Повноваження Сенату.

Сенат вважався дорадчим органом при рексі, який повинен був узгоджувати з ним усі важливі ухвали. Насправді сенат відігравав значно більшу роль у суспільстві. В сенаті попередньо обговорювались усі основні питання, що розглядали Народні збори, і вносились свої пропозиції стосовно їх розв'язання. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату (auctoritas patrum). Великий вплив він мав на обрання рекса, яке повинен був затверджувати. Сенат оберігав батьківські традиції, брав безпосередню участь у справах управління, мав право укладати мир, договори з іншими народами та ін.

3.2.3. Магістратури в Стародавньому Римі. Ординарні та екстраординарні магістратури. Принципи заміщення державних посад.

Магістратура з'явилася після реформи Сервія Туллія. Магістрати - це службові особи держави, урядовці різних рівнів. Magister у перекладі - начальник. Магістрат стоїть на чолі народу, його образа прирівнюється до образи всього римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не міг бути притягнений до відповідальності, або усунутий, зміщений з неї. Магістри не були наділені законодавчою владою, бо це право належало лише Народним зборам. Магістри поділялися на дві групи: 1) ординарні (звичайні); 2) неординарні (надзвичайні). У Римі склалися певні принципи заміщення магістратур. Такими принципами були виборність, строковість, колегіальність, безвідплатність і відповідальність.

3.2.4 Влада магістратів. Зміст «imperium» і «potestas».

Влада магістратів характеризувалася поняттями potestas та іmperium. Potestas — це загальне поняття влади. Нею були наділені всі магістрати. Imperium — вища, верховна влада, якою були наділені тільки вищі магістрати

Отже, за обсягом повноважень магістратів можна поділити на дві групи ■— наділених imperium (magistratus cum imperio) і магістратів, не наділених нею (magistratus sine imperio).

Поняття imperium охоплювало у Римі такі повноваження:

1) вища військова влада (право командувати військом, право укладати перемир'я);

2) право скликати сенат і Народні збори та голосувати на їхніх засіданнях;

3) право управляти суспільством, вирішувати спірні справи і проблеми, чинити суд, накладати покарання аж до смертної кари (в окремих випадках такі вироки могли бути оскаржені до Народних зборів);

4) право видавати загальнообов'язкові нормативні акти, які могли навіть доповнювати чи уточнювати закони, прийняті Народними зборами;

5) право здійснювати певні релігійні функції, обряди (ауспіції).

Середні та нижчі магістрати, наділені potestas, мали право: а) накладати штрафи на громадян за різні проступки і порушення, у тому числі за невиконання їхніх розпоряджень; б) видавати обов'язкові до виконання розпорядження.

3.2.6. Функціїмагістратів (консули, претори, цензори, квестори, едили, плебейськітрибуни).

1. Консули (кількість – 2) - були вищими урядовцями в республіканському Римі. Консул відкривавзасідання сенату і головував у ньому та центуріатнихкоміціях, іноді представляв державу у зовнішніх зносинах. Він мігвирішуватикарнісправи, засуджувати винних. Основні – його військові функції. Проводив набір в армію. Мав окрему армію,якою одноосібно керував, і яка діяла на певній території воєнних дій, що називалася провінцією.Консул мав право на свійрозсуд призначатикомандний склад. Консул здійснював у військувищуадміністративну, карну і цивільнуюрисдикцію.

2. Претор. (кількість – 2 особи, вибори – центуріатнікоміції) - Мавфункції з організаціїсудочинства, у ційсферійого едикти з часом стали однією з форм права.Мавздійснюватинагляд за громадським порядком у Римі. Претор виконувавяк цивільні, так і військовіфункціїконсулів.

3. Цензор —(кількість – 2 особи, вибори – центуріатнікоміції) - цемагістрат, що робивперепис і надавав громадянам право бути зарахованими у той чиіншийклас. Цензори здійснювали розподіл громадянпо трибах, розрядах і центуріях, а також відбирали кандидатів у сенатори.Мали права на розподілокупованих Римом чужих земель, щоперейшли у фонд держави..

