Які ж найбільш важливі принципи матеріалістичного вчення про суспільство?

1) Одним із найважливіших принципів історичного матеріалізму є визнання закономірності суспільного розвитку. Ф. Енгельс, виступаючи на похоронах К. Маркса, серед видатних його досягнень відмітив: «Неначе як Дарвін відкрив закон розвитку органічного світу, Маркс відкрив закон розвитку людської історії». Визнання закономірності означає визнання дії в суспільстві загальних, стійких, повторювальних, суттєвих зв'язків та відносин між процесами та явищами.

2) Визнання закономірності в матеріалістичній концепції історії тісно пов'язане із принципом детермінізму, тобто визнанням існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. К. Маркс і Ф. Енгельс вважали за необхідне із усього різноманіття природних структур, зв'язків і відносин виділити головні, визначальні. Таким, на їхню думку, є спосіб виробництва матеріальних благ, що складається із продуктивних сил і виробничих відносин. Визнання причинної обумовленості, що визначає вплив на громадське життя способу виробництва, є іншим найважливішим положенням марксистського вчення про суспільство.

3) Третім важливим принципом матеріалістичного вчення про суспільство є твердження про його поступальний прогресивний розвиток. Принцип прогресу реалізується в марксизмі через вчення про суспільно-економічні формації як основні структури суспільного життя. Суспільно-економічна формація, за визначенням К. Маркса, являє собою "суспільство, що перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство зі своєрідним відмінним від інших характером". Поняття "формація" К. Маркс запозичив із сучасного йому природознавства.

4) Застосування в аналізі суспільства загальнонаукового критерію закономірності й причинної обумовленості розвитку погоджується в марксизмі з визнанням своєрідності розвитку суспільних процесів. Це пов'язання знайшло своє яскраве відображення в концепції розвитку суспільства як природно-історичного процесу. Природньоісторичний процес настільки ж закономірний, необхідний і об'єктивний, як і природні процеси.

5) Усе вищевикладене показує, що марксистська соціологія перебуває в руслі традиційного типу науковості й націлена на визнання об'єктивності наукових знань про суспільство, але в ній існує й протилежна тенденція, яка орієнтується на те, що в Г. Зіммеля й у М. Вебера називається принципом віднесення до цінності, тобто узгодження емпіричних даних і теоретичних висновків "з історичним інтересом епохи", під яким розумілися винятково інтереси пролетаріату. Цей підхід трансформувався у В. І. Леніна в принцип партійності. Згідно із цим принципом соціологічне дослідження, будь-якої теорія громадського життя несе на собі відбиток соціально-класових позицій її авторів. Пропонувалася така логіка міркувань: учений- суспільствознавець діє в певних умовах і не може бути вільним від них. Ці умови накладають відповідний відбиток на його дослідження.Учений- суспільствознавець належить до певної соціально-класової групи, і він не може ігнорувати соціально-класові інтереси.

66. Людина — суспільно-історична, діяльна природна істота. Кожній людині притаманні сутнiснi сили — потенцiйні здiбності до перетворюючої дiяльностi, що розвиваються в процесi активної колективної дiяльностi.

Сутність людини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в процесі її діяльності — практики. (Пізніше в рамках марксизму-ленінізму ця теза буде спрощена до виразу: труд створив людину). Практика — цілеспрямована сукупна дiяльнiсть людини та суспiльства з метою створення необхiдних умов свого iснування. Результатом практики є перетворення i самої людини. Практика розвивається разом з суспільством. В процесі діяльності людина опредметнює свої суб’єктивні характеристики, втілює їх у предмети діяльності. Так само людина і розпредметнює явища, пізнаючи їх в формах культурних і природних. Свідомість — це відображення людьми свого суспільного буття, способу виробництва, діяльності та спілкування. Взявши за основу поняття відчуження у Фейербаха, який розглядав його у релігійному плані, Маркс переносить відчуження на економічну сферу і розглядає приватну власність як джерело самовідчуження людини. Саме приватна власність є причиною відчуження людини від продуктів і процесу практичної діяльності, а зрештою відчуження людської сутності й відчуження людей один від одного. Вiдчуження Маркс розуміє як процес перетворення продуктiв трудової дiяльностi людей на незалежну від них силу, ворожу щодо самих виробникiв. Відчужене iснування людини є несправжнiм, у капіталістичному

