Теоретичні засади оцінки економічної ефективності систем моніторингу.

Розрахунок економічної ефективності і її оцінки є потужним важелем впровадження систем менеджменту і вхідних у нього функціональних підсистем, у тому числі підсистеми моніторингу. Оцінка знову розроблювальної або модернізовуваної системи завжди була найважливішою умовою її впровадження. Ця умова визначається необхідністю очікуваного і реально одержуваного приросту ефективності з витратами фінансових, кадрових, часових і інших ресурсів на проектування, впровадження, модернізацію.

Приступаючи до рішення задачі оцінки економічної ефективності будь-якого об'єкта необхідно враховувати, що ця задача належить до класу особливо складних. Ця обставина визначається тим, що для її рішення потрібна не тільки розробка моделі функціонування об'єкта, але і моделі функціонування середовища об'єкта, яка відображає основні його зв'язки і взаємодії.

Складність розробки задачі оцінки ефективності ставить, таким чином, метазадачу оцінки складності (вартості) рішення комплексної задачі оцінки. Такі заходи порівнянні за витратами із вартістю проектування і впровадження самого об'єкта, тому на практиці таким складним шляхом рішення не приймаються, а використовується один із двох підходів:

¾ оцінка економічної ефективності по дуже спрощених моделях;

¾ використання для оцінки вже існуючих (звичайно галузевих) моделей і методів розрахунку економічної ефективності.

Особливе значення набуває оцінка ефективності заходів, спрямованих на автоматизацію управління в економічних системах, зокрема розробки інформаційного забезпечення управління, де системи моніторингу набувають привілейованого значення. Розглядаючи цю проблему в напрямку оцінки ефективності варто виходити з нерозривного діакритичного зв'язку: об'єкт управління - система управління - середовище функціонування, тобто вирішувати це питання винятково в системній інтепретації.

Сплеск уваги до розробки методів і методик оцінки економічної ефективності проектів і окремих заходів відбувся в середині 60-х років. Це було пов'язано із розпочатим широким впровадженням засобів обчислювальної техніки в системи управління економічними об'єктами (підприємства, об'єднання, галузі). У будь-якому проекті автоматизації вимагали обов'язкового обгрунтування очікуваної економічної ефективності. Логічним оформленням цієї тенденції можна вважати публікацію методики. Запропонована методика широко використовувала коефіцієнти із широким діапазоном зміни, обгрунтовані суб'єктивним шляхом. Тому отримані результати могли бути в широких межах підігнані виконавцями до бажаного рівня. З цих причин вже в ті роки методика застосовувалася директивно і не зіграла своєї позитивної ролі.

Заходи в області оцінки економічної ефективності тоді матимуть практичну цінність, коли вони будуть постійно здійснюватися по мірі функціонування об'єкта управління, безупинно оцінювати якість управління і сигналізувати про необхідність його поліпшення. В основі реалізації такого підходу повинні лежати:

¾ участь перших керівників в аналізі й оцінці економічної ефективності;

¾ правильний вибір критеріїв оцінки;

¾ безперервність проведення оцінки і прийняття рішень за їх результатами.

Розглянемо можливість реалізації такої системи.

Діюча система управління визначає місію, цілі, стратегічні і поточні плани, заходи щодо впровадження нової техніки і технології. Реалізацію необхідних заходів визначають показники, що складають у своїй сукупності критерій оцінки виконання стратегічних і тактичних цілей об'єкта. Позначимо літерою Х множину всіх точок фазового простору в системі координат, що відповідають обраним показникам, які є якісними характеристиками роботи економічного об'єкта: обсяг випуску товарної і чистої продукції, витрати, прибутки, собівартість продукції, продуктивність праці і т.п.

Фазовий простір Х утвориться в такий спосіб: нехай { x } утворює множина точок х ÎC. Кожний вектор х має розмірність m, отже, х = (х ₁, х ₂,… х_m), де m - кількість обраних показників ефективності роботи об'єкта, а х_i ÎC _i - проекції точки х на вісь координат C _i, що визначає множину значень i-го показника ефективності. Нехай кожна координата C _i приймає одне із значень дискретної множини x_ij, j=1,2,…,n_i, де n_i - потужність множини значень X_i, тоді Х утвориться як множина всіх точок x_ijÎX. Кожна точка представляє собою m-розмірний вектор у просторі Х і відображає конкретні значення, що приймають показники ефективності. При успішному функціонуванні об'єкта управління значення x_ij вважаються приналежні області X⁰ (x_ijÎX₀) і видача на об'єкт управляючих сигналів (керівних впливів) стає непотрібною.

