Розділ 2 13 страница

—Вони маму... на гранаті... підірвали... — Стьопка уже геть нічого не розумів: хто цей чоловік, про що він його питає і, головне, чому він повинен сидіти у цій лікарні десять-двадцять років... Що відбувається?!

—А-а... Так ти на честь цього німцем став! — гидко розсміявся кавказець, і Стьопці залило червоним очі. Заволав, як божевільний, плигнув на кавказця, повалив його на підлогу і вчепився зубами у білу, чисто поголе­ну щоку.

Заверещала сирена, вбігли двоє дужих дядьків, ві­дірвали німця від кавказця. Били чоботами, аж повтом-лювалися. Холодної води на Стьопку вилили. Німець

розплющив очі, надзусиллями зняв з носа нові розтро­щені окуляри і прошепотів розбитими губами, дивля­чись у розпливчасті контури, що зовсім не були схожи­ми на людей:

— Мені підходить такий метод... лікування...Дядьки перезирнулися з кавказцем, який притискав

до щоки білий носовичок, і покрутили пальцями біля скронь. А німець просто хотів померти. Та у відділенні психіатричної лікарні, де КДБшники тримали і своїх «пацієнтів», їхніх примх не враховували — навіть при­мхи померти.

Перший рік з дня у день німця супроводжували, тяг-ли чи вели під руки до малої похмурої кімнати, де різ­ні люди з однаковими обличчями ставили німцю одне й те саме питання:

— З ким у вас були таємні зустрічі?

—Забув, — казав німець і намагався затулити облич­чя руками. —З ким?! —З тобою! — кричав КДБшнику.

— З ким?

— З рибою... З рибою... Чули? «Танцювала рибаз раком, риба з раком...» — і не встигав доспівати,бо від удару щелепа зсувалася кудись вбік і вже не ру­халася.

—З ким?

—З німцями! — І реготав скажено. — 3 німцями! Хенде хох!

—З ким?!

«З ким? З ким?!» — відлунням гуло у Стьопчиній голові, коли ошаленілий від болю, яскравості потужних ламп, що світили прямо в обличчя, і суцільної безнадії

він без сил і сподівань лежав на твердому лікарняному ліжку і навіть дисципліновані, сто разів перевірені сані­тарки потайки змахували сльозу і поспішали подати німцеві води, коли той, як та риба, хапав ротом повітря, а дотягнутися до склянки не міг.

Через рік все різко змінилося. Кавказця Важу Чара-ташвілі перевели до Києва, він передав справу німця Семену Григор'єву і порадив:

—Справа глуха. Нічого з неї не викрутити, а голов­не — не вийти на серйозні дисидентські організації. Німець твій — одинак пришелепуватий.

—Відпустити? — запитав Григор'єв.

—Ні, — відповів хитрий Важа Чараташвілі. — Ця справа вже раз нам допомогла, може, ще колись допо­може. Хай лишається у лікарні... Шизофренія, друже мій, лікується роками.

І Стьопку з діагнозом «шизофренія» перевели до двомісної палати в іншому крилі відділення.

Коли німець увійшов до палати, з ліжка підскочив ху­дий, як сам Стьопка, дядько років сорока з красиво за­крученими вусами, озирнувся і прошепотів йому на вухо:

— Слава Україні! Ти — німець?

—Я німець, — відповів приречено тоскно.

—Ми всі... Всі! Ми пишаємося твоєю витримкою і мужністю! — прошепотів вусатий дядько.

—Хто це — ми? — обережно поцікавився Стьопка.

—Політичні в'язні режиму!— з пафосом відповів дядько і назвався: — Я — Роман Хом'як.

Так Стьопка дізнався, що він — політичний в'язень режиму.

Ще за рік впливовий батько Важиної жінки добився переведення зятя до Москви. Услід за ним полетів Сьом-

ка Григор'єв, не залишивши щодо справи Стьопки Бар-буляка жодних розпоряджень. В обласному управлінні КДБ вирішили до часу забути про бідного німця і лише, гортаючи картки всіх політичних «шизофреників» і на­штовхуючись на картку німця, згадували, як рік-два тому теперішні великі начальники Чараташвілі та Григор'єв дуже переймалися справою Барбуляка, і обе­режно повертали картку до теки: хай ще полікується, а то з Москви дзеленькнуть, мовляв, як там той німець? А вони матимуть відповідь: лікується у закритому ста­ціонарі, без контактів із зовнішнім світом, а значить, ніякої шкоди радянській владі завдати не зможе.