суспільстві людина, яка виробляє матерiальнi блага, не може реалізувати свою сутність. Вчення про економiчне вiдчуження викладене Марксом у «Фiлософсько-економiчних рукописах 1844 року». Згiдно з Марксом, вiдчуження працi полягає у тому, що продукти працi не належать робiтнику (причому чим більше робiтник виробляє продуктiв, тим сильнiше вiн пiдпадає пiд владу капiталу і тим меншою кiлькiстю майна вiн володiє); сам процес працi є примусовим, робiтник не належить собi; робiтник втрачає свою людську сутнiсть, оскiльки вiдчуває себе вiльним тiльки при виконаннi своїх тваринних функцiй (самовiдчуження); iнша людина стає чужою для робiтника.

67. В сучасній соціальній філософії домінуючими являються дві прямопротилежні теорії – формаційна і цивілізаційна. Історично першою була створена формаційна теорія розвитку автором якої являється К.Маркс. В марксизмі суспільство розглядається як совокупність відносин в які люди вступають в процесі своєї життєдіяльності. Який спосіб виробництва цих відносин – таке і суспільство, інакше кажучи, формація – це суспільство на певному щаблі свого розвитку. В своїй загальній структурі суспільство складається з базису і надбудови. Провідною філософською ідеєю теорії формацій є ідея загального та універсального закону розвитку людства, коли людство проходить загальні для всіх стадії розвитку. В марксизмі таких стадій нараховується п’ять: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична. Одна від одної вони вирізняються в першу чергу саме якісно різними виробничими відносинами.

На перших порах теорія суспільно-економічних формацій завоювала чимало прихильників саме тим, що запропонувала об’єктивні критерії розвитку суспільства і виявила об’єктивні механізми такого розвитку. Втім ще за життя основоположників марксизму його критики вказували як мінімум на два основних недоліки теорії формацій. По-перше, абсолютизація економічних чинників розвитку суспільства і певною мірою ігнорування інших, в першу чергу культурних, чинників. По-друге, в теорії суспільно-економічних формацій по суті немає місця людині як суб’єкту історичного процесу.

Відповіддю на такі недоліки теорії суспільно-економічних формацій, яку її критики звинувачують в абстрактному економічному детермінізмі, стала цивілізаційна теорія розвитку суспільства, або, як часто її ще називають – теорія локальних цивілізацій.

За своєю етимологією термін "цивілізація" сягає корінням у латину. Він пов'язаний з такими поняттями, як "civiles " (громадянський), "civis" (громадянин), "civitas" (громадянське суспільство). На противагу зазначеним поняттям, що увійшли в культурний обіг стародавнього Риму ще у II ст. до н.е., термін "цивілізація" — продукт зовсім іншої культури. Одним з перших проблемі першовжитку слова "цивілізація" в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури присвятив спеціальну досить цікаву і докладну працю один із засновників школи "Аналіз" у Франції — Люсьєн Февр. У Шпенглера ж, як відомо, цивілізація — період не розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові, певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію. Афористично ущільнюючи шпенглерівське тлумачення цього перетворення, С.С.Аверінцев влучно характеризує його як "клімактеричний перехід від творчості до безплідності, від становлення до окостеніння, від "душі" до "інтелекту", від " такту" до "напруги", від "діяння" до "роботи".У XX ст. цивілізаційний підхід до історії, що вперше знайшов свою системну розробку у Данилевського, поступово, у своєрідній "конкурентній боротьбі" з іншими підходами, набув першорядного значення і став якщо не провідним, то, принаймні, одним з пріоритетних. Звичайно, сама цивілізаційна модель всесвітньої історії, запропонована Данилевським, нині багато в чому виглядає як анахронізм. Однак основна ідея — розгляд історії людства як поліцентричного утворення, паростки якого мають тенденцію до поступового зближення, а "математична границя" — єднання у вигляді однієї планетарної, глобальної (або, за термінологією Данилевського, вселюдської) цивілізації — є продуктивною і в наш час. Щоправда, у Данилевського, судячи з його розуміння слов'янського культурно-історичного типу як наймолодшого з чотирьох основних, водночас найрізнобічнішого і найзбалансованішого, саме цей тип, по суті, поставав у ролі прафеномена всієї вселюдської цивілізації.

