьомка клацнув пальцями, мовляв, краще.

—...Державної безпеки, — прошепотів.

—КДБ? — вразився Льошка.

—Льохо! Важа каже, це краще, ніж Ріо-де-Жанейро Бендера!

—А мені іцо від того?

—Тобі — нічого, — погодився Сьомка. — А я тоді Важі характеристику для суду писав. Мовляв, наскіль­ки він високоморальна людина і все таке, — Сьомка розвів руками — вуаля! — І от! Згадав грузиняка про мужній вчинок Семена Григор'єва. Забирає мене звідси. У КДБ! Уявляєш?

—Вітаю.

Льошка почорнів і перестав сіпати у кишені стос з гро­шима. Не допоможуть гроші. Сьомка їде, а отже, свої проблеми Льошка вирішуватиме самостійно. Підвівся.

— Гарний коньяк... Дорогий... — І пішов до дверей.Сьомка підскочив.

— Льохо! Ну так карта лягла! Дай мені півроку в томукомітеті все рознюхати. Я тобі таку посаду влаштую —до кінця життя дякуватимеш!

— Не зважай! — Льошка йому.Сьомка двері заступив.

— Та не ображайся, як дівка! Ти ж усе розумієш. Тутя уже ніхто. Там — поки ще ніхто. Це я тобі по секретупро нову посаду КДБшну, а в самого ще — проблемі проблем... Важа каже, що краще б прийти у комітетз якоюсь справою... Ну, там зловживання якісь викри­ти. Чи звернути увагу колег на підозрілих громадян...

—Шпигунів по степу ганятимеш? — сумно всміхнув­ся Льошка. — Чи встановлюватимеш особи тих, хто слухає радіо «Свобода»?

—Радіо «Свобода» слухають усі, кому не ліньки, — відмахнувся Сьомка. — Мені потрібна важка артилерія! Пробити цей комітет раз і назавжди. Наприклад, зло­вити дисидента. Шкода, що ми не біля Карпат... Там дисидентів, кажуть, вистачає, а в нашому степу — самі колгоспники! Танці в клубі — і вся їм політика.

Льошка похмуро глянув на Сьомку, уже торкнувся дверної ручки і раптом запитав:

—А... кого за дисидента вважати можна?

—Стиць! Ти що політично безграмотний? Невдячних покидьків, які ненавидять радянську владу! Вони скла­дають анекдоти про Брежнєва... До речі, я один знаю... Потім розкажу — впадеш од сміху. Ще видають підпіль­ну літературу, яка ганьбить наш лад, і все таке інше.

—І є такі? — цілком серйозно запитав Льошка.

—Не знаю, — чесно відповів Сьомка. — Кажуть, на Західній є, а у нас більше жидами займаються.

Льошка недобре примружив очі й тихо сказав Гри-гор'єву:

— А ти забери того йолопа, який до моєї жінки...І прізвисько у нього підозріле — «німець».

Сьомка враз оцінив ідею, пожвавішав.

— Ану йдемо, — потяг Льошку до вітальні. — Ще поодній.

Випили.

— Що потрібно, щоби німця запроторити за грати? —спитав Льошка.

—Тю ти! Тю ти! — розхвилювався Сьомка. — Ну, компромат якийсь.

— Який? Давай, Сьомо! Думай швидко! У мене часу нема. Хочу, щоб його сьогодні ж не стало!

—Листівку з карикатурами на вождів. Чи заклики до повалення влади...

—Та-а-ак! Малювати я не вмію, а написати щось змо­жу! — Очі у Льошки стали скаженими. На Григор'єва глянув. — Неси папір і ручку!

—Здурів?! Перша ж експертиза визначить, хто писав, коли і в чиїй хаті!

—Добре! За півгодини — я в тебе! Чекай! — Льошка підхопився і чкурнув.

За півгодини ошалілий Сьомка читав текст, костру­бато написаний на цупкому картоні: «Запрошуємо всіх свідомих рокитнянців відвідати лекцію "Чи вистачає вам, що ясла повні?" Лекція відбудеться у неділю. Під­ходьте на восьму вечора до ставка за селом. Степан Барбуляк».

— Що це? — у Сьомки аж щелепа відвалилася.