Півроку сусідом німця по палаті був західняк Роман Хом'як. Потім ще довгі роки німець згадуватиме ці пів­року, як найкращі за увесь час свого полону, бо вусатий дядько зумів повернути йому таку жагу до життя, що німець вперше з часу арешту перехотів помирати.

—Та хіба ці кляті гебісти зможуть нас зламати?! — хрипів зі свого ліжка після невідомих уколів, після яких кров починала стукати у скроні і тіло вкривалося хо­лодним потом. — У нас — справ і справ... Так, німцю?

—Мовчи, — просив німець зі свого ліжка, бо у ві­конце з коридору дивився охоронець, перевіряв «по­стільний» режим, який забороняв пацієнту встати зі свого ліжка, щоб хоч піт стерти з чола іншого.

—До мене поїдемо! — шепотів уночі. — У нас — гар­но... Гори...

—Не подобаються мені гори, — відповідав Стьоп­ка. — Око на гори наштовхується і завмирає, а я звик у степу... Глянеш — кінця й краю степу нема.

За півроку Хом'яка забрали, і Стьопка просив богів усіх світів допомогти тому вижити.

— Я тебе знайду, німцю, — крикнув Хом'як, колидвоє чоловіків у штатському потягли його з палати.

Хвала Богу, дотримав слова.

Наприкінці дев'яносто першого, через одинадцять років після арешту, коли вже ні лікарі, ні пацієнти не знали, чому сидить і від чого лікується у закрито­му стаціонарі сліпий рудий чолов'яга, до лікарні за­вітали двоє. Судячи з усього, їхньому візиту переду­вав дуже потужний дзвінок згори, бо головний лікар пополотнів і кричав, як навіжений, щоб у палаті нім­ця терміново вимили підлогу, постелили якогось ки­лимка...

—І квіти... Квіти на стіл! — смикався.

—Зима надворі! —дивувалися санітарки.

—Білизну чисту! Кімнату провітрити! Не стійте! Швидше! Швидше! — кричав ще сердитіше.

Німця загнали у кут, і з того кута він байдуже спо­стерігав, як роздратовані санітарки миють підлогу, ки­дають на неї смугастий килимок, стелять чисту білизну і відчиняють всередину заґратовані вікна.

—Лягайте, ваше високосте! — наказали німцю і по­казали на постіль.

—Труси! У нього ж труси брудні та рвані! — схопив­ся за серце головний лікар, коли забіг перевірити го­товність палати до візиту надзвичайних гостей.

Та в нові труси перевдягти німця не встигли. Під вікнами лікарні завищали гальма авто, і за хвилину головний лікар повернувся з двома серйозними чолові­ками. Санітарка саме стягла з німця драні труси... Він так і стояв посеред палати — голий, сліпий, на смішно­му смугастому килимку — важко було навіть уявити більш трагічну картину.

—Німцю... — вусатий Роман Хом'як розридався, як дитина. Кинувся, зірвав з ліжка білосніжне простирад­ло, закутав у нього Стьопку і обережно всадовив на ліжко. — Нічого, нічого... Я тебе на ноги поставлю, — плакав і ніяк не міг зупинитися. — У нас ще — справ і справ... Так, німцю?

—Хом'як, невже це ти? — ледь чутно запитав Стьоп-ка, і західкяк розревівся.

Тим часом другий візитер жестом підкликав голов­ного лікаря і суворо спитав, вказуючи на німця:

—Чому тут знаходиться цей чоловік?

—Не знаю, — перелякався лікар.

—Від чого ви його лікуєте?

—Від шизофренії...

—Він соціально небезпечний?

—Ні, — сказав лікар.

—Ми можемо його забрати?

Лікар перелякано озирнувся, наче десь у кутку пала­ти на нього чекала відповідь. Візитер насупився.

—Я заберу його під свою персональну відповідаль­ність, — сказав. — Можу написати розписку — я, Се­мен Григор'єв, новий голова виконкому області...