4. Квестори -спочатку були помічниками консулів, а потім спеціалізувалися в кримінальнійюрисдикції і завідуванні державною скарбницею і державнимархівом. Покикримінальнаюрисдикціяперебувала в руках консулів, квестори, як їхпомічники, проводили попереднєслідство.

5. Едили підтримувалипорядок на ринках. Вони відалипостачаннямміста Риму хлібом, наглядали за чистотою на вулицях та інше.. Їм також належала юрисдикція у справах, щовиникали з торговихугод наринках.

6. Плебейськітрибуни – правозахисники із середовища плебсу, що захищали їх права та інтереси. Згодом після злиття плебеїв та патриціїв за підтримки сенату трибуниперетворилися у посадовихосіб, щовиконуваликонтрольніфункціїщодо консула.

3.4.1. Італійськіобщини.

Коли Рим підкорює Італію, виникає союз пануючого Риму з італійськими общинами, коли договір укладається з кожною окремо, на особливих умовах (які були доволі різними – від наділення громадянством жителів – і навіть до відсутності правоздатності). Всі римські союзники втрачали право вести самостійну зовнішню політику,мали поставляти Риму військові контингенти і озброєння.

1. Деякі з громад включаються до складу Римської держави з усіма правами римського громадянства; Жителі ставали громадянами Риму.

2. Жителі іншої групи отримували повну правоздатність в області цивільних відносин, але не набували політичних прав, і вели військову повинність. Для управління надсилаються з Риму особливі магістрати.

3 Найчисельніша група - громади, які зберігають свою політичну самостійність і яких відношення до Риму визначаються договіром їх з Римом.Вони є самостійними державами. Жителі цих громад користуються охороною на території римської держави завдяки договору, залишаючись для римлян чужинцями

4. Остання категорія – переможені громади, що здаються без умов. Така громада втрачає свою внутрішню самостійність, втрачає своє управління і управляється начальниками, що посилаються з Риму, жителі не мають жодного громадянства.

3.4.2. Мунципії.

У часиРимської республіки так називалися залежні від Риму міста Лаціо і пізніше Італії. Жителі цих міст отримували такі самі обов'язки як і римські громадяни, а містачастковесамоуправліннячи префекта призначеного Римом. Зчасів Другоїлатинськоївійни (338 р. до н. е.) всігромадяни Mуніципіїмаливсі права римськихгромадян. ПершоюМуніціпієюцього роду вважаютьмісто Тускул. Довший час громадяниМуніципіїмалидещоменші права як римськігромадяни — вони мусилислужити в армії, платитиподатки, але не мали права голосу при виборах та не булизанесені у Триби.

У часиімперії права муніціпійотримувалитакож і міста поза Італією. З 212 року всімістаімперіїотримали ранг муніціпії.

3.4.3. Управління провінціями.

Управлінняпровінціями. Завойовані Римом неіталійськіземлі – провінції – керувалисьпризначеними Римом магістратами. Цебули, в основному, колишніконсули і претори. Їхвлада – адміністративна, військова і судова – була, по суті, необмеженою. Керівним принципом римськоїполітикищодозавойованихтериторійбулознамените “розділяй і володарюй”.

У середині ІІ ст. до н.е. підвладою Риму було 9 провінцій: Сицилія, Сардинія, Корсика, ЦизальнінськаГаллія, Іспанія, Африка, Македонія, Іллірія, Азія.

3.4.4. Проконсули і пропретори.

Основною роллю проконсулів в пізній республіці було управління провінціями. Влада проконсула була аналогічна владі консула з тією відмінністю, що вона поширювалася тільки на ту провінцію, в яку проконсул був призначений. Залежно від статусу провінції, вона могла управлятися також промагістратом більш низького рангу - пропретором.