—Антирадянська листівка! — Льошка кинув на стіл ще п'ять таких самих картонок. — Зайшов голова до бригадира Барбуляка. Побачив, що той оголошення пи­ше. Забрав! Барбуляку морду набив, щоби не смів, вихо­дить, гадюка, на радянську владу пасквілі писати. По­їхав до свого товариша Семена Григор'єва порадитися...

—Так, так, так... — Сьомка нервово смикнувся. — Добре, добре... — замовк. — А чому «до ставка»?

—Все село знає, що він... туди щоночі ходить!

—Так, так, так... У неділю... А сьогодні що?

—П'ятниця!

—Так, так, так...

—Що «так, так»?! Дзвони!

—Куди? — напружився Сьомка.

— Важі! Мені, Сьомо, гарантії потрібні! Я так ризи­кую не задля твоєї успішної кар'єри, — замовк, змети­кував. — Хоча я радий, що це тобі допоможе. Може,і ти мені потім якось допоможеш...

Сьомка перехилив ще одну чарку для хоробрості й зателефонував Важі Чараташвілі.

—Дідько! Дідько! — верещав од захвату кілька хви­лин по тому, коли обережно поклав слухавку на теле­фонний апарат і забігав по вітальні. — Льоха! Важа сказав — це так вчасно! У них комісія... їм треба... Для статистики...

—Сьомо! Зупинись і кажи конкретно. Що зроблять?

—їдуть! Уже їдуть! По обіді заберуть. Мені веліли з компроматом... в обласне управління! — потер до­лоні. — Льоха! Я поїхав! — Зупинився. — А... як же ти? Ти ж хотів... З Рокитного?

Льошка хижо всміхнувся.

—А нащо мені тепер з Рокитного їхати? Немає при­чин! Я, Сьомо, у Рокитному — цар.

—Ти... того... — Сьомка замислився. — Зі мною по­їдеш. Свідчення напишеш. Повір мені! Тебе потім та бомажка сто разів прикриє.

—Поїхали! Не хочу навіть поглядом з тою тварюкою зустрічатися. Хай його заберуть, потім повернуся.

Хотіли ще випити — за успіх діла, — та передумали. Нащо обласних КДБшників запахом лякати? З тим і ру­шили в область.

Тетянці так цікаво було побачити, з яким настроєм Стьопка повернеться додому, що вона й не думала ля­гати. Тинялася по хаті, мов заведена, визирала у вікно і навіть малювала в уяві моторошні картинки знущань,

яких зазнає Барбуляк від міцного та грубого голови, та коли німець зашкрябався біля дверей і вона відчинила, лють і зловтіха випарувалися, залишивши розгубленість, страх, жалість і навіть співчуття, бо впізнати Стьопку було майже неможливо: лице перетворилося на суціль­не синьо-червоне місиво, зламана рука набрякла і теж посиніла. І замість «Як риболовля, чоловіче?!», Тетян-ка простогнала:

— Господи! Та хіба ж так можна?!

Підхопила чоловіка і потягла в хату. Вклала на диван, крутнулася — компрес, трави заварити, «анальгіну» пошукати, йоду, бинтів...

—Потерпи, Стьопочко! — ледь не втрачала свідо­мість од страху, обробляючи перекисом рани на облич­чі німця. — Тільки до ранку потерпи. Вранці попрошу в батька машину і відвезу тебе у район.

—Руку... Руку треба... — просипів німець.

—Що? Що «руку»?

—Плку яку знайди... До руки прикріпити треба... Зламана...

—Зараз, зараз...

Від ящика планку дерев'яну відламала, бинтами до Стьопчиної руки прикрутила.

—Як же це... — лізла з язика цікавість, та бібліоте­карка схаменулась. Потім усе чисто дізнається. Нікуди німець не дінеться. Хай краще оклигає швидше, бо троє дітей, то справа марудна.

— До батька ранком не біжи, — ледь чутно попросивСтьопка. — Не поїду до району. І тут на ноги стану.

—Добре, добре... — квапливо відповіла. — Може, чаю тобі якогось зігріти? Бо ще застудишся на додаток до всього...

— Все одно... Нічого не хочу, — відповів німець, і Те-тянці здалося, що з набряклого ока потекла червона,мов кров, сльоза.