—Прошу, прошу... — заметушився лікар. — Не тре­ба розписок! Зараз я випишу довідку.

—Яку довідку?! — підвищив голос Сьомка Григо­р'єв. — Про те, що безпідставно тримали безневинну людину в лікарні?!

—Добре, — чоло лікаря вкрилося потом. — Без довідки...

Хом'як підійшов до Григор'єва. Потис йому руку. —Дякую, пане Семене! Якби не ваша добра воля... Я у вашій області нікого не знаю.

— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!

—Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю... Якби не ця людина...

—Дякую, — сказав німець. — Якби не ви... Та не ін­ші добрі люди...

Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кив­ком — мовляв, так, якби не я... Та не інші добрі люди...

Морозного січневого дня дев'яносто другого року ні­мець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитин­ства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської хати, сів на лавку і дістав з кишені «Пегаса», якого накупив на Романові гроші. Хом'як і окуляри нові купив, і одежину, і з собою у кишеню поклав.

— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що окомзачепитися. До мене приїжджай! У гори...

Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рід­ному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиноїхати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося ні­кого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся... Маруся де?

Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирна­дцяти. Одна білява, друга — чорненька... На німця див­ляться, а підійти бояться.

— Надійка? Любаня? — лякаючись власного голосу,мовив Стьопка.

Дівчатка перезириулися.

— А ви хто такий?

— Батько ваш. — І заплакав.

З хати вийшла Тетяна — не впізнати: товста, навіть лице таке товсте, що й горбатий ніс на ньому губиться.

—Чого стали? — гукнула дівчат.

—Батько повернувся! — відповіла Надійка, і дівчата ближче підійшли до німця.

— Ти точно наш батько? Не брешеш? — обережно.По кишенях поліз — цукерки на лавку висипав. Тетя­на зойкнула і затулила рота долонею — оце так сюрприз!

А від своєї хати на них дивилася Маруся. Бачила, як здригалися од плачу худі Стьопчині плечі, як замету­шилися коло нього Надійка і Любаня, повсідалися на лавку з обох боків, здивовані, схвильовані, насторо­жені, як підійшла товста Тетяна, захитала головою, мов на похороні, як врешті повели німця до хати...

Маруся всміхнулася сумно, приклала руку до серця, зачепивши важке коралове намисто, і пішла до хати.

Німцю було зле. Важкими чоботами у живіт — і то лег­ше було, а тепер, коли Стьопка врешті опинився вдома, несподівана важка хвиля накрила з головою, давила на серце, рвала його на шматки... Дівчатка крутилися біля батька.

—А де ти був так довго, тату?

—Та так... — пробував всміхнутися.— Таємниця.

—Військова? — витріщила оченята близнючки.

—Військова...

—Дайте батькові спокій! Хай відпочине, — цикнула на дівчаток мати.

Тетянка гриміла каструлями на кухні, швидко збира­ла німцю поїсти і думала про те, що Стьопка повернувся вчасно: Поперек уже не той — стара Тетянка для нього,

інші забави для себе знайшов, та і про дівчат чути не хо­че, мовляв, не його це діти і край, а одній — важко... Важко. Добре, що Стьопка повернувся. Він дітей не ки­не, а усе інше... З усім іншим якось розберуться.

Стьопка поїв домашнього гарячого борщу, потягся уже до «Пегаса», та схопився за серце і повалився з та­буретки на підлогу.

— Оце мені повернувся, щоби дуба дати?! Не будецього! — розлютилася Тетянка.

Разом з дівчатками потягла німця на диван і, поки малі тремтіли біля нього, збігала до фельдшера, набрала сердечних крапель та добрих порад і заходилася Стьоп-ку лікувати. Він ковтав гіркі краплі, клав пігулки під язик, усе поривався встати, та нічого з того не виходи­ло — серце, зболіле скривджене серце усе не відпускало, стукало нерівно, похапцем, ніби кудись поспішало чи раптом завмирало і лєаь чутно сигналізувало, що ще живе. Стьопка намагався зрозуміти його справжні на­міри: поживе він ще чи вже час руки на грудях складати?