Проконсули, керуючі провінціями, призначалися на посаду Сенатом з числа колишніх консулів. Зазвичай термін повноважень проконсула, керуючого провінцією, становив один рік, але іноді повноваження продовжувалися.

Після реформ Августа всі провінції були поділені на сенатські й імператорські. З усіх сенатських провінцій проконсули управляли тільки Африкою та Азією, рештою сенатськими провінціями управляли пропретор.

Імператор також мав владу проконсула на території всієї Римської імперії.

3.5 Соціальна структура римського суспільства

3.5.1. Джерела рабства і становище рабів в Стародавньому Римі.

Основними джерелами рабства були:

а) війни, під час яких брали в полон воїнів сусідніх народів (захоплення чужоземця навіть не внаслідок війни робило його рабом, якщо тільки Рим не мав договірних відносин з цією державою);

б) народження від матері-рабині. Згідно з нормами цивільного права, дитина, народжена поза шлюбом, набувала статусу матері, який вона мала в момент народження. Отже, якщо в момент народження дитини її мати була рабинею, дитина також визнавалася рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття і хто був батьком дитини;

в) продаж вільної людини в рабство. Вільний громадянин не міг стати рабом на своїй батьківщині — це було б надто небезпечно для пануючого стану. Однак у період імперії допускалось обернення в рабство на території Риму засуджених за тяжкі злочини до страти або до безстрокової каторги. За часів принципату в рабство оберталася жінка, що вступила в зв'язок з рабом і не припинила його на вимогу його хазяїна.

Напередодні утворення і на початку існування Римської держави рабство мало патріархальний характер: раби були нечисленними, жили в сім'ях господарів, разом з ними працювали. їх навіть називали famulus — слово походить від лат. familia, що означає "сім'я", "домочадці". Проте в III ст. до н.е. внаслідок постійних завойовницьких війн кількість рабів зростає, і їхня праця використовується у щораз ширших масштабах. Рабство набуває античних форм, воно стає основою всього виробництва, витісняючи дедалі більшою мірою працю вільних селян і ремісників. Максимального рівня досягає експлуатація рабів, які перетворилися в основних виробників матеріальних благ. Рабовласники вдаються до найжорстокіших методів експлуатації, примушуючи їх працювати до повного виснаження. Раба не вважають за людину, його власник мав над ним право життя і смерті. Позбавлені найелементарніших умов людського існування, напівголодні та напівголі раби працювали від зорі до зорі, а за найменшу провину терпіли найстрахітливіші покарання. Раба можна було продати і за безцінь купити. На зміну терміна famulus приходить поняття — instrumentum vocale (розмовляюче знаряддя). Раб стає просто рабом — servus, або sclave.

З юридичного погляду раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалося жодної правоздатності. До раба з боку господаря чи інших громадян було таке ж ставлення, як до речі, речі живої, тілесної, але речі — і не більше. Отже, як об'єкт права власності його можна купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. Раба можна було і вбити. Держава у відносини господарів з рабами не втручалась (за винятком окремих випадків), жодних гарантій захисту рабів не встановлювала, навпаки, підтримувала щодо них політику терору і насильства.

Звичайно, не в усіх рабів становище було таким тяжким. Раби (зокрема з Греції, Єгипту) були й вчителями дітей господаря, лікарями, скульпторами, поетами, управителями маєтків та довіреними людьми. Вони могли мати навіть своїх рабів, заробляли гроші, одержували від господаря подарунки (землю, будинок), але нерухомість залишалася в кінцевому підсумку власністю господаря.

Раб міг бути відпущеним на волю за бажанням його господаря або за ініціативою держави. Проте їх правоздатність була обмеженою.

3.5.2. Пекулій і колонат.

Для ефективності експлуатації рабської праці їм надавали певну господарську самостійність з умовою, що раб платитиме господарю необхідний оброк. Таке майно було відоме в стародавньому Римі як пекулій. Пекулій юридично залишався майном рабовласника і він ніс відповідальність за договори, укладеними рабом в межах пекулія. Якщо у договорі раб вийшов за межі пекулія, то рабовласник від відповідальності усувався.