Бібліотекарці враз настрій змінився. Оце, виходить, нона навколо нього крутиться, а він — «Нічого не хо­чу!» Бидло невдячне! Мало йому голова відвісив! Те-тянка манірно склала руки на животі й уже зовсім без співчуття запитала:

—А окуляри де дів? Нічого ж не бачиш, як той кріт! Де окуляри? Кажи, де загубив, — піду пошукаю...

—Все одно... — відповів німець і заплющив очі.

Тетянка насупилася ще більше і глянула на годин­ник — треба ж знати, скільки часу вона витратила на дурні очікування, а могла б поспати. На годиннику — п'ята ранку. У цей час рокитнянський голова вже сту­кав у двері Сьоми Григор'єва.

— Сказала, що не відчинятиму бібліотеку, так воной обернулося, — пробурмотіла бібліотекарка сама собі. —Не піду на роботу. У мене поважна причина — чоловікзахворів, — потягнулася, позіхнула. — П'ятниця вза­галі — день спокійний.

Прилягти хотіла, та спершу накрила німця ковдрою по самі вуха — щоби не лякав вранці дітей своєю си-шю-червоною пикою. Турботлива жіночка.

Ту п'ятницю Рокитне запам'ятає надовго. Потім баби за годинником будуть звіряти перебіг надзвичайних подій, щоб віднайти хоча б теоретичну можливість тим подіям запобігти.

А почалося все зранку. Зі сміху. Знаменитому хряку Тераса Петровича, здоровенному кабанюрі з такими іклами, які й диким свиням уві сні б не примарилися,

мабуть, остогидли хронічні екскурсії до його загород­ки, бо рівно о шостій ранку він легко пробив дерев'яну стінку сараю, де у кутку й були його хороми, і чкурнув світ за очі та так оперативно, що на ту хвилину, коли Тарас Петрович закінчив чистити зуби розсолом і ви­йшов на двір, щоби оцінити метеорологічні перспек­тиви дня, хряків слід уже й свіжим снігом припав. Може, Тарас Петрович не звернув би уваги на ті сліди, бо зранку голова важка — не до слідопитства, та хряк, трясця матері, прориваючись на волю, проломив ще й стінку курника, і перше, що побачив Тарас Петрович, коли вийшов на ґанок, — з десяток курей, які нарізали по двору кола і квоктали так відчайдушно, ніби кожній за хвилину голову відрубають.

— От тобі і «добрий вечір»! — сказав Тарас Петро­вич, бо раптом захотів промочити горлянку

За годину вже вся вулиця реготала, спостерігаючи за розхристаним Тарасом Петровичем з батогом в од­ній руці й палицею в другій і манірною вчителькою Ніною Іванівною, які на пару заглядали на всі рокит-нянські подвір'я у пошуках хряка.

—Ех, пропали екскурсії! — сміялися.

—Смійтеся! Смійтеся!— бідкався Тарас Петро­вич. — Ви мого хряка не знаєте... Він, оце, куди втра­пить, так геть усе розтрощить! Буде вам сміх, чукчі ви безсердечні.

Сусіди посміялися та взялися допомагати Петрови­чу хряка шукати, бо — його правда: на одному дворі хазяї побачили паркан повалений, на другому — город весь свинячим рилом перекопаний, на третьому — ко­рито з комбікормом під навісом перекинуте: усе потоп­тане, пожмакане, замість бути з'їденим.

— От свиня! — розсердилися.

Спочатку спробували за наукою діяти. Усе по каба­нячих слідах ішли, та у хряка виявився такий дивний і незрозумілий маршрут, що слідопитам довелося довго кружляти на одному місці, тричі повертатися до пере­кинутого корита, товктися вслід за хряком по рокит-нянських городах, а це уже геть погано.

— Люди, та ви подуріли! — обурилася бухгалтерка,спостерігаючи, як група хрякових ловців витоптує їїгород. — Хряк на копійку знищив, а ви прийшли нарубель потоптали?

—Та йди ти... — вибачився, як міг, Тарас Петрович.

Зібрав помічників на вулиці біля свого двору. Налив усім по стограм для підняття духу. Дід Нечай випив і сказав:

—Я знаю, як діяти!

—Кажи! — наказав Тарас Петрович.

—Треба нам... ще по одній! — дід Нечай йому.

—Тьху ти! — роздратувався Тарас Петрович і налив.