Бібліотекарка сиділа біля нього, все роздивлялася, яким став чоловік, і потайки змахувала сльозу, бо і в са­мої серце не на місці, нагадувало: через тебе, жінко, нім­ця не було вдома довгих одинадцять років. Бібліотекар­ка думала-думала, як вгамувати муки совісті, і надумала.

На третій день після повернення чоловіка набралася сміливості й увечері пішла до Марусі.

—Здрастуй, Марусю, — сказала з порогу. — Чула? Німець повернувся.

—Чула, — відповіла Маруся і від швейної машинки не відірвалася.

Бібліотекарка почервоніла од незрозумілої, але дуже відчутної образи.

—Хворіє... Помре, мабуть! — сказала з викликом. — Пішла б до нього... Попрощалася...

—Ні, — відповіла Маруся, подивилася бібліотекарці в очі і знову повернулася до шиття.

—Тьху ти, румунка клята! — аж зайшлася Тетяна. — І за що таке падло усе життя любити до нестями? Оди­надцять років за ґратами провести через таку підло­ту... Та я б...

Маруся відірвалася від шиття.

— То знаєш, де був?

— Не знаю, — перелякалася бібліотекарка і вшилася.Маруся підійшла до вікна, подивилася на засніжену

рокитнянську вулицю, голий бузок за огорожею, стару вишню під вікном. Як знайшла під бузком коралі, ожив кущ, розквітнув, хоч за усіма законами і не мав би... А ставки згинули. Не брехатиме тепер німець, що йде на ставок рибу ловити. Як Юрко згинув, так і ставки за ним услід. Очеретом почали заростати, вода закаламу­тилась... За кілька років за селом замість чистих став­ків — болота.

Маруся погладила коралі на шиї і легким рухом від­чинила вікно. До кімнати увірвалося свіже морозне повітря, погнало з кімнати тепло, та жінка не помічала, як затремтіли плечі, пальці стали холодними, наче пек­ли крижаним відчаєм. Вона все дивилася у морозну ніч, аж поки геть не змерзла. Схаменулася. Хотіла зачини­ти вікно.

— Здрастуй, Марусю... — почула від бузкового кущазнайомий до крику голос.

Німець як сказився. Раптом встав, одежину шукає... Дівчатка в один голос:

— Лежи, татку. Ще геть не здоровий...

—Ні. діти... Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду... Пройдуся...

Тетянка до хати, німець із хати.

— Піду... — їй.

— Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу?Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима

і пішов.

На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клу­бу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Ні­мець дійшов до голого бузкового куща.

— А ти усе ростеш...

Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Ма­руся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна... Вона... Вона. Скільки разів за­плющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — ко­си чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тісю таємницею не ділитися. Вона... Коралі на грудях... Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна.

Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачини­ти вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку:

— Здрастуй, Марусю...

Маруся заамерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки.

Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений. Всміхнулася:

— А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спита­ла, ніби й не було страшних одинадцяти років.

—Та оце йду... Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, ду­маю, запитаю, чого не спить...

Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвер­нулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо но­га не те що до підвіконня, навіть на півметра не підні­малася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно за­чинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Тов­четься, голову опустив, окуляри поправляє.

Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього.

Зітхнув.

— Прости мене, Марусю... За все...Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копій­чиною. Кинувся. Обійняв.

Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували. Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи.

—А той... чоловік твій... — обережно озирнувся ні­мець, ніби увесь цей час Льошка стояв за дверима і про­сто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться.

—Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь...

—А хлопець... Хлопець як? Мабуть, уже дорослий... Глянула на нього — полином повіяло.

—Не знаєш?

—Чого? — перелякався.

— Лежи, татку. Ще геть не здоровий...

—Ні. діти... Так належався, що і ворогу не побажаю. Піду... Пройдуся...

Тетянка до хати, німець із хати.

— Піду... — їй.

—Атож, — всміхнулася гірко. — Ти ж на рибу?

Брови насупив. Нічого не відповів. Грюкнув дверима і пішов.

На рокитнянській вулиці — як і одинадцять років тому. Собаки брешуть, люди по хатах гріються, від клу­бу музика гуде, а з неба на усе це місяць дивиться. Ні­мець дійшов до голого бузкового куща.

— А ти усе ростеш...