У реальних умовах функціонування економічного об'єкта, що відрізняються від ідеальних, різні негативні впливи зовнішні (порушення графіка постачань сировини і комплектуючих, перерви в енергопостачанні, природні стихійні лиха) і внутрішні (аварії агрегатів, нещасні випадки, помилки в менеджменті) можуть призвести до того, що вектор х вийде за межі області Х^о з вини одного, декількох або всіх значень показників. Задача системи управління - утримати або повернути вектор х в область Х^о в якомого короткий час. Для цього система управління видає на об'єкт керівні впливи, які пов'язані з витратами деяких ресурсів (дозвіл на перевищення фонду заробітної плати, видачу додаткових фінансових і матеріальних коштів, зміна технологій). Звичайно додаткові ресурси виділяються системою управління в умовах жорстких обмежень. Так, якщо в розпорядженні системи управління знаходиться ресурс W=(w₁, w₂,…,w_p), де р - число видів ресурсів керуючої системи, то загальний ресурс W і його види w_i обмежені. Чим швидше вдається повернути вектор х в область Х^о і чим менший сумарний додатковий ресурс витрачений при цьому, тим краще працює система управління об'єктом мінімізує час виходу керованого об'єкта, точніше характеризуючих його функціонування показників {X_i}, за межі області Х^о при мінімально можливих сумарних витратах ресурсів W.

Перебування вектора х в області Х^о представляє собою формалізацію поняття цілі управління [139]. Дійсно, досягнення цілі управління забезпечується виконанням програми управління складає забезпечення цієї програми. Виконання умови x ÎX⁰ як раз і виражає чинник успішного виконання завдань, що фіксуються програмою управління в межах області Х^о можливо тільки в ідеалізованих, нереальних умовах, на котрі не можна постійно орієнтуватися.

Під впливом несприятливих зовнішніх і внутрішніх обурень, а також через обмеженість ресурсів керуючої системи об'єкт управління (вектор х) може виходити з області Х^о, але він залишається в межах Х. Тому є сенс класифікувати, а ще краще ранжирувати доповнення простору щодо області Х^о і розглядати крім Х^о інші підпростори X^k Ì X так, щоб виконувалися умови

UX^k = X, X^k Ì X^k+1, k = 0; 1; 2;…

У даній інтепретації Х¹ представляє область у просторі Х, що цілком включає в себе Х^о, а також її окіл. Перебування об'єкта за межами Х^о, але в межах Х¹ характеризується меншою ефективністю функціонування об'єкта. Міркуючи таким чином і далі, можна побудувати зростаючу по потужності послідовність підмножин точок фазового простору Х - областей Х^о, Х¹, Х²,.., Х. Зростання індексу при Х вказує на збільшення відхилення стану об'єкта управління від наміченої програми, тобто зменшення рівня ефективності функціонування в порівнянні з рівнем, забезпечуваним при х Î Х^о.

Визначена таким правилом побудови областей Х^к є зростаючою послідовністю, що задовольняє властивості адитивності і належить до адитивного класу. Будемо розглядати функціонування F (X¹, X², X³, …X) і вважати, що на кожній області точок простору Х^к він має постійне значення. Таке трактування має цілком визначену фізичну інтепретацію: область Х^о містить значення вектора х, відповідного найбільш сприятливим значенням ефективності функціонування об'єкта управління. При цьому F=F⁰ відповідає оцінці (не обов'язково чисельній) ефективності функціонування економічного об'єкта. При влученні х у різницю областей Х¹- Х^о оцінка ефективності приймає значення F¹. У загальному випадку, якщо х Î Х^к- Х^к-1, оцінка приймає значення F^k. Тоді функціонал F виміряємо в просторі Х, а самий простір називається лебеговою підмножиною функції F або

X [F ³ f], f ³ 0.

Області Х^о, Х¹, Х²,.., Х представляють собою лебегові множини функції F. Якщо F заданий у вигляді неперервної функції в Х, то середнє значення функціонала Ф визначається інтегралом Лебега

де m - міра Лебега.

Дата добавления: 2015-11-14