На сучасному ж етапі питання про цей прафеномен, основу чи, як сказав би Тойнбі, "лялечку" майбутньої світової (глобальної, вселюдської, загальнолюдської тощо) цивілізації ставиться по-іншому. Нині це питання розглядається, як правило, крізь призму співвідношення традиційних цивілізацій з техногенною, перманентно переростаючою в посттехнічну (постіндустріальну) і далі — в інформаційну.

68. Теорія "індустріального суспільства " виникла в 40-х роках ХХ ст. Її родоначальником можна вважати американського економіста П. Дракера, який опублікував ряд праць: "Майбутнє індустріальної людини" (1942), "Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу" (1949) і ін Капіталістичне суспільство XIX ст. Дракер називає "предындустриальным". Поява індустріального суспільства він пов'язує з ХХ ст. з появою і зростанням корпорацій. Дракер проголошував настання "другої промислової революції", флагманом якої визнає США. Головним принципом революції він вважає масове потокове виробництво, початок якому поклав Генрі Форд в автомобільній промисловості.

Головним соціальним наслідком впровадження масового виробництва Дракер вважає "відокремлення робітника від продукту і засобів виробництва". Процес відокремлення робітника від засобів виробництва і продукту Дракер бачить в наступному. В "традиційному суспільстві" XIX ст. люди виробляли продукти самостійно. З переходом до індустріального суспільству продукт вже не випускається окремим робітником, він стає колективною. Окремий робочий зазвичай не може визначити свій внесок у виробничу організацію, в продукт. Винуватець цього процесу - масове виробництво з його спеціалізацією. Крім того, Друкер вживає поняття "вільний індустріальне суспільство", зразком якого він вважає американське суспільство. "Вільне індустріальне суспільство", за Дракеру, є поєднання таких елементів: 1) машинизированное масове виробництво зі спеціалізацією й інтеграцією робіт в рамках великих корпорацій; 2) приватна власність на засоби виробництва і поділ господарства країни на автономні підприємства; 3) зосередження управління підприємствами в руках менеджерів; 4) координація діяльності різних господарських одиниць та галузей через ринок, який грає роль регулятора виробництва і обміну.

Капіталізм і соціалізм для Дракера - два різновиди "індустріального суспільства", але капіталістичне суспільство він вважає вільним", а соціалістичне - рабським.

У 50-х рр. теорія індустріального суспільства знаходить широке поширення, проте найбільш повне і розгорнуте вираження ця теорія отримала у працях американського соціолога й економіста У. Ростоу, французького соціолога Р. Арона і американського економі

69. Філософія техніки — галузь філософського знання, предметом дослідження якої є феномен самої техніки і її вплив на процеси життєдіяльності індивіда і суспільства загалом.Досліджує вона особливості буття людини, культури, науки в епоху науково-технічної, інформаційно-технологічної революції, зумовлені ними проблеми самозбереження цивілізації, духовної самоцінності особистості. Тільки з усвідомленням суперечності між традиційною ідеєю нескінченного прогресу та близькістю «меж зро­стання», характерної для 60-х років XX ст., філософія техніки виразно стверджується як окрема гілка філософського знання і одразу ж наштовхується на неминучі труднощі, внутрішньо властиві предмету дослідження.

Перші праці, присвячені філософському розумінню проблеми техніки, вийшли у світ понад сто років тому. В 1877 р. у Брауншвейзі було видано книгу філософа-антрополога Е. Каппа «Засади філософії техніки», яку й прийнято вважати початком систематичного філософського опанування проблем техніки. Приблизно тієї пори у Франції А. Еспінас працював над побудовою загальної теорії техніки, що спиралася на філософські засади й кате­горії. Завершено її було в 1897 р. На межі XIX—XX ст. виходять праці відомого російського інженера П. Енгель-Мейєра («Теорія творчості», 1910 р. та «Філософія техніки», 1913 р.), а також англійських філософів, які розробляли технічну проблематику. Однак це були окремі, розрізнені дослідження.

До Другої світової війни внесок техніки у цивілізацію лише оптимістично схвалювався, а безперервний технічний прогрес здавався чимось навіки даним і таким, що стверджує ідею панування людини над природою. Справжня зацікавленість у філософському тлумаченні проблем техніки почалася із всесвітніх філософських конгресів у Відні (1968), у Варні (1973) та у Дюссельдорфі (1978). З того часу кількість друкованих праць, присвячених цій пробле­матиці, почала стрімко зростати, хоча й пізніше висловлювались сумніви щодо філософських проблем техніки.