Під кущем став, а «Пегаса» закурити не встиг. Ма­руся вікно відчинила, німець і закляк. Дивиться на неї, мамо ж ти моя рідна... Вона... Вона. Скільки разів за­плющував очі й усе малював в уяві свою Марусю — ко­си чорні, очі пекучі, а усмішка чомусь завжди сумна, наче знає якусь таємницю незбагненну і наказ — ні з ким тією таємницею не ділитися. Вона... Коралі на грудях... Звідки? Він же намисто під кущем закопав. Як взнала? Руку до намиста приклала, наче клянеться комусь уночі. «Що робить? Змерзне ж», — перелякався раптом, бо пальці, що тримали цигарку, аж задубли, а Маруся все стояла і стояла біля відчиненого вікна.

Вона ніби почула його. Зітхнула і вже хотіла зачини­ти вікно, коли німець відчайдушно гукнув від бузку:

— Здрастуй, Марусю...

Маруся завмерла. Німцю здалося — закам'яніла. Йшов до вікна і відчайдушно намагався втримати сльози. «Слабаком став!» — лаяв себе подумки.

Під вікном став, і мову відібрало. Дивиться на неї, як заворожений. Всміхнулася:

—А чого це ти, німцю, поночі вештаєшся? — спита­ла, ніби й не було страшних одинадцяти років.

—Та оце йду... Дивлюся — Маруся мерзне. Дай, ду­маю, запитаю, чого не спить...

Маруся задихнулася, затулила лице руками і відвер­нулася. Німець озирнувся. Хотів був за звичаєм ловко заскочити у вікно, та тільки скреготнув зубами, бо но­га не те що до підвіконня, навіть на півметра не підні­малася. Німець вхопив якогось пня, підставив до стіни під вікно і таки поліз у вікно. І чи є хто у Марусі дома, чи, бува, не підведе її — все одно. Заскочив, вікно за­чинив і завмер. Кроку до Марусі ступити не може. Тов­четься, голову опустив, окуляри поправляє.

Вона руки від обличчя забрала, глянула на нього.

Зітхнув.

— Прости мене, Марусю... За все...Простягнула до нього руки, як ото жебрачка за копій­чиною. Кинувся. Обійняв.

Отак і проплакали. А скільки часу? Не рахували. Як уже і собаки у Рокитному поснули, відійшли трохи.

—А той... чоловік твій... — обережно озирнувся ні­мець, ніби увесь цей час Льотка стояв за дверима і про­сто чекав з дровинякою в руках, поки вони наплачуться.

—Нема у мене чоловіка, Стьопо. Поїхав десь...

—А хлопець... Хлопець як? Мабуть, уже дорослий... Глянула на нього — полином повіяло.

—Не знаєш?

—Чого? — перелякався.

— Загинув він. Потонув того дня, як тебе забрали...

—Потонув? Як це? Як це? — Штрикнуло у серце.

—Ларку твою рятував, — відповіла.

А додати — нічого. Хіба що сліз. Притулилися одне до одного — гірко. Ох і гірко. Так гірко, що вже не тре­ба жити. Зайве. Бо не відпустять спогади, щодня дода­ватимуть жалю, розітруть на попіл радість і залишать тільки квітучий бузковий кущ, вишню під відчиненим вікном, коралове намисто на Марусиній шиї... Але чо­го вони варті без радості?

—Прости мене, Марусю... — прошепотів німець гірко. Головою похитала.

—Люблю тебе. І вічно любитиму, — прошепотів. —Дивись мені. Люби, — відповіла затято. Потім, навесні, коли бузковий кущ рясно вкриється

квітами і серце трохи відійде від жалю, німець скаже:

—Я тут подумав, Марусю... Може, я до тебе переїду. Доживемо вік разом. Не ховатимемося...

—Скінчився наш день, Стьопо, — відкаже Маруся гірко. — У тебе діти... Хіба зможеш їх кинути?

—Не зможу, — прошепоче німець.

День скінчився. Темний вечір диктував свої правила. То кидав Марусю чи німця у болячки, то заганяв у спра­вах та клопотах далеко від Рокитного, то утомлював у смерть, і хоч німець з останніх сил ішов під бузковий кущ, Марусине віконце відчинялося усе рідше.