Специфічну категорію суб'єктів права складали колони — дрібні орендарі землі, що потребували засобів існування й отримували землю в користування від великих землевласників за плату, що встановлювалася як у грошовій, так і в натуральній формі.

Колонат зароджувався ще за часів республіки, продовжував розвиватися в період принципату і дістав правове закріплення в умовах абсолютної монархії.

Спочатку колон був юридично вільний: так само як землевласник може відмовити колону в продовженні орендного договору, так і колон може піти з орендної ділянки.

Дрібні орендарі (колони) були переважно біднішими елементами населення. Уже з самого початку господарювання, відчуваючи потребу в певному капіталі, вони змушені були вдаватися до позик, звичайно, в того ж таки землевласника, а відтак відразу потрапляли у цілковиту залежність від нього.

Важкі умови господарського життя дуже часто не давали змоги не тільки погасити позику, але й навіть сплатити повністю оброк. Поступово недоїмка в сплаті оброку зростала і ставала хронічною. За таких умов залишити колону орендовану ділянку і перейти на інше місце стає дуже важко. Тому, природно, що більшість колонів залишалася фактично на тих же ділянках.

Ця фактична прив'язаність до своїх ділянок поступово перетворюється в юридичну.

У результаті колони із вільних (нехай формально чи юридично) людей пе­ретворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випад­ках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном.

Отже, на заміну рабству приходить інша форма експлуатації - колонат, якій судилося стати основною формою експлуатації у феодальному суспільстві.

3.5.3. Вільні громадяни

3.5.3.1. Статуси, які характеризують правове становище вільного громадянина.

У Римі суб'єктом права, особою визнавалися тільки вільні люди. Проте й вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох чинників (про що йтиметься далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктність, у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану. За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини (не громадянин), перегріни (не громадянин), вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави родин та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність.

1) Стан свободи (status libertatis) — це головний з правових станів: є свобода — є певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому найістотніші зміни в стані свободи могли призвести до одного з таких наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).

2) Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називали середніми (capitis deminutio media), вони впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.

3) Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). До останніх належали всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони перебували під владою pater familias.

3.5.3.2. Майнова диференціація римських громадян. Привілейовані стани нобілів і вершників.

З найбільш багатих і знатних патриціанських та плебейських родів-династій з кінця IV і у НІ ст. до н.е. став формуватися так званий благородний стан, або стан нобілів. Переважно це були великі земле- і рабовласники. За деякими винятками, власне з цього стану обиралися вищі магістрати, комплектувався сенат. Саме нобілітет, ця нова (майнова) аристократія, захопила управління державою. Згодом їх стали називати сенаторським станом (ordo senatorius). Цей стан мав різні почесні звання, права (зокрема, право носити спеціальний золотий перстень, право мати почесні місця на видовищах, урочистостях, святах, право виставляти на похоронах зображення своїх предків). Для сенаторського стану згодом був встановлений майновий ценз у 1 млн сестерцій.

З II ст. до н.е. формується ще один стан —вершники (ordo eguester), проте це не колишні вершники, що відбували військову службу у кінноті. До нього зачисляли громадян, майно яких становило не менше ніж 400 тис. сестерцій. Це були здебільшого крупні торговці, банкіри, лихварі, землевласники. З них комплектували штат вищих і середніх магістратур, вони брали участь у судових коміціях (див. далі), мали деякі почесні права (носити золотий перстень, мати почесні місця на видовищах, у театрі тощо).

Обидві ці верстви пануючого класу рабовласників (нобілі та вершники) були наділені такою повнотою прав і привілей, які навіть важко перелічити, у розв'язанні різних соціальних і політичних проблем вони зазвичай виступали одностайно. Однак нерідко і між ними виникали гострі конфлікти, що закінчувались тривалою ворожнечею.

