Ми маємо два головних засоби пізнання – чуттєвий і раціональний.

Чуттєве пізнання забезпечує безпосередній зв’язок людини з навколишнім середовищем та надає нам свідчення про зв’язки й закономірності зовнішнього світу. На чуттєвому рівні відображення об’єкта здійснюється переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів, які виражають його внутрішню природу. Чуттєве пізнання має три форми: відчуття, сприймання й уявлення. Відчуття – це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів або явищ об’єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття людини. Вони зв’язують суб’єкт із зовнішнім світом. Сприйняття – це відображення у свідомості людини предметів і явищ у формі цілісного чуттєвого образу, який виникає на основі відчуттів. Сприйняття має активний характер. Воно формує первинний чуттєвий образ предмета або явища. Уявлення – це образи пам’яті, які відновлюються за відбитками в мозку слідів минулих дій, предметів чи явищ, і уяви, коли з’єднуються й перетворюються різні уявлення в нову систему образів.

Раціональне пізнання доповнює емпіричне, сприяє усвідомленню внутрішніх зв’язків, сутності процесів, закономірностей розвитку. В раціональному пізнанні відсутній безпосередній зв’язок з об’єктами. На цьому рівні він вивчається тільки опосередковано, завдяки абстрактному мисленню.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого відображення внутрішніх, суттєвих, закономірних зв’язків між об’єктами чи явищами. Мислення тісно пов’язане з мовою. Структурними елементами логічного міркування є поняття, судження та умовивід.

63. Розрізняють два рівні наукового пізнання: емпіричний і теоретичний.. Звернемося, перш за все, до методів, які знаходять застосування на емпіричному рівні наукового пізнання - до спостереження і експерименту. Спостереження - це навмисне та цілеспрямоване сприйняття явищ і процесів без прямого втручання в їх перебіг, підпорядковане завданням наукового дослідження. Вимірювання - є визначення відношення однієї (вимірюваної) величини до іншої, прийнятої за еталон. Оскільки результати спостереження, як правило, набувають вигляду різних знаків, графіків, кривих на осцилографі, кардіограм і т.д., остільки важливою складовою дослідження є інтерпретація отриманих даних. Спостереження і експеримент є джерелом наукових фактів, під якими в науці розуміються особливого роду пропозиції, що фіксують емпіричне знання. Факти - фундамент будівлі науки, вони утворюють емпіричну основу науки, базу для висунення гіпотез і створення теорій. Позначимо деякі методи обробки та систематизації знань емпіричного рівня. Це перш за все аналіз і синтез.

Аналіз - процес уявного, а нерідко і реального розчленування предмета, явища на частини (ознаки, властивості, відношення). Процедурою, зворотного аналізу, є синтез. Синтез - це з'єднання виділених у ході аналізу сторін предмета в єдине ціле.

Форми наукового пізнання: проблеми, гіпотези, теорії. У ній поряд з емпіричними правилами і залежностями формується особливий тип знання - теорія, що дозволяє отримати емпіричні залежності як наслідок з теоретичних постулатів. Теорія - це достовірне (в діалектичному сенсі) знання про певну область дійсності, що представляє собою систему понять і тверджень і що дозволяє пояснювати і передбачати явища з даної області, вища, обгрунтована, логічно несуперечлива система наукового знання, що дає цілісний погляд на істотні властивості, закономірності, причинно-наслідкові зв'язки, що визначають характер функціонування і розвитку певної області реальності. Постановка проблеми і дослідницька програма. Люди прагнуть пізнати те, чого вони не знають. Проблема - Це питання, з яким ми звертаємося до самої природи, до життя, до практики і теорії. Поставити проблему, часом, не менш важко, ніж знайти її рішення: правильна постановка проблеми певною мірою спрямовує пошукову активність думки, її спрямованість.

Перехід до науки у власному розумінні слова був пов'язаний з двома переломними станами розвитку культури і цивілізації.

Третя стадія є стадія оцінки серйозності припущення та відбору з безлічі припущень найбільш вірогідною. Гіпотеза перевіряється насамперед на логічну несуперечливість, особливо якщо вона має складну форму і розгортається в систему припущень. Далі гіпотеза перевіряється на сумісність з фундаментальними інтертеоретіческімі принципами даної науки.

На четвертій стадії відбувається розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього емпірично перевірених наслідків. На цій стадії можлива часткова переробка гіпотези, введення до неї за допомогою уявних експериментів уточнюючих деталей. \ На п'ятій стадії проводиться експериментальна перевірка виведених із гіпотези наслідків. Гіпотеза чи отримує емпіричне підтвердження, або спростовується в результаті експериментальної перевірки.

64. Л юдина — поняття, що відображає загальні риси людського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окремо взята людина (немовля — індивід з його антропологічними властивостями, або одиничне від сукупності). Особа — людський індивід, узятий в аспекті його соціальних якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні переконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес соціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльності, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т.ін.Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти. Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти. Духовний досвід християнського подвижництва призводить до такого важливого поняття, як оптимум здоров'я: "Подвижник повинен підтримувати здоров'я і сили тіла на стільки, щоб тіло зберігало здатність служити Богу. Надмірне розвиток здоров'я і дебелости в тілі вводить його в тяжке тілесне стан... Той, хто зробить своє тіло легким, за допомогою помірного посту і пильнування, доставить йому і саме міцне здоров'я і зробить його здатним прийняти в себе і зберегти в собі духовні руху, тобто дія Святого Духа" /христової.: Ігнатій (Брянчанінов).Найважливішим методом лікування тіла і душі є пост (тілесний і душевний), який є проявом загальної християнської спрямованості до стриманості.

Дата добавления: 2015-11-14