І тоді німець придумав собі забаву: сяде на лавку і ди­виться на Марусин двір. Вийде Маруся з хати, пораєть­ся, а йому — щастя. Усміхнеться, «Пегасом» затягнеть­ся і не зводить з неї очей, як зачарований. А сидіти часу — хоч з ранку до ночі. Не стало роботи у Рокитному, хіба що свою картоплю у місто возити. Попервах на фермі корови голодні ревли моторошно — і за кіло­метр чути, та потім у Рокитному з'явилися чорняві, чисто як Важа Чараташвілі, люди, залопотіли не по-нашому, покрутилися кілька днів, і корови замовкли.

—Кажуть, голова усіх корів туркам продав, — ска­зала Тетяна якось увечері.

—Як це? — не зрозумів німець.

—Демократія і незалежність, он як! — уїдливо від­повіла Тетянка, та німець згадав Романа Хом'яка, від­повів серйозно:

—Що ти розумієш, жінко? У нас ще — справ і справ.

—Ото ж я і дивлюся, що Поперек крутиться, ніяк не зупиниться. Справ у нього — повно! Корів з госпо­дарства продав, трактори продав, клуб в оренду якійсь фірмі здав, а де гроші — ніхто не знає.

—Є люди... Розберуться і з твоїм Попереком!

Тетянка хотіла було плюнути, мовляв, Поперек та­кий мій, як і твій, та на близнючок глянула і вчасно язика прикусила.

— Скоріше б розібралися, — відповіла.

Та час минав, а життя в Рокитному ставало усе гір­шим. Білі дні минали, мов порожні залізничні вагони, дзеленчали, позначаючи, що були, та не лишали по собі ні радості, ні користі, ні зиску.

Німцю усе важче було зустрічатися з Марусею. Гля­не на нього:

— Що нового, Стьопо?

І що він їй розповісти може? Що Надійна і Любаня серце зігрівають? Що Ларка, як у Рокитне з міста заско­чить, то обцілує неголені щоки, свого малого на руки — бався, батьку, з онучком Степанчиком!

Ні. Не може німець Марусі цього розказувати, бо така самотня лишилася, що серце крається.

—Е-е, Марусю! — зітхне. — Нема новин. Тобі ж про буряки нецікаво?

—Нецікаво, — скаже. І — кам'яніє. Німець і без оку­лярів бачить — кам'яніє, наче життя з неї— по краплі у пісок.

Раз вночі гцд вікном став. Маруся до нього нахилилася.

— Не ходи більше, — мовила тоскно. — Одній менітреба побути...

—Нащо одній? — перелякався німець. — Дозволь хоч іноді...

— Як потрібний будеш, покличу, — відрізала.

Зачинила вікно, наче повітря забрала. Надворі дев'я­носто п'ятий вирував. Як сів з тої пори німець на лавку біля свого двору, так і прилип — усе виглядав, коли віконце відчиниться.

Сім років чекав.

?сф 4

Р

окитнянцІ не знали, як усі ці роки жила Маруся. — Може, померла? — ставали під хвірткою, у вікна заглядали. — Не померла, — переконувала беручка ону­ка діда Нечая Галька. — Я у тітки Марусі щодня яйця на продаж беру. І сьогодні зранку забігала.

—А чого ж не вийде на вулицю ніколи? — дивували­ся баби.

— Каже, справ у хаті повно, — доповідала Галька, і врешті всі звикли до Марусиного відлюдництва і на­віть забули б зовсім, та поштарка тітка Дуся раз на місяць приносила до Марусиної хати пенсійні копійки, тож переконувалися — жива.

Проте неправда, що Маруся зовсім не виходила з ха­ти: поралася біля курей, вимітала листя з двору і навіть

забила стару дірку в огорожі. А ще — дивилася на лав­ку біля Стьопчиної хати, бо звикла, як до ранкового сонця, що сидить німець як прив'язаний, чекає...

«1 що нам той день? — дивилася на Стьопку здалеку, гортала сумні думки. — Хіба можна було довірити кохан­ня дню? Людські погляди розірвали б його на шматки лише за один такий день. І згадки б не лишилося. Ні... Любов — не для чужих очей. Любов — то таємниця. Не­збагненна примха безрозсудного серця. Квітка папороті. Палкі обійми під сонцем не змусять ту квітку розпусти­тися вночі. Тільки — дві зорі, що раптом перестануть світити холодним блакитним вогнем, запалають теплим світлом любові і впадуть у своє кохання, як у темний, безлюдний ліс, де на них уже чекає квітка папороті. І що його бідкатися про загублене життя? Любов — краща за життя. І щоби це зрозуміти, треба прожити ціле життя».