Подібні думки живилися й тим, що західна філософська традиція звикла розглядати техніку як ремесло, прак­тичне застосування накопичених знань. З технікою пов'язувалась обмежена щодо інтелектуального змісту діяль­ність, що не варта філософського дослідження, а філософія розглядалась як частина царства духу, який протистоїть практичній діяльності, заснованій на інтуїтивному вмінні робити щось. «Долею філософії стало положення про можливість нею самою обстоювати власну субстанційність лише за умови виступу проти «техніки» у широкому її значенні», — писав у 1963 р. І. Блюменберг.

70.Ціністні орієнтації. Найважливішу роль у житті індивіда й суспільства відіграють моральні цінності, оскільки життя людини найбільш підпорядковується цим регуляторам. Боязнь осуду стримує, регулює і спрямовує поведінку та діяльність людини у моральне русло й не дозволяє їй здійснювати щось недобре. аємини людей, відношення до світу, до Бога тощо. В цьому відношенні особиста доброчинність набуває статусу загального принципу людського буття. Моральність, як історично сформована система неписаних законів, е основною ціннісною формою суспільства. У ній знаходять своє відображення загальноприйняті норми й дається оцінка людській діяльності.

Моральні цінності людини проявляються і через сукупність відносин, які складаються між індивідом та індивідами, індивідом і суспільством в результаті чого особа цінує їх і свідомо вибудовує шкалу цінностей.

Надзвичайно великого значення у свідомості людини набуває життя. Як найвища цінність людини, воно з морально-етичних, соціальних, релігійних імперативів є безцінним.

Морально свідома людина не може, не має права жити, роздвоюючись між добром і злом. Вона свідомо стає на позиції добра, обирає корисне, позитивне й відображає все це не лише у поняттях, але й у почуттях (задоволення-незадоволення, захоплення-байдужість і таке ін.). Людина несе відповідальність за свої дії, поступки у відповідності до свого знання про моральні цінності. Досить важко оцінити поступок людини, котрий випадково (проти її волі) виявився корисним для суспільства. Яким його вважати: хорошим чи поганим, коли відомо, що індивід у своїх діях був невільний, була відсутня свобода вибору дій, чи мав місце корисливий мотив (жадоба влади, грошей, слави і почестей). У моралі, як і в інших сферах суспільного життя теж мають місце як позитивні, так і негативні цінності. Історія цивілізації дає чимало прикладів того, що у її сфері існує немало різнопланових оцінок вчинків.

Цінності постійно збагачують змістом всі сторони людського буття, а їх пріоритети змінюються в процесі життя і діяльності. Так, епоха Середньовіччя засвідчила величезний пріоритет релігійно-церковних цінностей. Все суспільне життя і діяльність узгоджувалися з релігійними цінностями і підпорядковувалися їм. Релігійно-церковна сфера була й залишається однією з найважливіших у життєдіяльності людини. Релігійні цінності неначе "прив'язані" до конкретних умов життя, постійно осучаснються і модернізуються.

Сучасна релігія і церква відіграють не лише роль посередника між Богом і людиною, не тільки пов'язують людину з ним, а й прагнуть дати нормативний аналіз навколишньої дійсності, а пастві - пастирську настанову.

Досягти й набути бажаного релігія і церква зможуть лише позбувшись кон'юнктурних цінностей, та ставши на шлях реконструкції й активізації спасительної місії, реального піклування про людину. Людина має розглядатися як співпрацівник Бога, котрий поруч з ним бере участь у всіх релігійно-церковних і мирських справах.

71. Загалом, можна визначити такі співвідношення культури та цивілізації:

І Цивілізація ототожнюється з культурою ІІ Цивілізація протиставляється культурі — визначається як занепад, самознищення культури.ІІІ Цивілізація — як рівень розвитку культури, певний рівень досягнень у політиці, економіці, комфорті, людських свободах.ІV Цивілізація — як матеріальна частина культури, спрямована на задоволення біологічних (матеріальних) потреб людини. Культура, поряд з цивілізацією у такому розумінні, ототожнюється з духовним світом людських потреб. Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв’язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина – це людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб’язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов’язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість. Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Дата добавления: 2015-11-14