—Ти, Тарасе, не психуй! Ти послухай розумну лю­дину. Треба... — дід Нечай непевним жестом окрес­лив коло своєї свідомості. —...У голову хрякову про­никнути!

—Що?!

—«Що» та «що»! — тупнув валянком дід Нечай. — У хрякову голову! А ти як думав? Треба зрозуміти його тактику... Які підступні плани у тієї тварюки? Як вона діяти замислила? Оце як зрозуміємо хрякові помисли, так і зловимо його.

Тараса Петровича так розлютило дідове базікання, що він аж пляшку відклав і руки звільнив, бо збирався пояснити дідові пустопорожність його планів не тіль-

ки словами. Тільки підніс угору кулак і стряснув ним над головою для більшого враження, як від Нечаевої хати заволала Нечаїха.

— Ой-йой! Ой, люди! Рятуйте...Тарас Петрович був подумав, що стара Нечаїха за

діда перелякалася, і крикнув:

— Та ви що, бабо, з глузду зїхали?!

—Рятуйте! — кричала Нечаїха і показувала кудись за свою хату. — Хряк! Хряк!

—Хряк! — просяяв Тарас Петрович, і чимала юрба рокитнянців побігла до Нечаєвої хати.

—Де? — задихнувся Тарас Петрович, і баба Нечаїха показала тремтячим пальцем за хату.

Тарас Петрович усміхнувся, міцніше перехопив батіг та палицю і зазирнув за хату.

— Я-а-а-а-апонський городовий...— прошепотіввражено і опустив палицю.

Переслідувачі зиркнули на розгубленого Петровича і собі глянули за хату.

—Я-а-а-а-понська мати, — перезирнулися. — Що ж його робити?

—Що там? Що там? — проривався до стратегічного пункту спостереження гордий дід Нечай, бо вже дуже йому подобалося, що хряка нейтралізують на його су­веренному городі.

Тарас Петрович зітхнув, поплескав діда по плечу, спересердя плюнув собі під ноги.

— Діду... Тобі цього краще не бачити. Піди собі... Відпочинь...

Нечай насторожився, з підозрою зиркнув на Тара­са Петровича, наче той намірився забрати у діда

улюблену іграшку, розштовхав рокитнянців і визир­нув за хату.

— Ой! Ой! Ой! — схопився за серце і привалився до стіни. — Ой! Дайте мені ружжо! Ой! Ой!

Тарас Петрович знову плюнув собі під ноги — мов­ляв, я тебе, діду, попереджав! Замислився. Щось треба було робити, і щоб оцінити обстановку точніше, знову визирнув за хату.

За хатою стояв іржавий, червоний, як прапор, схо­жий на комаху-сонечко старий «Запорожець» діда Не-чая з двома дверима і зламаним двигуном у фіналі. Дід притяг залізяччя років п'ять тому вже геть старим і не на ходу, страшенно ним пишався і все лякав ро-китнянську малечу, що оце він полагодить мотора, сяде за кермо і порозганяє набридливу дітлашню, яка уподобала собі місце для ігор під дідовою хатою. За п'ять років до «Запорожця» не додалося. Замість ре­монту він втратив одне скло з дверцят, впускаючи всередину вітер, сухе листя та цікавих курей. А ще капот перестав зачинятися — самостійно і без дідо­вого втручання піднімався догори, як щелепа голод­ного звіра.

Тарас Петрович примружив око — «Запорожець» стояв там, де і завжди, тільки увесь червоний корпус був покоцаний хряковими іклами настільки ретель­но, що і кулемет би позаздрив, бо навряд залишив би стільки дірок навіть після дуже потужної стріляни­ни. Та і це — не все. Сам хряк, мабуть, після чергової спроби побороти невідомого червоного звіра, поми­лився із прицілом і міцно застряг у вибитому вікні авта. Він стояв на задніх копитах, як циркова коняка,

хвіст — па вулиці, п'ятак з іклами у салоні. І сердито рохкав.

—Я-а-а-апонский городовий... — розчулився Тарас Петрович, уявляючи, як страждає рідний хряк у дідо­вому авті.

—Що робити будемо? — запитав хтось із завзятих помічників.

—Треба гукнути голосно,— запропонувала Ніна Іванівна. — Хряк перелякається і...

—І що? — ще більше засумував Тарас Петрович. — Він же застряг. Його якось звільнити треба...