3.5.4. Правовий статус латинів і перегринів.

Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані древні латини (latini veteres) - вільне населення общин Лаціуму, котре колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в ІV ст. до н.е. Древні латини користувалися обмеженими правами в публічно-правовій сфері. Вони користувалися лише правом голосу, проте не могли займати виборні посади магістратів. Однак вони мали такі ж jus commercii і jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише правом торгувати, а правом вступати в шлюб - тільки в тому випадку, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду за розв’язанням майнових спорів, а також порядок судочинства був для всіх латинів таким же, як і для римських громадян.

Перегрини. Серед вільних людей, проте не громадян Риму, найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі посідали перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й на сьогодні невирішене. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, котрі якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами капітульованих перед Римом держав (так звані капітульовані перегрини).

У стародавні часи перегрини жодними правами не користувалися. З розвитком товарно-грошових відносин такий стан вступив у суперечність з економічними потребами римського пануючого класу - адже розвиток торговельних відносин можливий лише на засадах рівноправності всіх учасників. Не випадково вже з найстародавніших часів у Римі з’являється інститут клієнтели. На клієнта поширювалася влада домовладики, і у випадку непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий в рабство. У свою чергу патрон зобов’язаний був турбуватися за долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт цивільної правоздатності не мав; він не міг набувати майно, вступати в договори тощо. Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. І це значно перешкоджало нормальному розвиткові цивільного обороту між ними і римськими громадянами.

Статус перегрина набувала дитина, народжена в сім’ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався в місця проживання перегринів, де і одержував їх статус. Одночасно і деяким перегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина.

3.6.1.Рефо́рмиГра́ків

Тиберій Гракх вважав за необхідне відродити вільне селянство, піднести боєздатність римської армії, скоротити кількість рабів, використання робочої сили котрих витісняло працю вільних людей, розкладало, розбещувало їх.

Тиберій Гракх запропонував проект аграрного закону, згідно з яким глава сім'ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі для себе і по 250 югерів для дорослих синів, але не більше 1000 югерів на всю сім'ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або продану приватним особам. Надлишки земель відбирали (за винагороду), ділили на ділянки по ЗО югерів і віддавали селянам у спадкове користування, але без права відчуження і з вимогою обов'язкової сплати певних внесків (натурою і грішми)

Законопроет Тиберія Гракха викликав у Римі бурхливі суперечки. Переважна більшість великих землевласників виступили категорично проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли нагальну потребу в проведенні аграрної реформи, у пом'якшенні соціальних протиріч, підтримали Гракха. Зрештою, не підтримували Гракха не лише нобілі, а й вершники, численні міські жителі, котрі були пов'язані зі знаттю клієнтськими зв'язками.

Початок нового етапу демократичного руху пов'язаний з трибу-натом Гая Семпронія Гракха — молодшого брата Тиберія.

Гракх домігся прийняття й інших законів — на військову службу не можна було приймати молодь до 17 років (раніше часто це правило порушувалось), а також заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.

Важливим був і так званий хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною

Боротьба проти нобілітету. З цією метою Гай Гракх провів закон "Про провінцію Азію " (Іех сіє ргоуіпсіа Авіа), згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився податок-деся-тина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним компаніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори у Римі. Цим усувалася конкуренція з боку місцевих (у Азії) фінансистів. Велике значення для вершників мав і судовий закон (Іех ^исНсіагшті), за яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживання у провінціях повинні були засідати і представники вершників. Цезавдало тяжкого удару нобілітетові, з середовища котрого підбиралися намісники та інша вища адміністрація провінцій.