Дев'ятого травня дві тисячі другого року, коли буз­ковий кущ так рясно вкрився квітом, що й зеленого листя не видно, Маруся прокинулася, сіла на постелі і сказала так само байдуже, як колись Орися:

— Сьогодні...

Встала. Вбралася. Підійшла до дзеркала і поправила на шиї важке коралове намисто. До вікна. Глянула — сидить німець на лавці, цигаркою смалить. До дверей крок зробила і зойкнула — не йдуть ноги, не несуть з ха­ти. Здивувалася, брови звела — та треба, треба їй на вулицю! Ще крок до дверей — аж викручує ноги.

Зітхнула роздратовано, мовляв, а мати, як помирала, так усе казала, щоби Маруся Юркові ноги тренувала, щоби сильними були. І хіба врятували б хлопця ноги на тому ставку? Не врятували б. А от їй, Марусі, зараз так потрібні сильні ноги. Бо треба їй з хати.

Знайшла палицю, сперлася на неї і, долаючи біль, посунула до дверей.

Німець замислився про дурне. Сидів на лавці, курив «Пегаса», дивився у землю і думав, що якби Ларочка відпускала 6 свого рудого сина Степана до нього, діда, частіше, то він би оце не тільки узнав від онука про комп'ютери, презервативи і нові двигуни, що працю­ють від якихось кнопок у салоні авта, а педаль зчеплен­ня їм не потрібна. Ні, він і сам Степану розповів би, що коноплі, якими онукові друзі вихваляються, як дурні ступами, у Рокитному колись тільки корови жерли, потім казилися і, як не виблюють ту гидоту до останку, помирали. Чи, приміром, про ховрахові нори у степу, бо знає, як ховрахів з тих нір викурювати. Чи про оленів, яких онук бачив тільки на картинках...

Німець спробував згадати ще щось корисне для ону­ка, підвів голову і завмер — по вулиці важко сунула Маруся. Спиралася на палицю, із зусиллям робила крок, зупинялася і, зціпивши зуби, знову робила крок.

Німець був підхопився — допомогти.

Обпекла поглядом.

Німець прилип до лавки. Очей з Марусі не зводить.

Маруся порівнялася з лавкою, зупинилася, глянула на Стьопку, тремтячою рукою поправила намисто... Німець задихнувся і опустив голову. Невже?! Маруся відвела очі і важко пішла далі. Ще кілька кроків зроби­ла, повернула назад, до хати, і німець зрозумів — тіль­ки заради нього виходила.

Маруся йшла до свого двору. Німець дивився услід, а перед очима — мале дівча шестирічне... Важке намис­то коралове по животі хльоскає, а дівча обертається та

все на малого Стьопку зиркає. А він, як теля мале, вже за нею йде і окулярики зі зламаною дужкою на носі поправляє, хоча хотів до клубу бігти, бо дев'ятого трав­ня у клубі концерт та кіно про війну... Сьогодні теж — дев'яте травня. П'ятдесят два роки промайнули. Як зро­зумів — аж злякався.

Ледь ночі дочекався. Поголився. Цукерку в кишеню вкинув.

— Куди?

Тетяна звикла, що німець тепер ночами нікуди не хо­див, і хоч якось спробувала дізнатися: «Що? Минуло кохання? Зів'яли помідори?», чоловік так на неї зирк­нув, що махнула рукою — а чорти б вас побрали!

А тут... Подивіться на нього! Поголився. Розцвів, як старий будяк.

— Не чіпай мене, жінко, — попросив незвично жалібно.Тетянка відчепилася. «Ой-йой, як зранку, так і до

останку, — подумала. — Все одно до мене вернеться. Діти ж сюди їдуть! І Ларка з чоловіком та малим, і близ­нючки, як з інституту в Рокитне навідуються». Знала німцеву слабину.

Дата добавления: 2015-07-16