—Тарасе, Тарасе! — репетував дід Нечай. — Йди до авта і витягай свою свиню, бо я на тебе такого штрафу напишу...

—Замовкніть, діду! І без вас душа на шматки рветь­ся! — відповів Тарас Петрович і знову замислився. І як хряка визволяти?

Спробував підійти. Хряк зиркнув на хазяїна черво­ним, як той «Запорожець», оком, смикнув копитом і ще лютіше зарохкав.

—Батогом його! — загорлала Нечаїха.

—Яким батогом, дурна бабо?! — замахнувся на неї Нечай. — Він тоді весь всередину вскочить! А там ме­ханізми... Апаратура...

—Хай хтось з іншого боку підкрадеться і у проти­лежне вікно на нього гаркне! Він і вискочить! — знову взялася радити Ніна Іванівна.

—Підірвати його! Разом із дідовим металобрух­том! — пожартував хтось із рокитнянців, та Тарасові Петровичу було не до жартів.

Вхопив батога і на помічників.

— Етви ж...

Зупинився. Перехрестився подумки. І пішов з бато­гом на хряка.

—Ой, люди... Дивіться, дивіться! — заплакав дід. — Зажене зараз свою свиню у мого «Запорожця»... І що буде?

—Буде свиня на твоєму авті кататися! — Рокитнян-цям уже горя мало. Сміх, та й годі.

Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині. Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копита­ми землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконув­ся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запо­рожця» дверцятами на шиї.

—Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович.

—Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванів­на, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що зва­лився під хатою.

Новина про сміливого хряка швидко подолала скром­ні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за пар­тами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї.

На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дре­менула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба Ганя ше до школи взяла його за руку і по­просила:

— Онучку... Я твому татку пообіцяла, що ти з се­ла — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся.

—А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу.

На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де роз­горнулося справжнє полювання на відчайдушного хря­ка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися.

Незнайома машина зупинилася біля двору рудої Ларки Барбулячки, і четверо чоловіків у пальтах та хут­ряних шапках пішли до хати. Юрко притулився до ого­рожі і з інтересом дивився їм услід. Бач, яка важна! Люди якісь до них приїхали... Хотів побігти у степ, показати рудій Ларці язика і сказати, що поки вона, дурна, за хряком ганяється, до їхньої хати гості завіта­ли, та гостинців Ларці не перепаде, бо треба було біля хати гостей виглядати, а не степом гасати. Хотів побіг­ти, та вже дуже чудна машина. Хлопець засунув руки в кишені добротної дублянки і заходив навколо авта. Усе роздивлявся.

Тетянка не побігла на хряка дивитися, бо, як спровади­ла Ларку до школи, а малих Надійку та Любаню до ясел, Стьопці стало гірше. Здавалося, німець, щоб до­шкулити Тетянці, покинув реальність, занурився у свій

дивовижний світ і звідти, з невідомого та далекого, гукав когось сухими гарячими губами.

— І тут тобі не солодко, і там, мабуть, не краще, —констатувала уїдливо, спостерігаючи, як болісностискаються чоловікові вуста, як сльоза котиться понеголеній щоці, а брови карбують усе нові і новізморшки.

Тетянка навіть хотіла бігти до фельдшера чи про­сити у господарстві машину, щоб відвезти чоловіка до лікарів, та згадала від чиїх рук тане Стьопка і пе­редумала.

— Все одно не дасть, — сказала, міряючи своїм ар­шином усіх навкруги. — Як буде, так і буде. Не я йоготуди...

Згадала, хто чоловіка до Марусиної хати направив. Перелякалася. Ось зараз... зараз двері відчиняться, увійдуть суворі міліціонери і заарештують Тетянку за те, що свідомо чоловіка на погибель відправила. «Хай би, може, уже і помер, — зиркнула на Стьопку. — А то роздують... Одними розмовами не обійдеться!»

Тільки подумала — тук-тук у двері. Бібліотекарці і ноги віднялися. Усе! Прощавай, мамо! Відчинила — і язик віднявся: стоять перед нею люди серйозні й по­хмурі, шапки хутряні на пот илиці позсували, Тетянку очима їдять.

— Тут проживає громадянин Барбуляк Степан Гри­горович? — один їй офіційно.