Гракх розпочав будівництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було вигідне сільським жителям, а вершники діставали підряди. Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських громадян як в самій Італії, так і за її межами. навіть на місці зруйнованого римлянами Карфагену — тобто місці, оголошеному римлянами проклятим
Особливо різку протидію зустрів законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства союзникам, які нарівні з римлянами брали участь в усіх війнах. Цей законопроект зачіпав інтереси різних верств римських громадян — не тільки сенаторів, а й плебсу, який не мав наміру поступатися своїми перевагами на користь союзників. Законопроект було відхилено. Противники Гракха розпочали проти нього шалену агітацію. Заснування ним колонії Юнонії оголосили порушенням волі богів.

3.6.2.Диктату́раСу́лли

Період перебування при владі римського полководця Корнелія Сулли, що супроводжувався великими жертвами.

Сулла ввів проскрипції— списки людей, які були засуджені до смертної кари.Для того, щоб потрапити до проскрипціїв, достатньо було бути заможним. Голови вбитих людей виставлялись на площі та на ораторській трибуні.Сулла засудив до смерті близько 40 сенаторів і 1,6 тисяч так званих «вершників». (суспільний стан в Давньому Римі)Сулла знищував навіть найменші зародки демократії і жорстоко карав тих, хто починав їх.

Жорстокий терор тривав до 1 жовтня 80 року до н. е., в результаті загинуло близько 5 тисяч людей. Рабів засуджених Сулла відпускав на волю, створивши таким чином власну гвардію.

Прийняв " Корнелієвські закони ", якими укріпив свою диктатуру:

- для зменшення впливу столичної черні і запобігання смути в місті Сулла вибрав десять тисяч наймолодших і сильних рабів, що належали репресованим, дарував їм свободу, всю повноту громадянських прав і оголосив їх як би своїми клієнтами - всі вони стали за назвою роду Сулли іменуватися Корнелій

Він поповнив сам сенат трьома сотнями нових членів - очевидно, маючи на увазі поліпшення його " ​​особового складу". У числі нових сенаторів опинилися і його наближені офіцери, і найбільш знатні, консервативно налаштовані представники стану вершників

забороняв трибунам надалі претендувати на будь-які державні посади. Це відвернуло від трибуната всіх честолюбних молодих людей

були прийняті серйозні заходи по захисту влади сенату від посягання на неї вищих магістратів, в першу чергу, з опорою на військову силу.

Для свого ж захисту, вища військова та державна влади були раз і назавжди розділені, причому перша з них фактично залишалася за сенатом.

3.6.3.Диктатура Юлія Цезаря.

У 44 р. до н. е. його було проголошено одвічним диктатором. Як цензор, він мав право визначати склад сенату. Як народнийтрибун— накладати вето на сенатські декрети.

Цезар здійснив певні реформи: упорядкував систему управління та збирання податків, збільшив кількість магістратур, що послабило роль кожної з них. Проти Цезаря визрівала змова понад 60 сенаторів на чолі з Брутом і Кассієм.

3.6.4.Прихід до владиОктавіана Августа.

Після вбивства Цезаря— Марк Антоній(помічник),став консулом. Зовсім невчасно для Антонія в Римі з'явився Гай Октавіан, якого Цезар усиновив кілька років тому. Октавіан мав право на свою частку в спадщині Цезаря, але Антоній не зважив на нього. Спалахнула сварка, але необхідність здолати республіканців — убивць Цезаря — змусила Марка Антонія і Гая Октавіана триматися разом.
У 43 р. до н. е. Марк Антоній, Октавіан Август і Марк Емілій Лепід для боротьби за владу з республіканцями утворили новий політичний союз (Другий тріумвірат).
Протягом року загинули всі, хто брав участь у заколоті проти Цезаря. Невдовзі тріумвірат розпався.Октавіан і Антоній поділили Римську державу між собою. Октавіан узяв правління в західній провінції. Між Антонієм та Октавіаном розпочалася війна. Єгипет було перетворено на римську провінцію. Октавіан став цілковитим володарем величезної держави, яка охопила своїми кордонами всі береги Середземного моря.

4. Періодизація Римської імперії

4.1Зміни в суспільномуладі Риму імперськогоперіоду.

Дата добавления: 2015-11-14