Українська народна кераміка як вид декоративно-вжиткового мистецтва.

Декоративно-ужиткове мистецтво — один із видів художньої діяльності, твори якого поєднують естетичні та практичні якості. Декоративне означає «прикрашати». Ужиткове ж означає, що речі мають практичний вжиток, а не лише є предметом естетичної насолоди.Головне завдання декоративно-ужиткового мистецтва — зробити гарним речове середовище людини, її побут. Глина або суміші глини з додатками — давній матеріал декоративно-ужиткового мистецтва. Після надання потрібної форми і опалювання набуває довготривалості, іменується керамікою. Кераміка та черепки керамічних виробів слугують головним матеріалом вивчення археології поряд з іншими (Трипільська культура в Україні, давньогрецька та ін.)

З'явились свої різновиди кераміки за якістю, довготривалістю та використаними сумішами: Кераміка, Теракота, Кахлі, Майоліка, Фаянс, Порцеляна, Металокераміка та ін.Кераміка — один з найбільш поширених видів українського народного мистецтва. У процесі багатовікового розвитку гончарства склався ряд керамічних регіонів з неповторними ознаками щодо форм виробів, орнаменту і технології. Колекція кераміки Державного музею українського народного декоративного мистецтва УРСР дає уявлення про розвиток української художньої кераміки від XV століття до наших днів.Частину колекції, близько трьох тисяч творів, складає українська художня кераміка дореволюційних часів. Ряд експонатів датується XV — XVIII століттями. Це теракотові кахлі, декоровані рельєфним орнаментом. Найбільше в музеї робіт другої половини XIX — початку XX століття. Досить різнобічно представлені такі керамічні регіони: Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Поділля, Харківщина, Волинь, Прикарпаття, Закарпаття.Найвизначніший центр народного гончарства Київщини — село Дибинці. Музейна збірка дибинецької кераміки унікальна, вона характеризується великою різноманітністю й оригінальністю форм виробів, своєрідністю орнаментальної системи та колірних рішень.

Творчість і доля покоління «розстріляного відродження».

Розстрі́ляне відро́дження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке знищив тоталітарний сталінський режим.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія“ може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?»
Антологія «Розстріляне відродження» з'явилася з ініціативи й коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці паризької «Культури» 1959 року й донині залишається найважливішим джерелом з історії української літератури того періоду.

Антологія представляє найкращі взірці української поезії, прози й есеїстики 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921–1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

До митців «Розстріляного відродження відносять»: Павла Тичину, Якова Савченка, Максима Рильського, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Василя Еллана (Блакитного), Василя Чумака, Майка Йогансена, Володимира Сосюру, Володимира Свідзінського, Михайла Драй-Хмару, Євгена Плужника, Миколу Бажана, Марка Вороного, Миколу Хвильового, Валеріана Підмогильного, Бориса Антонечка-Давидовича, Юрія Яновського, Остапа Вишню, Миколу Куліша, Олександра Довженка, Леся Курбаса тощо.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.

Творча спадщина Л.Українки, її внесок в розвиток духовної культури українського народу.

Ле́ся Украї́нка (справжнє ім'я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; (25) лютого 1871, Новоград-Волинськ — (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.

Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий ямб тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Її твори видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М.Зерова, Б.Якубського, М.Драй-Хмари, П.Руліна, Є.Ненадкевича, О.Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

Леся Українка і кінематограф

Їй присвячено художній фільм М.Мащенка «Іду до тебе» (1972) за сценарієм І.Драча, науково-популярні картини «Леся Українка» (1957), «Леся Українка» (1969), документальну стрічку «Леся Українка» (1971). Найвідоміші екранізації її творів — «Лісова пісня» (1961) В.Івченка та «Лісова пісня. Мавка» (1980) Ю.Іллєнка, «Спокуса Дон Жуана» (1985) В.Левіна, телевізійна вистава «Оргія» (199

Театральні постанови за творами Лесі Українки

Композитор М. А. Скорульський у 1936 році написав балет «Лісова пісня» за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки. Прем'єра балету відбулася у 1946 році в Київському театрі опери та балету УРСР імені Тараса Шевченка. З 1958 року балет «Лісова пісня» йде у постановці балетмейстера В.Вронського Харківським театром «P.S.» було випущено виставу «Монологи. Вечір Слова», поетична вистава за поезіями Лесі Українки (режисер: С. В. Пасічник). Харківським театром імені Тараса Шевченка було випущено виставу «Адвокат Мартіан» (режисер: С. В. Пасічник).