Головою кивнула.

—Де він зараз? Нам треба з ним поговорити. Рукою в кімнату показала. Серйозні дядьки Тетянку оминули і по-хазяйськи ввалилися до хати. Бібліоте-

карка схаменулася, за дядьками побігла, а вони уже у всі дірки заглядають, із шафи усе чисто повикидали, шух­ляди повисували, у Ларчиних зошитах риються, під диваном щось шукають.

—Хворіє він... Чи теє... Побитий увесь...

—Знаємо, що побитий, — відповідають. Барбулякові лахи кинули, навколо Стьопки зібралися, як ото роди­чі скорботні навколо труни. Перезирнулися, один ру­кою на двері показав, інші кивнули і заходилися Стьоп-ку на ковдру перекладати.

Тетянка ще дужче перелякалася.

—Та що ж це? Куди це ви його? Він же геть него­дящий!

—Точно, тітко, — сказав їй один. — Негодящий.

—Та куди ви його? — до стіни стала, руки до грудей притисла.

—Вам повідомлять, — відповів той, що іншим нака­зи віддавав.

—Та його ж лікувати треба...

—Заодно і вилікуємо, — сказав. — Од усіх болячок!

—А де? Де? Я б, може, якоїсь передачки йому зібра­ла... Провідала...

Начальнику, мабуть, Тетянчині плачі набридли. Він витяг з кишені червону книжечку і тицьнув у гор­батий ніс.

— Ми з обласного управління комітету державноїбезпеки. І відвідини у нашій конторі не передбачені.Ми самі провідуємо... кого треба. А вам, Тетяно Та­расівно, радимо зберігати спокій і тримати рота назамку, аж доки ми вас не викличемо, — Тетянку по­глядом зміряв. — Якщо буде така потреба. Вам усезрозуміло?

Тетянка завмерла, а серйозні дядьки уже понесли німця з хати. «Ногами уперед», — тільки й промайнуло в Тетянчиній голові. На ватяних ногах дійшла до две­рей, вийшла з хати — Стьопку вже засунули в машину, що стояла біля хвіртки. «Така сама, як "швидка допо­мога" тільки болотяна», — звідкілясь взялася у Тетян­чиній голові недоречна думка.

Юрко побачив, як Барбулячкиного батька винесли на ковдрі і поклали до машини, і аж очі витріщив. Оце так! Тут таке... А руда Ларка за хряком ганяється. Озирнув­ся на бабину Ганину хату — нема баби надворі. І добре! Поки баба Ганя з хати до Юрка гляне, він сто разів устигне до ставка зганяти, бо один хлопець щойно вулицею біг і кричав, що хряка на ставок загнали.

Юрко всміхнувся і побіг до ставків.

За Рокитним у степу біля лісосмуги ще за часів царя Гороха люди вирили два глибоких стави, і, мабуть, вір­не місце знайшли, бо з часом ставки не обміліли, не по­росли очеретом, не перетворилися на болота, тому рокитнянці зметикували, що ставки живляться підзем­ними джерелами. Один став — менший — був за кіло­метр від Рокитного у степу. Другий — більший та глиб­ший — відразу за селом. На цей великий став і загнала рокитнянська юрба Тарасового хряка з дверцятами від Нечаєвого «Запорожця» на шиї.

Юрко добіг до ставка, став на березі і розсміявся. Оце цирк на дроті! Стоїть на льоду посеред ставка хряк. Копита розЧжджаються, він ними перебирає, аж вере­щить, а копита не слухаються, ковзають собі. Хряк від тієї халепи головою крутить, а на шиї дверцята червоні мотиляються. А з іншого берега дядьки рокитнянські

хряка лякають, щоби він, виходить, до берега подався. А хряк — ні в яку!

Аж бачить хлопець — трохи збоку від нього з бере­га на лід руда Ларка вийшла і посунула до хряка.

—Ходи, ходи, мій маленький! Ходи, ходи, моя лас­тівка... — хряка умовляє.

—Ларко! Ла-а-арко! — закричав Юрко.

Ларка озирнулася, махнула Юркові рукою, мовляв, та не відвертай ти мене! І далі. До хряка йде, а він ону­ку хазяйську признав і відступає потроху до того бере­га, де уже дядьки з мотузками наготові.

Дата добавления: 2015-07-16