Становлення нової української літератури. Творчість І.Котляревського.

У першій половині XIX ст. продовжувалося становлення нової української літератури, яке почалося в другій половині XVIII ст. Від давньої шкільно-церковної літератури через бурлескно-травестійні жанри, елементи сентименталізму, романтизм українська література йшла до реалістичного зображення життя. Розвиваючись на власному грунті, во­на мала тісні зв'язки й з іншими слов'янськими літерату­рами.

Найважливіше значення у формуванні нової українсь­кої літератури в дошевченківський період, тобто до 40-х років XIX ст. мала творчість І. Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М.Шашкевича. Ці письменники, широко використовуючи надбання української літератури попередніх часів, досвід слов'янських літератур і світової літератури, значною мірою грунтуючися на сюжетах, образах, мотивах і мето­диці художнього зображення усної народної творчості, стали все яскравіше змальовувати дедалі більше сторін сучасного й минулого життя суспільства. З непідробною симпатією, співчуттям і прихильністю вони відображали внутрішній світ, сподівання, буденне життя, побут, звичаї, гумор, оптимізм простих людей, людей праці – селян і се­лянок, наймитів, міщан, ремісників, козаків.

Іван Петрович Котляре́вський (* 29 серпня (9 вересня) 1769, Полтава — † 29 жовтня (10 листопада) 1838, Полтава) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Зачинателем нової української літератури, її першим класиком став Іван Петрович Котляревський (1769-1838). Народившися 29 серпня 1769 р. у місті Полтаві в родині дрібного канцеляриста (з дворян) міської управи, Котляревський навчався у дяка й місцевій семінарії, потім працював у поміщицьких маєтках домашнім учителем, служив у армії, 1806 року брав участь у поході проти Ту­реччини, а після виходу у відставку з 1810р. оселився на­завжди в Полтаві. 1812 року сформував козачий полк для участі у боях проти військ Наполеона. У 1818-21 рр. був директором Полтавського театру, потім обіймав посаду попечителя “богоугодних закладів”.

Маючи великий хист до віршування, Котляревський на сюжетній основі “Енеїди” Вергілія створив бурлескно-тра­вестійну поему, яка була вперше видана в трьох частинах у 1798 р. в Петербурзі коштом конотопського поміщика Максима Парпури (без відома автора) під назвою “Енеида, на малороссийский язык перелицованная Й.Котляревским”. Повний текст поеми вийшов 1842 року в друкарні Харківського університету.

Написана барвистою народною мовою, “Енеїда” містить гумористично-сатиричне, але в цілому правдиве, реалістичне зображення життя й побуту України другої половини ХУIII ст. Автор з великим співчуттям малює об­рази простих людей, їх доброту, розум, спритність, по­рядність, завзяття, мужність, патр'ютизм і, в той же час, засуджує сваволю, користолюбність, жадібність, тупість, неуцтво, жорстокість панів, чиновників та інших представ­ників панівних класів.

У 1817-1818 рр. Котляревський написав п'єси “Натал­ка Полтавка” (музику пізніше написав М.Лисенко) і “Москаль-чарівник”, які вперше були поставлені на сцені Полтавського театру в 1819 р. В основних ролях висту-пав М.Щепкін. П'єси Котляревського поклали початок но­вій українській драматургії. Повне завершення становлення нової української літе­ратури, утвердження в ній реалізму й народності, остаточ­не літературне оформлення українсокої національної мови завершилося у творчості великого національного поета Та­раса Григоровича Шевченка.

Дата добавления: 2015-07-16